Українське кобзарство - явище оригінальне, але не виняткове в духовній культурі народів світу. В історії нам відоме існування давньогрецьких аедів, скандинавських скальдів, бардів у Галії та Німеччині, трубадурів у стародавній Франції, гітаристів у Іспанії. Герої нашого часу - чеченці й досі виконують найдавніші епічні твори - так звані нартські сповіді.

    Наше ж кобзарство сягає своїм корінням в українську княжу державу - Київську Русь. Попередниками кобзарів були музики, увічнені у фресках Софії Київської й оспівані в давньоукраїнській героїчній поемі “Слово про Ігорів похід”, де згадується славнозвісний Боян. Галицько-Волинський літопис 1241 року говорить про відомого тоді співця Митусу. В українській християнській козацькій республіці - Запорозькій Січі з XV століття кобзарі не лише співали, а й брали участь в боях зі зброєю в руках. Подвиги запорозьких козаків, цих славних лицарів, оспівані в багатьох кобзарських думах та історичних піснях - “Втеча трьох братів з Озову”, “Маруся Богуславка”, “Самійло Кішка” та ін. У XVІІІ столітті при дворі цариці Лисавети, котра була в таємному шлюбі з українським козаком Олексою Розумом, зустрічаємо не лише бандуристів, а й бандуристок. Лисавета опікувалась ними, щедро їх нагороджувала. Тарас Шевченко дав своїм поезіям назву “Кобзар”, бо висловив у них думи і прагнення нашого народу. Володимир Короленко писав про кобзарів у своїй повісті “Сліпий музика”. Українське кобзарство приваблювало й численних зарубіжних дослідників. наприклад, Райнер-Марія Рільке писав про Остапа Вересая.

    Новий етап у вивченні мистецтва кобзарів та лірників започаткували Леся Українка та її чоловік етнограф і музикознавець Климент Квітка. В 1908 році, живучі в Ялті, вони довідались, що у Севастополі мешкає один з кращих на той час кобзарів сліпець Гнат Гончаренко. Вони вирішили  записати його на фонограф і восени, доклавши чималих зусиль, зуміли спровадити його до себе в Ялту. Ось як про це розповідала сама Леся Українка в листі до музикознавця й фольклориста Філарета Колесси: “Ми послали по нього нашу наймичку, бо він не міг би приїхати сам, тому що не держав поводиря (у Севастополі, добре знаючи місцевість, він ходить сам). На пристані в Ялті поліція таки вчепилася до нього, як до жебрака, з недозволеним способом прошення(з бандурою); і тільки запевнення наймички, що Гончаренко не жебрак, що він їде в гості до відомих людей, на відому адресу, врятувало бідного артиста”.

    У 1870 роках царський уряд заборонив жебрацтво і під цю статтю підвели й кобзарів та лірників, хоч вони не були жебраками. Їм не дозволяли з’являтись у великих містах, співати та грати на ярмарках тощо. Багато кобзарів було ув’язнено. Краянин Гончаренка, кобзар також харківської школи Г. Кожушко сидів у Воронежі в одній камері з потьомкінцем, - мабуть, блюстителі порядку добре розуміли небезпеку для імперії, яка крилась в гнівному слові народного співця.

     Леся Українка та Климент Квітка записали від Гната Гончаренка наспівані ним українські думи та пісні на фонограф і надіслали воскові валки до Львова Філаретові Колессі, а він розшифрував записи з тих валків і надрукував в 1913 році в збірці “Мелодії українських народних дум” разом з своїм дослідженням. Це була друга збірка, першу він видав у 1910 році. Це були перші публікації творчості українських кобзарів за всю історію світової фольклористики. Леся Українка була задоволена цим виданням і писала Філаретові Колессі: “Тепер уже справді можна сказати: “Наша пісня, наша дума не вмре, не загине!” Честь Вам і дяка за Ваші труди!”

    Гнат Тихонович Гончаренко починав свою виконавську діяльність не в Севастополі. Він народився приблизно в 1837 році в сім’ї кріпака в слободі Ріпки нинішнього Богодухівського району Харківської області. Як писала Леся Українка, в 12 років Гнат осліп, а грати на бандурі навчився у віці 20-22 років. Він мешкав на хуторі під Харковом, ходив з одним чоловіком, який йому підспівував. Маючи приємний голос і гарну техніку гри, Гончаренко незабаром став вельми популярним бандуристом. Мандруючи по селах, ярмарках та базарах, головним чином на Слобожанщині, співець заробляв собі копійчину на прожиття. У 1902 році він виступав разом з іншими бандуристами на ХІІ Археологічному з’їзді в Харкові.

    Овдовівши, Гнат Гончаренко поселився в Севастополі у свого сина - робітника-залізничника. Леся Українка спочатку хотіла, щоб його записав у Харкові маляр і етнограф Опанас Сластіон, творець цілої галереї портретів кобзарів, але Гончаренко приїздив на батьківщину лише на деякий час влітку і було страшно відкладати справу надовго з таким чоловіком, як Гончаренко, - писала  Леся Українка, - він же має 72 роки.

    Філаретові Колессі Леся Українка писала, що в неї залишилось гарне враження від “природно-інтеллігентної особи” Гната Гончаренка, “від його артистичної вдачі”. “Все в ньому повне благородної простоти, особливо кидаються в вічі його руки з тонкими артистичними пальцями і велична поза високої, стрункої, зовсім не згорбленої постаті”.
    В Ялті виступав також полтавський кобзар Михайло Кравченко,але то було вже без участі Лесі Українки. Михайло Степанович Кравченко співав і грав також в Симферополі. В Євпаторії й Саках, починаючи з 1913 року, кілька літ давали концерти відомі кобзарі Степан Пасюга та Григорій Кожушко; останній виступав в Саках також з Іваном Кучугурою-Кучеренком. Але з Симферополя Пасюгу й Кожушка в 1915 році видворила поліція, пригрозивши, коли вони не виїдуть негайно самі, відправити їх звідти на казенний кошт, а що то значило - про те Пасюга знав зокрема після його арешту в Керчі. Концертував в Криму також Іван Запорожченко.

    Багато їх було, гомерів України, але Ф. М. Колесса вважав “двома найвизначнішими із знаних тепер кобзарів” Остапа Вересая і Гната Гончаренка. Гончаренко помер близько 1917 року. Точна дата його смерті не встановлена і нема в Севастополі його могили. То вже був час так званої Великої Жовтневої соціалістичної революції, яка була великою передовсім тому, що призвела до загибелі великої кількості безвинного люду. Коли ж перемогла і утвердилась совєцька влада, большевики на початку 30-х років зібрали майже всіх кобзарів, що були тоді на Україні, близько 300 в Харкiв, буцімто на з’їзд, і більше їх ніхто не чув і не бачив. Де, у який спосіб були вони всі знищені, може довідаємось колись з архівів НКВД... Большевики боялись їх, як речників національної духовності.

До змісту книги "УКРАЇНСЬКИЙ СЕВАСТОПІЛЬ"