Прозаїк Валерій Тарасов у літературу входив у кінці сімдесятих років "зарекомендувавши себе активною розробкою кримської тематики та своєрідністю стилю. Народився письменник 22 квітня 1940 року в селі Семиринському (тепер Жовтневе) Софіївського району Дніпропетровської області. Після закінчення середньої школи почав трудове життя. Деякий час працював токарем на одному із заводів. 1966 року успішно закінчив філологічний факультет Львівського державного університету ім. І. Франка і пішов на вчительську роботу. Спочатку бачимо його викладачем української мови та літератури, а згодом завучем Восточненської восьмирічної сільської школи в Криму. З 1967 року - на журналістській роботі. Деякий час завідував відділом феодосійської газети "Победа", а згодом її редактором. Перші спроби пера відносяться до 1966 року. 1977 року у видавництві "Дніпро" (Київ) побачила світ перша книжка В. Тарасова "Десант", до якої увійшли повісті "Десант", "Капітане, я вам потрібен?" та троє оповідань. Повість "Десант" повертає нас до подій, що відносяться до грізного і кривавого 1941 року, воскрешає картини Керченсько-Феодосійського десанту. Це твір, у якому синтезувалися елементи документалізму з фактажем, здобутим автором при знайомстві з живими учасниками подій. Композиційно він укладений з п'яти нарисів про моряків, що йшли на смерть того 1941 року, про їхню долю, що склалася після війни. Автор продемонстрував уміння мистецьки відбирати з багатющого життєвого матеріалу не тільки епізоди, деталі, штрихи, у яких сфокусовано-узагальнююче постають героїчні подвиги, а й вимальовувати людські характери. Сюжет повісті - динамічний, гостро інтригуючий. Чітко простежується тяжіння автора до лаконізму стилю.
Повість "Капітане, я вам потрібен?" розповідає про флотське життя в мирний повоєнний час. Мотиви трудового життя сходяться у творі з мотивами морально-етичними. Морально-етична тема знайшла розробку чи не в найкращому оповіданні В. Тарасова "Галузка мигдалю", котре сприймається ліричною піснею на честь чистої, незруйнованої десятиліттями любові.
У 1984 році у видавництві "Таврія" (Сімферополь) опублікована книжка В. Тарасова "Там, в Луабонго", до якої увійшов однойменний роман, а також три повісті - "Десант", "Капітане, я вам потрібен?", "Поворот оверштаг".
Звернувшись до "великої прози", письменник зробив новий крок у творчих пошуках. Роман "Там, в Луабонго" побудований на великому життєвому матеріалі і засвідчив успіх письменника в поглибленні психологічного аналізу, динаміки внутрішнього життя героїв.
В. Тарасов бере активну участь у громадському житті. Будучи депутатом Феодосійської міської Ради, він сміливо ставить важливі проблеми, які хвилюють трудівників міста, регіону. Письменник вносить живий струмінь у діяльність місцевої організації "Крим з Україною". У Національній Спілці письменників України його обрано заступником голови ревізійної комісії.
У нових оповіданнях, опублікованих на сторінках газети "Кримська світлиця", В. Тарасов підносить голос за піднесення національної свідомості українців, вчить любові до рідної землі, ім'я якій - Україна.
 

ФОТОКАРТКА

Матрос Іван Лузанов уже й забув, як іще в час війни кореспондент армійської газети сфотографував його на згадку із здоровенним полоненим гітлерівцем. Батальйонний товариш Лузанова Іван Дубчин, перебуваючи в музеї, серед експонатів побачив непоказну фотокартку, на котрій маленький худий Іван Лузанов стоїть поруч з височенним переляканим фашистом - своїм "язиком".
- Пам'ятаєш, як брав цього бугая? - запитав Дубчин.
- Ще б не пам'ятати, - відказав невисокий чоловік з чотирма смугами орденських колодочок на грудях.
Так започаткована експозиція нарису-розділу повісті "Десант". Іван Лузанов, двадцятичотирьохлітній юнак "з надміру жвавим обличчям", пристав до батальйону на Керченській переправі. Назвався актором. Рядового Лузанова нові товариші за кілька днів навчили стріляти, кидати гранати. Вечорами ж Ванюха - саме так стали його називати - співав стомленим морякам пісень, декламував довжелезні уривки з п'єс. А на завершення демонстрував дивовижний номер: ставив до дверей якогось хлівця кого-небудь із добровільних помічників і з десятиметрової відстані оббивав солдатськими кинджалами контур його постаті. Цьому він навчився у батька. А німців Іван страшенно боявся. Ховався поглибше в землю. Коли ж стріляв, то заплющивши очі. Почав втрачати авторитет серед товаришів. Дуже від цього мучився, не міг нічого з собою вдіяти.
Конкретизуючи риси характеру Лузанова, автор підсвічує його іскринками гумору.
Щоб вияснити, по яких квадратах треба вдарити корабельній артилерії по фашистських гармашах, які розташувалися на вигідних позиціях, командування вимагало взяти "язика".
"Кого ж послати за "язиком"? Усачова? Не доведе "По дорозі застрелить. Його ж усю сім'ю фашисти знищили. Гваселадзе? Цей, діставшись до позицій німецьких артилеристів полізе врукопашну. І тоді хтось жартома підкинув:
- Товаришу комбат, хай Ванюха Лузанов піде. Він німців боїться. Стріляє по них, заплющивши очі. Так що коли й візьме "язика", то при найбільшому бажанні не вцілить у нього, обов'язково приведе.
- Дубчин, нічого дурнішого ти не міг придумати? - сердито обірвав капітан. - Таке скажеш, Лузанов.
..."Або я зараз піду на завдання й доведу всім, що маю дещо за душею, або..." - подумав Лузанов і підбіг до комбата.
- Товаришу капітан, дозвольте мені взяти "язика".
- Тобі? - здивовано зиркнув комбат на Лузанова.
- Так! Я приведу фріца. Накажіть дати мені три-чотири кинджали.
- Гаразд... Усачов, Дубчин, Римаренко, віддайте свої тесаки Лузанову, - наказав комбат. І до Івана: - Даю тобі сорок хвилин. Більше не можу.
- Упораюсь, - закинув за плече автомата Лузанов і зник у кущах шипшини.
Десь на горі гахкали ворожі гармати, а Лузанов повз і повз уперед, обережно розсуваючи колюче галуззя. Чомусь був упевнений, що саме через кущі шипшини проскочить позиції гітлерівської піхоти, яка прикривала батарею. Він повинен будь-що виконати завдання.
"Я мушу взяти цього триклятого "язика"! Мушу його взяти й повернутися живим. Тільки живим... Тільки живим... - у такт своїм рухам з якоюсь злістю думав Лузанов. - Узяти й привести триклятого "язика"!"
Двох здоровенних німців Лузанов побачив зненацька. Вони тягли нитку телефонної лінії й тихо перемовлялися. "Певне, тягнуть від батареї", - подумав, причаївшись за кущем шипшини. Він наготував два кинджали. І як тільки фашисти минули його, один кинджал полетів у широку спину заднього. Німець без стогону упав на землю.
- Юрген! - кинувся до нього фашист, що йшов першим. Та, помітивши у спині поліровану рукоятку, вирячив очі й закляк, мов укопаний.
- Руки! - неголосно наказав Лузанов. - Руки вгору! Хенде хох!
Нарешті до німця дійшло, чого від нього вимагає оцей маленький росіянин, націлившись автоматом прямо йому в очі. Зв'язківець випустив на руду землю коток з дротом і замість того, щоб виконати команду, потягнувся рукою до свого автомата. В ту ж мить гострий біль пронизав зап'ястя, і німець з жахом побачив кинджал, який пробив його руку.
- Треба виконувати команду, - суворо сказав німцеві Лузанов. - А тепер лягай і вперед. Форвертс! - показав Лузанов на пророблений ним тунель у кущах шипшини. - Та витягни із руки ніж. Мессер витягни... Отак. І давай без алярму.
Подумав: "Нічого, доповзеш з такою раною. А там наші перев'яжуть. Витримаєш... Такий кабан, що на центнер затягне. Крові досить. У мене он теж руки й пика подерті колючками..."
Комбат не повірив своїм очам, коли перед ним виріс невисокий Лузанов з огрядним німцем.
- Товаришу капітан, завдання виконано! - дзвінко доповів Іван і мимоволі усміхнувся. - Дозвольте піти вмитися?" - Дозволяю... Хоча почекай. Дай потисну руку, - радісно мовив комбат. - Молодець Лузанов.
У цей час надійшов кореспондент армійської газети. - Товаришу кореспондент, - попросив комбат, - сфотографуйте нашого артиста Ванюху Лузанова. Гляньте, якого "язика" привів!