У Київському видавництві "Український письменник" побачив світ роман севастопольського прозаїка Дмитра Вітюка "Ледеринові теки" на кошти спонсора - колишнього міністра України П. Таланчука. Для того, щоб опублікувати справжній роман, треба, на нашу думку, крім людей, що сприяють грошима, іще "щось". Оте "щось" - автор, людина, котра має дар від Бога. Дмитро Макарович здавна віддається літературній праці. Писав вірші, пробував силу і в прозі. Але не друкувався. Першим оприлюдненим твором став роман "Ледеринові теки". На сторінках газет "Дзвін Севастополя", "Кримська світлиця" з'явилося кілька його віршів, оповідання "Шипиця".
Події, що відтворені у романі "Ледеринові теки", добре відомі авторові. Він був не стороннім їх спостерігачем, свідком, а й особистою долею зв'язаний з ними. Дмитро Макарович Вітюк народився 15 квітня 1917 року на Хмельниччині. Батьки - трудівники-селяни. Потурбувалися, щоб син вчився в українській школі. Після семирічки вчився на робітфаці, потім в технікумі. Згодом закінчив Київський політехнічний інститут. 1941 року пішов добровольцем на фронт. 1942 року був направлений на Чорноморський флот. Брав участь у боях. Вздовж майже двадцяти літ працював науковцем в інституті біології південних морів Академії наук України. Він автор монографії "Зважена речовина та її біогенні компоненти" (212 сторінок) та 50 наукових публікацій.
"Ледеринові теки" - соціальний роман-трагедія. Це твір про трагедію українського села, яке пережило страхіття колективізації, голодомору, репресій, фізичних розправ з безвинними трудівниками, котрим наклеювано було ярлик куркуля або підкуркульника, про переслідування інтелігенції, страждання студентської молоді. У кращих розділах твору постають жахливі картини, від яких, кажучи словами О. Довженка, "замерзає волосся". Пригадаймо хоча б розділ

"Семеро на печі, восьме - надворі. Присуд директора".

В хату розкуркуленого хуторянина, де опинилися безпритульні сироти, директор радгоспу направив на нічліг студентів Якима і Панька. ...Сироти. Беззахисні. Напівзабуті. "Їм привозять трохи затірки у день, а коли й забувають", - пояснив робітник, який привів Якима і Панька сюди ночувати. В занехаяній оселі, з побитими шибками, заткнутими соломою, обмотаною в брудне ганчір'я, в холоді напівживі істоти. "Бліді, аж просвічувалися, у брудному лахмітті, котре у кількох не прикривало здутих животиків, малі очікуюче дивилися на прибулих і, що за звичайних умов не властиво зібраним докупи дітям, аніскілечки не галасали.
- Ви принесли нам їсти? - кволо пропищала старшенька дівчинка.
- Скільки вас? - запитав Панько.
- Лишилося семеро, - відповіла дівчинка.
А восьме знайшли Яким і Панько надворі у соломі".
Заснути на соломі, що була на земляній долівці, юнакам не довелося. Місяць повновидий освітив хату. Стало видно багато того, що ховалось у вечірніх сутінках. "Але найвразливішим відкриттям, яке дав можливість зробити місяць, було те, що солома довкіл ворушилась.
- Воші, - першим розгадав причини цього явища Панько.
- Воші, - придивившись, ствердив Яким".
Роман треба читати. Написаний обдарованим письменником, він хвилює. Композиційно твір складається з двох частин. Перша - "Лиха година" - охоплює події кінця двадцятих і десять передвоєнних років. Друга - "Нашестя" - період Великої Вітчизняної війни. Сюжет розгортається шляхом розкриття життєвої долі двох друзів з часів дитинства - Якима Верстового і Панька Кумівана-Палія. Зблизилися вони і подружили іще школярами. Пройшовши жорстокі випробування років тоталітарної системи, війни, зберегли аж до похилого віку дружбу. Основою сюжету прислужилися спогади цих двох головних персонажів, котрі зібрані у ледеринових теках, переданих авторові твору.
Роман "Ледеринові теки" осягається як різновид роману в новелах. Це своєрідна мозаїчного типу структура, в якій поєднано 52 новелі та мікроновели, що інколи сприймаються як стислі замальовки. Головні персонажі змальовані у взаєминах з іншими персонажами другого чи третього плану. Тому сюжет набуває розгалуженого характеру.
Відомий письменник Дмитро Міщенко відмічає багато цінних і цікавих прикмет твору: "У ньому, по-перше, правдиво, без жодних прикрас (як і без зайвих пересадів) відтворено згадувані події, по-друге, відтворено логічно переконливо, вчувається своє, оригінальне бачення проблеми з акцентом на вельми важливому питанні: ми, українці, маємо усвідомити нарешті, що тільки державна незалежність може об'єднати нашу націю, допоможе їй усунути такий задавнений комплекс недосконалості, як і байдужість до національних інтересів, інакше кажучи, з одинаків, хата яких завжди була скраю, зробить свідомих громадян.
Роман примітний ще й тим, що в ньому йдеться про Донеччину, не ту, вугледобувну, - про сільську, яка в нашій літературі лишилася по суті художньо не освоєною".
Письменник по-своєму заговорив про руйнування тоталітаризмом вічних загальнолюдських ідеалів гуманізму, замінивши їх нічим необмеженим насиллям, жорстокістю, терором. В цьому також цінність його твору.
 

ДЬОГОТЬ І ЙОГО ПРОРОЦТВА
(уривок з роману)

Уроки Дьогтя були захоплююче цікавими. Власне малюванню він не вчив. Вчив сприймати зображене. Мав силу репродукцій, діапозитивів, показував їх на заняттях, супроводжуючи демонстрації розповідями про зміст того чи іншого твору, про історію його виникнення, існування, про життя автора. Довго згадували, обговорювали учні Дьогтеві пояснення щодо п'ят блудного сина на картині Рембрандта, щодо сили пензля Рєпіна, під впливом якого якийсь тип кинувся з ножем на зображеного художником царя Івана Грозного. На все життя запала у Якимову душу розповідь про біль і мужність троянського жреця Лаокоона, разом із синами оповитого й задушеного зміями за правду, яку жрець відстоював перед введеними в оману краянами.
Щоб легко запам'ятати сім кольорів сонячного спектра - червоний, оранжевий, жовтий, зелений, блакитний, синій, фіолетовий, - Дьоготь придумав речення - "Чоловік охоче жінку заміж бере собі файну", - у котрому кожне слово починається з тієї самої букви, що й черговий колір.
- Маючи лише сім основних барв, природа вміє створювати надзвичайно багато всіляких відтінків, котрих навіть порахувати неможливо, бо ім'я їм - легіон, - пояснював Дьоготь. - Митець мусить хоча б частково розпізнати й відтворити ті відтінки у їх неповторному поєднанні.
Дивитися - не те саме, що побачити. Побачити треба вміти, - неодноразово повторював учитель. - Риси обличчя, вираз очей, постава людини багато можуть сказати про неї саму, про її нахили, звички, вдачу. Не здавна використовують майстри образотворчого мистецтва для розкриття характерів, порухів душі зображуваних людей.
- Значить, за зовнішніми ознаками можна визначити вдачу будь-якої живої людини, так? - спитав одного разу Яким.
- Безумовно, - повернув у його бік бороду Дьоготь, - наприклад, за твоїми прикметами одразу видно, що хлопець ти надзвичайно спостережливий. Інакшого складу Семен. - Дьоготь кивнув бородою на Стовбу, - придивіться уважно - чи не нагадує його обличчя когось із показаних у творах, котрі ми з вами розглядали?
- Лаокоона! Себастьяна! - загукали учні.
- Правильно те і друге. У зовнішності відтвореного у мармурі троянця, пронизаного стрілами тиціанівського святого і нашого Стовби справді є спільні риси. Радий, що ви це змогли підмітити. Значить, працюємо ми не марно. Але повернемось до Якимового писання. Який висновок щодо Семенової вдачі можна зробити із наведеного порівняння?
- Танцюрист! - вихопився Скрицький.
- Це, Левку, ти, як кажуть, попав пальцем у небо. Що Семен добре танцює, відомо всім, але це не випливає з його схожості ні з напруженим у непізній боротьбі Лаокооном, ні із Себастьяном, котрий терпить шалений біль од стріл, що вже глибоко повпинались у ребра, в живіт, у руку, й чекає на інші стріли, що от-от мають долетіти, влучити.
- Герой, - твердо вимовила Драбинка.
- Оце інша справа. Молодець, Ганна. Здається і мені, за певних обставин, Стовба може стати здатним на героїчний вчинок, можливо, на самопожертву... Тобі, Семене, у майбутньому слід би податись до війська.
- А мені? - не втерпів Білаш.
- Тобі - в музучилище. Ти за всіма ознаками природний музикант.
- Так він і грає в оркестрі разом з Якимом, - втрутилася Ганна Драбинка. - Скажіть, Діомиде Огійовичу, про мене теж. - Ти - Валькірія, - сяйнув з-під чорних вус білозубою усмішкою вчитель.
Клас загомонів. Всім була відома незалежна вдача Драбинки, а про войовничих вершниць Валькірій вчитель не так давно розповідав докладно.
З останньої парти, за якого сиділи три дебелі дівки віку набагато старшого, ніж учнівський, підняла руку грудаста Максименко.
- І я хочу знати про себе, - вимовила, червоніючи.
- Невдовзі маєш вийти заміж, - без прогайки, наче тільки й чекав запитання дівчини, відповів Дьоготь.
Клас вибухнув реготом. Максименко ще більше почервоніла. Дзвінок сповістив перерву.
Здійснення останнього пророцтва не забарилось. Не пройшло місяця після згаданого уроку, як Максименко кинула школу, пішла за парубка з Попівки-на-Батіжку.
Ще раніше школа позбулася Дьогтя.
Левенець не раз ставив йому в провину викладання не за програмою. Коли ж довідався про висловлювання щодо вдачі й майбутнього деяких учнів, звинуватив у недостойному радянського вчителя занятті хіромантією. Районний відділ народної освіти негайно дав хід рапортові завідувача школою: вчителя малювання у Супрунівській семирічці не стало.