Мне от бабушки - татарки
Были редкостью подарки.
И зачем я крещена,
Горько гневалась она.

В наступних поколiннях цей рiд розчинився серед українцiв, а також нащадкiв новгородських слов’ян, знищених московитами.

«Капелька новогородской крови во мне –
как льдинка в пенистом вине»

Ахматова казала: “Українська мова - мова моєї матерi”. Мати її Орина Еразмiвна Горенко, уроджена Стогова (1852 - 1930) померла i похована на Подiллi, в селi Слобiдцi Шелехiвськiй Деражнянського району Хмельницької областi, де була садиба її сестри Галини, що похована там же. В селi є лiтературно-меморiальний музей, а на одному з садибних будинкiв, де була Ахматова в 1896 i 1912 р.р. - меморiальна дошка. Коли помер батько матерi поетки, вiн залишив їй значний спадок, але вона вiддала 2200 рублiв “Народнiй Волi” на  органiзацiю замаху на росiйського царя, а сама в кiнцi життя, за совецької влади, майже голодувала.

Коли малiй Ганнусi було бiля двох рокiв, її родина переселилась з околиць Одеси до околиць Петербурга i замешкала в Царському Селi. Там Ганнуся жила до 16 рокiв, але кожного лiта з 1896 по 1903 р., коли Ганнусi було вiд 7 до 14 рокiв, мати з дiтьми приїздила до Севастополя, а також Євпаторiї, бо дочки її терпiли на сухоти. Двi з них померли. В Севастополi  вони спочатку зупинялися в побудованому в 1896 р. Гранд-отелi Кiдонiса, який був на початку Катерининської вулицi зліва (там, де зараз сквер на початку вул. Ленiна) або в будинку дiда поетки на тiй же вулицi на протилежному боцi, що зберiгся в дещо змiненому виглядi i вiдзначений меморiальною дошкою. У дворі цього будинку в 1871 р. перебувала щойно створена бiологiчна станцiя. Пiсля революцiї в будинку дiда Ахматової мешкали люди, були комунальнi квартири. Будинок цей успадкувала старша дочка Антiна Горенка Марiя (нар. в 1846 роцi), тiтка поетки. Пiдпоручик (з 1856 р. - поручик) Горенко Антін Андрiйович, друг поетки, одружився (вдруге) в Севастополi з грекинею “з островiв”, вiд якої мав восьмеро дiтей (мати поетки народилась в 1854 роцi). Пiд час оборони Севастополя вiн служив на найбiльшій з усiх трияруснiй кам’янiй Микiльськiй батареї, на мiсцi якої зараз - Приморський бульвар. За участь в боях вiн отримав крiм ордена св. Анни ІІІ ступеня й медалей, дiльницю землi на Катерининськiй вулицi, звiв собi там двоповерховий будинок i залишився в Севастополi. Наказом по Морському вiдомству вiд 8 лютого 1887 року вiн був звiльнений з посади наглядача за казенними землями i садами Севастополя у чинi пiдполковника  i зарахований до Першого флотського екiпажу i в тому ж роцi звiльнений у вiдставку в чинi полковника з мундиром i пенсiєю. Помер вiн 28 квiтня 1891 року в Севастополi i тут був похований, але на якому цвинтарi - невiдомо. Отже, дiд Ахматової захищав Севастопіль, а батько брав участь  у вiдбудовi Чорноморського флоту пiсля Кримської вiйни.

Побувши кiлька днiв в мiстi, мати поетки з дiтьми поселялась, як згадувала Ахматова, “в трьох верстах вiд Севастополя” на однiй з дач маєтку Миколи Iвановича Тура “Новий Херсонес”. Тур закiнчив той лiцей, в якому колись вчився Пушкiн, i був одним з iнтелiгентiв тодiшнього Севастополя, а його дружина Аделаїда Iванiвна видавала газету “Севастопольский вестник”. Їх маєток займав велику територiю бiля Пiсочної та Стрiлецької бухт. Земля була розпланована на квартали й дiльницi, мiж ними були проведенi вулицi, був водогiн i телефон, вздовж берега моря тягнулася набережна “для проїзду i прогулянок”. Дачi здавались в найми i продавались. Дача, яку наймала мати Ахматової, стояла на узвишшi, з її ганку, як писала поетка, були виднi “смаглявi банi” головного храму Херсонесу i вицвiлий прапор над митницею. Нинi вiд всього цього залишилась сама назва - Турiвка, та й ту мало хто знає. Тут, бiля стародавнього Херсонеса, попередника сучасного Севастополя, проминуло “приморське язичницьке дитинство” “дикої дiвчинки” Ганни. “Менi чернець бiля ворiт Херсонеса казав: - Чом ти блукаєш вночi?”.

1903 року Ганна вiдвiдувала також лiкувальний заклад доктора Євгена Ерастовича Шмiдта, який розташовувався поряд з маєтком Тура i Пiсочною бухтою, на мiсцi нинiшнього санаторiю - профiлакторiю “Будiвельник”. Там лiкували тванню (грязями).

У серпнi 1905 р. родина Ахматової оселилась на Бульварнiй вулицi в будинку Соколовського. Так називалась тодi вулиця, на якiй зараз стоїть будинок товариства “Знання”. Ця вулиця входила до складу Мiчманського бульвару (нинi Матроський). “На горi”, як висловлювалась Ахматова, вони мешкали ще на вулицi Соборнiй (нинi Суворова): “Одну зиму я прожила в Севастополi, там до школи ходила, тодi мешкала на Соборнiй, будинок Семенова”. Школа - то була жiноча гiмназiя.

В закладi Шмідта Ахматова лiкувалась ще в 1907 i 1916 р. р. У 1907 р. туди приїздив її наречений Микола Степанович Гумiльов i прожив там два тижнi. Потiм пiзно восени вiн приїздив вдруге, зупинився в Гранд-отелi, Ахматова ж тодi жила на Малiй Морськiй вулицi в будинку Мартино (N 43). Нинi ця вулиця носить iм'я бундiвця, котрий потiм пошився в большевики, Володарського (справжнє iм'я - Мойсей Маркович Гольдштейн). Ця особа нi до України, нi до Севастополя жодного стосунку не має. Слiд було б вiдновити iсторичну назву вулицi. На мiсцi нинiшнього будинку N 25 ще пiсля II свiтової вiйни стояв одноповерховий флiгель, в якому жила Ахматова. Вона любила цю квартиру за близкiсть до Покровського собору, куди вона постiйно вчащала. Тут у неї бував Гумiльов. Навеснi 1908 року вiн знов зупинявся в Гранд-отелi. Ахматова ж тодi жила деякий час на дачi в Балаклавi. Ганнуся   закінчила відому Фундуклеївську гімназію в Києві і вийшла заміж за Гумільова.

Ганна Андрiївна писала, що бiльшiсть будинкiв, в яких вона мешкала в Севастополi, не збереглися, але зберiгся Херсонес, “тому що вiн вiчний”. Збереглися батареї, якi поетка згадувала в своїх севастопольських вiршах. Зберiгся Приморський бульвар, про який вона писала:

Чернеет дорога Приморского сада,
Желты и свежи фонари.
Я очень спокойна.
Но только не надо
Со мной о любви говорить.

Цей вiрш Ахматової спiвав Вертинський, вiн створив три пiснi на її слова. Так зустрiлися два українськi генiї.

Хвала Боговi, зберiгся Покровський собор. Зберiгся будинок на розi вулиць Пушкiнської и Кучера, в якому мешкали тiтка Ахматової Аспазiя Антонiвна, сестра матерi, остання дочка Антона Андрiйовича Горенка (нар. 1862 р.), дитяча лiкарка, бiблiотекарка Севастопiльського товариства лiкарiв у 1890-1913 р.р., її чоловiк Анатолiй Максимiлiанович Арнольд та їх дочка Ольга Анатолiївна Арнольд (1893 - 1979), сестра у других Ахматової, багатолiтня спiвробiтниця iнституту бiологiї Пiвденних морiв, учасниця другої оборони Севастополя. Ахматова з нею товаришувала в юностi  в Одесi i бувала у неї в Севастополi в цьому будинку. Будинок зараз значиться по вулицi Пушкiнськiй пiд номером 16. До останнього часу на старому мiському цвинтарi стояв родинний склеп Арнольдiв. Переворот 1917 року Ахматова не прийняла: “Все расхищено, предано, продано…”.

Коли в Криму в кiнцi 1920 р. розгорнувся большевицький терор, до Ахматової дiйшли чутки, що на Малаховому пагорбi був розстрiляний молодший брат її Вiктор (нар. 1896 р.), але виявилось, що вiн врятувався, емiгрував, i лише пiсля II свiтової вiйни Ахматова довiдалась, що вiн мешкав в США (помер в 1980 р.).

Микола Степанович Гумiльов востаннє був в Севастополi за два мiсяцi до того, як його розстрiляли большевики. В червнi 1921 року за сприяння деяких друзiв вiн надрукував тут у вiйськовiй друкарнi, в якiй друкувалась газета Чорноморського флоту, збiрку своїх вiршiв “Шатер”. Друкарня розташовувалась навпроти будинку Станюковича. Весь наклад збiрки Гумiльов вивiз до Петрограду.

Переворот 1917 року Ахматова не прийняла:
 «Все расхищено, предано, продано… »
3а правління   Леніна    було розстріляно Гумільова, а за Сталіна загинув у таборах другий її чоловік – М. М.Пунін. Син її також був ув'язнений спочатку в тюрмі, а потім в одному з сталінських «Артеків» в Норильську :

«Муж в могиле,
Сын в тюрьме.
 Помолитесь обо мне.»

Цькування Ахматової в совiцькiй пресi почалось в 1922 р. статтею Лелевича (Калмансон). Незабаром ЦК большевицької партiї прийняв рiшення: Ахматову не друкувати. “Тодi я вперше була присутня при своїй громадянськiй смертi. Менi було 35 рокiв”.

Хоча Ахматову не друкували, вона бідувала та свою країну не залишила:

 « Я была с моим народом там
  где мой народ к несчастью был”

Зараз коли Україна опинилась у скрутному стані, чимало її невірних дітей від’їжджають або до Росії за рублями, або до Ізраїлю за шекелями. Їм можна гукнути у слід слова Ахматової:

«Не с теми я кто бросил землю!”

І ми не з ними, ми з Ахматовою і з Україною залишимось і будемо будувати державу.

Коли почалася німецько-радянська війна, Ахматова створила вірш «Мужність», у якому писала, що можна втратити все,  але за всяку ціну треба зберегти головне – мову.
Зрозуміло: поки живе мова - живе нація .
Микола Бажан писав про Ахматову: “Дочка півдня України, в рисах своїх вона зберегла вроду південних чорнявих чаклунок”. Ахматова казала йому: “Мій батько – родом з козацької старшини”, а в автобіографії писала: “Всі вважають мене українкою”.
В якій мірі вона нею була?

Ось спогади Т. Масенка: Взяла в руки мою “Книгу лірики”. Читає в голос, читає легко і точно, у неї чиста вимова, вірні наголоси.
- Ви так добре знаєте українську мову, - кажу я.
- Вона рідна мені, це мова моєї матері .

Отже, якби Україна була незалежною державою, Ахматова, можливо, писала б мовою своєї матері, а не мовою "старшого брата". І не стали б анші краянки: Ганнуся Горенко російською поеткою Анною Ахматовою, Лізонька Піленко - російською поеткою Кузьміною-Каарваєвою, а Лізонька Дмитрієва, котра писала, що в неї все було від бабки-українки, - навіть Черубіною де Габріак.

Анна Ахматова створила цикл віршів «Київський зошит”і, звичайно ж, дуже багато писала про Крим. Влітку вона любила носити полотняну сукню з українською вишивкою, що їй привіз М. М. Пунін з Києва. Серед багатьох портретів Ахматової найкращим вважають портрет пензля Натана Альтмана у синьо-жовтих тонах. Вона перекладала українську поезію (І. Франка, П. Усенка).

В травні 1945 року у Ленінграді у Будинку письменників відбулася зустріч письменників України та Ленінграду. Максим Рильський тоді проголосив: «В залі перебуває велика поетка Ганна Ахматова. Прошу встати!» І весь зал встав і вітав її.

1989 року у Києві у видавництві «Дніпро» вийшла книжка Ахматової «Поезії» з паралельним текстом російською і українською мовами.

З вини русифікації і безперспективності на той час української мови багато хто з українських письменників, що народились в Україні і були українцями за походженням, писали російською - від великого Гоголя до Чехова, Короленка, Зощенка і Ахматової .Та не завжди їх праця цінилася відповідно.

У 1922 р. в Севастополi померла молодша сестра Ахматової Iя (нар. 1894 р.). Ахматова востаннє була в Севастополi в 1929 роцi по дорозi до Гаспри, де вона лiкувалась вiд задухи (астми) в санаторiї вчених (будинок стоїть, меморiальної дошки нема).

У Севастополi бувало багато людей з оточення Ахматової. Назвемо кiлькох найближчих. Перш за все це вчитель її та Гумiльова Iннокентiй Федорович Анненський. Влiтку 1904 р. вiн з дружиною й дiтьми лiкувався в Саках, потiм жив в Ялтi в будинку Єлпатьєвського на Дарсанi, а перед вiд'їздом з Криму вiдвiдав Севастополь i написав вiрша “Братськi могили”. В нашому мiстi були також соратники Ахматової й Гумiльова по “Цеху поетiв” Сергiй Городецький ( 1907 - Родникове, 1908 - Балаклава); український поет - акмеїст Володимир Нарбут (1920 ) - нащадок соратника Мазепи, брат художника - графіка Георгiя, знищений енкаведистами в 1938 р.; Йосип Мандельштам (1925 ), також знищений большевиками, та iн.
 

Після смерті Сталіна в часи так званої «відлиги» Ахматову почали друкувати. Повернувся з заслання її син, але незабаром комуністи піддали її цькуванню і знущанням.

Теперь меня позабудут,
И книги сгниют в шкафу.
Ахматовской звать не будут
Ни улицу, ни строфу -

так гiрко писала Ахматова, нiби передбачаючи, що в Севастополi вулицi її iменi не буде. Що ж, севастопiльський “Горсовєт” “справдив її очікування”. Є бiблiотека її iменi (з 1994 р. ), але на вулицi не Ахматової, а Вакуленчука. Є ще сквер iм. Ахматової в Стрiлецькiй бухтi (з 1990 р. ). Щоправда, в скверi тому майже нема дерев, але то вже деталi. Театр iм. Луначарського поставив п’єсу Гумiльова “Отруєна тунiка”. Як бачимо, не дуже багато зроблено для увiчнення памятi великої поетки, яка прославила наше мiсто. В будинку її дiда замiсть музею - кафе. Якби ж хоч лiтературне, а то - рулетка (мабуть, сплутали Ахматову з Достоєвським). Та попри все ми вiдчуваємо присутнiсть Ахматової в нашому мiстi.

Мне ответь хоть теперь: неужели
Ты когда-то жила в самом деле
И топтала торцы площадей
Ослепительной ножкой своей?

Семен Степанович Гейченко казав : "Якщо, йдучи алеєю Керн в Михайлiвському, ви не почуєте шерех плаття Ганни Петрiвни - ви випадкова людина тут". Скажемо ж i ми: якщо йдучи Приморським бульваром, ви не почуєте шерех плаття Ганни Ахматової - ви випадкова людина в Севастополi. Звиняйте, панове, кого це стосується.

В Севастополі прогресивна громадськість нарешті домоглася встановлення меморіальної дошки на буднику діда Ахматової. Але почитайте, що там написано. По-перше, прізвище власника будинку не вказане.
По-друге , на дошці читаємо, що Ахматова гостювала в свого діда, хоча насправді вона гостювала у його старшої доньки, бо діда вже не було на світі.
По-третє, напис, як кажуть росіяни, "косноязичний":
«В этом доме часто гостила русский поэт А. Ахматова» - так написано. Якщо «поэт», то «гостил», а якщо «гостила» - то «поэтесса».

Та навіть не це головне. Що зараз в тому буднику? Може міськнй  Літературний музей як того вимагала громадськість, або принаймі хоча бібліотека? На горі висить вивіска “Бар “Искринка”, а всередині рулетка і картярський стіл…

Ось так в “городе русской слави” вшанували “русского поэта” Ахматову – нашу краянку Ганусю Горенко.

До змісту книги "УКРАЇНСЬКИЙ СЕВАСТОПІЛЬ"