Дмитро ШУПТА
САД РЬОАНДЗІ
Вірші
Хоку і хайку
Танка
Як стверджують учені, слово Японія – українського походження.
Лірика нової збірки «Сад Рьоандзі» не тільки за своєю тематикою, а й за формою творів (хокку, танка) так чи інакше торкається далекої Країни Світанкового Сонця, де став класиком основоположник японської дитячої літератури українець Василь Єрошенко. Там з дитячого садочка і, включаючи університетські програми, викладається філософське й педагогічне вчення Григорія Сковороди. В Японії вперше у світі належним чином було оцінено талант і подвиг простої селенки Катерини Білокур та присвоєно японцями їй звання академіка станкового декоративного живопису. Там, де «над обрієм зависла Фудзіяма», нині потужно працюють добрі знайомі поета Хіно Такао та Іван Бондаренко над створенням серії українсько-японських та японсько-українських словників.
Видання здійснене коштом Одеської Міськради за сприянням Одеської Організації Ветеранів.
ISBN 5 – 7702 – 00 – 8
© Д. Р. Шупта, 2009
КРОНА САКУРИ
ОРІЄ
(Японська пані з собачкою)
Оріє, можливо, орійка,
Орися... Ти квапишся теж?
Що ж, мрія не скрізь душогрійка –
Вона не замінить одеж.
Не зайве було б і тамасі
Довідатись також про це:
Оріє – дружина Ямасі
Відкрила сніжинкам лице.
Вони, осідаючи рясно,
Заповнюють Всесвіту храм,
Можливо, злетілись невчасно
На подив бентежним птахам.
На хутрі з китайського шовку
Не гріє твоє кімоно:
Голіруч тримати циновку,
Босоніж стоять заодно.
Вагаєшся? Може, вернутись?
Що радять ці пташки і пес?
Одежі розкішної вутлість
І відстань найближчих адрес.
Було б тобі взути хоч шпильки.
Сніжинкам не знать суяти.
Вагання твоє напівхвильки,
Оріє: вернутись чи йти?
Невідь звідки холод хуртечі –
Він лащиться спершу до ніг:
Руйнує побачення вечір –
Ти б рада поринуть, так сніг.
Хурделиця, згірше від зливи,
Вже звіром за ноги куса.
І погляд такий співчутливий
Твого розторопного пса.
Коханий тебе не зігріє.
Літання сніжин – ройове.
Ти стала ваганням, Оріє,
В традиціях укійо-е.
ЧЕКАННЯ
Коханого чекаю я давно,
А вітер розвіває кімоно –
Шовковий шелест шепотом своїм
Несе про мене згадку в теплий дім,
Над котрим сяє сонце золоте,
Де сакура невдовзі зацвіте.
На півночі – хурделиця, зима,
Холодний вітер і – його нема,
Узорами гаптоване вікно
Й розвіяне у простір кімоно.
У ХРАМІ СВІТУ
Краси не чують і не бачать оглухи,
У храмі світу місця їм нема.
Сніжинки пишуть власні ієрогліфи,
На згортку, найменованім – зима.
Складаються вони у білі хокку,
У білі танка – їх чита мороз.
На безбережну просторінь широку,
Лягають сутінки метаморфоз.
Сніжинки, лебедіючи на зламі,
Стають снігами разом з усіма,
Очікують весняного цунамі,
Але його у лютому нема.
ЯПОНСЬКА ПОРОДА
Звичайно, мої враження – сторонські
І погляди на все це не такі:
Собаки у Японії – японські,
Японські і поезії, й крокі.
В Японії порода чао-чао
Собак, своя – і птахів, і котів...
Подайся у Чикаго чи Більбао,
А я шукать щось інше б не хотів.
Зостануся вдоволеним я шінту,
Аматерасу я молитви шлю,
Бо мрію про Японію, мов жінку,
Яку я неодмінно полюблю.
Придбав би я собі тоді собачку
Породи чао-чао, вищий клас!
Одначе, мабуть, припиню балачку,
Поскільки велемовність не для нас.
ФУДЗІЯМА НАД ОБРІЄМ
Василеві Єрошенку
Над обрієм зависла Фудзіяма –
Нагадує космічне НЛО.
Перекрій-місяць зітре панорама,
Якої в нашім краї не було.
Тло ночі, мов настояне на сажі –
Ця нерухомість у глибокім сні.
Поезії в осінньому пейзажі
І настрої далекі весняні.
ХІРОСІМА Й НАГАСАКІ
Мій друже, ти, врешті, затям,
Я ще не носив псевдоніма,
Я був восьмирічним хлоп’ям,
Коли у вогні Хіросіма,
У атомнім дикім вогні
Світанком умить спалахнула
І що було знати мені?
Душа була в мене – нечула.
Звів атомних жахів портал
Ас – майстер літаководіння…
І плавився міста метал,
І плавилось навіть каміння.
І Всесвіт тоді задрижав,
Як зникла в огні Хіросіма.
То – Гарборн відплати бажав
І помсти жадала Цусіма.
Тримається жах на ножах
Від Куросіво й до Гольфстріму.
Планету охоплює жах –
Нагадує про Хіросіму.
А нас, хто впадає у дрож,
Проймають жахіття не всякі,
Бо, крім Хіросіми, також
Горів у вогні Нагасакі.
В ОХОТСЬКОМУ МОРІ
Борисові Григоровичу Шупті
Далекій Схід…
Курили за бортом.
Тут море сонце зроджує без крику,
Де теплохід
Сиренний обертон
Подав
І стало тихо, сумно, прикро.
Неподалік живуть
Басьо, Бусон..
Їх голоси ніколи не змовкали.
Наспівує вода
Туманний тон,
Ширяє дух, а хвилі мчать вовками.
Жах острова Різдва
Витає, наче Вій,
Зі смертю Нагасакі й Хіросіми,
В туманності
Серпанку голубій
Всі жертви
Іменуючи своїми.
Тут сопка
Однією із Голгоф
Спалахнута у пеклі стоярильськім.
То, мабуть,
Не остання з катастроф,
Як твій кінець
На острові Курильськім.
У цім простoрі
Виходу нема,
Якого всі розшукують віками.
З Чукоткою
В замор’ї Колима,
Трамбовані вкраїнськими кістками.
1964-1969
Крим.
ХІРОСІҐЕ НА СТАНЦІЇ МІА
Де тут готель? Хоча б пристойний флігель!
Калейдоскоп дорожніх перемін...
То ж котрий день в дорозі Хіросіґе?
Чи довго мандруватиме ще він?
Сміятись доведеться і на кутні,
Забудеш про душі осідлий стан.
Кінчаються дороги сухопутні,
Та є ще бездорогий океан.
Грошаччя й спокій на мандрівки гатять,
Та, врешті, більша спрага виника,
Бо манить даленіюче багаття
Солодким димом скрізь мандрівника.
Незручності та з ризиком тривоги .
Добра – на крихту, вдовольняйся – злом.
І на душі – непройдені дороги
Вґрундзьовані небаченим вузлом.
Осел тебе вітає звичним „І-а-а!".
Здригнеться велелюддям глухомань,
По горло сита станцією Міа,
До скреготу зубовного чекань.
ПОДЯКА
Флояра, фанфара й гітара...
На них тут наклали табу–
Змагання красунь Йосівара
Триває вже котру добу.
В захопленні серце знітилось,
Яке не в черствій кожурі –
Такого ніколи не снилось
Побачить і чути журі.
Зростає захоплення й заздрість,
Щоб вилитись у пересвар
Красунь, у зіпсований настрій –
Найкращих на весь Йосівар.
Народу неначе на біржі...
Проспівано ліпші пісні.
Нарешті читаються вірші –
Неначе перлини ясні.
Утішить, розрадить зажуру –
Все прикре забудеш, у мить.
Красуня з красунь Тійодзуру,
Неначе на троні сидить.
Постава у неї, мов царська –
Суперницям душі скубе.
Красо чарівна йосіварська,
Художник увінчив тебе.
Попри всяку заздрість і злобу,
З якими вже узміж – хула...
Подяка й тобі, Харунобу,
За вічне й красиве – хвала!
КІМОНO
І як це так? І що воно?
Так виграє на сонці!
Коли на плечах кімоно,
Тоді усі – японці.
В нім – хоч в театр, а хоч – в кіно,
До чого в кого потяг.
На плечах в тебе кімоно –
Національний одяг.
І ні горілка, ні вино...
Зимою й серед літа –
У вас на плечах кімоно
І зайва "аква віта".
Згинь-пропади, страшна мано,
Втікай за сотні кроків!
На плечах рідне кімоно –
Мій захист від зуроків.
Та грай у шахи, в доміно...
Коли такі-от шати –
На плечах в тебе кімоно,
Ти будеш вигравати!
МЕЧ САМУРАЯ
I
Як даль океану безкрая,
Захована в сивий туман,
Гартований меч самурая,
Неначе води океан.
Збирають врожай і з банзая,
Хоч виручки, може, й на ґран.
Гартований меч самурая –
Безмежний води океан.
Шляхетному зичу добра я,
Щоб він не потрапив у бран.
Гартований меч самурая –
Холодний води океан.
Грачина закаркала зграя,
Зимовий свистить вітрюган.
Гартований меч самурая –
Кипучий води океан.
Не тоне й в огні не згоряє –
В нім лицарська вдача кипить.
Гартований меч самурая,
Мов небо над Фудзі горить.
В нім сталь самобійна святая,
У ньому вся сила твоя.
Гартований меч самурая,
Як сонячний промінь сія.
Я з пам'яти дат не стираю.
Вітчизна в Землі на краю,
Вручаючи меч самураю,
З ним волю вручила свою.
II
Напевно світ весь відтворить не в змозі,
Крім Бога, ні чаклун, а ні митець.
Та завітаю я у храм Сінґодзі –
В притулок душ, у прихисток сердець.
Відтак в священнім храмі, як відомо,
Не застує гущавини галузь:
Портретом Мінамото Йорітомо
Я, знаю, в тиші храму захоплюсь.
Від покоління і до покоління
Благоговіння б'є артезіан.
І впертий час долає вічне тління,
Як Мінамото Йорітомо сан.
Мить вічности глибока і безкрая
В Сінґодзі-храмі всякому встига
Нагадувать, що зброя самурая,
Не тільки меч, в житті перемага.
СЕССЮ. ПЕЙЗАЖ
Де сосна-мацу небо неозоре
Тримає у шершавості долонь,
Тут – море й гори і за ними – море,
До океану – безлічі огонь.
Наповнився блакитом моря келих –
В цю мить у нім купається снага.
Прадавній шлях прорубаний у скелях
Донизу чітко східцями збіга.
Не можна розібратися в призвідцях
(Цим шляхом проведуть в останню путь).
Прочани сходять по гранітних східцях,
Можливо, у святилище ідуть.
Густий в повітрі запах медоносний
І сосон цвіту сиплеться пилок.
Стоять над храмом віковічні сосни
Із болем нерозгаданих думок.
ВІТЕР
Нечемний бегас, бабодур, безбожник
Безсовісний, та не хапай хоч тут!
Охаба і настирливий збитошник,
Вертун і непосида. Баламут.
Гойда пагілля, шарпає дерева,
З нахабністю й до мене підібравсь.
Мурчав котом, ричиш не гірше лева,
Акула ти, а був же, мов карась.
Скажу, ти чиниш щось нечоловіче,
Що, напосівся зняти кімоно?
Він коси розкида й за одяг смиче,
Оголює, дивак, моє стегно.
Якби ж хоч сам, то я була б щаслива.
Ну, зачекай та очі не задми!
Чи ти не бачиш – я сором'язлива
І ніяково так перед людьми.
Що в тебе на умі? З яких ти літер?
У тебе тільки мислі гульові?
Угомонись! Ти, врешті, тільки – вітер
Ти думав, що я – з вітром в голові.
САМОТНІ СОСНИ
У цьому краї, поміркуй і зваж,
Дерев на скелях різнобарв'я стерто –
Який сумний, який не наш пейзаж.
Маленькі люди вгору йдуть уперто.
Розмитість ліній, димчатий туман,
Самотні сосни, скелі і каміння.
Це тут бере початок океан,
Пора тут починається осіння.
Розбитий неба вицвілий вітраж.
Глибінь води і ця безодня звору.
Який сумний, який не наш пейзаж.
Маленькі люди тут долають гору.
* * *
Час неквапливий у русі –
Посувом наперевальки...
Можна зійти з ума.
Жінка без ляльки у скрусі,
Жінка не може без ляльки.
Жінка не може сама.
Жінка тримає ляльку.
В ляльки в руках парасольки,
Та ні дощу ні спеки –
Гра, і нічого нема.
Грається жінка лялькою.
Грається лялька у жінку
І на межі небезпеки
Хтось грається ними двома.
РУХ ТІЛА
З журбою радість обнялась
О. Олесь
Кругом – з журбою радість пополам.
У долі крила, мабуть, як у птиці.
Призначення жінок – читати вірші нам,
Казки розповідати й небилиці.
В цім краї так ведеться з давнини
І все це є не виявом покори:
Каліграфічно вписані вони
У це життя, у голубі простори.
Неначе в божім храмі, тут наш дух,
Де ми на світ з'явилися, як діти,
Там причаївсь тендітний тіла рух,
На шовку кімоно завмерли квіти.
САМОТНІЙ МАНДРІВЕЦЬ
Спокій здимів повергло –
Вітер подув капризно,
Мабуть, йому півділа
Розтермосить комиші.
Вітер гуляє верхом,
Вітер гуляє низом.
Вітер у вигинах тіла –
Так безпритульно душі.
Стихнула б ти, вереміє,
Доки почне вечоріти.
Може, знайду путівець
Й виберуся звідсіля.
Так безпритульно віє –
Гнуться трави і віти.
Йде самотній мандрівець –
З вітром лишень розмовля.
СТАРІ АКТОРИ
Л. М. Никоненкові
Як в юності, вже не палити ватру –
Поля поодаль і набрид їм брук.
Старі актори старого театру,
З пап'є-маше мечі у завченості рук.
Їм – зали театральної простори
Віднині не приносять відкриття.
Завмерли на хвилиночку актори.
На мить присіли – дивляться життя.
Воно збулось, як видиво кошмарне.
Минулося й не вернеться. Збулось,
Як вештання і швендяння, намарне –
Тепер знов буде вабити когось.
ВИСОКА МЕЖА
Об твердь черкнувся метеор
І приском згас у синій ватрі,
А я – невизнаний актор,
Статист у вічному театрі.
Всього я спив, усе вдихнув –
Від бичування до хваленства –
Та й збожеволів, що сягнув
Межі високого шаленства.
АЙНИ І ЙОМОНИ
Василеві Кобилюхові
Десь наші предки – Айни і Йомони
На тихоокеанських берегах,
Бо їм звеліли їхні лукумони
Спинити біля океану шлях.
Вони там бережуть свою прамову
І звичаї прадавні бережуть.
Країну їх далеку світанкову
Сьогодні всі Японією звуть.
Віки промчали, наче буйні коні,
Для них вся наша доля – тільки гра.
Та в кожнім Айні, в кожному Йомоні
Живе коріння древнього Дніпра.
ГОВЕРЛА
Є у народів символи, як перла,
Що свідчать про походження старе,
Співаємо сьогодні ми: «… не вмерла…»
І знаємо – ніколи не помре.
Націлені смертей ненатлі жерла.
Можливо, спільна смерть і їх зжере.
Та у Карпатах піднялась Говерла,
Що чорним хмарам животи дере.
Існує кітловини прірва-яма
І праведний, для всіх, ДажБожий перст.
Все увібрала часу голограма.
У нас – Трисуття, в когось – зірка, хрест…
Була б Говерла, буде й Фудзіяма,
Й комусь – Монблан, Казбек чи Еверест.
ПРОЩАННЯ
Ти, художнику, був самураєм?
Чи в походах бував Кюросай?
Достеменно того ми не знаєм,
Як збирався в похід самурай.
При надійності лука й кинджала,
О мечі самурайськім, як слід...
І кохана його проводжала
На війну у далекий похід.
Він уже за далекою даллю,
Там, де рани криваві і смерть...
Проводжання залите печаллю
Переповнило душі ущерть.
Стріли – градом пороснуть із лука,
Небезпека ніде не куня –
Їй ніщо і коханих розлука,
І печаль бойового коня.
Цю печаль пронести між боями,
Може, випаде тільки коню.
На вершині гори Фудзіями
Клекотить вічна пам'ять вогню.
Супокою нема і на сонці –
Цим не журиться Захід і Схід.
Здавна все це вже знали японці,
Як ішли у далекий похід.
Найдорожчі слова самураю
На прощання сказала жона:
Повертайся. Чекаю. Кохаю...
Та в мовчанні – конева вина.
КРАЙ ЗЕМЛІ
Тут – край Землі, щоб там не говорили,
А далі – Океан і неба вись.
Мені з Куріньки вбачились Курили
Японськими, як це було колись.
Чужинці їх дочасно підкорили...
Минуле, в сьогодення повернись!
Курилам дай політ ширококрилий,
Японіє, до них ти пригорнись.
Про це шумить бентежний океан,
Обурений Курильською грядою
І долею забутих острів'ян.
Земля ця знову стане молодою.
Цунамі прийде наглою ходою
Й з вулканом перемовиться вулкан.
ФУДЗІ
Вінець взірця суворої краси –
Увічнена вершинна досконалість.
Лиха твоя глибин дев'ятибалість,
Карально більше землю не тряси.
Абищиця – і люди і ліси.
Не знатимуть вулкани про кабальність.
Фудзі чужа людьська сентиментальність.
Угледіть її мріють полюси.
Долішній простір освітив старик.
Заквітчується сакура вінкова.
І штиль, і моря шторм, й чаїний крик...
Японіє, Країно Світанкова,
Мого ти не очікувала слова:
Азійський незбагненний материк.
МОВОЮ КВІТІВ
Любові Ісаєнко
Чережну року пір мінливість
Нам нагадає знов і знов:
Троянда біла – то цнотливість
І нерозтрачена любов.
Свята і чиста непогрішність
Не продається за гроші.
Волошка польова то – ніжність
І скромність чистої душі.
Жоржини – символи чекання
Вістей хороших і нових.
Несе освідчення в коханні
Букет тюльпанів пломінких.
У квітах почувань високість
Веде на стежку неблизьку.
Нагадує про одинокість
Галузка білого бузку.
Як болю крапелька остання,
Як промінь зіроньки слабий,
Як символ вічного кохання –
Цвіте барвінок голубий.
Хай тиша з'явиться на світі,
Позамовкають всі світи,
Але таємну мову квітів
Повік закоханим вести.
Привідкриває випадкова
Сльоза ціну гірких завзять.
Не промовляючи ні слова,
Все можна квітами сказать.
САД РЬОАНДЗІ
І.П. Бондаренку
Малі дерева – атрибути сценки,
Підстрижені скромняги, не хвальки.
Під ними чепуристі борозенки,
Які позалишали грабельки.
Вражає віртуозність мікросаду,
Що віртуальним числить шінтоїст.
Перед садком збудовано естраду –
Такий собі для огляду поміст.
На нім сидять навколішки охочі,
Хто розгляда диковинку таку.
Цікавому щораз впадає в очі
Розкидане каміння на піску.
Там лід розтопиш, душу ожеледиш,
І думкою злетиш у синю вись,
Та одного нізащо не розгледиш,
З якої точки ти не подивись,
Уяву всіх вража момент посутній –
Цю таємницю кожен визнає:
Завжди один з тих каменів відсутній,
Хоча насправді він на місці є.
Тобі вже треба під коліна вовни,
Здитинів ти, але собі затям:
Пустелю думки вимага заповнить
Той сад неметушливим почуттям.
Уяви човен поміж хвиль гойдає –
Отож візьми й швартови обірви!
А, може, те каміння нагадає
Самотні в океані острови,
На котрі хвилі мчать несамовиті,
Здіймаючи довкола каламуть,
А, може, хмари сині у блакиті,
Які над нами тихо пропливуть.
Існуєш ти і камінь – більш нікого –
Без лестощів і хитрощів, і знад.
За межі вийди розуму людського
І увійди у цей камінний сад.
ДЕРЕВА БАНЗАЙ
Норіко
Де тісно дихать, тісно спать,
Бетон і велич металева,
Ну, як же їх не цінувать –
Добірні рідкісні дерева!
Який фантазії розмай
В непоказних пагілках звинних!
Хоча вирощують банзай
В горщечках мушель роговинних.
Не плодоносить їхня віть,
Не їжачиться їхня хвоя,
Також під ними не стоїть
Ніде ні дзютаку, ні коя.
Вони прийшли із давнини
В цей день одною із загадок.
Разом з панаджином вони
Нащадкам дістаються в спадок.
Їм жити безлічі віків.
Ще стільки душ вони розрають,
Як світла пам'ять про батьків,
Яку нащадки зберігають.
Громаддя велетів-споруд
Понависали огрубіло...
Складний і витончений труд –
Банзай вирощувати вміло.
Тобі б таке створить бодай,
Як нижеш ти зі слів коралі,
Бо й хокку схожі на банзай –
Як мить і вічність досконалі.
ВОДА В ЯПОНСЬКОМУ САДКУ
Хіно Такао
І як це ти, аж ген, потрапив, Байдо,
Що, врешті, занесло тебе сюди?
В Японії на острові Хоккайдо
Так вишукано зацвіли сади.
В тіні дерев – невидимі цикади,
Розкумкалися жаби між латать.
Струмок води й каскади-водоспади
На мові есперанто жебонять.
Буяють квіти скрізь – немає пройми
Порожньої. Зір пишність забавля.
Та раптом – плесо, острівець водойми –
Це райський острів, острів журавля.
Потоки жваві замінили мляві,
Аж ось їх зник останній волосок.
Але вода і там, нехай в уяві,
Де тільки рінь чи галька і пісок.
Там візьме у полон тебе чекання
І вийдеш ти на стежку нешвидку.
Гойднуться несвідомі почування,
Як ця вода в Японському садку.
ВМИВАННЯ
Умивавсь надворі уночі.
О. Мандельштам
Вдосвіта прокинутись і стать
На подвір'ї під водою крана –
Вмить зцілиться, хай твоя вся стать
Буде, як суцільна рвана рана.
Стигнуть зорі, наче виноград.
І земля сувора до сумління.
Хай в цю мить на тебе, наче град,
З неба буде падати каміння.
З-за дібров – світанковий загніт,
Наче меч, омитий свіжо кров'ю.
В мить таку до тебе цілий світ
Раптом озивається з любов'ю.
БІЛЯ ДЖЕРЕЛА
Вам не довіряю, обіцяльники,
Доки я ще дихаю й живу,
Серцем припадаючи до цямрини,
П’ю цілющу воду дзвонкову.
Знаю: щастя-долю ще зустріну я,
Котру заслуговую сповна.
Як же ми багаті Україною
Й з нами теж багата і вона.
Богом нам багатства подаровані
Здавна, як і мешканцям Фудзі.
В наших предків дбало оцямровані
Криниці і всі колодязі.
ПЕЛЮСТКИ САКУРИ
1
Прозорі роси –
Рівня солодощам.
Усі квітки розтулюють вуста.
2
О! ці сліди на росяній траві.
Тут походив лелекою мольберт–
Переселились квіти на полотна.
3
Дідусь на призьбі в згадки поринає.
Буланий кінь на пагорбі пасеться.
Внучатко чимчикує до коня.
4
Тихо в дозрілім степу:
Дзвоном пшениці розбуджена,
В серці озвалась луна.
5
Лан таємничо принишкнув –
Згоду свою одностайну
Виявили колоски.
6
Ні! Недругів нема
У сонмові братерства
Дзвіночків лісових.
7
Ще теплі дні. І загорівся ліс,
А осінь засвітилася в полях
Новітньою озиминою.
8
Піднявся вітер до небес,
Побіг, кудлатий, нашумів
І раптом зник, як не родився.
9
Рік високосний.
Довгогривий дощ
Гарцює над полями без упину
Навперегони з вітром.
10
Де місяць у ріку посипав сіті
І виводок качок –
Нас тільки двоє.
11
Принада стежок польових:
До кожного колоса зерном
Сріблиться Чумацький Шлях.
12
Нумо, рушаймо! Хутчій
Збудимо поле поспіле
Дружньою піснею жнив.
13
Мрії свої вогняні
Людям сповити вдалося
Променем світлих зірок.
14
Віражний зимовий вихор –
Йому кучугури ліпити
Руками білими скульптора.
15
Незбагненний гай:
Ніжний пролісок мені
Стежку показав.
16
Блискавка вночі.
Краплю спив я з губ твоїх –
Спрагу не втолив.
17
На круглому соняху поля
Бджолино бринять комбайни,
І сонце краплиною меду вгорі.
18
Стихли, мов бій, жнива –
Тільки солом'яних скирт
Світяться свіжі кургани.
19
Усмішка твоя –
І у серці у моїм
Розгодинилось.
20
Над операційним столом
Безтінною лампою біль,
Мов НЛО.
21
Запікся біль у серці ножовий,
Відбилась мука на лиці блідому
З пелюсткою надій на порятунок.
22
Тільки клацання інструментів –
В операційній біло
Розтанув хірург у халаті.
23
Зорі погаснули. Знов
Сонце в палату несе
Нам відвойований день.
24
Там, де з'являється окрик
З подихом першим маляти,
Що там? Початок доріг.
25
Полюю на біди людські –
Не відаю крапельки сну.
Сам у біди на прицілі.
26
Нестримний час невпинно галопує.
Апофеози щастя і печалі.
Так почалось нове тисячоліття.
27
Не далина з розмитим небокраєм,
Не чисте люпинове надвечір'я –
Криниця світлих помислів дзвенить.
28
Над малобарвним світом непорушно
Прямий росточок променя підвівся
І спалахнув загравою вгорі.
29
Виплатило борг
І мені життя моє
Сріблом на чолі.
30
З пітьми комар поквапився –
На свічці обпалився...
Наука – світло.
31
Полум'я каганчика
В черепочку фарфоровім –
Святий у німбі.
32
Вирубали світло у мережі –
Свічка своє лезо нагострила.
Медитую опівночі.
33
Коню вороний,
Ти згубив підкову раптом
На щастя комусь.
34
Кину все старе –
Тільки з посохом піду я
По новім шляху.
35
Дрижаки ловлю.
Хоч і вудочки немає,
Та вони – клюють.
36
Обложивсь і я
Непевними турботами,
Доленько моя.
37
Аїр, васильки...
Гражда зеленню обмаяна –
Клечані святки.
38
Вітер в лепесі,
Поки сонце обігріє,
Біга по росі.
39
Сунеться-повзе,
А підніметься-устане
Й вуха обгризе.
40
Скрізь переполох –
Обгорнувся чорнохмаро
Розгніваний Бог.
41
У туманах роки...
Вітер хмари розганяє –
Очища облоки.
42
Гаю рідний мій!
Хоч в уяві через роки
Ти мене зігрій.
43
Не забуть мені
Мого батечка обійстя
В рідній стороні.
44
Як обляже ніч,
Уявляється Небесна
Запорозька Січ.
45
До найвищих сфер
Можна вже подать рукою –
Близько все тепер.
46
Моря далина:
Корабель шторми долає –
В хвилях порина.
47
Де ти, друже мій?
Із очей паде полуда –
Прилетіть зумій.
48
В сяєві блакить...
Як на дереві облуда,
Так душа тремтить.
49
Засвіт ще. не цвів,
Як довкіл скипів облягма
Рейвах горобців.
50
В морі правоти
Хай ти золотом окутий,
Та мусиш пливти.
51
Осінь мила
Облесливо з гаєм говорила,
Поки й оголила.
52
Голий стовбур бід –
Обсипалось, облетіло,
Притрусило й слід.
53
Слизько на льоду.
Май же, доле, обачіння
На мою біду.
54
З діда – тінь сама:
Б'є долонями об поли –
Років як нема.
55
Ніч свистить-гуде,
Вже оббилася балачка –
Сон ніяк не йде.
56
Серед горя й лих
Всі сусіди оббігають –
Краще жить без них.
57
А життя, як мить:
Відклекоче буйнозливо –
Зелень відшумить.
58
Крапля дощова,
Ніби мить моєї долі –
Пада і сплива.
59
Марнуємо час:
Лиха доля обманута
Облигує нас.
60
Де зрів урожай,
На полях колись родючих –
Бур'ян через край.
61
У льоду Дніпро...
Нема краще, як облітку –
Скрізь тепло й добро.
62
Ой не будь ослом –
Навіть сонце обділяє
Не усіх теплом.
63
Темнаві бори
Обельцяний місяць тихо
Котиться згори.
64
Я біжу бігцем.
Чом до мене не говориш
Ти, з білим лицем.
65
В путі напропуд
Нас не стримає ні розум,
Ні злий пересуд.
66
Нехтуй біхреса,
Поки сонце обіздріє
Й світиться роса.
67
Я кричу у світ:
– Обізвись, моя людино!...
І гасну, мов ґніт.
68
Працю й мій спочив
Наперед на кілька років
Хто це обзначив?
69
Доля знов лиха
Обійшла, обворожила –
Мов стіна глуха.
70
Скільки можна жить?
Ноги й руки обважніли –
Час і відпочить.
71
Так бува в житті:
Майже зовсім обгубився
Я на самоті.
72
Прямо сльози й сміх:
Бід, обгуджених, набрався,
Як собака бліх.
73
І од ближніх бід
І од дальніх не врятує
Мене мій сусід.
74
Компасу, ні карт,
Та обдемкуватий місяць
Освітив мій тракт.
75
Зірка крізь туман
Блимає з безодні неба,
Наче оведян.
76
На воді сліди...
Мого човна обгиналки
Не черпнуть води.
77
Йде до мене вбрід
Осмалений сонцем-вітром,
Мов бовван, мій дід.
78
Об весні жага:
Жду, мов ластівку, тебе я,
Моя дорога.
79
Хто родивсь рабом,
Той кипить, неначе в юшці –
Обібравсь грибом.
80
Мука на печі:
Обаясник-перелесник
Приліта вночі.
81
Мамо! У саду
Ви явились молодою –
Я до вас іду.
82
Або зі щитом,
Або на щиті появися, любий брате;
Та не посором.
83
Прикрощі одні:
Обілляли мене зливи
По моїй рідні.
84
Густий чагарник.
Порешетив усе небо
Ночі обірник.
85
П'ю гірке вино:
Обголіли всі дерева,
А я – вже давно.
86
Хоч ти й з батогом,
Та й на тебе є гарапник –
Щоб ти мчав бігом.
87
До мети добіг,
А там – шанці, обгороди
На місці доріг.
88
І здимів мій день:
Нема ні тепла, ні диму –
Дотліває пень.
89
Стихнула гроза:
Мене сміхом обгортає,
А в очах – сльоза.
90
З вирію журав –
І мені надії краплю
Він подарував.
91
В нас біда в селі
Очаклунилась і скаче
Притьмом на мітлі.
92
Шию під ярмо
Підставляє тільки бидло –
Є ж іще й кермо.
93
Кручі навесень
Тінню падає на море,
Де минає день.
94
Роки, як вода,
Відрокочуть, наче хвилі,
Хто їх пригада?
95
Вітрика гніздо
На тоненькій бадилині –
Обмини, бідо!
96
Кличе рідний дім –
Ґрона ягід калинових
В небі голубім.
97
Що злодій вночі?
Обихвісту й брехачеві
Ввірено ключі.
98
Прогнали човни
З широкими вітрилами
Хвилі давнини.
99
Ой, Удай-ріка!
Сули-сестри Дніпрової
Гілочка тонка.
100
Крізь тонкий вісон
Вимальовую твій образ.
О! Чутливий сон.
101
День перуку зняв.
Тихне присмерковий вечір.
Чути чапель крик.
102
Весь життєвий шлях,
Сподіваючись на щастя,
Ніс журбу в очах.
103
На горі вітряк.
У таку безвітру спеку
Навіть він закляк.
104
Там, де зуб за зуб
Узаконено богами –
В цім коріння згуб.
105
Де висячий плав,
Витягав я з виру брата –
Віхоть нам упав.
106
Сніг та вітрюга:
У степу не порятує
Вутла дерюга.
107
Човен порина
Між провалля хвиль – у морі
Буря вітряна.
108
Хоч на схилі дня
Браму з сімома замками
Щастя відчиня.
109
Зайцем скік та скік
День за днем, як ми з тобою
Вже ось котрий рік.
110
Ой, ці чебреці!
Попливли ми серед хвиль їх,
Наче по ріці.
111
В бистрині часу
Хоч би дав хто соломинку...
Сам себе спасу.
112
Соломинка та,
Що нам доля простягала –
Пройдені літа.
113
Як же цілувать
Вас, закохані сніжинки,
Полум'ю багать?
114
Пір'я від крилят...
На косі косарки стихнув
Крик перепелят.
115
Ляскає канчук...
Нам нещастя напророчив
Пес віщун-ярчук.
116
Сонця світлоспад,
А на серці – туга й морок,
Хоч вертай назад.
117
Повертати зась –
Вислизає моє щастя,
Як прудкий карась.
118
Рветься нитка днів,
Хоч колись була міцною.
Мабуть я – зміцнів.
119
Шлях мій без кінця.
І нема кому промовить,
Хоч би півслівця.
120
Вже мені вдогонь
Сніг років дорогу всипав
І припав до скронь.
121
Зимонька-зима
Дні снігами загатила
І доріг нема.
122
Кара немала,
Та колінно упаду лиш
Біля джерела.
123
Хай вам срібняки!
А я ворогу своєму
Не подам руки.
124
Скільки є принад
В чарах, барах, на базарах –
Всі бери підряд.
125
Вина і брехню
І невиліковну болість
Маєш за платню.
126
Отже, будь-що-будь:
Нині – їж, поки жується,
Завтра не дадуть.
127
В світі диво є!
Твій цілунок найдорожчий,
Серденько моє.
128
В погляді зоря.
А вона ж горить у серці
І не догоря.
129
В травах слід пропав,
Де ходили ми з тобою –
Дні спливли, як плав.
130
На вічні часи
Небо нам дало Вітчизну.
Боже, й нас спаси.
131
Доленько моя,
Дід Мороз білобородий
Вже навіки я.
132
У небі знов пташина ясина,
Бабак свиснув на вигоні –
Йде весна-красна.
133
Приморозок щез і – сама багва.
На сонці все перемінилось –
Де й ділась білість снігова.
134
Облогові сіна.
Облогові дощі сльотаві
І сірих днів стіна.
135
Як тобі тяжко –
Свої ти лапки обзнобила,
Голодна пташко.
136
Мчав смерч із поля –
В сумне нещастя оберталась
Жадана воля.
137
Я вклоняюсь долі
Чи на морі вітровому,
Чи на суходолі.
138
А твого віття
Не засипле, калинонько,
Ні пісок, ні сміття.
139
В мене, превелебні,
Обхідчаста, безпарканна
Хата на белебні.
140
Вербице вітлата,
Ти сховала від сторонніх
Свої груденята.
141
Лебідь завітав
З вирію на крилах втоми –
Подругу шукав.
142
Впав серед ріки –
Стихло птаха лебедіння –
Постріл пролунав.
143
Відчайдушний крик
Кішки якось припинив
Хлібчика шматок.
144
Цей елітний пес
Підібгав хвоста, бездомний,
Хазяїв шука.
145
В полі я щодень,
Та врожай земелька спрагла
Родить не щораз.
146
Удаю ти мій,
Тихоплинна річко серця –
Звідти витік твій.
147
На своїм віку,
Наче в горах сніговитих,
Я чекав лавин.
148
Гілку соловей
Навіть і не сколихнув –
Пісня полилась.
149
В дикому степу
Навмання собі мандрує
Доленька моя.
150
Скло небес вночі
Шкляр черкнув різцем боліда –
Настає зима.
151
Вітер стугонить,
І несе гілкам простуду –
Кашляти мені.
152
Стукіт у вікно...
Кинувсь долю запросити –
Дятел полетів.
153
Яблуньку садив,
Де валун лобастий в ямці
Був – мій наче скарб.
154
В тривалім очікуванні дощу
Затамували подих берізки –
Стороною грім прогримів.
155
Блукаю в туманах поміж дерев,
Об стовбури стукаюсь лобом –
Досі ніяк не вийду.
156
Місяць за хмару зайшов.
Ясокориком свічка тремтить
Медитую опівночі.
157
Самогубці – краплі дощові
Розтрощують свої холодні голови
Об лобове автомобільне скло.
158
Сніг відступив, порозтавав і зник.
Під голубим весняним небосхилом
Лисніють чорні весняні поля.
159
Весняний перший дощ
Змиває бруд з дерев, трави і неба,
Але мене оббризкано з калюжі.
160
Озимини ледь-ледь ожили сходи.
Весна в змаганні. Прикрощі негоди.
Олімпіада снігу і дощу.
161
Краплі поту вогнів.
І вогнів тіснота.
Дошкульні у спеку.
162
Осінній перший листок,
Цей посланець журливий
Про зиму нагадав.
163
У місячнім човні
Пливуть без срібних весел
Мільярди світлих зір.
164
Пронизливі голки дощу –
Зимова голкотерапія,
Одначе співають синиці весни.
165
Никаю чужа, наче бомж,
Сплю у сквері, а пліткують:
– Розпусниця, фицька, повія...
166
За кров кримінальної ночі,
За злочини й жертви невинні
Розплата не квапиться – йде!
167
У срібні тумани
Занурилося сонце,
Як почуття мої.
168
В снігах і Колима,
І Соловки прокляті –
Що білі кості жертв.
169
Стожильний дивосил
У сонценятах квітів –
Землі планітний дух.
170
Пречистий світлий день.
Переді мною Сонце –
Мій всюдисущий Бог.
171
Ні! Не шереги сакм
Гаї на видноколі –
То січові стрільці.
172
З-за хмари місяць-князь,
А воїнство сузірне
Давно вже прибуло.
173
В могилі цій – козак.
Хмаринки оселедець
Про нього нагадав.
174
До Дитинки – Княжої гори
Ведуть дороги вірних –
Святиня там стоїть.
175
Відтам головосік,
Де Берестечко й Кодня,
Базар і Лебедин.
176
Чумацький Шдях зорить.
Походом Сагайдачний
Ішов ним на Москву.
177
Єдина є з могил –
Могила Дорошенка.
Де ви, гетьмани? Де?
178
На квіти матіол
Усі небесні зорі
Задивлені з висот.
179
Півонії важкі
На стежку посхилялись.
Що ж, в інший бік піду.
180
В Сочі
Люблять тамагoчі,
Кокeсі – в Одесі.
В ТЕАТРІ КРОНИ
1
Хай позникали
Седока й нагаута,
Та розквітають
Сьогодні хокку й танка –
Взірці пісень коротких.
2
Співай, о вітре, –
Безсмертний гімн просторів.
Тобі іще я,
Єдиному, на пам'ять
Цю пісню подарую.
З
У спілкуванні
Із хвилями чекаю
Затишшя миті
І штормового реву,
Та чи діжду – не знаю.
4
Непевне море
Міражним краєвидом
Втонуло в спокій,
А у глибу колише
На безголов'я бурю.
5
Душа у моря
Чарівною не буде:
Регоче море
Чи навіть мовчазливе –
Підступне і жахливе.
6
За небокраєм
І тінь не та, і запах,
І я гадаю:
Мене вже не впізнає,
Хто залишився вдома.
7
Світила промінь
Свої сліди полишив
У цьому дневі.
Мій зайчику хороший,
Я витолочив трави.
8
Слідами предків
Я продираю темінь
І їх джерела
Мені ковтком цілющим
Тамують вічну спрагу.
9
Озон повітря
У повній чаші поля –
Найбільше благо
Для стомлених легенів
І крилець жайворонка.
10
Грозова злива
Збудила землю зранку,
Як мати діток.
Двигтить у хмарах небо
І проливає сльози.
11
Шляхи у небо
Лежать за горизонтом,
А тут, о диво,
Їх треба подолати
Крізь морок, пил і муки.
12
Світанок дивний:
Проміттям схід палає,
Світ променястий
Втонув у променистість –
Земля й та променіє.
13
Дорога моря –
Блакить води безмежна:
Пливи собі ти
Крізь бурі і тумани.
Чи вернешся в ріднизну?
14
Дзвінкі джерела:
Пульсуючі, здорові,
Цілющі й чисті
Найліпше в ріднім краї
Нам погамують спрагу.
15
У серці – пустка.
Воно розкрите навстіж.
Любов благаю:
Зайти і поселитись,
Як до шпаківні птаха.
16
Рахманний вечір:
Спокійний місяць-човен
У морі штилю
Забутий без вітрила.
Керманича не видно.
17
Еритроцити –
Асфальтних магістралей
Автомобілі,
Гальмо вам поважати,
Живитись власним смогом.
18
Дно кам'янисте
В каньйонах вулиць міста
Шліфують ноги
Байдужих пішоходів
Й протектори машинні.
19
Смеркає. Вечір
Все оповив пітьмою.
Іду наомаць
І не допомагають
Ніякі окуляри.
20
Є інший вимір.
Є інший світ – він поруч.
Це – рай у душах.
Очищеного світла
І помислу, й сумління.
21
На три хвилини
Зупинено наш поїзд.
В твоїх Трикратах
Ми спішно розпрощались,
Мабуть, назавжди.
22
Тебе я кличу,
Але не чуть, не видно
За далиною
Зоставсь твій світлий образ
Мені на вічну згадку.
23
У небі хмарно
І пасмурно на серці.
А в наших душах
Горить, не загасає
Долегливе кохання.
24
Ти не чекала
Святкових днів безхмарних Що гріють серце,
Та я на мить з'явився
І ми збагнули вічність.
25
Достойні жити
Ви, дорогі джерела!
Одвічну спрагу
Не тільки вам судилось
Мандрівцю гамувати.
26
Рілля у полі
Не дочекалась зерен –
Під бур'янами
Невтішно скніє доля –
Очікує врожаю.
27
Липнева спека
Упереміж з дощами –
Маківка літа:
Сезон грибів і ягід,
Початок жнив обвальних.
28
Хто нам дозволить
Осяйну оболонку
Розшматувати,
Коли у ній сьогодні
Сама нечиста сила?
29
Де музика б'є
Джерелом чистоводим,
Іду напитись
Краси, а ще – натхнення
І, звісно, сили духу.
30
Занурююся
У чарівну природу,
Що так буйнує,
І те мене обходить,
Чи виурну із глибу.
31
Мій брат подався
За море і за гори,
Не попрощався.
Я з ним колись зустрінусь
У Царстві Духа Предків.
32
Яке це диво!
Прокинутись раптово,
Коли ще птахи
Сон дивляться у гніздах.
Піти у ранній досвіт.
33
Знайшов шпарину,
А звідти – світла блиски.
Оце й просвіток!
З душевним супокоєм
Моя утіха й воля.
34
Були кургани
Понад селом прадавнім,
Та їх бульдозер
Згорнув у ці розмиви.
Баюри – замість тракту.
35
Промок я в зливу,
Якої всі чекали –
До нитки, згола.
Приниклий хліборобе,
Ти щастя також маєш.
36
Цвітонний тиждень!
У злотошумовинні
Весняні верби.
Дзвенить тисячострунно
Мелодія бджолина.
37
На чистоводі
Хіба, скажіть, купання?
Це – чистий присвят
І дійство омовіння,
Присвячення ДажБоже.
38
Сумна хвилина:
Сідає сонце в пітьму.
Закон Природи.
Однак дарує радість
Схід місяця. Вітаю!
39
Обійми неба,
А ми ракет жигаллям
Все пропікаєм –
Вкидаємо надії
У озонові діри.
40
Моя ти доле!
Кому, як не тобі я
Віддам ці болі,
Всі сумніви впридачу
І не візьму нічого.
41
В моїй уяві:
За обрієм копита,
Що стугоніти
Ніяк не перестануть –
У грім переросли вже.
42
О безтурботність!
Пустує карапузик –
Маля невмите.
Купіль йому готують
Рясні життєві зливи.
43
Митець картину
Тонкими відчуттями
Спонтанно ловить –
На полотні складає
Звіт про каврай душевний.
44
Такий приступний
Далекий грім загайний
До спілкування –
Він прагне товариства
У вишуканім колі.
45
В космічнім ритмі
Відкритого уроку
Езотеричних
Позаземних каналів
Спілкуюся із небом.
46
В дугу веселки
Запрягти б мені коня
Й промчати степом
Безмежжя голубого.
Та де той кінь пасеться?
47
Джура-світанок
Не мені підносить
Спис – перший промінь
Та сагайдак блискавок.
Не я на Січ полину.
48
Розмотуй нитку,
А пам'яти клубочка
Однак не знайдеш.
Він в небутті сховався
За сімома замками.
49
Живуть же якось
В акваріумі риби –
В своєму царстві
В'язниці водяної.
То – світ скляної призми.
50
Раптово сонце
Не зійде і не сяде –
А як ДажБогом
Призначене це дійство,
Збувається пророчо.
51
І пси з котами
Живуть же якось мирно.
Приятелюєм,
Неначе щирі друзі,
Одначе, вороги – ми.
52
І хто пряде нам
Цю вовчу нитку часу?
Зав'яже вузлик
Непевної надії
І змотує клубочок...
53
Щаблі до неба,
Що над бездонним морем
Й легкий вітрильник
Ледь води торкається –
Усе це моя доля.
54
Сьогодні в зливу
Явило щедрість небо
Хмар ваговитих:
Земля несе потоки –
Вологи не сприймає.
55
Для букініста
Все надзвичайно важить:
Людської мислі
Скарби неоціненні
У океані книги.
56
Скель прибережних
Високі постаменти,
На них епохи
Вирізьблюють щоденно
Свої скульптури.
57
Удвох із морем
Ніколи не самотньо –
Тобі уяву
Розбурхує щоразу
Безмежжя, обшир, позем.
58
Я вірю в присвят!
Бо тільки вільні душі
У Рідній Вірі.
Присвячення приємлю
Я на своїй дорозі.
59
Ми мешкаємо
Удвох у цьому житлі...
Порозумілись,
Мій малий цвіркунчику,
З тобою ми відколи?
60
Зима бажає:
Тепла тобі в кімнаті...
І в самотині
Зречення жертовного
Та для роботи харчу.
61
Небагато хто
На тогобічні скелі
Ступити зможе.
Всі решта – тирлуються
На цьому узбережжі.
62
Ми добродійством
Здатні уникати зла,
Своє сумління й розум
Щомиті очищаєм –
Ось вчення просвіщенних.
63
Чому радіти,
Коли весь світ горить наш?
Сповиті тьмою,
Ми втратили дорогу
І не шукаєм світла.
64
І шум, і гамір
На нашім узбережжі
Посеред літа,
Немов тут зародилось
Колись життя Планети.
65
Весняне світло
Промите в ранніх росах
Скликає квіти
Й разом птахів співучих –
У розпалі Великдень.
66
Посеред ночі
Проливень затопити
Нещасну землю,
Нещадний, напосівся.
Хто цю стихію спинить?
67
Принишкле море,
Ловило повсякчасно
Грози мигання –
Миттєві блискавиці
Купалися у морі.
68
Ця непробудна
Байдужість прибережна
Скель діориту,
Уламків вапнякових...
Що й грози іґнорує.
69
Хмар посипання,
Де сівач на ріллях
Насіння крапель
Вчасно розсіває.
До жнив ще цілі гони.
70
Оспала тиша –
Не ворухнеться гілка
Чи десь листочок.
На супокій нарешті
Ніщо не зазіхає.
71
Ключі пташині
Поодаль понад морем
Летять на північ,
Але чого? Не ясно.
Над маківкою літа.
72
Кіт біля мене –
Сеанси споглядання ...
Свої проблеми
Вирішує з нас кожен
Щораз на власний розсуд.
73
День літа в полі:
Політок зарожедний.
Одна бентега –
Як його не втратити,
Чи все зібрати вдасться?
74
За обрій хмара
Посунула горою –
Лякає жниво.
А колоски важезні
Схилились молитовно.
75
Комланням чайки
На кожному стовпові
Передчувають
Раптову непогоду
Чи пароксизм стихії.
76
Ніхто не віда,
Коли і де спіткнеться.
Про обережність
Ми часто забуваєм –
Вона, як путо коням.
77
Стихію моря –
Сваволю безберегу
Нам не приборкать
Ні батогом дошкульним,
Ні пряником солодким.
78
Кого спитати:
Що нас чекає завтра?
У цьому вирі
Страшної колотнечі
Й суєтности лихої.
79
За горизонтом
На морськім просторі
У неспокої
Народжуються хвилі –
Посланниці-вістунки.
80
Колись громи ці
У горлі вулканічнім
Заклекотали,
А їх луна гуляє
І досі в піднебессі.
81
Труна зелена –
Можливо з ізмарагду –
Різьбою майстра
Вишукано дивиться.
Душа ж чиясь – у небі.
82
Прямі дороги?
Скрізь – до зірок крізь терни.
Лишень до пекла
Не заросли дороги –
У намірах шляхетних.
83
На тому боці
Стоїш, моя кохана,
Душею линеш –
Немає переправи,
Хоча давно ми вкупі.
84
Як в нашім небі,
Таких зірок ядряних
Я ще не бачив,
Хоча уже півсвіту
Зумів перекруїзить.
85
У шибку пташка
Постукала до мене
Ще на світанку,
А я в сум'ятті й досі –
Хоча б не травмувалась.
86
Почервоніли
Калина й горобина.
Початок серпня,
А ластівки на дроті –
Небавом час прощання.
87
У мезозої
Орудує мій заступ,
Де ще людина
Й ногою не ступала –
Будую піраміду.
88
Цей звук лопати!
В руках – тверда опуклість:
Здалося горщик
Я викопав скарбівний,
А то – валун гранітний.
89
Кладу покоси
Босоніж в ранніх росах –
Час косовиці.
Ти нехтуєш стернею,
О лезо безпощадне.
90
У морі хвилі,
Немовби крила птаха,
Як гряне буря,
Покличуть знятись море
У височінь небесну.
91
Де ви, могили,
На цій морській гладіні?
Хіба що хвилі
Їх здатні нагадати.
Могильне братське море.
92
Вируй, безодне!
Кипи всіма штормами!
Не дай спокою,
Забудь про дикі жахи
Усіх морських трагедій.
93
Можливо, зорі –
То краплі хвиль штормових,
Що піднялися
До високостей неба,
Коли ревіла буря.
94
Нас вабить море
Всіх, хто краси шукає
За небокраєм.
Ми – шукачі нещасні
Пригод, скарбів, ілюзій.
95
Щоразу в рейсі
Додому серце рветься.
О серце, серце!
Як же ти рвешся в море,
Коли ти вдома.
96
З маленства ми
Закохані у море.
Любов навіки
Полонить наші душі –
Там владарює море.
97
Морські дороги –
Лишень вода і небо
Та палуби твердь,
Але землі бракує
Хоча б, хоча б в уяві.
98
Не зрозуміло,
Чим доля манить
Моряцьку душу?
Чи висотою моря,
Чи глибиною неба...
99
Моряцька доля,
Неначе синє море...
І хвиль валами
Вона рокоче в пам'ять
Твоїх років прожитих.
100
Простори моря
Не проросли травою,
Хіба що хвилі
Нагадують гойданням
Ковил степів безкраїх.
101
Золоторунні
Ще кличуть береги нас
Чужі й далекі,
А поруч – золото душ,
Затоптане навіки.
102
Роси краплина
На скроні мореплавця
В ній цілий всесвіт –
Зерня стихії моря,
Води маленька доля.
103
Козацькі душі
(Зрідні їм – самурайські)
Тепер кигичуть.
То – чайки білокрилі
У просторі і в часі.
104
Долати море
У темряві кромішній –
Пливти на омаць:
Впресована у морок
Душа шука світанку.
105
На лоні моря
Не розкладеш багаття.
Зігріти тіло
Не вдасться вже нікому –
Такі води закони.
106
Своя у моря
Злагода і праця.
Свої таланти
Стихія зберігає,
Як люди свої душі.
107
Дороги моря
Виснажують плавбою
Бувалих бранців,
У кого вільні душі
І помисли прозорі.
108
Для криголамів
Настали дні останні –
У бухті крига
Їм шлях перепинила
До самого скресання
109
Ревучим звіром
Гуляє буря в морі,
Мов розбишака –
Усе перевертає,
Нема йому порядку.
110
То – на годину
На воду чайка сяде,
А на негоду
Танцює на пісочку.
В душі моїй – неспокій.
111
Не всі вертають
З морських далеких далей,
І рідний берег
Не кожного стрічає
Коханими обіймами.
112
У памку часу
Є карби невигойні –
Їх не залижуть
І хвилі всіх прибоїв.
Найглибші рани згадок.
113
Понад простором
У пам'ять всіх загиблих
Ридають хвилі
Тож плакатиме буря –
Вже реквієм лунає.
114
Давно загладивсь
Бурун твій за кормою.
Тривожна тиша
У серці поселилась
Тривалого чекання.
115
Біль переборе
Святе чуття любові
І мертву тишу,
І бурі грім шалений –
Хто хоче бути разом.
116
Печаль розвіє
Жадана тиха зустріч –
Жага обіймів
Про все обом розкаже.
Яке тяжке чекання!
117
Кому потрібні
Листи й радіограми,
Якщо схололи
У поглядах жарини
Й на серці іній?
118
Знов на причалі
Мене ти зустрічаєш.
Яке то щастя
Ступить на рідну землю
І пригорнуть кохану.
119
То – краплі моря,
А хтось назвав сльозами –
Блищать на віях
Солонуваті також
При зустрічі й розлуці.
120
У серці смуток –
Пароплав відчалює
В дорогу дальню,
Й невелемовна радість –
У світлу мить вертання.
121
Вночі над морем –
Хіба що яснокрилі
У небі зорі.
Одсончин слід уяви
Болід прокреслить раптом.
122
Батьки відходять,
Як береги ріднизни,
Але ніколи
Не підпливти й на відстань
До них у океані.
123
У мене ворог –
Моя страшна захланність.
Її ніколи
Мені вже не позбутись
Бодай і на тім світі.
124
Куди ви, роки?
У вирій журавлями,
Де завше тепло?
Чи з ірію вернете,
Коли мене не стане?
125
Спекота й тиша –
А ні шелесне море.
Гаряче сонце
У небі розігрітім –
На відстані пожежі.
126
На палубі ти,
А чи, можливо, в трюмі...
Тебе твій острів
Ще на плаву тримає
Із якірним баластом.
127
Вода і берег:
Постійні їх стосунки,
Такі надійні –
Раптово розладнались
Під рев морської бурі.
128
Громи затихнуть
І запанує тиша
Понад простором
І несміливо пташка
Її порушить співом.
129
Співай же, море,
Хвалу предкопращурам,
Що знали Бога.
У плаваннях заморських
Вони десь розгубились.
130
Дзвеніє ранок.
І я стою над морем –
Вдихаю далеч,
А у гніздечку серця
Бентега наростає.
131
Постадник-вітер
У морі хвиль отари
Не доглядає.
Вони пішли пустопаш –
Чекай морського вовка.
132
Спиняє змора
Все, що в бігу натхненнім,
Оспалість тільки
Ніколи і нікому
Не вдасться зупинити.
133
Вселенські зорі
Та місяць здивуванням
Безодню темну
Завжди оберігають –
На чатах з високості.
134
Падуча зірка
Прокреслила облуку –
Вона торкнулась
Гладіні вод темнавих
Там, де веселка встане.
135
Тепер веселки
Я ждатиму до ранку.
Дощу немає
І ніч така пригожа –
Я дива не діждуся.
136
Душа придатна
Усі дари сприймати,
Однак бракує
Їй горішнього світла
У найяснішу днину.
137
Закоханому
Й морська вода солодка,
А що вже скажеш
Ти про обійми ніжні
Й жагучі поцілунки.
138
Бандуру моря
Узявся вечір степу
Перетрудити –
Дзвеніло навіть небо
Своїм наспівом давнім.
139
Коли за обрій
Бурхає бурунами
І в липні море,
Здається, то – зимові
Навальні кучугури.
140
Скільки б не сипав
Рясний цей сніг у море,
Байдуже – мало
Для моря цього харчу;
Воно завжди – голодне.
141
Крізь темні ночі
І в океані світить
На бездоріжжі
Вогонь душі твоєї,
Моя далека зоре.
142
Із крапель моря
Хіба що вже в уяві
Палац будую –
Й тебе у ньому бачу,
Моя царівно люба.
143
Як наші душі,
Що – вічні у безсмерті,
Маяк не гасне
На тім краєчку молу,
Якраз де ми стояли.
144
Там, де ти плавав,
Слідів твоїх немає,
А море кипить,
Ревуть вали високі –
Спокою не буває.
145
Безлюдне місце:
Лишень – глибінь і небо.
Єднання прірви.
У водах – рибне царство,
А в небі влада птахів.
146
Туман серпанку
За глибиною років –
Туга непам'ять.
Час міниться спокійно,
А нас трясе бентега.
147
Доріжка сонця
Протоптана на захід
У товщі моря,
Але для сходу сонце
Долає гір вершини.
148
Вертати з рейсу
Й не бачить сліду в морі,
Який проклав ти –
То за твої страждання
Чи не найбільша розкіш.
149
Здається, просто
Зустріти погляд смутку,
Та в рідних душах
Ніхто не заспокоїть
Постійної тривоги.
150
Опісля зливи
Берег і море вмиті –
Такі прозорі,
Що і ступить маркітно
Навіть з помитих палуб.
151
Розтане в далях
Великий світлий лайнер
І довго-довго
Журба причал не кине,
Леліючи чекання.
152
В жасминах піни
Всі аромати моря
І тиші, й бурі,
Але в диханні теплім
Живе його звабливість.
153
Застиглим водам
Лінь поворухнутися.
Гаряче сонце
Вже на вечірнім прузі
Печалиться журбою.
154
Зима не в гості
Зібралася на південь.
Прибою хвилі
Якісь посіверілі –
Передчувають холод.
155
На першу кригу
Кладе студений промінь
Зимовий місяць –
Він знає, що нічого
З ним до весни не буде.
156
Але прилинуть
Крилаті тепловії –
Вітри південні.
Під їх ударом крига
Діжде свого скресіння.
157
Квиління вітру
І у степу, й на морі –
Зимовий тренос
І ніде прихиститись,
Щоб душу відігріти.
158
Дзвенить цикада –
Віщує розпал літа
Гарантом спеки –
Потріскалося поле,
Мов крига в стужу.
159
Вночі сьогодні
У ритуалі зливи
Обвуглилися:
І море, що заснуло,
І місто, що без світла.
160
У чашу моря
Скільки води не лити
Шаленим хлющам,
Не розхлюпнеться море
І з берегів не вийде.
161
На прибережжі
В переохолодження
Лет лебединий –
Така рідка подія.
Жде небо хуртовину.
162
Опісля бурі
На цьому узбережжі
Аптечним йодом,
Протухлим сірководнем
Настояне повітря.
163
Осінній вітер
З колишньої застави
Піднявся шумно –
І у далекий вирій
Листочки піднялися.
164
Місяця сяйво
Вщерть заповнило човен.
Ген, із-за моря
У цім човні без весел
Привезли весну-красну.
165
Холодні перли
Вкрили траву осінню –
Роси, мов зорі.
І я над морем стану
У сяйві неземному.
166
І друзі, й рідні
Зостались на причалі.
На поклик моря
Не кожен відгукнеться –
В моря своя робота.
167
Тремтінням листя
Прощається берега
Крислата живність
В осінню пізню пору,
Вітаючи прибої.
168
Уступ скелястий,
Цей прискалок холодний,
Гніздов'є чайок –
Я вкотре опівночі
Над ним стою самотній
169
Під зорнім сяйвом
Побігло узбережжя
В нічну мандрівку.
І місяць повновидий –
Супутник нерозлучний.
170
Зіллється з морем
Суремність журавлина
І вітровіння,
Моя тривога серця
Й далекі звуки степу.
171
На цьому щовбі
На самоті зі штилем
Серпанок ночі
Мене утаємничив
І причастив до тайни.
172
Бокатий місяць –
Усипище для зерен
(Зірок небесних).
А хто його наповнить?
Хто позбирає розсип?
173
Хмарин рамаття
Повистрьопане вітром
Вже не зігріє.
Ніч холодів початку
Мов з давнини явилась.
174
У листопаді
Ніч вихололі страви
Добенкетує,
А крижані напої
Ретельно закупорить.
175
Ледь тихий плюскіт
Переростає в рокіт
І стугіт ночі –
Плекає в лоні моря
Свій плід неспокій.
176
Хвала живому!
Хай бродять вина степу.
Духмяний вітер _
Настояний на травах–
Пречиста радість світу.
177
В час розставання
Холодну бухту півдня
Продмуть норд-ости.
У серце нещадимо
Поселиться надія.
178
Серед безмежжя
Глибоких вод і висі
Дерев немає
Для відпочинку в спеку
Й погамування спраги.
179
Терпи й очікуй
Повернення із моря.
Стражденна доля
Не всім судила щастя,
Бо є найтяжчі втрати.
180
Любов і радість,
Куди вам завжди дітись,
Як від причалу
Відпливає марево
За небокрай кохання.
181
Луною в серце
Чи продзвенить по кризі
Коханий голос –
Він і крізь чорні хмари
Єднає серце з серцем.
182
Нежданно стали
Стовпами сонцесяйними
Промені ранку,
А в їхнім товаристві –
Очікувана зустріч.
183
Та я ж твій захист
В час бурі, в час негоди,
Притулок певний
Від злив, туманів, спеки
І лютого морозу.
184
Ось наше місце
Для зустрічі світила,
Але без тебе.
Про що спитає місяць
І що на серці ляже?
185
Я дуже хочу,
Щоб розгулялись хвилі –
У їхній мові
Твої слова почую
Про заповітні мрії.
186
За гранню неба,
За гранню вод безмежних
Мої надії
Кудись пішли у безвість –
Їх тільки ти повернеш.
187
Примчаться хвилі,
Простеляться на берег –
Твої печалі,
Неначе на папері,
Я, врешті, прочитаю.
188
З твоїм одбутком
Рукав і щоки рясно,
І шовк хустини
Скропили раптом сльози –
Повернення просушить.
189
Провальне море
Й високе синє небо
Вітрам відкриті –
Там завжди мореплавець
На протязі розп'ятий.
190
Хмарини скрушно,
Мандруючи по світу,
Доріг шукають.
Тривожні довгі роки
Я все ще у дорозі.
191
Царює спека.
Дощі і хмари
Розлучені півроку
У земляних шкаборах
Цикади непритомні.
192
Б'є вітер хвилі
На їх шляху далекім,
І не відомо:
Чи за якусь провину,
Чи це – їм нагорода.
193
Остудить простір
Таки в серцях привабу,
Проігнорує
Все, що було духмяне
І соками налите.
194
Біль крає серце
В розлуці безутішній,
Всі сто печалей
У ньому поселились –
Там, десь на дні, надія.
195
Чи плачуть риби?
Цього ми не побачим.
По вінця в морі
Риби сліз наплакали,
А нам і це байдуже.
196
Перемінився
І переіначився
Мій день на вечір,
Щоб я тебе побачив –
Мою єдину зірку.
197
Інкрустуюся
І вписуюсь поволі
В рідний краєвид.
Моя земле дорога,
Я лишень – твоє зерня.
198
Стежко життьова,
Ведеш ти у незнане,
Ти – безкінечна.
Долаю перешкоди,
Яких щоразу більше.
199
Перебираю
Бандури чуйні струни
І чую голос
Моїх далеких предків
Відлунений у крові.
200
В степу могила –
Не замовка, волає
У кожну душу
Своїм земним мовчанням.
За грім страшніша – тиша.
201
Ти в піхвах сниш,
Гей, шабле-самобійко,
Господарюєш,
Наче заговорена
Сумним закляттям ночі.
202
Жовна співає
На власнім бенефісі.
В театрі крони
Затіснуваті стіни –
Їй листя аплодує.
203
Лелека вранці
На полювання вийде –
В гнізді пташата
Спонукають до праці.
А мій сусід – самотній.
204
Диво повесні:
Подвір'я забіліло!
Сніг на зелен-лист?
То лишень вишневий цвіт
Раптово осипався.
205
Линуло, мов птах,
Щастя мимо подвір'я.
Неодружений
Все ходжу і досі я –
У гнізді незатишно.
206
Є в мене брати
За морями-горами
Й сестри в мене є
У далекій чужині,
А я – один, безродний.
207
В океані тьми
Чи то – хвилі, чи хмари?
Срібним кораблем
В небі місяць плаває.
Не я там на палубі.
208
Мов наснилося:
На гору Соболиху
Підіймаюся –
В ній коня золотого
І скарби закопано.
209
Звозили хліба –
Полум'я обагрило
Погорілого
Озера воду вночі –
Всім полям дошкулило.
210
В штилі-спокої
Впало море горілиць –
Незворушливе.
А у мене на душі
Клекотять–ревуть шторми.
211
Безпритульний шторм
Прибоєм вибухає
На узбережжі,
Та не запалить ватри,
Щоб хоч йому зігрітись.
212
Глиб води кипить,
Вітер бухту розгойдав.
Безстороннього
Вже не відшукать йому –
Тепер з ним всі у спілці.
213
На небо виповз
І не боїться впасти
Кукулюх-равлик –
Аж до світанку місяць
Вже звідтіля не злізе.
214
Як світило здніє
Й смеркання звечоріє
Прийди, кохана,
І ми бузкову гору
Перепливем на хвилях.
215
Ой, не затихай
У співі, наша пісне!
Ти в найтяжчий час
Гойднула землю й небо –
Життя в тім колиханні.
216
Узбіччя часу,
Майбутнього тенета.
Переплелися
Там дні мої нестерпні
З тяжким колишнім болем.
217
Читання карми
Про всі мої поразки
І прорахунки...
Як жаль, що я не колос
У полі на роздоллі.
218
В операційній
Ти весь в полоні тиші
І тільки скальпель
Постійно вимагає
Твого натхнення й волі.
219
Який світанок!
Первісний, допотопний
Розсипав перла –
Сонцятками сіяють
У здивуванні роси.
220
У нашім гаї
Живе дерев уява,
Витає шепіт
І перше здивування
Твоє блакитнозоре.
221
Прокинься врешті,
Душе моя убога,
Умийся в росах!
Чи не для тебе знову
Цей світ перемінився?
222
На стернях моря
Покоси хвиль ворушать
Вітри солоні.
Перестаралась буря
Зібрать свої ужинки.
223
Мурашко вперта,
Куди несеш ти скіпку,
Невже будуєш
Собі ошатне житло?
Я ж – потерпів фіаско.
224
Блакиті безмір
Над згусточком росини –
В ній цілий всесвіт
Раптом відзеркаливсь.
То – не сльоза матусі?
225
Поза туманом
Ген, шлях твій загубився
І навіть сонце
Його вже не освітить,
Аж доки ти вернешся.
226
Крізь тишу й бурю
Усі твої походи,
А я в бентезі
Й тоді, коли ти вдома,
Хоч це тебе обходить.
227
Ген, понад нами
Небесне Царство Духів
Безсмертних Предків –
Всі ми під ним одвічно
Свої шляхи торуєм.
228
Причал не знає,
Що наше серце ранить.
Ти відпливаєш.
Повні пригорщі весни,
А в нас – розлуки стужа.
229
Ношу у серці
Те, що не погасає,
Йому горіти
Ще доки світу-сонця,
І навіть після мене.
230
Стоїть у жбані
Наче вино молоде –
Ми розділили
Ще не випиту чашу
Прощань безкінечних.
231
У хаосі дня,
У бедламі стихії –
На роздоріжжі
Моря і неба ноктюрн
Хто іще слухать захоче?
232
Наші владики –
Ночі і дня години.
Вони стомились,
А ми для них повинні
Осанну-гімн співати.
233
Ви у обіймах,
Наші рідні причали,
У поцілунках –
Запали в душу здавен
Карбами тверді й моря.
234
Хто б міг роз'яснить
І хто міг подумати:
Сльози не зблисло,
Як ми розпрощалися –
Море ж таке солоне.
235
З приходом весни,
Коли світ процвітає,
На морі й на суші
Сльоза оросить щастя
І світлу пам'ять друга.
236
Події сплинуть
У морок безкінечний:
Останні роки –
Зосталися для мене,
Як витоки джерельні.
237
Багряний гаю,
Ти знаєш, що зі мною –
Я срібночолий,
Як місяць, що у небі,
А в серці несу посвіт.
238
На видноколі
Години весняної
Місяць-перекрій
Передасть моїй сосні –
Хай забариться вітер.
239
Непокояться
Віти дерев навесні.
Квітне сакура
Перед вікнами в тебе –
Ви клопочетесь разом.
240
І хокку й танка...
Евтерпа – муза і жона,
Тут поріднились
Поезія-коханка
Й моя володарка-княжна.
241
На цій прилуці
Стебло деревієве
Уже засохло.
Моєї пісні звуки
Нікого не бентежать.
242
Ой, рідна горо,
Веселка над тобою.
Скопіювала
Твій контур гарасівка.
Туди нам не дістатись.
243
У тебе серце
За всіх переболіло.
Вогонь крижинний –
Твоє бентежне серце,
Бандура невгавуча.
244
Остерігайся!
В житті лестивих друзів,
Жала гадюки,
Дешевих бліхтрів слави,
Раба й чужих пророків.
245
Спочатку – наклеп,
Безстидні обмовляння...
А там – презирство
Розчуленої зграї
Й перед юрмою страта.
246
Дме вітер з моря,
Ой, та із-за лиману
Чи принесе він
Мені від тебе звістку –
Стомилася чекати.
247
У чужім краї
У гавані на рейді
Корабель в журбі –
А ти переді мною,
Як летючий голанець.
248
Вод не переплить,
Синь моря не здолати.
Ти на кораблі
Повіз і моє серце –
Воно тебе зігріє.
249
Вдалеч понесла
Звук бабиного літа
Павутинки нить –
Тепер пришити нічим
Тепло до холоднечі.
250
Не подружитись
Лютому із серпнем,
Як не горіти
Крижині у багатті.
На все свій час-година.
251
Розкоші моря
Зосталися далеко.
Мандрую степом,
А в серці хвилі моря
І степове роздолля.
252
Дніпром славутнім
Тисячоліття плинуть
У кожне серце –
І кожному скресінню
Вторує повідь.
253
Живущий корінь
Твоєї крони – де він?
Ти засихаєш
І тільки чахле гнилля
Відтак довкола сієш.
254
Стинали пагінь
Із нашої вербини –
Здоровим стовбур
Залишався. Відтепер –
Підрубують під корень.
255
Бери, хапай, рви,
Лупи, дери, ламай все –
Асимілюєш!
Закон "всєчєловєка".
Також всевиродженця.
256
Та й світлі люди
В чорнотінних закутках,
Сутеніючи,
Непомітними стають
В надії буть зірками.
257
Хай вітровіння
І хвиль ватаги котять,
Але до тебе
Й крізь бурю я прилину,
Крізь люті заметілі.
258
Життя одвічне!
Померхло й жухне буйство –
На зміну смерті.
Знов брость весни діждеться
І спалахне цвітіння.
СЛОВНИК
незрозумілих термінів
Аматерасу – японська богиня-мати.
Айни і Йомони – аборигени Японії.
Банзай – горщикова культура карликових дерев.
Басьо, Бусон – японські поети-класики.
Йосівар – місто в Японії.
Ієрогліфи – елементи японського письма.
Кімоно – японський національний одяг.
Кокесі – японська матрійка.
Кюросай – відомий японський художник.
Крокі – начерк.
Міа – станція в Японії.
Мінамото Йорітомо – відомий японський художник.
Сад Рьоандзі – філософський японський сад з каменів.
Самурай – японський вояк.
Сакура – японська вишня.
Сессю – відомий японський художник.
Сінґодзі – храм XIV ст. у Японії.
Тійодзуру – японська гейша (гетера).
Тамаґочі – японська електронна лялька.
Фудзіяма – вулкан в Японії, один з національних символів.
Харунобу – відомий японський художник.
Хіно Такао – відомий учений-україніст, Норіко – його дружина.
Хіросіґе – японський мандрівник.
Хіросіма й Нагасакі – японські міста, піддані атомному бомбардуванню американцями в 1945р.
Хоку, хайку, танка – класичні форми японської поезії.
Шінто, сінто – японська релігія (буквально – шлях богів).
Біографічна довідка
Шупта Дмитро Романович народився 1938 року на Полтавщині в селі Курінька Чорнуського району, в родині, корені якої сягають давнього козацького роду. В період жорстких голодоморів його батька було репресовано, а у 80-х роках і він став в’язнем сумління.
З відзнакою закінчив Кримський медінститут, працював хірургом.
Заслужений працівник культури України.
Лауреат Міжнародної літературної премії ім. Г. С. Сковороди.
Низка його творів покладена на музику.
Видав біля сорока збірок лірики, а також декілька музичних збірників.
Просвіта
