Великий український письменник Микола Васильович Гоголь походив з старовинного українського роду і пишався цим. Вперше рiд Гоголiв згадується в Никоновському лiтописi під 1405 роком, коли митрополит Кипрiян поставив у Володимир - Волинському єпископом попа Iвана Гоголя. 1595 року король Жигмонт видав грамоту на єпископство Iоанну Гоголю. Зберiгся документ, пiдписаний у Луцьку 1622 року Филоном Гоголем. 1632 року представник волинської шляхти Криштоф Гоголь прибув до Варшави на селекцiйний сейм, який обрав королем Владислава IV. Серед Гоголiв були полковники Подiльський (1654 р.) та Могилiвський(1674). Вiдомий козацький полковник Остап Гоголь, вiд якого пiшли полтавськi Гоголi, був волинським шляхтичем. В 1658 р. він разом з полковниками Данилом Виговським і Павлом Яненком-Хмельницьким виганяв московські війська з Києва, пізніше був прихильником Петра Дорошенка. В 1674-1678 р.р. вiн був наказним гетьманом Правобережної України. Остап-Андрій Гоголь помер 5 січня 1679 року в Межигірському козацькому монастирі, який був ідеологичним центром Запорізької Січі. Не випадково письменник назвав синів Тараса Бульби Остапом і Андрієм, він бував в тому монастирі ще хлопчиком. Наприкiнцi ХVII ст. Миколай-Станіслав Гоголь був писарем Овруцьким. Були Гоголi i в Бiлорусiї: один був єпископом Пiнським i Турiвським, iнший жив в 1669 роцi у Берестi, мiстi українсько-бiлоруському.

Батько Миколи Гоголя Василь Панасович Гоголь-Яновський (1780-1825) - український письменник. Вiн тримався нацiональної культури. В маєтку свого далекого родича Дмитра Прокоповича Трощинського, в 1814 - 1817 рр. мiнiстра, в селi Кибинцях вiн створив домашнiй театр, в якому поставив двi свої комедiї з українського народного побуту. По лiнiї матерi Гоголь був нащадком гетьманів Михайла і Петра Дорошенків. На молодого Гоголя, безперечно, впливали родинні перекази і традиції його предків, вони були вирішальними у формуванні його національного державного світогляду. Він свідчив, що "прадідівська душа бешкетувала" в ньому і голос предків сильно до нього промовляв.

Що й казати, за такої спадковостi, народжений i вихований на Українi (закiнчив Нiжинський лiцей князя Безбородька), Микола Гоголь не мiг не бути щирим українцем. Твори Гоголя на українську тематику, якi саме й принесли йому славу i зробили його вiдомим письменником, говорять самі за себе. В "Вечорах на хуторi бiля Диканьки" Україна з'явилась перед читачами у всiй своїй красi й нацiональнiй самобутностi. Гоголь не просто описував свята краян i рiднi мiсця, а писав з любов'ю до них, з захватом вдячного сина своєї батькiвщини. Вiн глибоко проникнув у сутнiсть характеру i психологiї українцiв. Вiн описував головним чином тi часи, коли Росiя ще не впровадила на Українi крiпацтво. Коли ж ми отримали цей "подарунок" вiд "старшого брата", все ж, як зазначав Герцен, "одне столiття крiпосного стану не могло знищити все, що було незалежного i поетичного в цьому славному народi". Гоголю також належить незакiнчений роман "Гетьман" про нацiонально-визвольну вiйну українського народу в ХVII ст. (збереглися лише його фрагменти). Вiн написав статтю "Погляд на складення Малоросiї", й почав писати iсторiю України. В статтi "О малороссийских песнях" вiн писав, що пiсня для українця - все: "i поезiя, i iсторiя, i батькiвська могила". Ще в 1834-1835 рр. в 25-річному віці водночас з повістю "Тарас Бульба" Гоголь написав статтю "Роздуми Мазепи", яка залишилась невідомою і була опублікована лише у 1952 році в IX томі повного академічного видання творів письменника. В цій статті Гоголь писав про своїх краян: "Народ, припинений рабством і деспотизмом, родився з земствуванням. Та чого можна було чекати народу, так відмінному від росіян, народу, що так дихав вольністю і хотів жити своїм життям? Йому загрожувала втрата національності, зрівняння прав з власним народом російського самодержця"
Що ж до того, що, попри всi українiзми, твори Гоголя написанi росiйською мовою, то це пояснюється тодiшньою ситуацiєю в державi, до складу якої входила Україна. За інших обставин, як писав видатний історик Василь Іванович Ключевський, "український письменник Гоголь не змушений був би писати російською мовою". Взагалi iсторiя України склалася так, що українськi письменники писали, крiм рiдної мови, рiзними iншими - латиною, церковнослов'янською, польською, нiмецькою i росiйською. Хоча рiдна мова є головною ознакою нацiонального в лiтературi, все ж iнодi не вона визначає нацiональну приналежнiсть твору чи творчостi певного митця в цiлому. Iснують i "безсловеснi" мистецтва - живопис, скульптура, музика. Росiйський дослiдник М. Петров в своїх"Очерках истории украинской литературы", виданих 1884 року, писав про Гоголя як про українського письменника "нацiональної школи". М. Драгоманов також наполягав на тому, що письменники типу Гоголя "повиннi зайняти мiсце в iсторiї лiтератури тiєї нацiї", з якої вийшли. Росiйський iсторик лiтератури академiк О.М.Пипiн в своїй "Истории русской литературы" писав : Гоголь був "малорос до мозга костей" i "в своем духовном складе отличался особенностями малорусского ума и вкуса".
Твори Гоголя на росiйську тематику також можна вважати творами українського письменника. Сам Гоголь говорив про це так: "Поет може бути і тоді національним, коли описує цілком сторонній світ, але дивиться на нього очима свого народу". Саме так  Гоголь дивився на Росію очима українця.

Гоголь любив Україну i все своє життя мрiяв оселитися в Києвi, клопотався про посаду викладача в Київському унiверситетi,  на жаль, марно. Вiн писав першому ректоровi унiверситету М. Максимовичу: "Туди, туди до нашого Києва! Адже вiн не їх, вiн наш!" Український народ завжди вважав Гоголя своїм письменником.
Iнодi запитують, якою мовою думав Гоголь. Симферопiльський шовiнiст Бахарєв твердить, що навiть Шевченко думав по-росiйськи. Та серед росiйських дослiдникiв були й чеснi й розумнi люди. Росiйський мовознавець I.Мандельштам в 1902 р. на конкретному матерiалi довiв, що Гоголь мислив по-українському i постiйно перекладав свої думки з рiдної мови, коли писав i спiлкувався з кимось росiйською. Дм. Овсянико-Куликовський, лiтературознавець i мовознавець, випускник симферопiльської гiмназiї, писав про росiйськi твори Гоголя в 1909 роцi: "Читаючи їх, не можна звiльнитись вiд iлюзiї, нiби це переклад з української".

Безперечно, Гоголь був i росiйським письменником. Вiн був найвизначнiшим представником української школи в росiйськiй лiтературi, засновником в нiй натуральної школи, творцем в нiй "гоголiвського перiоду" за окресленням Бєлiнського. Вiн продовжив могутнiй вплив української лiтератури й культури в цiлому на московське життя XVII-XVIII ст.ст., представниками якого були Т. Прокопович, Д. Ростовський, С. Яворський та багато iнших.

Ще важливiшим був вплив Гоголя на росiйське життя взагалi. В. В. Розанов окреслив цей вплив так: "Гоголь отвинтил какой-то винт внутри русского корабля, корабль стал разваливаться. Он "открыл кингстоны", после чего началось неудержимое, медленное, год от году, потопление России. После Гоголя Крымская война уже не могла быть выиграна".

У Гоголя, сформованого на засадах морального здоров'я українського народу, внаслiдок несприйняття росiйської дiйсностi поставала нещадна сатира на неї, яка приголомшила його читачiв вiдвертою правдою i, за словами Є. Маланюка, "проявлялась нiби iсторична "народна помста" України, доконана її генiальним, хоч i скалiченим сином".
Кохаючись в iсторiї України, Гоголь цiкавився й її чудовим куточком - Кримом. Цікаво, що з Кримом був пов'язаний навіть лікар Миргородського повіту Михайло Якович Трохимовський (1730-1815), в будинку котрого у Великих Сорочинцях 1 квітня (20 березня) 1809 року народився Гоголь. Молодим медиком Трохимовський брав участь у воєнних діях у Запорізькому степу і надавав медичну допомогу пораненим на Перекопі. Перебуваючи потім в Криму, Трохимовський весь свій вільний час присвячував вивченню лікувальних властивостей тутешніх рослин і в 1772 р. видав у Петербурзі книгу "Лікування. Про рослини кримського степу, які углядів полковий лікар". В Сорочинцях він лікував переважно травами. Особливо популярним був його настій для лікування шлунку, відомий під назвою "трохимівка".

Працюючи професором Петербурзького унiверситету, Гоголь в пiдготовлених ним матерiалах для лекцiй в роздiлi "Про Таврiю" конспективно викладає лiтопис найважливiших подiй, що вiдбувалися на Кримському пiвостровi з V по XII ст. В "Тарасi Бульбi" Гоголь вiдтворив сторiнки кримської дiйсностi XV ст., коли запорожцi були в складних стосунках з Кримським ханством. Ще по дорозi на Сiч старий Тарас помiчає далеко в степу цяточку, і каже синам, що то "скаче татарин". Вiн не радить навiть намагатися наздогнати його, бо "довiку не спiймаєте".

Таврида Гоголю була добре вiдома. На той час вийшли досить численнi описи Криму вчених, мандрiвникiв, лiтераторiв. Гоголь читав твори Палласа, Кеппена та iн. П. Сумароков в своїй книзi "Дозвiлля Кримського суддi" писав про Крим як про "рай на Землi". Гоголя вабив до себе наш край. Вiн збирався до Криму 1833 року.
П.В. Анненков згадував, як в Петербурзі кілька вечорів поетів Гоголь наспівував створену ним з приводу майбутньої мандрівки на півострів кантату, з якої він запам'ятав два рядки:
И с Матреной наш Яким
Потянулись прямо в Крым.
Яким - то був слуга Гоголя, а Матрена - дружина слуги.

Тодi Гоголь писав Максимовичу, що хоче поїхати до Криму, та "брак грошей". Нарештi, в 1835 р. в травнi, коли почались лiтнi канiкули в унiверситетi, Гоголь вирушив в омрiяну мандрiвку. Заїхавши по дорозi до рiдної Василiвки на початку червня, вiн "на перекладних" прибув до Сак i оселився "в нумерах". Там вiн прожив п'ять тижнiв - червень i частину липня. Там він лікувався цілющою тванню (грязями).
Лiкування пiшло Гоголевi на користь. Згодом, вже з Полтави вiн писав Жуковському: "Был  в Крыму, где пачкался в минеральных грязях", пiсля чого здiйснив мандрiвку Кримом "для здоровья и для приятности". Але "проклятых денег не хватило и на половину вояжа". Отже, весь Крим вiн не об'їхав, а, мабуть, побував лише в найближчих до Сак мiстах. А це мали бути Євпаторiя, Симферопiль, через який вiн їхав туди й назад, i, як гадають дослiдники(I. Рабин та iн.), Севастопiль.
В Саках є пам'ятник Гоголю (погруддя) і присвячена йому експозицiя в Краєзнавчому музеї.

З 1848 року, коли здоров'я Гоголя погiршилось, i до самої смертi вiн знову мрiяв побувати в Криму та брак коштiв знову став на завадi.

У Севастополi пам'ятника Гоголю нема, але є погруддя на будинку головної мiської бiблiотеки. Слiд також вiдзначити пам'ятник М. М. Миклусi-Маклаю, котрий вважав себе нащадком Тараса Бульби. Гоголь в повісті "Тарас Бульба" відтворив історію його предка. Передсмертна праця Миклухи-Маклая "Зауваження з приводу статті М.В. Гоголя "Погляд на складення Малоросії" була вилучена і ймовірно знищена членом Державної ради Росії П.О. Валуєвим, автором відомого циркуляру проти української мови. 1907 р. до 55 рiччя з дня смертi Гоголя (вiн помер 4 березня (21 лютого) 1852 р.) вулицю Монастирську, яка вела до Георгiївського монастиря, перейменували на вулицю Гоголя. З Гоголевих друзів і знайомих в Севастополі були Пушкін, Щепкін, Жуковський, О.К. Толстой, Фет, Айвазовський та інші. З письменників, що жили пізніше і писали про Гоголя, в Севастополі був зокрема С.М. Сергеєв-Ценський, автор повісті "Гоголь уходит в ночь" і статей про нього. Він вважав Гоголя своїм вчителем.

На початку квiтня 1904 р. до Севастополя приїхала на гасторлi з Москви театральна трупа Дар'ялової, у складi якої був онук Гоголя актор Яновський. В мешканнi лейтенанта Шмiдта на Соборнiй вулицi висiв портрет Гоголя. З Севастополя вирушив на емiграцiю О. М. Вертинський, котрий походив з роду Гоголiв-Яновських.

На могилi Гоголя в Данилiвському монастирi в Москвi був покладений величезний важкий чорний камiнь з зображеним на ньому хрестом, привезений одним з братiв Аксакових з Криму. Другий такий же камiнь Аксакови привезли на могилу Щепкiна на П'ятницькому кладовищi. 1931 р. скаженi комуно-атеїсти лiквiдували цвинтар в Данилiвському монастирi (як i сам монастир). Кримський камiнь з могили Гоголя взяла вдова М.О. Булгакова Олена Сергiївна i поклала на могилу чоловiка. Нинi вона i сама лежить пiд ним.

Коли большевики вiдкрили труну Гоголя, там не було його черепа. В тому ж 1931 р. виявилось, що череп його був викрадений в 1909 р. двома вартiвниками цвинтаря на замовлення засновника i нинi дiючого в Москвi театрального музею О. О. Бахрушина. Внучатий небiж Гоголя морський лейтенант Яновський з пiстолетом в руцi забрав релiквiю i привiз до Севастополя, де вiн служив. Коли до Севастополя прийшли iталiйськi вiйськовi кораблi, щоб забрати прах сардинських генералiв, що загинули в 1854-1855 р.р. i були похованi на Гасфортовiй горi, лейтенант Яновський передав командиру одного з мiноносцiв капiтану Боргезе скриньку з черепом Гоголя з проханням поховати його за християнським обрядом пiд небом Iталiї, яку Гоголь так любив, бо вона нагадувала йому Україну. На превеликий жаль, молодший брат капiтана Боргезе, студент Римського унiверситету загубив безцiнну релiквiю пiд час залiзничної катастрофи, про що Боргезе повiдомив Яновського(лист зберiгся).

Гоголь не дожив двох років до першої оборони Севастополя, коли у Франції були заборонені вистави його "Ревізора", але був з захисниками Севастополя під час другої світової війни, бо їх надихали його твори, в яких він оспівував героїчне минуле українського народу. В одній з шкіл міста під час його облоги німцями відбувся гоголівський вечір, на якому учні читали уривки з патріотичних творів Гоголя.

1989 р. театр iм. Луначарського поставив п'єсу "Панночка" за Гоголевим "Вiєм". Однак вона не зацiкавила нашу публiку. Режисер Володимир Петров гірко скаржився про це на сторiнках "Славы Севастополя": "Оказалось, что народу Гоголь не нужен".  Одним нам, севастопольським українцям, Гоголь потрiбен. "Вiн не їх, вiн наш!"

До змісту книги "УКРАЇНСЬКИЙ СЕВАСТОПІЛЬ"