Багато вулиць Севастополя названі іменами відомих українців, життя і діяльність яких були пов'язані з нашим містом. Одна з таких вулиць - недалеко від Севастопольського військового морського інституту, в інститутському містечку, як його здавна називають місцеві мешканці. Це вулиця Дибенка. Потрапивши на цю вулицю, не можна не замислитись над трагічною долею одного з синів українського народу, що став жертвою російської більшовицької авантюри.

    Павло Юхимович Дибенко народився в 1889 році в Чернігівській губернії в родині незаможних селян. Служив на Балтійському флоті і після Лютневої революції був обраний головою Центробалту, а після Жовтневого перевороту став народним комісаром з морських справ, та невдовзі був звільнений з цієї посади після падіння Пскова і Нарви; хоча в поразці там совєтських військ його вини не було (як не дивно, саме ця поразка стала святкуватись як день совєтської армії). Після цього уряд Лєніна переїхав до Москви, а Дибенка відрядили на Україну. А Президент України Кучма оголосив його також свято для України – “День защитника Отечества”.

    В серпні 1918 року Дибенко з пашпортом на чуже ім'я прибув до Севастополя, окупованого німецькими військами. Пароплав з Одеси зупинився біля Графської пристані. Дибенко вирушив на явочну квартиру на Табірну вулицю (нині вул. Котовського). Господині вдома не було, а сусідка сказала, що вона пішла з дочкою гуляти на Історичний бульвар. Дибенко піднявся вгору по Табірній вулиці. Біля будинку панорами зустрів жінку, яку шукав, назвав пароль. Вона дала йому адресу підпільника Михайла Котнера. У нього на Артилерійській вулиці (нині вул. Щербака, буд.20, відзначений меморіальною дошкою) Дибенко зустрівся з іншими підпільниками і домовився готувати повстання проти німецьких військ. Поселився він на Корабельній стороні у відставного матроса, вартового яхт-клубу. Влаштувався вантажником на товарну станцію. Створив нові явки - в крамниці недалеко від залізничного вокзалу, буфеті мінеральних вод на Митній вулиці (нині вул. Мокроусова). Та (17)30 вересня його схопили. Зв'язаного притягли до в'язниці, будинок якої зберігся на нинішньому майдані Повсталих. Сидів Дибенко в одиночній камері на третьому поверсі будинку в глибині двору. Вхопившись руками за грати на вікні, підтягувався і дивився на море. Воно кликало на волю. Посеред майдану стояла розбита гармата. "На цьому майдані мене мають повісити", -думав він. Одного разу, коли принесли їжу, Дибенко збив з ніг наглядача і, схопивши його пістолет, кинувся бігти, вже досяг виходу та його схопили. Жорстоко побили, наклали кайдани на руки та ноги і 16 жовтня в окремому вагоні відвезли до більш надійної в'язниці до Симферополя. 3-го листопада його мали розстріляти в Севастополі, та замість цього привезли до командуючого німецькими військами генерала Коша, котрий сповістив його, що він буде обмінений на групу полонених німецьких генералів і офіцерів. Обмін відбувся на українсько-російському кордоні недалеко від міста Рильська.

    29 квітня 1919 року до Севастополя увійшла сформована Дибенком Задніпровська Українська дивізія, якою він командував. Це була його друга зустріч з Севастополем. Та наступив Денікін і в кінці червня, того ж 1919 року війська Дибенка змушені були залишити Крим.

З осені 1919 р. до весни 1925 р. Дибенко командував різними дивізіями. Закінчивши Академію Генерального штабу, служив командиром корпусу, начальником Артилерійського управління і управління постачання Червоної Армії, працював в хімічному комітеті Реввоєнсовета, в бюджетній комісії ЦВК СССР та на інших посадах. З 1928р. по 1931 р. командував військами Середноазійського і Приволзького військових округів, з 1934р. по 1938 р. входив до складу Військової Ради при наркомі оборони.

    ...5 червня 1937 року Дибенко був призначений командуючим Ленінградським військовим округом. Тоді відбулась його остання зустріч зі Сталіним. Сталін за своєю звичкою ходив туди і сюди кабінетом - "М'яко, нечутно, наче на ловах скрадався"(В. Чемерис). Побажав Дибенкові успіхів, потиснув руку, назвавши просто Павлом, провів до дверей кабінету. Під знаменитими вусами майнула і зникла усмішка. Що вона означала? Вона старано маскувала ревниву заздрість вождя до популярності і військової слави Дибенка. А Сталін знав про це добре. Тому й готував Дибенкові ярлик "ворога народу". І вже в серпні 1937 року в газетах серед "ворогів народу" з'явилось ім'я Дибенка. Невдовзі його зняли з посади командуючого Ленінградським військовим округом, але заарештувати в Ленінграді не наважились і через деякий час повідомили про відрядження на роботу на Урал, на яку посаду - невідомо. Коли він зібрався - виявилось, що з ним поїде почесна охорона. В дорозі Дибенко зрозумів, що це не що інше, як конвой. Він уже заарештований і везуть його подалі від центру, щоб там з ним розправитись. На одній з проміжних станцій Дибенко, вийшовши з вагону, кинувся бігти до лісу. Погоня, постріли... Одна куля влучила в ногу. Та все ж Павло відірвався від переслідувачів. Тягнучи поранену ногу, слабнучи від втрати крові, брів лісом. На галявині угледів кописю сіна, повернув до неї... Наступного ранку місцеві селяни знайшли його і викликали міліцію. Дибенка повезли спочатку до Свердловська, а потім до Москви. Там почались допити, вимагали, щоб він зізнався, на користь якої іноземної розвідки він працював.

    29 липня 1938 року командарм Дибенко був розстріляний. У всіх книжках про нього, що виходили в останні роки, пишеться, що він помер (дата смерті різна у різних виданнях). Помер і все. Всі ж бо смертні. Так сталіністи ховали кінці в воду.

    29 листопада 1938 року нарком оборони Ворошилов доповів на засіданні військової ради: "В ході чистки в Червоній Армії в 1937-1938 роках ми вичистили більше сорока тисяч чоловік. З 108 членів військової ради старого складу залишилося лише 20 чоловік". Хіба це не була допомога Гітлерові? Навіть газета "Правда" змушена була визнати (20.06.88):"В світовій історії важко знайти прецедент, коли одна з сторін напередодні смертельної сутички так би сама себе послаблювала".

    Дружина Дибенка вісімнадцять років відсиділа у таборах Казахстану. Лише за те, що була його дружиною. Шестирічного сина відібрали у матері і примістили до дитбудинку для дітей "ворогів народу". Мати і син зустрілись лише в 1956 році і після стільки років не могли впізнати один одного.

    Не сам лише Дибенко - на жаль, багато українців повірили у брехню російських большевиків і пішли за ними. Коли ж вони зрозуміли свою фатальну помилку - було вже запізно...