Степан НАЛИВАЙКО
ТАВРИ: ІНДІЙСЬКЕ ПЛЕМ'Я В КРИМУ?

Якщо пошукати та прислухатися неупереджено,
то чимало значущого постає з мороку і пітьми.
Микола РЕРІХ. "Русь - Індія"

Таврика, Таврида, Таврія... По-сучасному - Крим.
Земля, назву якій дали загадкові таври і яка є заповідником не лише біологічних та кліматичних, а й мовних реліктів. Де в дорійських та іонійських колоніях знаходять чимало такого, чого не знаходять у самій Греції. Де приховується багато нерозгаданого і для мови, і для археології, і для історії взагалі...
Земля, де зійшлися стародавні культури - еллінська й іранська, візантійська й мусульманська, вірменська й італійська. А також індійська, як про те свідчать дедалі більше фактів, що відкриваються дослідникам останнім часом...
Земля, з якою грецька літературна традиція пов'язує діяння стародавнього царя чи бога, що його єгиптяни називали Осірісом, а греки - Діонісом. Саме в Тавриді, за легендою, Осіріс / Діоніс навчив людей землеробству й виноградарству...
Земля, яка поряд із Колхідою згадується в одному з найвідоміших міфів Еллади - про похід аргонавтів за золотим руном, що його, зі слів Діодора Сіцілійського, стерегли таври та їхні священні вогнедишні бики. Земля, царем якої був Перс, один із двох синів найдавнішого доолімпійського бога Сонця - Геліоса; другий син Геліоса - Еет - був царем Колхіди...
Земля, з якою пов'язується ще один чудовий давньогрецький міф-про юну Іфігенію, доньку мікенського царя Агамемнона, який очолював грецьке військо під час Троянської війни. Коли його флот довго не міг вирушити на Трою, бо не було попутного
вітру, жрець оголосив, що богиня Артеміда гнівається на Агамемнона і вимагає в пожертву Іфігенію. І цар викликав доньку до себе, нібито на заручини з Ахіллом, а насправді для кривавої пожертви. Та в останню мить на жертовнику замість Іфігенії опиняється сарна, а саму дівчину Артеміда переносить у далеку Таврику, де та стає її жрицею у таврському храмі. Там вона мусить позбавляти життя іноземців, які потрапляють у полон до таврів. Від руки Іфігенії мало не гине її рідний брат Орест, що потай прибув, аби викрасти з таврського храму дерев'яну статую Артеміди, і був схоплений сторожею. Проте вони впізнають одне одного, сестра рятує брата, і обоє, разом із статуєю богині, повертаються до Греції; там Іфігенія і далі служить Артеміді, вже у грецькому храмі...
Земля, в якій від Геракла й змієногої богині народилися троє братів - Агафирс, Гелон i Скіф. Від наймолодшого, Скіфа, як розповідає Геродот у V ст. до н. е., пішло скіфське плем'я; воно розселилося в таврійських та придніпровських степах, де його пращур Геракл колись випасав своїх биків. "Бик таврійський лісовими хащами продирається", "...від Геракла й таврійської дівчини Мелюзіни народилися троє синів - Агатирс, Гелон і Скит",- каже в своїх "Легендах старокиївських" Наталена Королева...
Земля, де задовго до варязьких часів згадується народ р у с ь. Де першовчитель слов'ян Кирило-Костянтин "обрете... єваггеліє и псалтирь роусьскыми письмены писано..."
Земля, куди великий київський князь Володимир здійснив свій знаменитий корсунський похід, після якого Русь прийняла християнство...
Земля, де сучасна мовознавча наука наполегливо шукає розгадки назви Русь...

Античні джерела донесли до нас то скупі, то щедріші повідомлення про найдавніших мешканців Криму - кіммерійців, таврів, скіфів, сарматів. Основними насельниками Криму, особливо гористої частини, античні автори називають таврів. Найдавнішим же народом, писемно зафіксованим у Криму й причорноморських степах, були кіммерійці; вони жили тут на рубежі II-I тисячоліть до нової ери, причому прямими нащадками їх деякі вчені вважають саме таврів. Приблизно в VII-VI ст. до н. е. кіммерійців витіснили скіфи, потім скіфів витіснили сармати, при цьому залишки спершу кіммерійських, потім таврських і скіфських племен, як гадають дослідники, відходять у гори, де ще довго зберігають свою етнокультурну самобутність. Таврські поселення й могильники зустрічаються і на Керченському півострові, де колись теж мешкали кіммерійці: вони залишили пам'ять по собі в назві Боспор Кіммерійський (сучасна Керченська протока), який відділяв таврів від сіндів Таманського півострова. Що таври проживали і в Пантикапеї, столиці Боспорського царства, засвідчує надгробок Тихона, "родом тавра". Причому очевидно, що таври колись займали значно більшу територію, яка не обмежувалася лише Кримом. Античні автори зазначають, що територія таврів невпинно зменшувалась. Про звуження кордонів Тавриди під впливом скіфів чи Боспорської держави, а також греків та римлян свідчить і географ Страбон, що жив на рубежі двох ер. Він зазначає, що Феодосія раніше була кордоном між таврами і Боспором - на час автора ці кордони помітно звузились.
Як свідчить Геродот, дані якого про таврів заслуговують найбільшої довіри, таври мешкали здебільшого в гірському Криму, а сусідами їх із півночі були скіфи. Причому Геродот мовить про таврів і скіфів як про цілковито різні племена, що, певно, могли відрізнятися між собою і мовою, і звичаями, і способом життя. На відмінність таврів від скіфів вказують і інші, пізніші автори, зокрема Псевдо-Скілак і Амміан Марцеллін.
Завдяки чіткій вказівці Геродота серед сучасних дослідників майже не виникає суперечок щодо локалізації таврів. Зате щодо походження їх такої одностайності немає. Одні вбачають у них, як ми вже казали, залишки кіммерійців, інші-аборигенів півострова, ще інші - конгломерат різних етнічних груп, як місцевих, так і прийшлих.
Існує думка про фракійське походження таврів, її дотримується відомий дослідник М. I. Артамонов. І справді, часткове проникнення фракійських племен з Балканського півострова цілком можливе, тим більше що вплив фракійців на культуру ранніх таврів досить помітний, особливо в своєрідності кераміки, в деяких моментах орнаментики тощо.
Оскільки культура таврів з'являється ніби раптово десь у IX-VIII ст. до н. е. і швидко поширюється по всій Тавриці, включаючи й передгір'я, то деякі дослідники схильні гадати, що таврські племена принесли сюди свою культуру приблизно в IX ст. до н. е. з Північного Кавказу.
Античні писемні джерела мовлять, що таври займалися землеробством; у схоліях Цеца до Лікофрона їх навіть названо пастухами. Псевдо-Скілак вказує, що таври - "народ багаточисельний і любить кочове життя в горах". Проте тваринництво, мабуть, у них ще не відокремилося від землеробства, їхнє господарство мало пастушницько-землеробський характер. Натяк на заняття таврів рільництвом можна вбачати в міфі про Осіріса, який зорав землю в Тавриці, про що кажуть античні автори Стефан Візантійський і Євстафій.
Як свідчить Геродот, на чолі окремих таврських племен у VI-V ст. до н. е. стояли вожді-басилевси. Скіфи намагалися втягнути таврів у боротьбу з перськими полчищами царя Дарія, що вторглися в Північне Причорномор'я, але таврські вожді, як і вожді деяких інших племен, не погодилися, сказавши:
- Якщо ворог ступить на нашу землю і скривдить нас, то ми не стерпимо цього!
Античні автори пишуть не тільки про заняття й суворі звичаї таврів, але й про їхню мужність у бою. Так, військовий історик Полієн (II ст. до н. е.) повідомляє, що таври, "...розпочавши війну, завжди перекопують дороги в тилу; зробивши їх непрохідними, вступають у бій; роблять вони так для того, щоб, не маючи можливості тікати, полягти або перемогти".
За свідченням історика Миколи Дамаскіна, таври ховали разом із вождем найвідданіших його друзів і на знак жалоби обрізували собі кінчик вуха (чи не звідси примовка "хоч вуха вріж"?).
Те, що таври приносили в пожертву своїй богині Діві чужоземців і еллінів, захоплених у морі, певною мірою свідчить, що таври могли займатися і морським піратством. Біля бухти Символів, як свідчить Страбон, містилися "піратські" притони таврів. Римські письменники Пліній та Арріан і собі кажуть, що на південному й південно-східному узбережжі Криму таври мали потаємні гавані. Проте піратство, про яке одностайно мовлять давні автори, навряд чи було в таврів основним заняттям, оскільки значна частина їх жила досить далеко від моря в гірських долинах і не вела постійної торгівлі з греками та римлянами. Хоч до деякої міри її могло замінювати й морське піратство, як, до речі, це було і в інших народів.
До недавнього часу панувало уявлення про етнічну однорідність таврів. Проте дослідження засвідчують, що таврське населення було неоднорідним, хоча загалом і європеоїдним.
Те, що ми знаємо про таврів, дозволяє припустити, що то був народ-релікт, залишок колись численного народу з самобутньою культурою. Родоплемінний устрій і звичаї таврів, як відзначають античні автори, характеризуються особливою стійкістю, а сама культура - архаїчністю, відносною замкнутістю і консервативністю.
До реліктів, певно, відноситься і культ богині Діви, надзвичайно архаїчний: цій богині таври приносили людські жертви. Характерно, що згідно з міфом про Іфігенію, греки "впізнали" свою Артеміду в таврській богині, якій, цілком можливо, поклонялися і їхні далекі предки. Діва була головним таврським божеством. У херсонеській присязі вона названа після Зевса, Геї та Геліоса, але саме вона вважалася покровителькою міста, що його в Х столітті здобув київський князь Володимир. У Херсонесі ж містився її храм і статуя, а в ста стадіях (близько 17,7 км) від міста, на мисі Парфенон, як повідомляє Страбон, було її святилище. На честь цієї богині влаштовувалися свята - парфенії, її ім'я ставилося на декретах замість царського, її зображали на монетах, її вважали рятівницею у битвах із ворогом. Вона злилася з грецькою Артемідою (і показово, що Артеміда мала культове ім'я Тавропола).
Багато місць у Криму овіяні легендами про святилища богині Діви, розташовані на стрімких скелях над морем, про "варварські" статуї її та вівтарі, окроплені людською кров'ю. Отже, культ Діви/Артеміди був спільним для місцевого населення Таврики і для прийшлих греків. Певно, авторитет місцевого божества зумів подіяти на уяву греків і тому, що міг походити із спільного для причорноморського населення джерела. Причому, схоже, найархаїчніший його пласт греки знайшли якраз на місцевому, таврському грунті.
З'ясувати значення і походження етноніма "таври" намагалися вже античні автори. "Кажуть,- повідомляє Стефан Візантійський, автор VI століття,-що там Осіріс, запрігши биків, зорав землю, і від цієї саме пари биків дістав ім'я народ..." Саме з Осірісом і Діонісом пов'язується, за легендою, назва Тавриди, оскільки священною твариною і Осіріса, і Діоніса був бик, по-грецькому т а в р о с. Переправу Священного Бика, як іще можна назвати Осіріса/Діоніса, зі сходу на захід, тобто з Колхіди в Тавриду, увічнено в назві Боспор, яку тлумачать як Переправа Бика (Бос-латиною значить Бик). Це нинішня Керченська протока, колись Боспор Кіммерійський.
Евріпід (V ст. до н. е.), автор трагедій "Іфігенія в Авліді" та "Іфігенія в Тавриді", подаючи культове ім'я Артеміди-Тавропола,- виводить його від назви народу, тобто таврів, і дієслова регіроlео - "блукати", "мандрувати". Іншими словами, і Евріпід схильний пов'язувати Іфігенію та Артеміду з таврами. В одному рідкісному варіанті міфу про Іфігенію мовиться, що в пожертву Артеміді приносилася не сарна, а бик, через що, мовляв, і названо таврами народ, де жрицею була Іфігенія, перенесена до таврів "з ласки богів". Не виключено, що цей варіант виник, аби пояснити етнонім "таври", подібно до того як, скажімо, міф про Егея мав пояснити більш давню і вже не зрозумілу грекам назву Егейського моря. Деякі автори безоглядно приписують назву "таври" грекам, бачачи підтвердження цьому в численних міфах, де таври неодмінно пов'язуються з биками. Хоч, зазначимо, можливо й таке, що назву племені не взято із міфів, а навпаки, міфи й легенди пристосовано, аби пояснити вже існуючу племінну назву.
Свого часу відомий дослідник скіфських старожитностей М. І. Ростовцев висловив припущення, що етнонім "таври" являє собою "грецизацію місцевої назви народу, туземної вимови якої ми поки не знаємо". Ще один дослідник, О. М. Лєсков, також вважає, що "таври" - огречений етнонім, тубільний варіант якого достеменно не відомий. В. І. Абаєв, знаний скіфолог, висловлюючи здогад, що в Подніпров'ї мешкало плем'я, яке поклонялося Священному Бикові, пов'язує з цим племенем і таврів: він припускає, що етнонім "таври" не лексичне запозичення, а переклад місцевої назви, яка означала "бики", або "ті, що поклоняються бикові". Бо, мовляв, добре відомі випадки, коли плем'я називає себе іменем тієї тварини, яка відіграє особливу роль у його міфологічних та релігійних уявленнях.
Особливої уваги, як на нас, заслуговує теза мовознавця О. М. Трубачова, активного дослідника індоаріки в Північному Надчорномор'ї. За ним, таври належать до індоарійських, тобто індійських племен, слідів яких чимало саме в цьому ареалі (про це також див. наші статті у "Всесвіті" № 8 за 1987 та № 10 за 1988 рр.). Він так підсумував свої пошуки на цьому терені: "...загадкові, жорстокі таври повинні були розмовляти на індоарійському діалекті".
Отже, маємо підстави розпочати пошуки щодо таврів саме на індійському грунті. А насамперед слід з'ясувати: чи знають індійські джерела етноніми, які б значили "бики" або містили в собі компонент із цим значенням.
І такі приклади індійські джерела подають. По-перше, індійський епос знає плем'я, яке по-українському тлумачиться "великі бики"; дослідники припускають, що представники цього племені поклонялися Шіві в образі Бика, оскільки Бик невіддільний від Шіви ні в релігійно-філософській символіці індуїзму, ні в іконографічних зображеннях. Дослідник цивілізації долини Інду Джон Маршалл вважає, що шіваїзм - найдавніша релігія на землі, яка збереглася до нашого часу.
І з Крішною пов'язується плем'я, яке тлумачиться "бики". Причому сліди, стосовні Крішни, простежуються не тільки в Індії, а й у Криму, в сіверській землі й на Волині, сама назва якої може походити від бика, вола. Та перш ніж детальніше зупинитися на цьому, слід бодай стисло навести один індійський міф, причетний до нашої розмови.
Жив колись цар Врішапарван і була в нього донька Шарміштха, Найсоромливіша. Його радник Шукра мав доньку Деваяні, яка виростала без матері. Якось між ними спалахнула суперечка, царівна штовхнула Деваяні і та впала в колодязь, на щастя, пересохлий, її витягнув цар Яяті, що полював у тих місцях. Обурений батько Деваяні зібрався залишити царство, але Врішапарван умовив його лишитися, пообіцявши покарати доньку так, як той забажає. Царівна стала служницею Деваяні, яка невдовзі вийшла заміж за свого рятівника, а Шарміштху оселила в лісових нетрях. Проте Яяті зустрівся з нею і там, вони покохали одне одного.
Час спливав, у Деваяні народилося двоє синів, а в царівни - троє. Але подвійне життя Яяті розкрилося, і тесть, на вимогу доньки, прокляв молодого ще зятя на довічну старість, сказавши, проте, що він може стати молодим, якщо котрийсь із синів подарує йому свою молодість. Лише Пуру, наймолодший син Шарміштхи, зважив на батькове прохання. Тисячу років цар втішався життям, а тоді повернув Пуру молодість і посадовив на царський трон.
Ми хочемо звернути увагу лише на два моменти в цьому романтичному і повчальному міфі. Перше, що син Деваяні - Яду - став родоначальником ядавів, племені, що з нього походив Крішна. І друге, що ядави споріднені з ятвягами давньоруських літописів - їх дослідники відносять до балтійських племен. Як індійські ядави мають іще одну назву - сатвати, так і ятвяги мають іншу назву - судовити. Балтійський антропонімікон і до сьогодні зберіг факти щодо Крішни - ім'я це у формі Кріш'ян засвідчено в Латвії: його мав відомий дослідник латиських дайн Кріш'ян Барон. Знайоме балтійському іменникові й прізвище Рукмане, яке перегукується з іменем дружини Крішни - Рукміні, дочкою царя Бгішмаки (пор. сучасне прізвище Бушмакін). В Індії Рукміні стала ототожнюватися з богинею щастя і сімейного добробуту Лакшмі, яка теж має свій балтійський відповідник - Лайме. Чоловіче ж індійське ім'я Лакшман відповідає латиському імені Лайман.
На Волині, Львівщині, у Польщі, як і в деяких інших ареалах, засвідчено топоніми Ятвяги/Ятвязь. Індійські ядави мають численні родові відгалуження. З ядавів походить Шіні, могутній воїн, онук якого під час вісімнадцятиденної війни, описаної в "Махабгараті", правив бойовою колісницею Крішни. Саме Шіні започаткував рід, який став називатися шайнеї, шайнави. А по сусідству із славнозвісним Світязем розкинулося волинське озеро Шайно.
З назвою іншого волинського озера - Пульмо, або Пулемецьким - перегукується давньоіндійський міф про красуню Пулому, яку знаменитий мудрець Бгрігу викрав собі в дружини. Причому показово, що Бгрігу доводився дідом Деваяні, отже, прадідом Яду, родоначальникові ядавів. А згідно з пуранами - давньоіндійськими билинами - Пулома є родоначальницею племені пауломів, цебто "нащадків Пуломи". Пауломи не що інше, як різновид данавів індійського епосу, розряд демонів-гігантів, нащадків богині Дану, які виступали супротивниками богів, хоч і були їхніми старшими братами (пор. слов'янську Дану, теж пов'язану з водою). Тож данави виявляються родичами і ядавів, і сатватів. А балтійські ятвяги мають іще одну назву - дайнови. Показово, що український дослідник А. П. Непокупний, виходячи з інших, аніж наші, міркувань, ареальних, доходить висновку, що гідронім Пульмо слід пов'язувати саме з ятвягами. Так що потрійна відповідність індійських ядавів/сатватів/ данавів балтійським ятвягам /судовитам/ дайновам не може бути випадковою.
Одним із епітетів Крішни є Гопала, що перегукується з волинською назвою Гупали. Епітет цей розкладається на компоненти го+пала, де го- значить "бик", "худоба", а -пала - "захисник", "охоронець". Тобто все слово значить "пастух". І чи немає тут зв'язку з Іваном Купалою, язичницьким ще святом, і досі не забутим на Слов'янщині й у Прибалтиці? Чи не був наш знаменитий гопак ритуальним танцем на пастушому святі? Адже гопа, гопала значить "пастух", а гопак у такому разі може значити "пастушок". Слов'янський же світ знає танці під такою назвою.
І ще одна деталь: неодмінним атрибутом Крішни є сопілка. Як тут не згадати про любов нашого народу саме до сопілки! Як не згадати Лукаша із славнозвісної "Лісової пісні", дія якої і відбувається на Волині, в Лесиному краю!
Одним із балтійських племен є так звані самби; ще в XIII ст. країна самбів, Самбія, входила до складу Пруссії, пізніше завойованої хрестоносцями. А давньоіндійські міфи розповідають про Самбу, сина Крішни. Якось Самба та його розгульні приятелі вирішили пожартувати над мудрецями, для чого Самба вбрався вагітною жінкою і прийшов до них, щоб ті визначили, хто ж народиться - хлопчик чи дівчинка. Мудреці відповіли, що під жіночою одежею ховається Самба, а народить він залізного кия, який принесе погибель його родові, як і всім тим, хто докотився до нечуваного блюзнірства - насміхатися з мудреців. Пророцтво збулося: Самба захворів проказою і подався в Пенджаб, де постом, нечуваним подвижництвом здобув ласку бога сонця Сур'ї, який і зцілив його від тяжкої недуги. А вдячний Самба на честь свого зцілителя спорудив на березі ріки Чандрабгаги храм Сонцю і запровадив поклоніння йому.
І цей міф містить надзвичайно багато для роздумів. По-перше, залізний кий, про який казали мудреці, у санскриті й буде самба; тобто ім'я Самба в такому разі семантичне тотожне імені полянського князя Кия. Подруге, візантійський імператор та історик Х століття Костянтин Багрянородний на означення Києва подає назву Самбатас; у такому разі, паралеллю (семантичною) до назви Київ може бути назва Самбатас. Цікаво й те, що санскрит знає і слово самбін "човняр", що несамохіть навіює на згадку рішуче заперечення літописця Нестора проти того, що Кий міг бути перевізником.
І, по-третє, імен типу Самбіон, Самбат, Самбатіон повно в боспорських написах з Північного Причорномор'я; та й до сьогодні вони збереглися у вірмен, грузинів, азербайджанців у формі Смбат, Самбат, Сумбат тощо.
Показово й те, що подальша доля Самби пов'язується з Пенджабом, який перекладається П'ять Річок, П'ятиріччя. Однією з річок Пенджабу і є Чандрабгага; компонент -бгага (суч. -бгаг) у цій назві напрочуд співзвучний назві Буг, а саме на Південному Бузі античні джерела засвідчують плем'я дандаріїв, яке дослідники вважають індійським. Іншою річкою Пенджабу є Шатадру. А притокою Прип'яті є Стоход, річка, в назві якої компонент Сто- етимологічне, тобто і походженням, і значенням, тотожний компонентові Шата - в індійському гідронімі. І теж значить "сто". Тотожні, але вже семантичне, тобто значеннєво, і другі компоненти цих річкових назв. При цьому доречно зауважити, що Буг має притоку під назвою Кшна, яку відомий дослідник В. М. Топоров виводить із західно-балтійського "кірсна"("чорний") і пов'язує з південною межею поширення ятвягів. Додамо також, що ім'я індійського Крішни теж значить "Чорний".
Є й інші, дрібніші збіги, стосовні Крішни. Так, одним із епітетів його є Дваракеша, що значить Володар Двараки. Дварака - це столиця Крішни на острові, звідусіль оточена водою. Після смерті Крішни, за епосом, місто опустилося під воду. Це перегукується з волинськими легендами про те, нібито на дні Світязя лежить затонуле місто. Цікаве й те, що не так далеко від Волині, вже в Білорусії, біля іншого Світязя, і досі зберігся топонім Дворець. Свій Світязь є і в Прибалтиці, на півдні Литви (оскільки озеро Світязь заслуговує окремої розмови, ми про нього тут не говоритимемо).
Хочеться звернути увагу й на те, що матір Крішни звали Девакі, а матір родоначальника ядавів - Яду - звали Деваяні. Тобто обидва імені мають спільний компонент Дева-, що значить Бог. До речі, значення дева як "бог" властиве слов'янській, балтійській, грецькій та індійській міфологіям (дерев'яні фігурки святих, і зараз вирізьблювані на Литві, називаються девукай, тобто божки). Не виключено, що суто слов'янські слова, як діва, дівчина, дівка сходять саме до цього слова, споріднені з індійськими. Цікавою з цього погляду є репліка одного з героїв роману "Жертовна корова" Премчанда, класика індійської літератури; герой той, закликаючи індійських жінок не піддаватися згубному впливові західної цивілізації, наголошує, що чоловіки колись високо шанували жінок, прирівнювали їх до богинь і називали деві, девіка, тобто "богиня". Це перегукується з повідомленнями античних авторів про те, що таври поклонялися богині Діві; дослідники ж відзначають саме у ядавів /сатватів/данавів матрилінійний (по матері) відлік рідства, що його індоарії вже забули на час своєї появи в Індії. Хочеться зазначити, що подібне явище не рідкісне й на Ровенському Поліссі, звідки я родом; і в моєму, і в довколишніх селах приналежність людини часто-густо визначається саме по матері: Бора Варчин, Митро Матрунин, Зоня Ганночина, Варка Гапчина тощо. Мене, наприклад, і досі називають Стьопа Ксенін.
Хочеться відзначити й таке: в Білорусії та Польщі назви типу Ятвяги / Ятвязь фіксуються в основному вздовж річок Нарев, Бебжа та верхів'їв Німана. Це знову-таки цікаве своєю дотичністю до ятвягів/ядавів і до Крішни. По-перше, згідно з давньоіндійськими міфами, Крішна народився на ріці Ямуна, а назва Ямуна перегукується з балтійською назвою Нямунас. По-друге, ріка Бебжа, тобто Боброва, перегукується з іменем Бабгру - його в індійському епосі має царевич, теж вихідець із ядавів; ім'я це значить Бобер (пор. також численні гідроніми й топоніми типу Бобер, Бобрик, а ще-давні слов'янські антропоніми типу Боброк). По-третє, назва Нарев перегукується з парним ім'ясполученням Нара-Нараяна; в "Махабгараті" Нара ототожнюється з Арджуною, а Нараяна - з Крішною. В індійській міфології Нара-Нараяна вважається втіленням найвищого божества Вішну-Крішни, що завжди виступають у нероздільній єдності, вони, вважається, споконвічні й пронизують увесь всесвіт. Причому, як свідчать джерела, Нараяні поклонялися саме в племені сатватів, тобто і ядавів, і данавів. Цікава з огляду на це згадка в "Законах Ману", що давні, первозданні води називалися нара, оскільки, мовляв, вони нара, тобто "самець", "чоловік", "мужчина". Це зайвий раз підтверджує зв'язок бика з вологою, що добре видно й на прикладі Дніпра: у його водозборі багато річкових назв типу Самець, Бик, Веприк, Жеребець тощо. Та й у санскриті слова на означення дощу й бика походять з одного кореня.
Цікавий іще один факт. Улюблена дружина Крішни - Рукміні, ім'я якої має свої балтійські еквіваленти, спершу була заручена зі своїм двоюрідним братом Шішупалою. Проте Крішна викрав її і вона стала його дружиною, що спричинилося до непримиренної ворожнечі між Шішупалою і Крішною, а згодом до кривавої сутички. І характерно, що в боспорських написах з Північного Причорномор'я чимало фіксацій імені Сосіпол, що його ми, з огляду на насиченість цього ареалу слідами перебування стародавніх індійців та на те, що чимало індійських племен (наприклад, сінди, меоти, дандарії, керкети тощо) входили до Боспорської держави, схильні пов'язувати з індійським іменем Шішупала (сучасне Шішупал). Проте чи не найцікавіше те, що етруски знають божество Сосіпол, якому, укупі з богинею Ейліфією, присвячувалися навіть храми. Імена Сосіпол, Шішупал, якщо порівняти їх з епітетом Крішни - Гопала та епітетом Артеміди - Тавропола, як бачимо, мають спільний другий компонент -пол/-пала, який значить "захисник", "охоронець". Обидва епітети - Гопала і Тавропола - несуть однакове значення "захисник / захисниця биків". Ім'я ж Сосіпол/Шішупал означає "захисник дитини".
Легенда про царя Яяті та п'ятьох його синів наводить іще на деякі здогади. По-перше, імена синів Яяті напрочуд перегукуються з назвами балтійських та слов'янських племен, причому саме тих, що компактною групою розмістилися на порівняно невеличкій території. І коли вже виявляється стільки спільних точок дотикання між слов'янами, балтами та індійцями, то не буде нічого протиприродного, якщо порівняти імена синів Яяті (до речі, саме ім'я Яяті може значити Бик: пор. литовське яутіс "бик") зі слов'янськими етнонімами. Якщо ядави відповідають балтійським ятвягам, то по сусідству з ними мешкали туровці (Туровська земля), дреговичі (дрегва); їх цілком можна співвіднести з Індійськими племенами турвашу й друх'ю. Можливо також, що індійських пуру слід співставити зі слов'янськими полянами. Індійська традиція називає нащадків Пуру - паурави, а індійське Пуру те ж саме, що й грецьке Полі із значенням "багато" у таких словах як політехнікум, поліклініка, поліфонія та ін. (пор. у Польщі топоніми типу Пулави). Крім того, в індійському міфі привертає увагу протиставлення Пуру іншим чотирьом братам (він наймолодший, єдиний зважив на батькове прохання і віддав батькові свою молодість, посів царський престол), що перегукується з деякими фактами давньоруських літописів, де відчутне протиставлення полян іншим слов'янським племенам. На противагу, скажімо, дреговичам чи древлянам полянам притаманна мирна й лагідна вдача, шанування батьків, вони мають шлюбний звичай, а не викрадають дружин на бісівських ігрищах тощо. До речі, і в легенді про походження скіфів, яку наводить Геродот, престол теж дістається наймолодшому синові (пор. і численні казки слов'янського ареалу, коли престол, як правило, дістається наймолодшому, не дуже розумному синові).
Так що в цьому розумінні простежується ряд цікавих паралелей. Характерно також, як цар Яяті прокляв одного із своїх синів, Друх'ю, коли той відмовився поміняти свою молодість на його старість: "Ти зі своїм родом підеш у місця, де єдиним засобом пересування буде тобі човен або пліт. А сам ти будеш у своєму племені не царем, а тільки вождем". Ці слова дивовижно характеризують територію, на якій писемні джерела застають дреговичів. А дреговичі і ятвяги в літописні часи жили поруч, що цілком узгоджується з індійським міфом, за яким Яду і Друх'ю - брати по батькові, тобто і їхні племена - братні.
З іншого боку, якщо зважити, що Яду - син Яяті й Деваяні, то і Турвашу - син Яяті й Деваяні. Тобто якщо ядави споріднені з ятвягами, а ятвяги-балтійське плем'я, то
й плем'я турвашу мусило б бути балтійським. На території біля ятвягів племені турвашу може відповідати плем'я туровців, Туровська земля; в етнонімі туровці може міститися значення "бик", "тур" (пор. лит. таурас "бик", "тур", а також численні топоніми з елементом Тур- в розглядуваному ареалі).
Синів, які народилися від Шарміштхи і Яяті, тобто Ану, Друх'ю і Пуру можна співвіднести зі слов'янськими антами, дреговичами і полянами. Якщо це справді так, то можна говорити, що балто-слов'янська єдність підтверджується на міфологічному рівні: матері у п'ятьох братів різні, але батько спільний. Причому матері належать до різних соціальних станів: Деваяні - брахманка (пор. сучасне латиське прізвище Брахмане, а також те, що на Україні збереглася пам'ять про рахманів-божих людей, праведників; українська мова навіть знає вирази "постимося, як рахмани", "рахманський великдень": "На Юра-Івана, на рахманський Великдень"). Тобто вона належить до жрецької, найвищої касти в давньоіндійській суспільній ієрархії. А Шарміштха - кшатрійка, тобто належить до воїнської касти, другої після брахманів за значимістю (на нашу думку, слов'янське "цар" походить саме від кшатр - ксахр - ксар, так само як слов'янське "мир" походить від Мітр - Міхр - Мир). І саме між брахманами й кшатріями точилася постійна боротьба за верховну владу, описами чого рясніє давньоіндійський епос.
Отже, за соціальним статусом Деваяні стоїть нібито вище від Шарміштхи; та, з іншого боку, шлюб брахманки з кшатрієм, як у випадку з Яяті й Деваяні, не схвалюється індійськими приписами: існує навіть термін на означення такого шлюбу - пратілома, що значить "протиприродний". І згадка про подібний шлюб Яяті й Деваяні чи не єдина в індійському епосі та пуранах. І навпаки, шлюб Яяті й Шарміштхи цілком природний, законний, оскільки обоє належать до однієї касти, воїнської, тож нащадки їхні не позбуваються своєї касти, як у випадку, коли має місце шлюб кшатрія з брахманкою.
Таким чином, якщо виходити з міфу про царя Яяті та п'ятьох його синів, то балти й слов'яни-споріднені племена. Показово, що дідом Деваяні був Бгрігу, мудрець, чоловік Пуломи, ім'я якої перегукується з волинським озером Пульмо; Бгрігу, отже, прадід Яду й Турвашу за міфічною генеалогією. "Рігведа" знає плем'я бгрігу, з якого вийшло чимало уславлених жерців; у "Рігведі" ж, серед десяти арійських і неарійських племен, які виступили проти царя-арія Судаса й зазнали поразки, згадується й плем'я бгрігу. Бгрігу, до речі, ще й планета Венера. Відомий індійський мовознавець Суніті Кумар Чаттерджі вважає, що плем'я бгрігу знаходилося серед основної маси індоєвропейців і мігрувало з ними до Малої Азії через Фракію і Македонію, де стали називатися брігес або фрігес, по-сучасному - фрігійцями. В Месопотамії якась частина їх лишилася і поступово розчинилася серед місцевого населення; інша ж частина вирушила на пошуки нових територій, як це зробили, до речі, й етруски.
Страбон свідчить, що перед Троянською війною фрігійці прибули з Фракії; дослідники відзначають, що сама Троянська війна була протистоянням двох етнічних груп - греків та іллірійців, що вона - наслідок руху на схід народів Фракії і Македонії, внаслідок чого
через кілька століть фрігійці утвердилися як господарі Малої Азії. А до іллірійських народів, як відомо, належали фракійці, троянці, лідійці, етруски, карійці й фрігійці (деякі вчені відносять сюди мешканців Кріта й інших середземноморських островів). Спільною ознакою всіх цих народів є мова, яка має індоєвропейський характер, причому в іллірійських племен багато аналогій, особливо мовних і міфологічних, з племенами балто-слов'янськими. З чого дослідники роблять висновок, що огнищем іллірійських народів міг бути ареал між Дунаєм і Карпатами.
Досить істотною є згадка в античних джерелах, що фрігійці з Балкан переселилися в Малу Азію разом із вірменами. Цей факт цікавий тим, що саме у Вірменії засвідчено чималі індійські общини, особливо в області Тарон. Український дослідник О. С. Стрижак у цікавому і насиченому фактажем дослідженні "ЕТНОНІМІЯ Геродотової Скіфії" (Наукова думка, 1988, с. 179-180) зазначає: ". .на наявність етноніму таври у Вірменському Таврі, власне, в історичній області, відомій під назвою Тарон (з*Тauron), досі, здається, ніхто не звернув уваги. Останнє ж найменування цікаве не лише генетично-етимологічними зв'язками з кримським оніміконом на Тавр-, а й належністю до контактної зони з народом pala/ bala "палайці", звідки Палуні, назва області, в якій жили брати Куар, Хореан і Мелтей. Найдивовижніше в усьому цьому те, що й цей хоронім, і ці брати мають дуже схожих відповідників на Наддніпрянщині (пор. літописне земля Полане, де жили "братья" Кыи, Шекь і Хоривь; укр. -ів - вірм. -ап)"
До цього слід додати таке. Коли в III столітті у Вірменії почало ширитися християнство, частина язичників-індійців подалася у Візантійську імперію, інша ж частина прийняла християнство і лишилася. Причому характерно, що боротьбу індійців проти християнства очолив верховний жрець Ардзан, якого ми співвідносимо з індійським іменем Арджун. А саме Арджун (санскритське Арджуна) у "Махабгараті" невіддільний від Крішни: він його і родич, і одружений на його сестрі, і саме йому виклав Крішна суть свого вчення, яке склало першу книгу "Махабгарати", знамениту "Бгагавадгіту". Із чого можна допустити, що індійці у Вірмени цілком могли поклонятися Крішні.
Отже, судячи з усього, балти й слов'яни споріднені з іллірійцями (пор. також Ілурат у Криму) - тобто фракійцями, етрусками, фрігійцями, карійцями, троянцями, лідійцями та іншими народами. Це, в свою чергу, спонукає ще і ще раз уважно прислухатися до слів літописця Нестора, що початок слов'ян у Ілюрику. З цими ж племенами виявляють спорідненість і індійські племена, якщо судити з постаті мудреця Бгрігу в давньоіндійських міфах та деяких інших фактів Причому існує традиція, яка виводить родоначальника литовських князів Палемона (пор надзвичайну схожість із іменем Пуломан, що його мав батько Пуломи, дружини Бгрігу) теж із Малої Ази: Палемон нібито прибув зі своїм родом до Прибалтики десь із району Візантії.
Повертаючись із Волині та Прибалтики знову до Криму й давніх насельників його, до їхніх вірувань та звичаїв, хочеться висловити здогад, що під Дівою таврів приховується Деві - дружина Шіви. Вона має ще одне ім'я-Парваті, тобто Гірська, Горянка. В індійській міфології вона - донька Гімалаїв, тобто гір, і саме в горах вона мешкає разом із Шівою. Вона милостива й грізна водночас, вона - богиня-воїтелька, чим нагадує Артеміду. Саме їй ще до недавнього часу в Індії приносили криваві людські жертви, її культ невіддільний від культу Шіви, вона - жіноча іпостась Шіви. Ці її характеристики цілковито узгоджуються з тим, що ми знаємо про поклоніння таврів Діві, про її святилища на гірських урвищах, де приносилися криваві пожертви, до яких прилучилася і юна Іфігенія. Тож цілком імовірно, що гірські таври поклонялися Шіві та його дружині Деві, яка могла трансформуватися в слов'янську Діву. Тоді як рівнинні таври могли поклонятися Вішну-Крішні. Причому Деві / Парваті має ще одне ім'я - Шакті; в індійській філософії ця категорія означає творчу силу божества, що виступає як його дружина. А ті, хто поклоняється Шакті, називаються шактами.
Цей факт несамохіть навіює згадку про етнонім шаки - так індійська епічна традиція називає середньоазіатських скіфів. Характерно й те, що верховне божество індійського пантеону-Індра, який має свої слов'янські та балтійські паралелі (слов'янський фольклорний звір Індрик, чеське ім'я Індра, прізвище Індране та жіноче ім'я Індра а латишів тощо), має епітет Шакра, а його дружину звати Шачі. Причому Шачі - донька зсура Пуломана; Індра, як розповідає міф, вирятував її від злого батька, і вона стала дружиною свого рятівника - той же, власне, мотив, що і в випадку з Яяті і Деваяні. Ці факти знову змушують нас перенестися на Волинь, до озера Пульмо, неподалік якого знаходяться Шацькі озера й місто Шацьк. Вони в своїх назвах можуть містити корінь шак- "дужий", "могутній", що міститься і в індійських іменах Шакра та Шачі.
Факти промовляють за те, що давні таври могли поклонятися Деві та Шіві, а також Вішну-Крішні. Тож якщо таври - індійське плем'я, якщо вони поклонялися Шіві та Крішні, то не буде нічого незвичайного в тому, якщо це плем'я в своїй самоназві матиме слово "вріш", надзвичайно поширене на індійському терені і яке входить у етноніми, пов'язані з Шівою і Крішною,-для таврів воно могло грати виняткову роль. А в такому разі є підстави гадати, що "таври" - не оригінальна назва племені, а огречена.
І на запитання, винесене в заголовок цієї статті, можна відповісти: так, дані за те, що кримські таври належать до індоарійських, тобто індійських племен. Факти за те, що в своїй самоназві вони мусили б мати компонент із значенням "бик", тотожний грецькому т а в р о с, і цим компонентом могло бути якраз слово вріш.
А в такому разі ми впритул підійшли до розгадки назви Русь.
Та про це - у наступній статті.

Наливайко Степан Іванович (нар 1940 р ) - сходознавець-індолог, перекладач з мов хінді, урду та англійської, член Спілки письменників СРСР, редактор відділу прози літератур Ази, Африки та Латинської Америки журналу "Всесвіт" Автор розвідок про індійсько-слов'янські історичні, міфологічні й мовні взаємозв'язки У "Всесвіті" друкувалися його статті "Вірменська легенда, індійці, Київ", "Дандари, Дандака і полянський князь Кий" (№ 8, 1987) та "Слово о полку Ігоревім" індійський аспект" (№ 10, 1988)

"Всесвіт" № З, 1990