Хто прибуває до Севастополя з Симферополя, в’їжджає до нашого міста вулицею Горпищенка і проїздить повз пам’ятник полковникові. Пам’ятник - стела з інкерманського каменю - було встановлено в 1971 році, автори - А. Куликова і С. Ареф’єв, бронзовий барельєф роботи скульптора Олександри Романівни Сухої (вона ж - авторка барельєфа Єрошенка на вулиці його імені).

    Павло Пилипович Горпищенко народився 7 січня 1893 року (26 грудня 1892 р. за ст.ст.) в станиці Пашковській біля Катеринодару, що ввійшла до складу сучасного Краснодару, в багатодітній селянській сім’ї нащадків запорізьких козаків.

Переселені Катериною ІІ запорізькі козаки і тії українці, що тікали від закріпачення, заселили Кубань і Ставропілля і все узбережжя до самого Сухумі включно. Після революції 1917 р. виникла Кубанська держава, яка поставила питання про злучення з Україною. Московські більшовики її зліквідували, але визвольна кубанська армія, що перешла до партизанської тактики, вела боротьбу до осені 1925 року. Після відомої телеграми Сталіна 1932 р. “прекратить украинизацию” почалось ідеологічне винищення всього українського. Декретом ЦК ВКП(б) на Кубані було заборонено українську мову, українські книжки виносили з шкіл і клубів і палили на дорозі, українських вчителів вислали до Сибіру, закрили українські газети, українські назви станиць були замінені російськими, як це пізніше зробили в Криму з кримськотатарськими назвами, - щоб не було ніякої пам’яти.

Україна визнає Гельсінські постанови про незмінність кордонів, що склалися в Європі, і зараз не вимагає від Росії повернення наших етнічних земель. Але розвал Російської імперії (“федерації”) є неминучим – принаймні так вважає генерал Сиверс, координатор Комітету повернення Кубані в Україну (офіційно не зареєстрованого). Прийде час, коли росіяни створять нарешті свою національну державу без уярмлення інших народів і це дасть змогу Кубані приєднатись до України.

Нинішня територія України трохи більше 600 тис. кв. км. Вся ж наша етнічна територія в Європі – 950 тис. кв. км.

    Незважаючи на примусову русифікацію, нащадки запорізьких козаків на Кубані зберегли, хоч і не всі, і мову українську, і пісні чудові, і танці жагучі, і навіть вроду українську, горду осанку, і орлиний погляд. Саме таким зовні був Павло Горпищен- ко. Високий, стрункий, смаглявий, з чорною бородою. І душею він був справжній український командир: як запорізькі старшини на Січі, був як батько своїм підлеглим, і вони його так і звали - Батьком. Він пригортав до себе всіх своєю якоюсь невимовною принадливістю, причаровував серця людей своїм співучим басом.

    В 1933 році Горпищенко прибув до Севастополя. Його було призначено викладачем військово-морського училища берегової оборони, а з 1937 року - командиром школи зброї учбового загону Чорноморського флоту. Коли почалась війна, то з учнів школи і матросів з кораблів було створено І-й севастопольський морський полк, командиром якого і було призначено Горпищенка. Коли у важких боях в кінці грудня 1941 року майже цілком загинула 8 бригада морської піхоти, то вже в січні наступного року вона була сформована вдруге на базі І-го севастопольського морського полку, і командиром бригади став Горпищенко.

    За свідоцтвом колишнього ад’ютанта полковника Горпищенка М.Г. Байсака (селянський хлопець з Кіровоградщини, нині мешкає в Севастополі, контр-адмірал у відставці), “з 7 тисяч, що пройшли через полк, а потім бригаду, війна пощадила лише 216 чоловік, котрі всі без винятку інваліди війни”. 28 червня 1942 року гарячий шматок металу впився і в тіло командира бригади. Він щось гукнув, та голос його загубився в гуркоті бою. Коли відкрив очі, побачив обличчя санітарки, що схилилась над ним. Рухом руки попрохав взяти з кишені гімнастерки листа і надіслати за адресою. Це був останній лист з Севастополя до Сухумі, до сина (після війни його син Віктор поселився в Севастополі на вулиці імені батька). Пораненого полковника доставили на 35 батарею. Він кілька разів непритомнів, рухатися вже не міг. Моряки на руках віднесли свого командира на підводний човен, що взяв курс на Кавказ.

    Після одужання Павло Пилипович Горпищенко знову брав участь у воєнних діях. Загинув 28 листопада 1943 року командиром дивізії в бою під Мелітополем. Спочатку його було поховано на батьківщині, в Краснодарі, а восени 1961 року він був перепохований на військовому цвинтарі на околиці Севастополя, який в нашому місті називають кладовищем Горпищенка. Там же поховані бійці його 8 бригади морської піхоти. Під час оборони Севастополя на місці кладовища був командний пункт бригади, і біля нього ще тоді ховали загиблих бійців.

    Недалеко від того місця починається вулиця Горпищенка, одна з найдовших вулиць міста.

    Під час оборони Севастополя військовий кореспондент Василь Кучер часто бував у Горпищенка і його бійців. Якось він приніс у подарунок полковникові свій роман “Устим Кармелюк” і на титульному аркуші книги написав: “Кубанському Кармелюку, полковнику П. П. Горпищенку від щирого серця”. “Коли закінчиться війна і про вас напишуть”, - пообіцяв письменник. Василь Кучер дотримав слова: через шістнадцять років після війни вийшов з друку його роман “Голод”, присвячений полковникові Горпищенку і його морським піхотинцям. Потім з’явився переклад роману російською мовою під назвою “Плещут холодные волны”. Хто не читав - прочитайте.