Дмитро ШУПТА
СЕВАСТОПОЛЬСЬКИЙ ЗОШИТ

ЛІРИКА

Поети Севастополя

Сніг з’явився білоданчиком –
Тай нема йому доган.
В Севастополі, Криванчиков
І Тучков, а ще – Яган.

Білосніжно ледь застелена
Корабельна сторона.
Ми читаємо Єсеніна
Й думка в мене вирина:

Як прихильнику тубільського
Й супротивнику тісняв –
Щоб Яган з села сибірського
Українською писав.

Я тоді молився б ось кому,
А відтак, яка любов,
Він глаголить по-московському,
Як Криванчиков й Тучков.

20.11.1956
Севастополь

Початок шляху

Шлях поріс мій тереном,
Де гудуть дроти,
Там линяє дерево
Аж до наготи.
Може вже і я б линяв,
Тільки я – не гном.
Королева-яблуня
В школі під вікном.
Чом згадав билину ти,
Весняну капель?
Школа буде плинути,
Наче корабель.
Плачем не закінчиться
Весняний крапіж.
Сівбина покільчиться
Обіч роздоріж.
Не тобі фавор ірже
З успіхом гуртом,
Адже ти у морі вже –
Майже за бортом.
За рікою Многою
Дорога земля
Вислалась дорогою
Аж до корабля.
Ждеш ти богоявлення?
Сил не економ!
Королева-яблуня
В школі за вікном.

26.10.1955-26.12.1956
Курінька-Севастопіль

Мандрівник

Душу я відкрив бентежності,
Невибагливий блукач.
Вітром гнані в безбережності
Хвилі кидаються вскач.

Хвилі тишею стриножено –
Сплять прудкі косматії:
Море душу розтривожило,
Розбентежило її.

Грудень 1956
Севастополь

Втеча

Утік я від полів широких,
Що прагнуть участі раба.
Тепер мої над морем кроки,
Де є і вишня, і верба.

Хоч місто і не монолітне –
Звучить на різні голоси,
Створіння, як і я – залітне,
Хліб має й кусень ковбаси.

У місті маєш все, що треба,
Чим ти відразу захмелів.
Однак, немає висі неба,
Нема безмежності полів.

Буть вірним, чесним, незабутим
Свободі й волі – їм обом!
У місті, наче я й розкутий,
Все ж залишаюся рабом.

1956
Севастополь

Моноліт

Можливо й не одномоментно,
Одначе, впору, в певний час
Всі ми злютовані цементом,
Що зветься єдністю у нас.

На крилах долі янголиних
Уникнув я грузьких боліт…
Цемент злютовує цеглини
У моноліт.

1956
Малахів курган
Севастополь

Севастопольські однокашники

Заспівали баритонно,
Наче з Піренеїв,
Ковальов і Харитонов,
Чопік і Хлудеєв.
В пісні явір і берізка
Молодецтво й ласка –
Ваша область, Запорізька,
І моя, Полтавська.
Я, не зраджуючи слову,
Кину вам швартови –
Нашу знаєте ви мову,
Та не для розмови.
Вдаєтесь до глузування
Над священним словом.
Я, не маю намагання
Дружби із Тамбовом.
«І один у полі воїн»
Зрозумів тамбовець.
Серед вас я недостоїн –
Бандеро-махновець.
Бачу, є у вас таланти,
Всі ви – башковиті.
Честь віддайте, музиканти,
Хрущову Микиті.
В нас перлова каша в ложці
І пора осіння.
Хто ж ви є, не-запорожці
Із села Терпіння?

1956
Ушакова балка
Севастополь

Дощ

Відбиті ампули
об асфальт цокають,
Таке у них амплуа – зникати.
Встає скляними сходами
допотопний хвощ.
Йдуть шляхами весни
Музикальними ордами –
Град, грім, дощ.
Брук пузириться для зубоскала
Прозорими півкулями.
Якби Земля
такою прозорою стала
З віками розореними
минулими!
Тоді б ми побачили в її серці
Страждання накип
і шрами
Від
Війн.
І по ньому топчеться
людства натовп,
боже ж ти мій!

1956
Севастополь

Сон

В сні утисками не задвинуть,
Припнувши всіх на якорях.
Цвітними в болоті загинуть
В нас води у штучних морях.

А ворог у морі заласся
Чванливо на нас погляда.
Найкраща вода загнилася –
Смердить найдніпріша вода,
Щоб я не проснувсь…

1956
Севастополь

Старший брат

Екватора вінець – Кіліманджаро.
Говерла є вершиною Карпат.
А ким є ти для нас чумна огваро,
Що перебрала ймення – «старший брат»?

До скирти я тягаю волокуші,
У голод горобців ловлю з-під стріх,
А в тебе чин сліпити людям душі
І позбавляти розуму усіх.

Тож придивись, народе посполитий,
Хто робить з нас сьогодні перегній,
Щоб горло нам горілкою залити
Й самому утопитися у ній.

1956
Курінька-Севастопіль

Північна бухта

І

Нам крізь паркан, що нагадав обойму
З набоями, у вранішній росі,
Явив трагічну черева пробоїну
З дна піднятий лінкор «Новоросійськ».

Нас кинуто у цей безодні топіль,
Куди ступав наш лицар Святослав,
Там, де стоїть над морем Севастопіль,
Де Корсунь наш твердинею стояв.

Наш український духу, не потух ти,
Тебе ніякий тиск не переміг.
Повік Південна й Комишева бухти
Не забувають, хто господар їх.

Тут предки не один пуд з’їли солі
І гордість мені груди розпира –
Бо навіть хвилі на морськім роздоллі
Освячувались мовою Дніпра.

Я знаю, ці краї – одвічно наші,
Хоч буде й сперечання ножове.
А справа Севастопольської Даші,
Як і матроса Кішки тут живе.

Земля для України ця – священна
З корінням херсонеських базилік.
Героя Севастополя Шевченка
За подвиги вкарбовано навік.

Сюди з варяги у греки скандинави
Шлях прокладали декілька століть,
Над морем Севастопіль – місто слави,
Але чиєї? Треба розуміть!

10.12.1956
Комишева бухта
Севастопіль

ІІ

Як Корсунь став на місці Херсонеса,
Так Севастопіль там, де Ахті-Ар.
З венеціанським дожем догареса
Наносили візити до татар.

Точилися можливі супереки.
Були й кігтисті лапи кабали,
Але до того візантійські греки
Тут чи не в кожній бухті побули.

Цей дивний край чув безлічі жаргонів,
Ячання лебедів і крик гусей.
Однак, напередодні в лістригонів
Тут побував, відомо, Одіссей.

Прибульці тут хапали по бурульці
До наших днів з глухої давнини.
Наїхали й з Московії прибульці,
Та де усі подінуться й вони?

29.12.1956
Ушакова балка
Севастопіль

ІІІ

Ангарський перевал неподалік Ангарська
З глибин віків проніс найвищу суть…
А тут – відома бухта Ахтіарська,
Яку колись Північною назвуть.

Бо з’явиться північна шустра помісь
Не для добра, а більше – для біди:
Не стане Ахті-Ару, а натомість
Постане Севастопіль, як з води.

Подій мінялось прикре безчережжя.
Відчутний був тут не один удар…
Білітиме і нам крутобережжя,
Але уже без назви Ахті-Ар.

Хмарина в небі проплива піриста,
У неї свій, небесний карнавал.
Тут назва бухти втрачена первісна,
Яку зберіг Ангарський перевал.

3.01.1957
Ушакова балка
Севастопіль

Р.S. Ахтіарська бухта – стара назва Північа, Ахті-Ар, Ак-Яр (тат. «ак» – білий, «яр» – крутий). Ахті-Ар – так називали Севастопіль у 1796-1804 рр..

Злива

Була весна. Шуміла перша злива.
О, небо! До біди
Не доведи.
А ти промчала мокра і щаслива –
Без парасольки в струменях води.

Моя веснянко! І весняна зливо,
День кожну мить
Чуття мої глибить.
Тебе не покохати неможливо
Й нізащо не можливо розлюбить.

1957
Севастопіль

В екіпажі

Хвилі сивкобурками
Спокій екіпажний
Сон мені розбуркали…
Я такий розважний –
Не дрімаю вдосвіта –
Волю випробовую:
Гнути спину доста,
Адже ти з любов’ю
До землі коханої
По-синівськи ставишся,
Майже бездиханної –
В боротьбі прославишся.

17.01 1957
Ушакова балка
Севастопіль

Ключі від щастя

Темрява скрізь – вдень і уночі.
Ми від щасля втратили ключі.
Таврувала рабська нас печать.
Ми забули день, коли почать.

Чаклувала нас лиха сестра
І приспала всіх біля Дніпра.
А щоб спав Дніпро, Десна, Сула –
На століття пута нам плела.

Щоб жили ми – лиш її умом,
Щоб ми звиклися з її ярмом,
Щоб забули звичаї свої
Й не цурались рабської шлеї.

Щоб забули все, що нам любить,
Почала з нас кров гарячу пить
Й держить наше серце на вістрі,
Щоб служили ми такій сестрі.

1957
Севастопіль

Це – Україна!

З війни дрімають донні міни в морі
На овиді – байдужий равелін.
Після розрух – руїни від соборів,
Й шпиталь підземний теж страшна зруїн.

За ними й досі всякий – не без жалю.
Таке не здатні розумом сприйнять.
Та з брилами підземного шпиталю
Ніяких вже руїн не порівнять.

Могуття арсеналу равеліна
Й мигдаль, що на Малаховім зацвів,
Відтак усе це наша Україна,
Як мовлять, до останніх камінців.

4.03.1957
Малахів курган
Севастополь

Крізь лід

В дулах отвори, наче для нуликів
І у спеку, і в дощ, і в пургу.
Бджоли старанно носять до вуликів
Мед, прополіс, а також пергу.

Неймовірна є сила в прополісі!
А ще більша в тілах пірамід…
І кити на Північному полюсі
Пробивають головами лід.

1957
Морська бібліотека
Севастополь

Між пакової криги

Життя долає холод затяжний.
На заполярній Півночі холодній,
Де крутить Землю Полюс крижаний
В пустелі крижаній глибоководній

І, розірвавши холоду вериги,
Обходячи усі глухі кути,
Серед розщелин пакової криги
Зринають із дельфінами кити.

1957
Ушакова балка
Севастополь

Святилища Ахті-Ара

І чорний клобук, і тіара,
Й фатальні загрози пожеж
Святилищами Ахті-Ара
Для нас не збережені теж.

Прожогом чи, може, помалу
В глухий вони загнані кут
У Римі чи біля Арау.
Як ми в Севастополі – тут.

В епоху твою Ахті-Арну
Зануривсь я пізно-таки.
… Піднявсь ти над бухту Сухарну,
Де тільки – одні моряки.

1957
Севастопіль

Іван Піддубний в Одесі

За морем Крим зостався недоступний
З кошем феодосійських кримчаків.
Одесою іде Іван Піддубний,
А з ним – аж пів Одеси хлопчаків.

Зневаживши наживу очамренну,
Звертає на алею паркову –
Іде Іван Піддубник на арену,
Змагатися на сцену циркову.

Для виступу давно вже налаштовано
Дресованих слонів і пацюків.
Борець подбав сьогодні – безкоштовно
В цирк пропустити фанів-хлопчаків.

Хай там – уже нема пустого місця
Й набилося народу повен цирк.
Отож, хуткіше, хлопці, і не мніться,
Поводьтеся тихенько й нічичирк.

У небі журавлів клич линув трубний.
За містом танув сніг солончаків.
Одесою ішов Іван Піддубний,
А з ним – аж пів Одеси хлопчаків.

В нім бачила малеча запорожця
І бачила, який-то відчайдух.
Вітаючи кумира й переможця
Вони вбирали в нім козацький дух.

1957
Морська бібліотека
Севастопіль

Комишева бухта

Осмеркло. Я знічев’я завагавсь,
Розгадуючи хвиль літописання.
Останній мій тролейбус ген подавсь,
А я зоставсь за містом до світання.

Цей плазунами закутень кишів,
Де по зім’ятій стежці споришевій
Пішов я слухать шепіт комишів.
У вже стемнілій бухті комишевій.

У бухті двоє ревунів гуло –
Руйнаторів нічного супокою.
І, головне, що тіні не було
І не було тоді хвоста за мною.

Сріблились відображення щаблі,
Пройтися закликаючи на разі,
Біля причалів спали кораблі,
Неначе коні біля конов’язі.

У Комишевій бухті комишів
Сьогодні в Севастополі немає…
Лишень рядки збентежених віршів
Натхнення із душі видобуває.

1957
Комишева бухта
Севастопіль

В час перепису

Прокидайтесь, сонні браття й сестри,
Досить одне-одного журить!
Вносить час нас у нові реєстри.
Українці, нам пора творить!

Хто з нас мудрий, промітний і різвий,
У перепис нової доби
Відмовляйтесь від козацьких прізвищ
Ви, у душах спідлені раби.

9.03.1957
Ушакова балка
Севастополь

Херсонеський собор

Десь над Невою
спалахнула немов революція
І Чорномор’я потрапило
в її нищівний вогонь.
Свідок подій тих
гігантська собору конструкція,
Котрий, неначе Ян Гус,
палав від підніжжя до скронь.

Чорні залізні останки
на вітрі іржею загострені
Тепер помічає
тільки художник або поет –
За Севастополем
на Херсонеськім півострові
Володимирського Собору
скніє обгорілий скелет.

Тут завершилась акція
вандалізму й насилля,
Яка незрозумілою буде
хіба що для кволих нікчем…
Колись грядущому
розповість чорноморська хвиля,
Як була нам насаджена
віра чужинська вогнем і мечем.

1957 квітень
Щовб Херсонес
Севастополь

Світанок

Набігають хвилі з далини.
Моря сон і небо – в оксамиті,
Де мовчать уперті валуни,
Що дощами й хвилями умиті.

В білих скелях кротовиння хвиль –
З ніш, заглибин, виямок і гротів.
Скільки тут згайновано зусиль
Морем в нелегкій його роботі!

Площина затоки у вогнях –
Встав Світанок ген, над Фіолентом.
Гострий промінь сонця, наче цвях,
Вирвався пронозно інтервентом.

Вздовж затоки, ген, туди, де мис,
Йдуть наперевальки сонні хвилі,
Я морськими струменями вмивсь,
Вас вітаю, чайки білокрилі.

Добрий ранок, Всесвіту над морем!
Я у плутанину мотузків
Знов піду стриножувати горе.

Та об землю вдарю горем. Гех!
Серед піднебесного огрому.
Я захожу у котельний цех –
В епіцентр мигання, гулу, грому.

Знаю, в мене вистачить снаги,
Поки не скував ще душу холод,
Розтрощить неволі ланцюги,
Підійнявши двопудовий молот.

Як би не казились вороги,
Побороти нас вони не в силі.
Мій народ – гранітні береги,
Вороги – докучні з моря хвилі.

10.04.1957.
Херсонес
Севастополь

Клотик

Мав якесь провидіння, сьогодні,
Не слідкований, знаю, ніким,
Споглядаю я морок безодні
Моря й неба, що висне над ним.

Духом прагну і я підвестися
У зеніт грозового буття.
Отже, братику мій, не барися –
Обмірковуй усе до пуття.

В світі є найвеличніший клопіт
На безкрайнім просторі морським –
Це побачити щоглу і клотик
Той, де чайкою Воля на нім.

Вірю й знаю, що Воля прилине
Найжаданішою із приваб
На кохані поля й на долини
І на море, що стогне, як раб.

Хоч здається все це неможливим –
Я за Волю не переболів.
Це засвідчено моря розливом
Й кожним клотиком щогл кораблів.

18.05.1957
Севастополь

Мигдаль

Розквітнув мигдаль – посполитий,
Мов докір минулих віків.
Він кров’ю надмірно политий
Ошалених війн вояків.

Боролися так, як уміли.
В поразках не їхня вина.
І війни тут відшаленіли,
Зітерли людські імена.

Вершились труди бездоганні,
Ревла вибухаючи сталь.
В живих на усьому кургані
Зостався самотній  мигдаль.

Він виглядить дещо парадно,
Хоча і пройшов крізь вогонь,
Свинцем поливався нещадно,
Осколки посікли його.

Держави основа прогнила –
Кромішня, як ніч ворона.
Малахів курган, як могила –
Мовчить його братська труна.

Мигдаль нагадав гіпотрофа.
Кого нагадає ще він?
Малахів курган, як Голгофа.
Напоєна муками війн.

1957
Севастополь

Нічний Севастопіль

Пригорнулась до кургана
Боковина Корабельна.
Бухта в сяйві бездоганна,
Мовби шабля-карабеля.

Місяць вибілений в крейді –
Тільки в нього самовтіха.
Кораблі стоять на рейді,
Як мечі в надійних піхвах.

Рвійне полум’я палає
На Малаховім кургані,
В бухті спокою катмає –
Бурі й грози невблаганні.

Хмара хмура, мов акула,
Спить Північна й Корабельна,
Та недремна, не заснула
Настороженість шабельна.

Озивається в нас гідність
І в десятому коліні,
Де сторожова сповідність
З маяком на равеліні.

Він, мов стрілка циферблата…
Сонна бухта, мов розвеза.
Гострі відблиски булата
Насторожені, мов леза.

Десь дріма безодня в морі.
Надались на хвилі скелі,
І зоріють гостро зорі
Над шпилями цитаделі.

Моря вировий некрополь
Повен горя, повен стуму.
Опівнічний Севастополь
Думає глибоку думу.

Травень 1967
Севастополь

На Малаховім Кургані

Блукаю пішки
без замішка.
Де Корабельна сторона.
Із подвигом матроса Кішки
Крізь дим історія зрина.

Ті дні затихли невблаганні.
Де бій затих, цвітуть сади.
Тут на Малаховім кургані
Подій зосталися сліди.

З пітьмою світло – в рукопашші.
Цю битву час не заверша.
І Севастопольської Даші
Скрізь милосердствує душа.

В огні пожеж топився смалець.
Смерч лютував на всі лади.
І ядра, що не розірвавшись,
То – пекла давнього плоди.

А ми живем в новому пеклі.
І в ясний день у нас – пітьма.
Для нас і мирні дні – осмерклі.
Ніде нам виходу нема.

То ж віршем кволим і невмілим
Сказати мушу я про це,
Де між камінням обгорілим
Росте мигдальне деревце.

1957
Севастопіль

Не вміщена у смерті

Морякам-українцям Фільченку та його бойовим
побратимам, полеглим під німецькими танками

Тріумфувала смерть. Прямі наводки…
А ми того достоту не збагнем…
Мовчать під Севастополем висотки,
Які у битві спалені вогнем.

Тривав бій до останньої гранати.
Собі останній залишавсь набій.
До Севастополя рукою вам подати,
Де з ворогом ви стали на двобій.

Усяка смерть обходиться недобре,
Та ще коли свинцева круговерть.
Відвага й бойова геройська доблесть
Не здатні уміститися у смерть.

9.05.1957
Севастопіль

Герої

Нам, долаючи кожну крутизну,
Пам’ятать, що на бранному полі,
Хто загинув за рідну Вітчизну,
Буде вічно в життєвому колі.

Ваші подвиги в часі не стерті,
Оцінить їх не здатні мізерці
Пам'ять болю й геройської смерті
Проростають у кожного в серці.

Хто поля розміновував мінні,
Хто боровся врукопаш без зброї…
Ви були не стальні й не камінні,
А звичайні земляни – Герої.

Травень 1957
Малахів курган
Севастопіль

Кітва гранітолита

В Крим дідько принесе Москву –
Повіє холодом азійським
І якорем назвуть кітву
А Крим – зневажливо російським.
Ген, там, де Херсонеський щовб
Свою кітву купає в морі
Гранітолиту, мабуть щоб
Не зрушили вали суворі.
А то б за море утекли,
Бо як їм витримать наругу,
Що допікає будь-коли
І не ховає осоругу.
Валів буремних вод морських
То – лагідних, а то – суворих.
Сьогодні там, де я – між них,
Від мене ждуть вони покори.
Але не діждуться тепер,
Ні завтра, ні в часи грядущі,
Щоб біль мій пам'ять серця стер –
Ці хвилі, знаю, загребущі.
Стотонні гребені води
Відтак навалюються суспіль –
Вони й відрядженні сюди,
Щоб вимити із мене сутність.
Вали, то – лагідні, то – злі,
Мене голублять і карають…
Я ж відданий своїй землі,
Своєму дорогому Краю.

1957
Щовб Херсонес
Севастополь

Вночі на щовбі Херсонес

В пітьмі лунають хвиль морських цимбали…
І – вітру прибережного крило.
Морські пісні у просторі лунали,
Як ще людей на світі не було.

Стою на схилі древнього підгор’я,
Мелодію відшукую в імлі.
А пісня вітру й шум лункого моря
Корінням з дня народження землі.

1957
Щовб Херсонес
Севастопіль

Написання віршів

Шпак чи, можливо, горобець
Мені вручає олівець,
А вже тапір
Приніс папір.

У вирі повсякдення
Знаходжу я натхнення.

І рвійний вітер, і струмок
Несуть мені крихти думок.

Для мене творчість, як дання –
У ній щомить я і щодня.

В уяві я мандрую в різні закапелки
Барв позичать у квітів і веселки.

Й завдячивши світанком солов’ю.
Творю з ним слова музику свою.

Я чую шепіт нив і комишів,
Які назвав тканиною віршів,

На ній гаптую біль і ранній спів,
Й домішую духмяність рідних слів.

Хвилююсь так, що трусяться жижки
А може вдасться видати книжки.

1957
Ушакова балка

Севастопіль

В товаристві медузи

Коли твого напруженого тіла,
Хто воду звідав Удаю й Дніпра,
Торкається медуза желетіла
І спокій твій зненацька забира.

Не гребосні ми і не боягузи,
Скажіть, куди ви брасом гребете?
Торкнувся желетілої медузи
Й ніякої відрази, як на те.

1957
Щовб Херсонес
Севастополь

Підводні голоси

Скипає стихія і шматтями піни
Зальопаний берег стряса.
Безпечно гуляють розумні дельфіни –
Над ними рок не нависа.

Їм шторм не загрожує сотнями балів,
Він шкоди не всім завдає,
Бо є у дельфінів чимало сигналів –
У них спілкування – своє.

У них – свої жести, у них – своя мова,
Вони – діти моря свого.
Їх не залякає стихія громова,
Ні блискавок наглий вогонь.

Дельфінів обходять стихій лиходії.
Від лиха їх, небо, спаси!
У будь-який час у кипінні стихії
Вони подають голоси.

І завше, долаючи гуркіт прибою,
Про що, може, знає не всяк,
Лунають чіткі голоси під водою
Для їх веслоногих друзяк.

1957
Морська бібліотека
Севастопіль

P.S. Дельфіни подають безліч сигналів, завдяки
чому вони сповіщають своїм побратимам про
небезпеку, погрожують ворогам та скликають друзів.

Сутінки міста

Смеркає на пристані Графській.
Затокою вечір пропах.
Дзвеніють стовпи телеграфні,
Неначе бандури в руках.
І місяць з’являється стражем
Недремним над містом вгорі,
Рухливі вогні відображень
Втішаються з хвилями в грі.
А по корабельному тросу
В розмові причал з кораблем.
І пам’ятник Кішці матросу
У сутінках – теж без проблем.
Над бухтою місяць-підкова
Виблискує, мов ятаган.
Ген балка мовчить Ушакова,
Дрімає Малахів курган.
Ці сутінки тут не лихі мов,
Хоча і якісь потайні.
Де рану смертельну Нахімов
Отримав на Кримській війні.
Талант Пирогова-хірурга
Його врятувати не зміг.
Юрми перемелена джурга,
Яку тільки час переміг.
А вечір сузір’їв намисто
Розщедрено сипле навгадь.
І сутінки впали на місто,
Покликані все приховать.

1957
Севастопіль

Севастопольська панорама оборони

Покритий південним загаром
У тіні платанів й олив
Я йду Історичним бульваром,
Де Кішка Петро ще ходив.

У небі веселка, мов брама.
І диво внизу вежове –
Велична стоїть панорама,
В якій оборона живе.

Гримлять, вибухаючи, ядра,
Вже й сонце, неначе ядро.
І котиться гуркіт за Ятрань,
Степами ген-ген за Дніпро.

Дим тонко малює півтони.
Гармати по ворогу б’ють,
Ревуть бойові бастіони –
Позицій своїх не здають.

Палає в диму все і в гулі,
Кипить, не стихаючи, бій.
Солдат помирає від кулі –
Можливо, прапрадід то мій.

До нього я серцем полину,
Щоб вийняти кулю. – Агов!
Над ним у останню хвилину
Схилився хірург Пирогов.

Оголюй моє тут коріння,
Моя невблаганна добо!
Стоїть геніальне творіння
Художника Франца Рубо.

Під пензлем цього одесита
Події страшні ожили,
Де чаша наповнена спита,
Щоб знали ми ким і коли.

1957
Севастопіль

Друг

Роки пролинуть норовисто,
Не запримітиш, де й вони.
І розлетиться товариство
Опалим листям восени.

Відшурхотить пожухле листя
І не поскаржиться сові.
Тебе влаштує дармовиця –
Грибів дарунки лісові.

Трофеї у твоїй валізі.
Твій шал розвіявсь шебутний
До п’яна вештатися в лісі
І там убити вихідний.

Несем в помешкання домашні
Дух лісових боровиків.
Ми, очевидно, неуважні –
Не помічаєм  плин років.

Роки за роками ганяють.
Уважніше поглянь довкруг –
Колишніх друзів не міняють,
Бо найцінніший давній друг.

Лишив сьогодні на долівці
Упівський запах підошов,
Друг, що і досі у криївці,
Якої ворог не знайшов.

1957
Севастополь

У хорі

Працюємо весь день:
День-дзень!
Бах-бах! Клац-клац!
А ввечері пісень
Йдемо співать в палац.

На сотню голосів…
О, грай, бандуро, грай!
Пісні про козаків,
Про море й рідний край.

Ми – молодь беручка.
Єднає нас мажор –
Під проводом Качка
Гримить потужний хор.

Клечальний дух лепех
І поля благодать…
І як котельний цех
І сцену поєднать?

1957
Палац культури морзаводу №497
Севастопіль

Музика риб

Ніч у місті блукає панічна
Березнево-м’яка, мов ягня.
В Севастополі бухта Північна,
Наче в нересті риби, в огнях.

Раз-у-раз, повторяючи згини,
Тріпотять у живім шарлаті
Відображень сріблясті рибини
Й поміж ними – прудкі золоті.

Серед ночі, неначе омана,
Звідсіля й до далеких Кариб
Розливається лячно-рахманна
Відображення музика риб.

2.09.1957
Ушакова балка
Севастополь

Заморська ескадра

Ні! На нишпорки суть кадебіста
Не впливає ніяка весна.
Чинний статус закритого міста
І система його пропускна.
Розгорнулись події казкові –
В місто, де ми, неначе в дуплі,
Прибули югославські військові –
Нанесли свій візит кораблі.
Ми про все це довідались вранці
І – на пристань, задравши штани…
Є між них, кажуть, американці –
Диверсанти й страшні шпигуни.
На майдані, де пристань, з надрання,
Многолюдний згуртований вир –
Почалося відверте братання
Чути – Рах! Freundschaft! Дружба! І Мир.
А надвечір, як натовп поменшав,
Ігноруючи пильність властей,
Розійшлися усі до помешкань,
Закликаючи в гості гостей.
Стихло все. Вщолочалися співи.
Допивали з ликером сироп.
Жіночки і пострижені діви –
Їх відправили за Перекоп.
І ніхто цього не переборе…
Як закінчився вальс і тустеп,
Відливала ескадра за море,
А жінки хлібосольні – у степ.

1957
Севастополь

Обідня перерва

Вчасно подолана знов прохідна –
Це не квітник чи на полі бавовна.
Праця котельника надто брудна,
А, окрім того, ще й гуркоту повна.

М’язи напружені. В сажі лице.
Грає струною струм кожного нерва.
Раптом зітхає опівдні – що це?
Чутно гудок. На заводі – перерва.

Кинеш усе, що було у руках,
Бо на умі тільки – перекусити.
Борщ і котлета пахнуть в мисках –
Через 15 хвилин ти вже ситий.

Ти розпрямляєш нарешті хребет –
Інший у тебе і настрій, і вектор.
Є чверть години! І ти як поет
Крейдою віршем прикрасив колектор.

1957
Севастополь

Обідній етюд

Травень. Незабаром час обідній,
Про який ніхто з нас не забув.
Друг, лишивши цех свій трубомідний,
Загодя в котельний цех прийшов.

Отже, не було у нас обіду –
Прикро, та було б лише тих бід.
Я йому читаю «Енеїду»
З гумором Руданського вобід.

Мав приємну, приязну розмову,
Кращої вже нічого й жадать.
Нині я Іванові Тучкову
Кілька віршів дав перекладать.

Він був задоволений гостинцем,
Котрим удостоїв «віршомаз».
«Севастопіль ноччю» з «Чорним Принцем»
Він сказав: – Для нього – самий раз.

20.5.1958
Севастопіль
вул. Полтавська

Кастель

Захоплено мандрівці пропливуть –
Вони за щовбом зникнуть на вельботі.
Слід їх у морі хвилі перетруть,
Адже постійно море – у роботі.

Десь дюни ліплять овиди пустель,
Пісок там у роботі – не дрімає.
А у Криму стоїть гора Кастель,
Яка про них уявлення не має.

Десь за пісками місто Бухара,
Що любить курагу, як ми жерделю.
Чи хоче діоритова гора
Хоч раз в житті побачити пустелю?

1957
Ушакова балка
Севастополь

Старе фото

На нім стоять усміхнені дівчата,
Що їхали в далекий Faterland.
Не вийшло з «урочистостями» свята –
Тоді я не умів іще стрілять.

А то б їх визволяв, курінських бранок,
Обнявшися з рушницею навшпинь
Не найманок і не заробітчанок –
Із рабства в рабство їх везли, рабинь.

Зі мною поруч – мама і сестричка,
А решта – курінчани-земляки.
Вже пізня осінь – вибухла травичка,
Вже холодно – ми взуті в чобітки,

Пошиті батьком, як і з плащнамету
І час війни шуплаття одежин.
Невдовзі білі віхоли й замети
Впадуть навік на шлях дівчат-жоржин.

На вітрі гола сиволиста груша…
Вусатий – то один з моїх дядьків –
Давно уже покійний Михайлуша.
Ми – біля хати у Пальчимаків.

Ліворуч, крайнім, був німецький унтер,
Чи став із нього вищий офіцер?
Відрізали його – йому тютюн тер
На цигарки… (нема його тепер)

Дідка-сусіда… Також не вернулись
Дівчата наші – й досі у світах.
Вони пройшли панелі площ і вулиць
Нам звістки не приніс від них і птах.

Можливо, у живих зостався хто то,
Але вже й рідну мову позабув
І занімів, як це печальне фото
Воєнних днів, яких я свідком був.

1958
Севастопіль

Окупанти

Гілки сухого дерева, мов панти…
Я бачив сон: в сад лізли хробаки.
І по саду снувались окупанти,
Трусили груші й слали матюки.
Гілляччя хилитали, що є сили,
Безчинство учиняли дрожове,
Гілля ламали, сад мій патломили,
Сплюндровуючи, нищили живе.
Неначе дикуни несамовиті,
Розпутні й некеровані жлоби
Надкушували всі плоди налиті,
Понапихавши в пазухи й торби.
І кожен з них нагадував бандюру –
Обнизували дерево умах,
Трусились бідні груші, наче в бурю,
Але плоди тримались на гілках.
Збивали дрюччям, підкидали гилку,
І залишали варварства сліди.
Зганяли до сусіда – взяти пилку,
Спиляти грушу й познімать плоди.
Відтак було покликано їх кимось
І кожен з них, вислужуючись, біг.
Та раптом я, обурений, прокинувсь
І розгадати сон ніяк не міг.
Під окупантом і трава, і листя
Горить, одначе, дичавіє сад…
Ви підете туди, звідкіль взялися,
Якщо удасться вирватись назад.

1958
Ушакова балка
Севастополь

Перше побачення з морем
В.І. Москаленку

І

Далекий краєвид чужався мене довго,
Та я
В його движку далекосяжність,
Немов цятина,
Втиснувсь непомітно.
Краплини
Голубих моїх очей влилися в простір
Голубої драми.
Ясніли зорі у тугому
Небі,
Для мене розпросторивши
Далекість,
Подвоївши себе в глибинах моря.
Зосталася
Зіркам моя дивниця –
Морські зірки
У морі оживали,
У піднебесся
Посилали гімни.
Світало…
Розвіювавсь важкий туман димучий.
Квиликала
Неполохлива чайка.
Засмучено
Розгойдувалось море
Лелінням вітру
У своїх криївках.
Видовище
Вражало незалітного.
Я морю
Не повірив, що то –
Море.

ІІ

                        Розвиднівсь
Килим голубого лугу.
Летіли коні,
Лунили хропіт звичний,
Гоготливий.
Неспутані, ще невпольовані,
До берега
Несли вони туге своє скакання.
То – хвилі
Чи біласті кобилиці?..
Губ відвологу,
Іскри з-під копит – в зеніт небесний!
Крізь час,
Крізь простір доганя мене
Ясна снага
Морського білопілля,
Як серця біль,
Як пам'ять
Про героїв.

1958
Малахів курган
Севастополь

Парашутизм

Ти, друже, не знаходиш слів –
Як то висоти неба любі,
Любов до моря ти осмів
Приякорить в аероклубі.

Натура в тебе не хлипка
І твій порив не спиниш путом.
Але стрибок із літака –
Ще тільки мрія, з парашутом.

Ти перед вишкою закляк.
Блакить небес – душі одежа.
За містом вишка, як-не-як,
Неначе Ейфелева вежа.

А старші друзі в мить таку
Сидять, притиснувшись боками –
Гордяться летом в літаку
І парашутними стрибками.

Увисло, не впівкосяка,
Віддавшись небові посуті –
За містом вишка опуска
Тебе також на парашуті.

Якщо займатися не лінь
І дихати аерофлотом,
Відчуєш мить оцих падінь,
Що теж наснажені польотом.

Падіння вільного у дрік –
У золотаве паховіння…
І ти навчався цілий рік
Заради двох секунд падіння.

Узявши вежу напрокат,
Душа твоя – на мить розкута…
Стрибок – це, звісно, плагіат,
Якщо не маєш парашута.

Але якщо у ранці він
І стропи складені ретельно,
То хай дзвенить небесний дзвін,
Гримить громами – не смертельно!

1958
Аероклуб
Севастополь

Мій час

Мій час іще гряде,
Мій час іще прибуде.
Іду я від людей.
Іду до тебе, люде!

За тебе рину в бій,
За тебе йду на дзоти,
Перехопивши біль
І всі твої турботи.

Я став на колію
Жертовного двобою –
Тримаю честь свою,
Як прапор над собою.

І не замовкне дзот,
Що безперервно й рясно
Ллє бруд своїх мерзот
На все, що світить ясно.

Мій час ще не прийшов,
А може й не настане…
Я в серці ніс любов
І сяєво світанне.

1958
Севастополь

ПАБС*

Над нами з посвистом ванда…
Не чутимуть волань
Бетонні сховища від а –
томних бомбардувань.

Ми бетонуєм бункери
Новітніх Хіросім.
Надійні ходи вглиб гори
Відчиняться не всім.

1958
Севастопіль
 

Чорний «Принц»

Передбачить не можна зарані
Смерть кому, а для кого полон…
За морями зостався в тумані
Морякам дорогий Альбіон.
Вже рукою подать – Балаклава
Непомітно і без суєти.
Всіх чекала можлива преслава –
Залишалося в бухту зайти.
Й почалися Содом і Гомора –
Морю також потрібен прокорм:
«Принц» англійський на овиді моря
І ревучий розбурханий шторм.
Під посиленим скрипом бізанним
Розгойдався й позбувсь якорів
«Принц» у бурю і став невпізнанним
Від напруження геть почорнів.
Вдарив скелею Кримський півострів,
Захопив штормовий абордаж
Екіпаж в півтораста матросів
І надмірний у трюмах вантаж –
Всі припаси: провізію, зброю…
Та відкинутий раптом від скель
Захлинувся морською водою –
У пучину пішов корабель.
Тож, як шторму підхопляться рики
Й розгойдається моря прогин,
Тут англійської мови уривки
Буцім вітер виносить з глибин.

1958
Балаклава-Севастопіль
Морська бібліотека

У 1854 році під час Кримської війни в бурю біля Балаклави затонув англійський військовий корабель «Принц», якого згодом уже прозвали «Чорним».

Севастопольські приколи
Скокові Миколі

Відчайдушними й незлими
(Він раніш, а я пізніш)
В Севастопіль прибули ми.
Доле, нас тут не маніж.
Подалися мимоволі
Не у пошуках скарбів
(Однокласник мій по школі –
Скок Микола із Бубнів).
Севастопольські приколи
Не забути нам тепер.
Старший брат Скока Миколи
Тут підводний офіцер.
Рідний край тих не чекає,
Хто сповідавсь балику…
Та невістка допікає
Щось Миколі-селюку.
Не спитав: – Чого, лебідко,
Ти присікуєшся так?
Брат до брата ходить рідко –
Не витримує атак.
Нас оточують «не руські» –
Не уникнем бур морських…
Ми, з Миколою, чорнуські,
Двоє лицарів таких.
Доля нам шляхи гаптує –
Мрієм вирватись в Бангкок.
Та, на жаль, чогось слабує
Мій земляк – Микола Скок.

1958
Севастопіль

Туристськими стежками

Ми ще, може, не пропащі.
Нам для вогнища є трут.
По камінню і крізь хащі
Прокладаємо маршрут.

Ми, рухливі та проворотні,
Маєм житло під кущем.
В небі хмари чудотворні
Не погрожують дощем.

Поту крапелька солона,
Мов бальзам для наших шкур.
Ми пройдем по дну каньойона
І по гребнях верхатур.

Молодому так і треба:
Схопиш, попри мозолі,
У самісінького неба
Все, що треба на землі.

Маєм вдачу нескориму
Ухопитися, мов спрут,
За стежки туристські Криму,
Свій долаючи маршрут.

1957
Орлиний заліт
Крим

Сон у турпоході

На приземленні, а не на злеті
Під похилий в моху бурелом,
Наче дрова, ми впали в наметі –
Щільно спати уклались гуртом.

Може хтось проклинає нечутно
Туристичне життя золоте.
В лісі, що розшумівся могутно,
Тісно й мулько, а тепло зате…

Досвіт чемно знімає завісу
І ти чуєш на самій межі
Органічної музики лісу
Звуки у відпочилій душі.

2.05.1958
Севастопіль

В глибу

Море, може, й в дружбі з сибаритами…
Рай це для таких, як ти, створінь –
Упірни з очицями відкритими,
Щоб на мить поглинула глибінь.

І душа не буде  одинокою –
Ти, мов горельєф на картуші…
Море, дорога колиско спокою
В юній розколошканій душі.

Нехтуючи зовсім шкалубинами,
Всі тебе тут бачать звіддалі.
От би так прожити між рибинами
В морі в неприродному теплі.

5.05.1958
Севастополь

Смак моря

З морем щонайближчі ми сусіди.
Тісно нам у рідному краю…
З-за морів приходять наші біди
Й долю там ми губимо свою.

З вирію до нас летять лелеки –
Їм немає в небі загорож.
Море – це стихія небезпеки
Й нашого відродження також.

Море все міня до невпізнання
Так, що навіть серце защемить.
Щастя відчайдушна мить пірнання
Й виниряння певна щастя мить.

Де й поділись квола неміч, млоси
Опісля виснажливих погонь –
Заплелось пірнальниці у коси,
Огорнуло доторком долонь.

На вустах терпка вода солона
Озоветься смаком гіркоти.
Море – вічне материнське лоно,
У якім народжений і ти.

15.5.1958
Севастополь

Атака

Крутять вогневі воєнні вири.
Заривайся в землю й не вилазь.
Йдуть в атаку Т-34
Й водночас піхота піднялась.

У кипінні бою невимовнім
На плацдарм ворожий з-за ріки
В небі чорнім, вибухами повнім,
У атаку йдуть штурмовики.

Гул, вогонь і дим, дроти колючі…
Дзоти і бетонні бункери,
Де горять ріки ворожі кручі,
Вже знялися білі прапори.

Ворог здався. Тихнуть кулемети
В місиві трофейного ріща.
І вогонь сигнальної ракети
В небі перемогу сповіща.

Буть живим! Зостатися собою.
Адже найрідніше – не чуже.
Тих, що полягли на полі бою,
В серці наша пам'ять збереже.

17.5.1958
Севастопіль

Севастопольський зошит

Нікому  не набив оскому,
Рад його я кожному штриху.
Півстоліття зошиту оцьому,
Котрий міг потертись на труху.

Зошиту моєму на роздоллі
Міг би вде стояти монумент.
Зошити такі колись у школі
Учні затирали просто вщент.

І не сподіваючись на ожид
На ждання, що як торішній сніг,
Мій колишній незабутній зошит
Вірші севастопольські зберіг.

20.11.2006
Одеса
Озвіз

Обійдений увагою

Хоч росли ми, наче самосів,
Кликало навчання – наша втіха,
Медиком я стати захотів
Ви лишились там, а я поїхав.

Нас у Севастополі битком,
Хоч зірок із неба не знімали.
Виданий пристойний цілий том
Про кримчан, що Севастопіль знали.

Не спанько я, не чванько й хвалько,
Хай і не творив я епопею…
Що ж ти мене, Кравченку Валько,
Обійшов увагою своєю?

24.02.2007
Одеса
Озвіз

Хорсови часи

Густ гаї, густі ліси,
Степи і гори – весь наш празем
В далекі хор сови часи
Також були уже під князем.

В поході Кий був. А Хорив,
Де ріки не посіверіли,
На стрільцювання теж ходив,
Хортів узявши й з луком стріли.

Либідь – при челяді, а Щек,
Щоб не лишитися без хати,
Іще не мавши небезпек,
Подавсь до щехів, за Карпати.

Бог не доводив жо ножів…
І, уникаючи безсонниць,
Як був ще Край без рубежів,
Хорив стояв, як охоронець.

Хранитель тіняви гущав
Хоробро, сміло і без форсу
Хорив на Хортиці стояв,
Ухорканий молився Хорсу.

– Куди розбіглися хорти?
О, Хорсе, дай хороші вісті.
І голос князя хрипоти
Зовсім не мав на тм обійст.

Гучні пісні співав хорист
На всі незаймані огроми.
Хориву сонце-литаврист
Веліло збудувать хороми.

Тут повно каменю на те.
Звідціль корінням наш боги.
Це місце обране – святе.
Тоді ще не ревли пороги.

Й Хорив хороми збудував
Хороші, кращі, ніж у Кия.
Про них і Щек тоді вже знав,
І Кий, і навіть Коломия.

Пізніше був Бєлград, Багдад…
Хорив трудився донезмоги,
Та зруйнувався Хорив-град
І утворилися пороги.

Свої пороги не з добра
Ми кидаєм (нехай і татів)
Відтак в Хорватію з Дніпра
Хорив забрав тоді хорватів.

1958
Морська бібліотека
Севастопіль

Пантікапей

Іванові Липі,
Уродженцю міста Керч.

Процвітала країна багата
Фатум зиску собі тут не мав –
Все було у царя Мітрідата,
Він розумним правителем став.

Час веселий столиці морської,
Звідки родом Геракл й Прометей –
Не чужинські, а наші герої –
І пишавсь ними Пантікапей.

Царський дух тут ще й досі богує
На кордонах морських берегів,
Бо держава, що хлібом торгує,
Знаю точно – не мала рабів.

У царя була повна комора
Добр усяких і різних скарбів.
У міста Середземного моря
Хліб він віз і ніколи – рабів.

Цар не був ні для кого лакеєм,
Був самому він богові брат.
Піднялася понад Пантікапеєм.
З царським ім’ям гора – Мітрідат.

Тут зійшлися дороги і траси
І з далеких, і з ближнх світів.
Штучно створені пишні тераси
Обливалися цвітом садів.

Благодійність плекала цариця,
Тут лунав спів і радісний сміх.
І покрівель міцна черепиця
Рятувала в негоду усіх.

Цокотіли міщанок підківки,
Поселяючи в душах тепло.
І з відлунням мської бруківки
Йшов добробут у кожне житло.

Море кликало кожного в синьку,
Не корилось ніякій біді.
У багатих помешканнях тиньку
Тонко фрески вкривали тоді.

Вік з часом не витримав лови,
Між світами напружив струну.
Час засипав сміттям і будови,
І міцну оборонну стіну.

Неприваблива, бачте, арена,
Де історія вершить огром.
І нещадні кочові племена
Свій доконують дикий розгром.

Відбулися повстання і кризи…
Грім, пожежа – і тиша в золі.
Барабани колон і карнизи
З капітелями зникли в землі,

Зникли образи божих назвалищ.
Зник зачин мудрих давніх царів –
Все пішло в надбання смiттєзвалиш,
Стало все надбанням пустирів.

Всім дісталася доля коржава –
Небо в зорях чи, може, в дiрках?
Рабовласницька давня держава
Ойкумену тримала в руках.

Розгорілись діла богоборчі
І людська проявилася суть.
В смерку сяйва народиться Корчів,
Котрий Керчю нарешті назвуть.

Не позбавлений духу лицарства,
Квапся ти на футбол і хокей.
Зойк відлуння Боспорського царства