Федір Степанов починав свою творчість як поет і перекладач, публіцист. Але його хист літератора найбільш плідно виявився у критиці. Його рецензії, критичні статті публікувалися на сторінках авторитетних українських часописів - "Вітчизна", "Дніпро", "Дзвін", "Український театр", "Слово і час".
Федір Федорович Степанов народився 12 березня 1939 року у селі Казанка Казанківського району на Миколаївщині. В ранньому дитинстві пережив злигодні війни. 1944 року гітлерівці піддали село нещадному бомбардуванню. Сім'я залишилася без житла і переїхала до Кривого Рога, де Федір закінчив середню школу з срібною медаллю. 1953 року на сторінках журналу "Піонерія" було опубліковано вірша чотирнадцятилітнього підлітка.
По закінченні середньої школи, Ф. Степанов вступив на філологічний факультет Кримського педагогічного інституту, котрий успішно закінчив 1962 року. Наступних два поки служив у армії. Потім кілька років учителював у школах сіл Ішунь, Лозове, а згодом працював у редакціях газет "Кримська правда", "Кримська світлиця".
Критик Федір Степанов працює з великою енергією і віддачею. Його кращі виступи відзначаються пошуковістю. Показовою з цього погляду, є стаття "Олекса Влизько: трагедія віри" про визначного але незаслужено забутого українського поета 20 - 30-х років, репресованого і розстріляного 1935 року. Особливо посприяло роботі критика несподіване знайомство з братом поета художником Олександром Влизьком, котре дало можливість пролити світло на неточності в біографії і в трактуванні творчості поета. Критик уточнив дату і місце народження поета. Подав цікаві Факти з родинного життя, про батьків та братів поета. Цінні і цікаві факти зібрані у статті про входження О. Влизька в літературу.
"Кабінетом" О. Влизька всі називали невеличку кімнату підвального приміщення на Стрілецькій вулиці в багатьом відомому "будинку Булгакова" у Києві. Звідси, підкреслює критик, поет пішов на Голгофу. Багато чого він не розумів, але напружено і з щемом у серці шукав істину. Про це читач довідається з уривку статті.
 
 

ОЛЕКСА ВЛИЗЬКО: ТРАГЕДІЯ ВІРИ.

... Про свої політичні погляди Олекса одного разу ясно сказав братові: "Просто я ідеологічно витримана людина". Це не означало, що він сліпо вірить у нав'язувану офіційну ідеологію. Показова з цього приводу розмова Олекси Влизька в присутності брата Олександра з Павлом Усенком у редакції журналу "Молодняк" у Харкові, де Олекса, що, як і брат його, не був комсомольцем, відповів Павлу Матвійовичу: "За одним квитком комуністом не станеш".
"Будинок Булгакова" був останнім притулком поета, лауреата премії Наркомосу. Саме тут, у Києві, Олекса з Олександром стрілися якось з П. Тичиною та В. Сосюрою.
- Дивлюсь я на нього, - мовив Тичина, - і ніяк не можу зрозуміти, за що його всі так люблять.
- Чи не за те, що він молодший за нас, а вже має бороду з лаврового вінка державної премії? - відповів запитанням Сосюра.
Очевидно, малася на увазі та премія за першу збірку "... За всіх скажу", перевидану кілька разів.
... А маховик репресій набирав обертів. Спочатку викликали в ОДПУ брата Олександра, звинувативши в приховуванні соціального походження, бо в документах він називав батька-священика "службовцем". Сумнозвісний слідчий Фількінштейн запропонував Олександрові на відшкодування "провин" стати донощиком, а коли той категорично відмовився, його 1931 р. заарештували і близько п'яти місяців протримали в Лук'янівській тюрмі в Києві.
Через три роки непрохані гості з ДПУ знову прийшли на квартиру Влизьків, рилися в Олексиних книжках і навіть у пічці в попелі, забрали друкарську машинку, а в листопаді 1934 заарештували його самого.
- Я ні в чому не винний, про те тисячу раз твердив слідчому, - казав він матері на побаченні в тій же Лук'янівській тюрмі, де побував Олександр.
- Так що поставимо на цьому крапку.
Криваву крапку поставили інші.
Остання зустріч братів, прощальна, була в листопаді 1934-го.
"Гірко плакала мати:
- Ні, не кажи, чує моє серце, - не повернеться він, не повернеться...
Я з риданням кинувся до своєї кімнати. Згадував: "Сашко, я ні в чому не винен!" - чулося мені Олексове з коридорчика, коли він, арештований, проходив повз мою кімнату, а я стояв біля дверей, зацікавлено дивився на вже знайомі мені ще з 1931 року зелені кашкети з червоною окантовкою довкола.
... На початку 1935 року ми довідалися з газети, що брата було розстріляно разом з групою інших 33-х "ворогів народу". Його бібліотеку 6 листопада 1934 р. було конфісковано".
... У травні 1958 року Олексу Влизька було реабілітовано "за отсутствием состава преступления". 6 листопада 1965 р. з тієї ж військової колегії верховного суду СРСР Олександра Федоровича повідомляли, що "установить место захоронения Влызько А. Ф. за давностью времени не представляется возможным".
Федір Степанов у "Розмовниках" художника О. Ф. Влизька два досі не опублікованих вірші Олекси Влизька, які засвідчили талановитість поета, про його віру в правду. Публікуємо один із них:

ПРЕЛЮД

Коли я, знемігши, прибуду
На міст, що веде в небуття,
Про дещицю щастя забуду
В дарованій хвильці життя.

Забуду сполохані свята
У буднів на чорній межі,
Весінні дощі розілляті
На зранених площах душі.

Забуду хурделиці тризну
І все, що отут протекло.
Згадаю лиш матір Вітчизну,
Всю ласку її і тепло.