Петро Максимович Киричок - доктор філологічних наук, професор Таврійського національного університету ім. В. І. Вернадського багато років займається дослідженням творчості класика української літератури Степана Руданського (1834 - 1873), котрий тривалий час жив і працював у Ялті (там він і похований). 6 січня виповнилося 170 років від дня народження письменника.
"Кримська світлиця" у рубриці "На допомогу вчителеві" (у № 18, 29, 21 за 2003 рік) вже друкувала дослідження П. М. Киричка "Історичні поеми Степана Руданського". А щойно Петро Максимович закінчив роботу над новим дослідженням, котре присвячене творчості Степана Руданського-лірика, і запропонував нашій газеті для друку. Ми із задоволенням розпочинаємо публікувати нову літературознавчу працю професора П. М. Киричка, сподіваючись, що вона знадобиться не лише вчителям української літератури, а й учням та студентам, бібліотечним працівникам - усім, хто закоханий в художнє слово нашого відомого земляка, лікаря і поета Степана Руданського.

Джерелом вічного натхнення для кожного митця був і залишається здебільшого ліричний жанр. Відтінки ж натхнення бувають різного емоційного напруження і забарвлення. Вони можуть бути ніжними, піднесеними, сумними, занепокоєними, розпачливими, плачевними і, навіть, трагічними. Тому недаремно лірика живить митця духовно, спонукає його до творчості. Це відзначав ще О. Пушкін, коли писав: "Мы рождены для вдохновенья, для звуков сладких и молитв".
С. Руданський був ліриком за покликанням. Різновидова лірика становить основу його творчості. Вона наявна в кожному його творі, незважаючи на його жанр. Лірикою поет розпочинає і, можна сказати, завершує свою творчість.
До ранніх творів С. Руданського слід віднести балади - "Два трупи" (1851), "Вечорниці" (1852), "Упир" (1853), "Хрест на горі" (1854), "Розмай" (1854), "Люба" (1854), які написані в Кам'янці-Подільському під час навчання у духовній семінарії. Балади ж "Тополя", "Верба" і "Купці" написані в 1859 році в Петербурзі. Сюжети балад побудовані на фольклорних мотивах, забарвлених романтикою, яка органічно поєднується з відчутними реалістичними, а почасти й соціальними картинами і епізодами.
Для балад С. Руданського властивий неускладнений, прозорий і динамічний сюжет з вельми колоритною образною системою з її логічною розповіддю. Оповідач у баладах С. Руданського бере активну участь в подіях, які відбуваються. Він чуттєвий, реагуючий, дійовий. Словом такий, який спостерігається у фольклорних творах. У художньому відношенні між баладами, написаними в Кам'янці-Подільському і в Петербурзі, відчутних відмінностей не спостерігається. Мелодійна коломийкова ритміка сприймається легко, сюжет розгортається плавно і динамічно. Образна система виключно народного походження - з його мораллю, психологією, поведінкою.
Ранні балади Руданського аж ніяк не можна відносити до творів письменника-початківця, до творів учнівських, невправних. Навпаки, вони засвідчують про неабиякий художній хист семінариста С. Руданського, який йому був притаманний протягом усієї творчості. З приводу розуміння ранньої творчості С. Руданського досить слушно зауважує Ю. Цеков: "Сімнадцятирічним Руданський починав на тому рівні літературної вправності, котра зробила б честь найшановнішим фундаторам романтичної української поезії, майстрам і талановитим, високоосвіченим, і багатим на життєвий досвід".
У баладі "Два трупи" поєднується романтика з реалізмом, обрамленим історичними подіями в Україні. Довгі роки провів у татарському полоні тепер уже літній, сивий дідусь. Невідомо, коли він став невільником і скільки йому було тоді років. Але, перебуваючи в тяжкій неволі, він ніколи не забував батьківщини, рідного краю, завжди прохаючи у Бога, щоб хоча під старість, наприкінці життя повернув його до рідного краю:

Запровадь мене додому,
Меж мою родину:
Там без жалю і без скарги
Білий світ покину.
Боже вічний!
Боже дивний!
Боже, дай мні силу
Повернутись, повидати
Родиноньку милу...

І Бог змилувався. Дідусь виривається з полону і битим шляхом повертається додому, маючи при собі ще й певну калитку, скарб. Саме цей факт, художня деталь, засвідчує про неабияку трудолюбивість українського народу, який в найтяжчих умовах дбає про добробут не лише власний, а й того краю, де йому доводиться жити.
Але побачити рідних і рідну сторононьку дідусеві не судилося. Його вбиває пострілом з рушниці рідний син, який зростав сиротою, без батька і став розбійником не з власної волі. Після полонення татарами батька, а потім і передчасної смерті матері його рідня відцуралася. Над сиротою чужі люди знущалися доволі. Саме отакі життєві обставини змусили хлопця-сироту стати розбійником і відстоювати не лише своє право на життя, а й свою волю зі зброєю в руках. Події ці поет передає стилістичними засобами українських народних пісень з влучним використанням властивих для них художніх прийомів:

Я скитався сиротою,
Гірко мені було!
Та тепер моє все горе
Щезло, проминуло!..
Я щасливий! маю хату,
Маю батька, неньку
І до свого щастя всього
Жінку молоденьку.
В мене хата - ліс чорненький,
Жінка - ніч темненька!
В мене батько - ніж остренький,
А рушниця - ненька.

Пізнавши в убитому дідусеві рідного батька, розбійник прохає у Бога кари тяжкої. Звернення це передається романтичними засобами, але поет так майстерно будує строфу, так мелодійно, що романтика сприймається читачем як реалістична картина:

Вдарив в липу грім тріскучий -
Липа розкришилась,
І луна кругом по лісі
Дико розкотилась...
Тихо-тихо по діброві;
Вітерок не віє,
Лиш під липою розбитой
Два умерших тліє...

Завершується поема реалістичним фіналом, зверненням до народу - поховати загиблих, бо ж вони - люди, християни. Та й не лише поховати, а й Богу помолитися за їхні душі:

Подорожній! хто б ти не був,
Змилосердися:
Поховай їх! - і за душі
Богу помолися.

Перший твір Руданського, як бачимо, мистецьки вправний, логічний, динамічний, з легкою і мелодійною римою. Він, до речі, і багатопроблемний. В ньому відображені сторінки, хоча й трагічної історії українського народу, його моралі, психології, волелюбства і любові до рідного краю.
Окремі дослідники баладу "Вечорниці" відносять до творів виключно фантастичних з запозиченим і майстерно обробленим сюжетом. Літературознавець І. Пільгук у монографії "Степан Руданський" зазначає, що "балада "Вечорниці" ... має дещо спільне з баладами Жуковського "Людмила" і "Светлана". Відомостей же про знання семінаристом Степаном Руданським творів, зокрема балад "Людмила" і "Светлана", В. Жуковського він не наводить.
С. Руданський, як відомо, проживав у місцевості, де твори російських письменників були маловідомими, а отже, й незнаними. Йому більше, мабуть, імпонували твори українських письменників, зокрема балада Л.Боровиковського "Маруся", яка й мала певний вплив на створення балади "Вечорниці". Плідно також користувався С. Руданський і фольклорними мотивами. Отже, спрямування творчості С. Руданського до запозичень лише з російської літератури є даниною досить поширеним у застійні часи ідеям "впливовості", які ґрунтувалися на цілковитій залежності української літератури всіх періодів від сюжетів, проблем і тематики російської літератури.
Балада "Вечорниці", на наш погляд, позначена досить яскравими елементами і епізодами фантастики, зокрема там, де Оляна, йдучи на вечорниці через цвинтар на побачення з коханим Грицем, раптово зустрічається з покійником, який намагається її наздогнати. Втікаючи, дівчина потрапляє до сільської хати, в якій бачить "чорний гріб, а на гробі сіль і хліб". Від баченого Оляна настільки перелякалась, що ледве володіє собою.

Та й цього замало. Жахливі події ще більше нагнітаються. Після дванадцятої години ночі появляються мерці. Вони вчиняють між собою запеклу бійку. Страх настільки вражає Оляну, що вона втрачає свідомість і тут же помирає. Дівчина не потрапила на вечорниці, щоб побачитися з коханим Грицем, який над її труною заливається сльозами:

Тихий вечір. Дзвін гуде!
Тілько піп та дяк іде
І проводять домовину,
В домовині - ту дівчину,
Що бажала вечорниць,
І над нею тілько Гриць
Як над тілом свої мами,
Заливається сльозами.

Всі інші епізоди балади виписані за принципами реалістичної естетики з нахилом до відчутної ідеалізації взаємин між дівчиною і хлопцем, зокрема їхнього кохання, якому, взагалі, притаманна сентиментальність:

Хлопці часто задивлялись
І до неї женихались,
Но Оляна, на біду,
Всім казала: "Не піду!.."
А любила лиш одного:
Хлопця Гриця молодого,
І любила не на гріх, -
Він найкращий був зі всіх.
То був хлопець чорноокий,
І хороший і високий,
І рум'яний на лиці, -
Молодець із молодців!..
Гриць з Оляною кохались;
І на празник, як прощались
Перед коршмою колись,
Обіцялися зійтись,
Як начнуться вечорниці
У Тетяни-молодиці.

Ідеалізація закоханих властива для українського фольклору, який відчутний у сюжетній основі балади "Вечорниці", а також в її побудові та змалюванні образної системи.
Кохання є не що інше, як духовна, емоційна, моральна і психологічна піднесеність людини, особливо молодої. Ця тема розроблюється і в баладі "Упир". Почуття кохання в ній опоетизовуються як така духовна сила людини, з допомогою якої вона в змозі подолати неабиякі труднощі, в тому числі й найпідступніше зло.
В центрі сюжету балади перебувають дві реальні, зримі постаті - юнак Івась і вродлива вдовина дочка Ганнуська. Їхню вроду і кохання С. Руданський не лише опоетизовує, а й ідеалізує в стилі українських народних інтимних і любовних пісень:

Бо ж то личко, як калина,
Брови, як шнурочки,
Очі чорні, ще чорніші
Осінньої ночки.
Як погляне - сам не знаю,
Що зо мною діє!
Мила думка в головоньці,
І серденько мліє.

Але мати Ганнуськи стає на перешкоді кохання дочки з Івасем. За допомогою освяченого зілля вона зводить Івася зі світу білого. Та й після смерті Ганнуся не цурається милого. Вона навіщає його могилу і, зрештою, викликає Івася з домовини. Картини подорожування закоханих наснажені елементами фантастики, які, щоправда, позбавлені страхітливості. Здолавши межу смерті, Ганнуся, на- зло ворогам, навіки з'єднується з милим у могилі:

І розплелася дівчина -
Ніби на весілля;
І розплелась: витрясає
Свяченеє зілля!
Появився зараз милий
В лужку зелененькім.
Він приїхав по милую
Конем вороненьким.
"Як ся маєш, моя мила?
Поїжджай зо мною.
Зле тобі на світі жити -
Возьму тя з собою.
В мене хата тепленькая,
Всього їсти, пити...
Їдь зо мною, Ганнусенько,
Будем разом жити..."
І сідає дівчинонька
В годину лихую...
Везе вмерлий неживого,
З неживим живую.
І приходить на могилу -
Могила розкрилась:
Там з Івасем Ганнусенька
На смерть положилась.

В баладі наявні реалістичні, райдужно-сентиментальні, ідилічні і, навіть, вражаючі фантастикою картини, які виписані з допомогою народно-пісенної лексики з легкою мелодійною римою.
Кілька фольклорних мотивів покладено в основу сюжету балади "Хрест на горі", які розроблювалися письменниками різних літератур. Це - мотиви ідилічного, неподільного кохання, запродання душі нечистому і запалої крізь землю церкви, які наявні в баладах І. Срезневського "Корній Овара", Л. Боровиковського "Ледащо", А. Метлинського "Підземна церква". Одначе С. Руданський ці мотиви оброблює оригінально, майстерно, надаючи перевагу народній уяві і народним поглядам на взаємовідносини між закоханими - дівчиною і хлопцем.
Ця балада С. Руданського - сюжетна. Її елементи визначаються досить легко і чітко, що, безперечно, вплинуло на структуру твору, яка є стрункою, логічною і, до певної міри, традиційною для баладного жанру. В експозиції у фольклорному стилі вимальовуються центральні постаті твору - вродливої дочки старого рибалки Лободи Акилини і бахура Трохима. Досить влучно, з майстерним застосуванням народної лексики, виписуються їхня приваблива зовнішність і характери, які властиві для молодих сердець, прагнучих до палкого і нестримного кохання. Наведемо відповідні уривки з твору:

У них іще дочка була,
Дочка хороша Акилина.
Вона лиш
тілько розцвіла
І була чари - не дівчина!..
Рум'яна, гарна на лиці,
Хороша, з чорними бровами,
Вона сушила молодців
Своїми ясними очами.
"Хороший, гарний, молодий,
Смуглявий, з чорними очима!..
Скажи мені: ти хто такий?" -
Його спиталася дівчина.

Зав'язка подальших подій у творі випливає безпосередньо з діалогу Акилини і Трохима, який їх не зблизив, а віддалив. Та незважаючи на роз'єднаність, нестримне почуття кохання у них не згасає. Потяг молодих сердець настільки бажаний і сильний, що вони обирають великодній святковий день, коли усім можна прощати все і цілуватися, для свого зближення і з'ясування майбутньої долі:
Настав Великдень. Знов Трохим

З своїми чорними очима!..
По службі божій. Щиро з ним
Поцілувалася дівчина.
І писанок і крашанок -
Всього Трохиму надавала.
І з поликами рушничок
В зелені свята обіцяла.

Здається, що випадковий конфлікт зглажено і доля закоханим посміхається. Та на заваді молодим стає давня народна традиція. Багатий рибалка Лобода не дозволяє своїй єдиній доньці Акилині одружуватися з бідним парубком Трохимом, який є дитиною позашлюбною - байстрюком, бахуром. До таких дітей, як і до їхніх матерів, народ ставився виключно негативно. Але дівоче серце, коли воно щиро кохає, діє наперекір всіляким традиціям. Батьки ж - навпаки:

І сплила мова, як вода,
І просять дочку за Трохима.
Тут як піднявся Лобода,
Як подививсь на них очима!
"То що? на кпи берете нас?!
Ніби Трохима ми не знаєм?
Вертайтесь, люди, в добрий час!
За бахура дочки не маєм!.."
Набрались старости встиду,
Трохим нещасний похилився,
Ідуть із хати - й на біду,
Гарбуз за ними покотився!..

Емоційно-психологічне напруження в баладі ще більше загострюється. Вузол соціальних, етичних і романічних подій у творі міцно зав'язується. Створюється враження, що ніякого виходу персонажі не відшукають, що розлучення для них неминуче. Але автор повертає розвиток сюжету в інше, діаметрально протилежне, але передбачене в народних переказах і оповіданнях русло. Щоб одружитись з коханою Акилиною, Трохим вимушений запродати тіло і душу нечистому, який допоможе йому стати заможним і жити не лише в достатках, а й бути багатим:

"Ти не журися!..- біс сказав, -
Для тебе все чинити мушу.
Но треба, щоб ти мні записав,
Як знаєш сам, і тіло й душу..."
"Як тра, то тра! Но ти гляди:
Я терміну не назначаю.
Тоді по душу приходи,
Як свою смертію сконаю".

Гострота емоційно-психологічного напруження у баладі знову спадає, Акилина з Трохимом живуть заможно і щасливо. Батьки примирилися з своєю долею і незабаром померли. Але Трохима увесь час непокоє вчинок - запродання душі нечистому. Як йому бути, що робити, яким шляхом іти? Чи християнсько-благочестивим - покаятися перед Богом, чи продовжувати в добрі чекати смерті й відда-ти запродану душу нечистій силі? Все це ятрить душу Трохима і він вирішує покаятися - будує за власні кошти церкву, висвячує її і ставить на куполі хрест. І Бог із неба зголосив:

"Трохима душу я прощаю
За то, що церкву збудував,
І вас і церкву я приймаю!.."
Петро Киричок.

Спокійні ситуації раптом починають вирувати і події нестримно крокують до кульмінації, якою є картина поглинення церкви землею разом з Акилиною і Трохимом, які тепер стали святими. Розв'язку становлять ситуації, пов'язані з волею Божою, який дозволив Акилині і Трохимові лиш один раз на рік, на Великдень, з'являтися разом із запалою церквою на білий світ, щоб оглянути його й якусь мить помилуватися ним і знову сховатися в проваллі:

Лиш на Великдень, до зорі,
Як служба божая зачнеться,
Виходить церква догори,
Сама собою відімкнеться,
І вийде з милою Трохим,
І щось обоє розмовляють,
І через час зі світом сим
Прощаються і покидають.
І стрягне в землю церква та,
Лиш на горі той хрест видати.
І от плинуть-плинуть літа,
А тих коханків не видати.

Балада "Хрест на горі" складається з дев'яти розділів, поєднаних хоча й кількома різнобарвними мотивами, але єдиною сюжетною лінією, єдиним стилем, строфікою і ритмікою. Як для багатьох творів С. Руданського, так і для цієї поеми властива розповідна манера, в яку почасти втручається сам автор або ж деякі персонажі. З допомогою такого художнього прийому поет яскравіше передає сутність тієї або іншої події.
До балади "Розмай" С. Руданський додав підзаголовок - "Примушене кохання", який, власне, і визначає її зміст. Як і раніше, так і в цьому творі використано народний мотив, зокрема сюжет пісні "Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці", один із варіантів якої С. Руданський записав до своєї рукописної збірки. Щоправда, цей сюжет він поєднав з мотивами інших українських народних пісень і створив, таким чином, оригінальний і самобутній образ закоханої дівчини, яка не бажає поступатися своїм коханням і своїм щастям. Сюжетом цієї народної пісні користувалися багато письменників української й інших літератур, зокрема, М. Старицький (драма "Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці", 1896), О. Кобилянська (повість "В неділю рано зілля копала", 1908), польський поет Богдан Залеський (балада "Покарання").
Розпочинається балада "Зачином", в якому змальовується українське село з його особливими, лише для нього властивими краєвидами і збірним образом молоді, зокрема хлопців. І лише після цього появляється образ закоханої дівчини Тетяни, якій і світ не милий лише тому, що вродливий парубок Гордій не відповідає їй взаємністю, відповідно до психологічної настроєності Тетяни виписано і її зовнішній портрет:

Її чогось не милий світ:
Головоньку сумну схилила
І праву руку притулила
До свого серденька. Вона
На личеньку чогось блідна.
І дума тяжкая на лобі.
І в серці сумно, як у гробі.

Зав'язка інтриги в баладі двопланова. Зневаження Гордієм закоханої в нього Тетяни і повчання старої бабусі, як його їй приворожити з допомогою зілля розмай:

"Пустеє, донько! не журись!..
Полюбить він тебе колись,
Та не минеш і ти весілля,
Лиш дай йому їдного зілля!..
Ти знаєш, як цвіте розмай?
Возьми розмаю накопай
І дай із'їсти або спити, -
І він зачне тебе любити!.."

Кульмінація сюжету, в якій вирішується доля закоханих, виписана в спокійному тоні. На вечорницях, які відбуваються в хаті Тетяни, господиня пригощає хлопців і дівчат варениками і особливу увагу вона приділяє Гордієві:
У Гордія своя тарілка:

Вареників на нії кілька;
Сама Тетяна подала...
В варениках йому спекла
І той розмай, що накопала...

Зілля привернуло Гордія до Тетяни. Він до неї засміявся, обійняв й поцілував. Всі присутні здивувалися цьому, а Тетяна подумала про себе інакше - я свого домоглася, "завдала хмелю" коханому і буду, мовляв, тепер "мати чоловіка". Намір у Тетяни благородний, життєвий. Він властивий для кожної дівчини, яка бажає стати матір'ю і продовжувати рід людський. Одначе її дії дещо не сумісні з народними поняттями про кохання, яке ґрунтується на добрій волі і почуттях молодих сердець. Справжнє кохання підневільним бути не може. Воно не може бути й щасливим і після одруження, якого Тетяна так і не дочекалась. Гордій, після вживання вареників із зіллям, незабаром захворів і помер. Тетяна не могла знести смерті коханого і покінчила життя самогубством. Такий трагічний фінал балади "Розмай", до якого поет не висловлює свого ставлення. Він ніби дає змогу читачеві самому оцінити вчинок Тетяни і, разом з тим, призадуматися над складністю і серйозністю взаємовідносин між молодими - парубками і дівчатами, від поведінки і моралі яких залежить майбутнє народу, майбутнє своєї батьківщини.
Сюжет балади "Люба" заснований на мотивах багатьох фольклорних пісень, оповідань, легенд і переказів про трагічне кохання. В основі своїй він, отже, романічний, але має психологічне забарвлення. Соціально-психологічні вчинки персонажів, власне, розгортають динаміку твору, загострюють сюжет.
...Дочка бідної вдови Люба кохає бідного парубка Якима, який:

...не має срібла, злота,
Не оре плугами:
Він лиш серце добре має
Від доброї мами.

Мати ж, по-своєму бажаючи дочці щастя, воліє, щоб вона вийшла заміж за заможного хлопця Данила. Люба не слухає матір, зустрічається з Якимом. Ревнивий Данило не може з цим примиритися. Він підстерігає суперника і вбиває його ножем. Ці події є кульмінаційними, але не фінальними і розв'язковими. Конфліктні ситуації, пов'язані із взаємовідносинами між Любою, забитим Якимом і Данилом, дедалі загострюються і повільно крокують до розв'язки.
...Любу непокоїть доля Якима. Вона його чекає, шукає з допомогою ворожіння і знаходить мертвим на свято Андрія:

І заснула дівчинонька,
І так її спиться,
І про що вона гадала,
То її і сниться.
Сниться дівчині печера
І Яким миленький;
В його серце молодеє
Впився ніж остренький;
Він розказує дівчині,
Що його згубило:
Як на нему відомстився
Парубок Данило.

У перепохованні праху Якима бере участь народ, односельчани. Подія відбувається на великоднє свято. Люди уже відають, що Яким загинув від руки недруга. Але хто ж він? Як його віднайти і покарати? І знову письменник вдається до фольклорних легенд, у яких доводиться, що коли убивця поцілує покійника, то з його носа обов'язково бризне кров. Усі присутні на похороні праведники-християни цілують кістки покійного Якима і їм нічого не загрожує. І ось, нарешті, підходить Данило:

І схилився, і до кості
Губа притулилась, -
Аж із черепа сухого Гадина з'явилась.
І Данилу кругом шиї
Раптом обмоталась,
Укусила і меж кості
Знову заховалась.
І піднявся раз Данило,
І знов покотився,
І - як плюнути на воду -
Він душі лишився.

Одначе покаранням душогуба балада не завершується. Трагічні ситуації продовжують наростати, хоча для них, здається, уже і немає підстав, оскільки ця ж сама гадюка вжалила і Любу, яка, востаннє прощаючись з прахом коханого, цілує його кістки:

І вчепилась, і зачала
Гіркенько ридати,
Сухі кості цілувати,
К серцю пригортати.
Бог із нею? Видно, доля
Так її судила:
І дівчину наостанок
Гадина вкусила.

Вмираюча дівчина не жахається і не скаржиться на свою долю, бо вона вічно тепер буде разом з тим, кого любила.
Конфліктна ситуація між закоханими Любою і Якимом та їхнім ворогом і згубником Данилом завершується розв'язкою в дусі благочестивої християнської моралі - всепрощення гріхів усім, в тому числі і запеклим ворогам, оскільки, як говориться в "Євангелії", "гнев гнездится в сердце глупых". Народ не тримає зла на мертвого. Усіх загиблих ховають в одній могилі:

"Отче наш" всі зговорили,
"Пресвятая діво",
Опускають в гріб Якима
І кладуть наліво...
А направо положили
Грішного Данила;
Межи ними помістилась
Дівчинонька мила...

Остаточний фінал балади є не що інше як звернення автора до всього християнського миру шанувати померлих нащадків, тоді й тебе будуть пам'ятати і шанувати:

Заросла вже та могила,
І дубки схилились.
Вже померли й тії люди,
Що за них молились.
Но, прохожий!
хто б ти не був,
Не забудь, небоже!
Хоть подумай іздихнувши:
"Пом'яни їх, Боже!.."

Сюжет балади "Люба", як бачимо, в основі своїй реалістичний, але забарвлений фантастикою фольклорною і релігійною. Вчинки персонажів вмотивовані соціально і психологічно. Поетика цього твору є, очевидно, найбільш довершеною.
Баладу "Тополя" С. Руданський написав у 1859 році в Петербурзі, де він, як відомо, в цей час навчався в медико-хірургічній академії і де жив тоді Т. Шевченко після повернення із заслання. Саме перебування геніального українського Кобзаря в столиці російської імперії не могло не вплинути на творчість письменників різних літератур. Студент С. Руданський знав про це, ймовірно, що й відшуковував якісь шляхи і методи для зближення з Т. Шевченком і не знаходив їх, студіюючи замість цього його твори. Не випадковим тому, мабуть, є й створення балади "Тополя", мотив якої дещо нагадує баладу Т. Шевченка "Утоплена". В обох творах злою силою виступає рідна мати. У Т. Шевченка вона розпутна, безсердечна, заздрить вроді своєї дочки Ганнусі, біля якої увиваються парубки, запрошує її купатися і безжалісно утоплює, хоча й самій не вдається врятуватися. У С. Руданського мати приревнувала сина до невістки, майже силоміць відправила його в далекі краї за захованим ще прадідом золотим скарбом ніби для того, щоб її, коли помре, поховати, а окрім того, ще й:

Треба гробу, треба й неба,
Треба й заховати,
Треба вбогим і за душу
Грішную подати.

Під час тривалого і небезпечного подорожування Івася його дружина народила дитину. Скориставшись відсутністю сина, мати прокляла і закляла невістку з немовлям, перетворивши її у тополю, сподіваючись, що син, коли повернеться, лише її буде любити, лише її буде поважати і лише про неї буде турбуватися. Але чаклунство не могло затьмарити світлого і палкого кохання Івася до своєї дружини. Він, повернувшись і довідавшись від матері, що невістку з дитиною забрав Бог, страждає і свого ставлення до матері не змінює. Він поважає її як матір, а дружину кохає. Але зла мати на цьому не заспокоюється. Вона змушує сина зрубати тополю і зробити з неї домовину. І лише тоді, коли Івась почав гострою сокирою зрубувати тополю, то дізнався, що вона є його дружиною, яку закляла мати і від якої він тепер відрікається, промовляючи:

"Будь здорова моя ненько!
Будь здорова, мила!
Погубила ти невістку
Й мене погубила!"
"Ой лишенько моє тяжке!
Куди ж бо ти, сину?
А як же я, стара баба,
Без тебе загину?"
"По невчасі тії жалі!
По невчасі, мати!..
А про теє не журися,
Як тобі вмирати:
Твоя хата буде гробом,
Сама ти - вмерлою,
А співати - заспівають
Круки над тобою..."

Як Т. Шевченко, так і С. Руданський по-народному, з використанням мовно-стилістичних засобів українських народних пісень, засуджує жінку, яка втрачає материнські почуття до дитини й знущається над нею, чого їй ні народ, ні Бог пробачити не можуть.
Сюжет балади "Верба" теж має відчутну фольклорну основу з нахилом до лірико-романтичного змалювання подій, зокрема стосунків між братом і сестрою, які:

Жиють на горбочку
Малі сиротята;
Жиють собі, кохаються,
Як голубенята.

...Сестра вдома господарює, а брат полює і цим вони живуть. Та раптом стосунки між сестрою і братом різко змінилися, погіршилися. Причиною цьому став хлопчина чорнявий, якого сестра покоха-ла. Брат же не зміг їй пробачити відступництва, порушення родинного спокою, прокляв ту кладку через річку, якою ходив до неї коханий:

Бодай же ти, кладко,
Гниллям перегнила,
Що ти мене, молодого,
Сестриці згубила!
Бодай ти, нелюбий,
З кладки повалився
І топився - не втопився,
Дубом одубився!..

Та першою на закляту кладку стала сестриця, повертаючись з побачення з милим, провалилася і втопилася. Як і в народних піснях, вона перетворилася на вербу і прохає брата:

"Верби не рубати,
Трави в полі не косити,
Терну не зривати:
Верба над водою -
То тіло дівоче, ...
Трава - коси мої русі,
А терен - то очі".

Такий фінал цього мистецьки довершеного твору з легкою мелодійною і гнучкою пісенною римою. Хоча, слід відзначити, в окремих літературознавчих працях наявні інші оцінки балад С. Руданського петербурзького періоду. "Навпаки, - відзначає Ю. Цеков, - порівняно з "Любою", написаною у 1854 році, "Тополя" і "Верба" значно слабші саме з точки зору соціальної мотивації конфлікту. В останніх маємо лише конфлікт, що випливає з суто егоїстичних рис характеру в одному випадкові матері щодо сина, в другому - брата щодо сестри. Обоє вони, мати і брат, стоять на шляху до здійснення щастя своїх близьких". Можливе, звичайно, й таке розуміння образів матері і брата в цих творах. Але ж в дійсності такі ситуації були і життєвими, і реальними. Вони оспівані у фольклорі, яким С. Руданський плідно користувався у своїй творчості і зокрема під час праці над розглядуваними творами.
У баладі "Купці", яку окремі літературознавці відносять до жанру поеми, С. Руданський, користуючись народною фантастикою, підносить досить важливу морально-етичну проблему, яка до певної міри впливає на характер людини, її поведінку, вчинки і закликає до правди, до поваги, розсудливості в будь-яких діях, щоб нікому не спричинити нічого злого, неприємного. Цим самим поет відстоює гуманні відносини в суспільстві. Як і в попередніх творах, так і в баладі "Купці" конфлікт ґрунтується на родинних відносинах. Бідні брат і сестра задумали розбагатіти, стати купцями. Вони позичають грошей в багатого брата, з обов'язковою подвійною віддачею, споряджають пароплав, закуповують чимало різних товарів і торгують у багатьох заморських країнах, нагромаджують немалий капітал і припливають до рідного берега, де їх уже очікував старший брат, сподіваючись отримати значний зиск від боргу. Але, почувши з пароплава голос рідних:
"А що? буде штири мірки?"
"А бо що, як буде?"
"Таж братові треба дати!"
"А чорта у груди!"

Він обізлився, прокляв їх, перекинувся колючим чорним терном, обвив усе море, в якому загинуло все багатство брата і сестри, а вони, як відступники від своїх слів і обіцянок, перетворилися - брат у кажана, сестриця у нирка, і стали жити новим життям, кожен по-своєму, відповідно закляттю, а терен обдирає усіх, хто трапляється на його шляху:

Стоїть терен коло моря,
Свого не пізнає
Та всякого, хто йде мимо,
Ловить, обдирає.
Сидить лелик, ховається
Від брата, сестриці;
Тілько по світі й літає,
Що в ніч - до зірниці.
А сестриця-пірникоза
Плаває, впірнає
Та все, бідна, своїх шатів
Дорогих шукає.

Балада "Купці" хоча й має фольклорний, точніше, казковий сюжет, не позбавлена все ж і реалістичної тенденції, яка, власне, й рухає дію, створює необхідне напруження, конфлікт. Змальовуючи взаємовідносини між ріднею, С. Руданський, щоправда, казковими художніми прийомами намагається з'ясувати одну із найскладніших соціальних і етичних проблем: що таке правда і що таке щастя? Із сюжету балади читач може зробити висновок, що без правди немає щастя і тільки той щасливий, хто живе правдою, а правда - це чесна праця і чесні взаємини між людьми.
Балади С. Руданського, які він назвав "небилицями", побудовані на фольклорних сюжетах з використанням його образної системи і художніх прийомів. Не можна заперечувати і впливу попередників на баладну творчість С. Руданського, зокрема таких письменників різних літератур, як П. Гулак-Артемовський, Л. Боровиковський, С. Гощинський, Б. Залеський, В. Жуковський, М. Костомаров, А. Міцкевич, А. Метлинський, О. Пушкін, І. Срезнєвський, О. Шпигоцький і, звичайно, Т. Шевченко, якому семінарист і студент С. Руданський надавав, безперечно, перевагу над усіма. Це було помічено І. Франком, А. Кримським й іншими літературознавцями, зокрема В. Герасименком, П. Колесником, І. Пільгуком, М. Сиваченком, М. Рильським, Ю. Цековим та іншими.
Відштовхуючись від фольклорних сюжетів та від літературної традиції, С. Руданський виявив неабияку оригінальність і новаторство в жанрі балади, який він наблизив до реалістичних принципів, заснованих на романтичних, а почасти й фантастичних сюжетах. Своїм легким віршем і неускладненим змістом балади
С. Руданського здобули повагу серед народу. Вони не забуті і в наші дні. Аж ніяк не можна тому погодитися з зауваженнями автора розділу "Поезія 40 - 60-х рр." в "Історії української літератури", що, мовляв, балади С. В. Руданського "не набули під його пером художньої довершеності".
Водночас з баладами С. Руданський започатковує пісні й ліричні вірші. Слід відзначити, що у ліричному доробкові поета нараховується біля тридцяти трьох пісень. Одначе, лише чотири із них написано в Кам'янці-Подільському, останні ж - в Петербурзі. Пісенний репертуар С. Руданського різнобарвний. У ньому є громадянська лірика, пісні печальні, самотні, неподіленого кохання, вірші, що закликають до непокори кривдникам і, зрештою, подвигу в ім'я своєї батьківщини, свого народу. С. Руданський обновив до певної міри і усталені традиції ліричного вірша, якому стали притаманні почуття людяності, милосердя, щирості, відвертості і глибокої духовності, яка ґрунтується здебільшого на християнській моралі та народному ставленні до життєвих і суспільних процесів.
Поезія "Сиротина я безродний" (1852) є до певної міри не лише автобіографічною, а й пророчою. У ній С. Руданський ніби відтворює своє життя і провіщує майбутню свою долю. В семінарії С. Руданський був відчужений від світу, відірваний від родини, друзів, односельчан. Був, власне, самотнім, був сиротою.
Саме оце почуття осиротілості, самотності досить влучно і лаконічно передано початківцем засобами народної поетики. Одночасно він замислювався і над своїм майбуттям, яке не вважав перспективним, і пророкував собі саме те, що й відбулося. Поет помер на чужині і чужі люди очі йому закрили:

Сиротина я безродний,
Десь загину в чужині.
І ніхто очей холодних
Не закриє там мені,
І нерідною рукою
Буду в землю я зарит,
І тепленькою сльозою
Ніхто гроба не зросить.

Інколи спостерігаються в літературі такі явища, коли окремі письменники ніби підсвідомо передбачають те, що з ними потім відбувається, якими вони стануть і, навіть, як закінчиться їхній життєвий шлях. Приміром, О. Пушкін незадовго до своєї трагічної смерті написав 21 серпня 1836 року вірш, в якому визначив своє місце в історії не лише російської, а й світової літератури як співця, слава якого ніколи не згасне:

Нет, весь я не умру -
душа в заветной лире
Мой прах переживет
и тленья убежит -
И славен буду я,
доколь в подлунном мире
Жив будет хоть один пиит.

У 1845 році Т. Шевченко написав поезію, яку дослідники його творчості назвали "Заповітом". В ній Т. Шевченко теж передбачав своє місце в історії української і світової літератури як народного співця - Кобзаря:

Як умру, то поховайте
Мене на могилі,
Серед степу широкого,
На Вкраїні милій,
Щоб лани широкополі,
І Дніпро, і кручі
Було видно, було чути,
Як реве ревучий...
Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте
І вражою злою кров'ю
Волю окропіте.
І мене в сім'ї великій,
В сім'ї вольній, новій,
Не забудьте пом'янути
Незлим тихим словом.

Пісні "Ти не моя" (1854), "Мене забудь" (1854), "Пісня" ("Не дивуйтесь, добрі люди") - (1854) жанрово тяжіють до романсової поезії, для якої властиві сум і печаль та безвихідність життя і мрії. Скуте серце семінариста Степана Руданського теж тяжіє до волі, до свободи. Воно прагне палкого кохання, звичайного земного життя. Оці почуття передаються мелодійною, задушевною, наснаженою народними епітетами і метафорами одухотвореною мовою. Молодий поет ніби розмовляє з об'єктом своєї зацікавленості, задає йому запитання, на які сам же і відповідає:

Ти не моя, дівчино молодая!
І не мені краса твоя;
Віщує думонька смутная,
Що ти, дівчино, не моя!..

Або:

Мене забудь,
моя дівчино!
Спокійно жий,
щаслива будь.
Цвіти хоть рожой,
хоть калиной,-
Мене забудь,
мене забудь!..

Туга за втраченою молодістю, за коханням, за щастям і долею досягає інколи в інтимній ліриці С. Руданського такого емоційного напруження, що його ліричний герой, окрім смерті, ніякого виходу з отакого відчаю не знаходить:

Літа мої молодії...
Що ж по тому?
що ж по тому,
Як без щастя, як без долі
Жити в світі молодому?
Серце сохне, серце чахне,
Як в полі билина тая,
Поки його не пригорне
Де могила сировая.

Близькою за своїми мотивами до оригінальних ліричних віршів С. Руданського є його переспів з польської мови поезії "Чорний кольор" (1854), в якій теж йдеться про сиротину, що не має долі, тужить, сумує й передбачає, що по смерті над його могилою не проллється жодна сльозина. Тужливий настрій поет передає образною системою і ритмікою, властивою для українських народних пісень:

І чекає життя чорне
Сироту, мене;
Бо як мила не пригорне,
Як гадаю,
життя чорне,
Як смерть не мине!
І по смерті не заплаче
Ніхто в чужині,
Хіба чорний крук закряче,
Чорна хмаронька заплаче
Дощем по мені.

У ранніх віршах С. Руданський виявив неабиякий оригінальний художній хист, особливо в умінні розкриття внутрішнього світу ліричного героя, його переживань, емоцій, почуттів. Проте сум і тривога у С. Руданського не переростають у безнадію і розпач. Поет намагається відшукати для людини шлях до щастя і вбачає його в реальних, земних прагненнях в звичайному житті серед розкішної природи. Саме тому він оспівує багатогранні людські почуття, їх природну необхідність і красу, найвищим досягненням якої є дівоча врода. Почуттям неподільного кохання пронизана пісня "Повій, вітре, на Вкраїну", написана у 1856 році в Петербурзі, яка ще за життя поета здобула в народі велику популярність. Написанню цього твору передували справжні життєві обставини. Наречена С. Руданського, яка залишилася в рідному селі і мала його чекати, одружилась з іншим. Вразлива, емоційна і чутлива натура С. Руданського болісно сприйняла цю звістку. Свої настрої поет передає задушевними рядками, які ніби вихоплені з глибини його щирої і втомленої життєвими незгодами душі. Використовуючи мотиви і художні прийоми народних ліричних пісень, звертаючись до буйних вітрів, поет відтворює глибокі і щирі почуття молодої людини, яка прагне до щастя, любові й бажає всього цього всьому людові. Пісня "Повій, вітре, на Вкраїну" перейнята глибоким занепокоєнням поета долею звичайної трудящої людини, а отже, і своєю особистою долею, яка була не дуже втішною:

Вітер віє, вітер віє,
Серце тужить, серце мліє,
Вітер віє, не вертає,
Серце з жалю розпукає.

Безнадійною тугою за неподільним коханням повіває від мелодійних рядків іншої "Пісні" (1857), яка розпочинається чарівними словами - "світять зорі, за ким в полі", її ліричний герой настільки закоханий, що він не лише обожнює дівочу вроду й прагне дівочої ласки, а й ладен за це розлучитися з життям, яке без ніжного кохання нічого, мовляв, не варте:

Взглянь, мила, як дрімалось,
Най я подивлюсь,
Подивлюсь на білі груди,
К серцю пригорнусь.
Пригорнуся, обів'юся,
Правду спом'яну...
І без туги, і без жалю
Вічним сном засну.

Не знаходить відради у житті і чорнобривий хлопчина в "Пісні" (1857) з її запитальним зачином:

Ой чому ти не літаєш,
Орле сизокрилий?
Ой чому ти не гуляєш,
Хлопче чорнобривий?

Наступні строфи цієї пісні дають відповідь на ці запитання, які зводяться до того, що людина не має щастя, а нужда й турбота та журба настільки ятрять її серце, що очі самі плачуть, а відтак тому й жити не варто. Адже орел скніти не може. Йому потрібна воля, без якої життя втрачає будь-який смисл:

Ой піду я поміж скали,
В море повалюся!
Я не в морі утоплюся,
В камінь розіб'юся!..
І злетяться чорні птахи,
Сядуть надо мною,
Заспівають "Вічну пам'ять"
Над мою журбою.

В іншій "Пісні" (1857) теж зла недоля стискує і знущається з ліричного героя так, що він не в змозі чинити їй навіть найменший опір і тому воліє, щоб вона якомога швидше розправилася з ним:

Знущайся, доле,
не жалуй сили!..
До каплі кров мою іспий!
І від людей забите тіло
Землею темною закрий!

Але трагедія ліричного героя в піснях С. Руданського не обмежується лише неподільним коханням та нещасливою долею, а й його самотністю. Відірваний від світу, від людей, він не в змозі самотужки вгамуватися й не баче нічого відрадного в житті, яким, до речі, й не дорожить:

Не світить місяць,
не гріє сонце,
Чорніє небо, як земля;
І, як в склепінні
межи вмерлими,
Межи живими ходжу я.

До речі відзначити, що сумні пісні з безвихідністю ліричного героя С. Руданський написав у 1857 році. З біографії відомо, що це був найтяжчий рік студента медико-хірургічної академії С. Руданського, який матеріально жив надзвичайно важко, що, безперечно, впливало на його самопочуття й мораль, травмувало психіку, виводило з душевної рівноваги. Свідченням цього може бути й автобіографічний вірш поета "Студент" (1858), в якому зображені страхітливі умови життя й навчання студента медицини, що уже "другий місяць сидить без борщу", а живіт йому так підтягнуло, що він "як гріб запався". Тяжке, невеселе, самотнє, а почасти й трагічне життя породжувало у С. Руданського відповідні душевні настрої, які виливалися на папері у вигляді пісень та віршів.
Одначе сумні і тужливі мотиви в поезії С. Руданського стихають. Його ліричний герой починає сприймати життя. У "Пісні" (1858), яка розпочинається словами: "Не згадаю гадки", він звертається до матері із запитанням, що ж йому робити у цьому світі, де немає волі, де немає втіхи, а лиш одні "чари" - тобто чвари між людьми:

Не згадаю гадки,
Не змислю я мислі!
Як чорнії хмари,
Чорні думи звисли!
Порадь, мати, що діяти,
Ой чи жити, чи вмирати?
Порадь, моя мати!

Але відповіді на своє наболіле запитання син від матері не отримує. І лише у вірші "До моїх дум" (1859) ліричний герой С. Руданського ніби отряхує з себе сонливість і сумнівність, стає жвавішим, активнішим і починає задумуватися над досить важливою проблемою про призначення митця і його відповідальності перед народом, батьківщиною за своє слово:

Чого ж дума така пишна,
Чого ж слово бідне?
Дитя моє недоспіле,
Дитя моє рідне!
Згубив би я тебе разом,
Як час свого сина,
Але, може, тебе прийме
Мати Україна!

Не у всіх, проте, піснях і віршах С. Руданського петербурзького періоду домінує печаль, безвихідність і безнадія, що обумовлюється, як відзначалося, його жахливою бідністю. Але і в такому досить несприятливому становищі поет намагається оволодіти собою, душевно заспокоюється, починає бадьоріше, а інколи й з відтінком гумору та іронії дивитися на світ, на свої стосунки з людьми. Саме в такому дусі написано послання "До дядька Прохора-коваля" (1857), яке складається із чотирьох частин, пов'язаних між собою єдиною думкою. Художня форма твору монологічна. Ліричний герой спершу милується потрібною для людей працею дядька коваля, порівнює своє важке навчання і життя з ковальськими турботами, вважаючи, що і він колись буде приносити користь людям, бо ж без освіти і науки суспільство розвиватися не зможе. І, зрештою, прохає у цього трударя грошей, необхідних для продовження навчання. Одначе оце прохання коштів у С. Руданського не звучить принизливим і образливим. Навпаки, воно є ніби своєрідним закликом до народу всіляко допомагати молоді здобувати освіту. Бо освічена людина для суспільства конче необхідна:

Пішов і я, дядьку,
Від батька на волю:
Сиджу на чужині,
Кую свою долю.
Сильні міхи дують,
Желізо біліє;
Кладу на ковадло -
Рука мені мліє.
І тяжко, і важко
Молот підіймати,
Бо нікому, видно,
Мені помагати.
Я гину, а міг би
Ще силоньку мати
І недаром землю
Сирову топтати,
Поможи, Прохоре,
На долю хорошу...
Будь спокійний, дядьку,
Я тебе впевняю:
Не пущу їх марне
І не прогуляю.
Не пущу їх марне
І не прогайную,
Складу на науку
Свою дорогую.

Образ молодого і сумлінного здобувача науки, який подібно ковалеві працює до сьомого поту, сприймається не прохачем, а невтомним трудівником. Йому, отже, не шкода й дати грошей, які в поезії порівнюються з піском, без якого заліза не звариш, як і без коштів не здобудеш освіти.
Навчаючись у Петербурзі, С. Руданський ознайомлювався, а можливо, й ґрунтовно вивчав історію заснування цього міста, яке, як відомо, будували за наказом російського імператора Петра І українські козаки. Багато з них загинуло тут в болотистій місцевості. Ці історичні факти були відомі С. Руданському. Не випадково, мабуть, він кілька віршів пісенного звучання присвячує минулому України, яке особливо оспівували поети-романтики. Ця тема знайшла своє широке і глибоке відображення у творчості Т. Шевченка, П. Куліша, М. Костомарова, М. Старицького й багатьох інших українських та й не тільки українських, а й російських письменників. Художньо осмислюється вона і С. Руданським, зокрема у віршах "Над могилою" (1857), "Пісня" ("Гей, браття-козаки, сідлайте-но коні") - (1857), "Пісня Хмельницького" (1857) та інших. Могили козаків, які загинули в боях за свободу і незалежність батьківщини, уславлюються в поезії "Над могилою" як пам'ятки звитяжної історії українського народу, до якої варто ставитися з повагою, шануванням, оскільки без цього душа людини буде не лише пусткою, а й заросте чорнобилем:

Скажіть мені, люди,
Кому з вас не мила,
Кому з вас не люба
Була та могила?
Зійдітеся ж, люди!
Край дороги станьте!
Стисніть своє серце, -
На могилу гляньте!
Де була калина,
Там нап'ята буда...
На верху могили
Чорнобилю груда...

У пісні, яка розпочинається зверненням до нащадків запорозьких козаків: "Гей, браття-козаки, сідлайте-но коні!" поет закликає український народ наслідувати і примножувати героїчні традиції своїх предків, взятися за зброю й боронити до загину рідний край та волю:

Нехай наші коні на чистому полі
Тріпнуться і враз заіржать!
Нехай наші браття, молодці-козаки,
На чистеє поле біжать!
Нехай знову брязне шабелька стальная
В козацьких залізних руках!
Нехай знову ляжуть ворогові кості
Могилами в наших степах!
А люлька-голубка
нехай не вгасає,
Паліть вражі села кругом!
Нехай ворог знає, повік не гадає
Знущатися над козаком!..

Неважко помітити, що на цих творах С. Руданського досить відчутний вплив поезії Т. Шевченка "Розрита могила" (1843), з якою, як стверджує Ю. Цеков, "Руданський ознайомився в списках", оскільки вона була, мовляв, надрукована "на два роки пізніше, та й не в Росії, а в Лейпцигу". Нам же думається, що на цьому творові С. Руданського відчутний вплив всієї лірико-історичної спадщини Т. Шевченка. Яскравим прикладом може бути поезія Т. Шевченка "Чигрине, Чигрине", рядки якої безсумнівно відчутні у розглядуваному вірші С. Руданського:

За що ж боролись ми з ляхами?
За що ж ми різались з ордами?
За що скородили списами
Московські ребра? Засівали,
І рудою поливали...
І шаблями скородили.
Що ж на ниві уродилось?!
Уродила рута... рута...
Волі нашої отрута.

В окремих ліричних поезіях С. Руданський намагався не лише відтворити і оспівати історичне минуле українського народу, а й змалювати образи знаних в народі, в усьому світі історичних діячів, які самовіддано відстоювали суверенітет і незалежність України як держави. У 1857 році він створює "Пісню Хмельницького", в якій у всій своїй величі постає образ Богдана Хмельницького, помисли і дії якого спрямовані на здобуття волі для свого народу, незалежності для своєї батьківщини. В уста гетьмана поет вкладає бойові, закличні слова до українського народу про необхідність будь-що звільнитися з-під гніту польської шляхти:

Не гнути нам шиї, козацькії шиї,
Під тяжким залізним ярмом.
Паліть вражі замки кругом!

На оцих творах С. Руданського помітний вплив народних українських пісень з їх образною системою, стилістикою, строфічною будовою, яка в переважній більшості нагадує коломийкову ритміку.
Лірика С. Руданського петербурзького періоду розвивалася в руслі загальнодемократичних ідей, безпосередньо спрямованих на захист трудового народу, якого ще пригнічували пани-кріпосники. В окремих поезіях письменник створює колоритні образи обездолених людей, які під тиском соціально несприятливих обставин
втратили віру в життєву перспективу і скочуються в болото безвиході, втрачаючи кращі моральні риси, властиві для духовно здорової людини. Але й люди таки розуміють своє становище, розуміють, що і хто зробив їхнє життя нещасливим, безрадісним, трагічним. Так, наприклад, герой поезії "П'яниця" (1860) - звичайний кріпак, який з болем і гнівом розповідає про своє неймовірне і підневільне важке життя, бідність, зневіру у праці, що примножувала багатство інших, власть імущих. І, не знаходячи виходу із такого неймовірно важкого становища, він вдається до пияцтва, яке є своєрідним протестом проти експлуатації і знущання над людиною, що може створювати матеріальні цінності і примножувати духовне багатство народу, країни. Соціальні ж умови не дають їй можливості розкритися. Поезія побудована у формі монологу, з допомогою якого сам герой розповідає про себе і з цієї розповіді уже читач робить висновок, який є конкретним, й іншого бути не може:

Не кидай мене, моя чарочко!
Не жени мене ти, шинкарочко!
Не жени мене, дай упитися.
В тебе, бридкую, улюбитися!
Моя хатонька - срібна чашечка,
Моя жіночка - мила пташечка;
Та тяжкії мої болі більнії,
Бо не маю я волі вільної.
Запряжу воли, потом миюся,
Розпряжу воли - набік хилюся;
Повалюсь на бік, не здрімаюся,
Знов на панщину підіймаюся!..

Окремими висловами, зокрема такими, як "на панщину підіймаюся", "відроблю чуже", "не маю я волі вільної" поет прямо вказує, що ця людина живе за часів кріпацтва, яке століттями панувало в Російській імперії і нівечило народ. Пияцтво за часів кріпосницької системи було явищем не поодиноким. Воно, взагалі, характерне для будь-якої тоталітарної системи, в тому числі й для колишньої "совєцької". Недаремно ж тому в народній творчості побутувало й побутує чимало так званих п'яницьких пісень. Фольклористи їх записували й записують, а письменники ці мотиви розроблюють у своїх творах. Відомі, наприклад, вірші про п'яниць
М. Некрасова "Пьяница", М. Огарьова "В кабаке" та інші. Великий російський письменник М. Некрасов співчував безщасній долі бідняка-п'яниці і розумів його бажання "стряхнуть ярмо тяжелого, гнетущего труда". Поезія ж М. Огарьова відверто виявляла обурення народних мас існуючими порядками і законами, які нівечили людину, сковували її енергію і намагалися, таким чином, перетворити її в покірного і слухняного раба. Саме в таких умовах, умовах безвихідності і безпросвітництва трудар вимушений був вдаватися до чарки, "Выпьем, что ли, Ваня, с холода да с горя", - звертається до свого товариша по долі нещасній ліричний герой поезії М. Огарьова.
Ліричні вірші С. Руданського, створені в Петербурзі, відразу ж ставали відомими в народі. Вони розповсюджувалися в усній передачі, долали навіть державні кордони й були надруковані за межами Російської імперії і позбавлені, таким чином, царської цензури. Так, наприклад, поезія "Над колискою", написана у 1857 році, була надрукована у 1886 році у Львівському журналі "Зоря" уже з усних переказів. У центрі твору - образ жінки-страдниці, матері-кріпачки, яка, заколисуючи свою дитину, розмірковує над його майбутньою долею і бачить її не лише невтішною, а прямо-таки нещасною:

...А я бідная над колискою
Цілу ніч не здрімаю,
Про життя твоє нещасливе
Тобі пісні співаю.

Використовуючи розповідну форму від першої особи, яку започаткувала ще Марко Вовчок, поет зумів передати не лише роздуми і скарги матері-кріпачки на тяжку долю й працю, а й викликати співчуття у читача, який проникається горем нещасної людини й намагається будь-що їй допомогти.
Мати прекрасно знає і долю солдата Російської імперії, де, навіть, "мовою рідною" заборонять користуватися, а довголітня служба в жорстокій російській армії зробить з нього людину без душі, без почуття і власної гідності, яка все ж буде згадувати свій рідний край, свою мову і свою неньку:

І забриють лоб -
і до церкви враз,
Там присягу прикажуть;
У мундир вберуть,
оружжя дадуть,
Світ навіки зав'яжуть.
Поженуть тебе
в чужу сторону,
І зачнуть муштрувати,
І приказ дадуть - мову рідную
На чужую зламати...
І наломишся, і забудеш ти
Свою мову рідненьку,
Спом'янеш не раз не по-рідному
Свою рідную неньку...
А прийде війна -
зложиш голову...
Де і хто поховає?
Не згадає мир, не спитається,
Хіба Бог спам'ятає!...

"В окремих ліричних поезіях С. Руданського, - як слушно відзначає І. Пільгук, - прориваються мотиви активного протесту проти самодержавно-кріпосницьких порядків. Він таврує покірність, схиляння перед царськими чиновниками, опоетизовує волелюбні настрої". До таких творів поета дослідник відносить вірш "Наука" (1860), в якому Ю. Цеков небезпідставно вбачає розвиток непримиренного конфлікту між двома моралями - "мораллю раба і мораллю борця". Монолого-діалогічна побудова вірша надала змогу поетові ґрунтовно, на основі народних традицій і вірувань з'ясувати психологію і мораль батька і матері, які дають поради своєму синові, що вступає в самостійне життя. Але поради батьків різко протилежні.

Мати, яка добре знає хижі закони кріпосницького суспільства, в якому чесній людині жити нестерпно важко, особливо тій, що чинить опір чиновникам, має свою думку, радить синові бути обережним, тактовним, а коли потрібно, то не гребувати й приниженням, втратою людської гідності для досягнення мети, матеріального благополуччя:

Спина з похилу не іскорчиться,
Чоло з пороху не ізморщиться.
Спина з похилу не іскривиться -
Зато ступить пан та й подивиться;
Зато ступить пан на покірного
І прийме тебе, як добірного.
І в годиночку - на драбиночку.
І підеш тоді, милий синочку,
І з панами сам порівняєшся,
В сріблі-золоті закупаєшся;
З полем батьковим розпрощаєшся!

У батька ж інші погляди на життя, на взаємовідносини між людьми різних суспільних станів і прошарків. Він вважає, що основою життя людини є труд, з допомогою якого не лише створюються матеріальні й духовні цінності, а й пізнається реальний світ, навколишня дійсність, пізнається й сама людина, яка повинна бути перш за все чесною, діяльною, справедливою, морально здоровою, духовно багатою. Тому поради батька своєму синові докорінно відрізняються від материнських й основані на народних традиціях, народній
мудрості й уяві про реальне, справедливе життя, яке тільки й приносить людям щастя:
І приказував:

"Видиш, сину мій, як працюємо,
Видиш, сину мій, як горюємо.
Кожний на світі на то родиться...
Не дивись на світ, що там робиться!
І на пчіл поглянь: є робучії.
Але й трутні є неминучії.
Так і на світі: ідні риються,
Другі потом їх тілько миються.
Ти у світ іди на оглядини.
Ти у світ іди, милий синочку,
Ти усе спізнай - у билиночку.
Тоді з світом ти порівняєшся,
В добрі-розумі закупаєшся,
З полем батьковим привітаєшся!"

Особливо слушними і цінними в порадах батька синові є останні слова, що тільки чесна праця на землі робить людину людиною і дає їй можливість забезпечити себе матеріально і духовно, бути корисним суспільству своєму і народові.
Поезія С. Руданського "Наука" глибоко моральна. Хоча мораль її щільно переплітається з поглядами селянина на життєві відносини, стосунки між полярними суспільними верствами й різним поняттям самого життя селянами як певними індивідуумами з своїм мисленням і світоглядними переконаннями.
Виключно негативне ставлення до феодально-кріпосницької системи виявляє С. Руданський і в поезії "До дуба" (1859), відверто закликаючи до самоусвідомлення кожною людиною свого становища в суспільному житті й визнання своєї світоглядної позиції чітко. Ці важливі суспільно-політичні проблеми письменник намагаєть-ся осмислити за допомогою фольклорної образності, її символіки і ритміки, які народові були добре відомими і зрозумілими. Такими символічно-алегоричними образами у вірші С. Руданського є Дуб і Лоза. Дуб, за народними переказами, уособлює міць, могутність, здоров'я, стійкість, непохитність і довголіття. Лоза ж навпаки - гнучкість, хиткість, приземкуватість, покірливість і життєву швидкоплинність. В образі Дуба маються на увазі сили прогресу, які перебувають на сторожі інтересів народу. Вони не підвладні ніяким вітрам і позицію свою не змінюють. І, звертаючись до Дуба, поет вірить і передбачає його зростання і зміцнення, що, безперечно, буде впливати на все оточуюче середовище, на його розвиток, на його оновлення і зміну на краще:

А ти, дубе, кріпись,
Ти рости та рости,
Не хились, не кривись;
Ти глибоко у глиб
Твердий корінь пусти,
Гілля вгору розкинь,
Ти рости та рости!
І у силі, в добрі,
Як скала, затвердій,
І як Бог світовий,
На сторожі ти стій.

Оцими рядками поет звертається безпосередньо до Дуба, в якому уособлюється народ як збірна одиниця й повчає його життєвим настановам, премудростям, заснованими на розсудливості, кмітливос-ті і добрі. Поет порівнює Дуб, тобто народ, з Богом, основним завданням якого є перебувати на сторожі правди народної.
Лоза у поезії уособлює сили не- стійкі, хиткі і недовговічні. Вони не здатні протидіяти різним вітрам, звичайно суспільним силам і часто ламаються і гинуть:

І слабая сама - вона гнеться собі,
Бо в ній сили нема;
вона гнеться собі,
І так вік прожиє,
і без слави, в багні,
Як трава, зігниє, як трава-осока,
Зігниє у багні, - і хіба лиш комар
Заспіває по ній...

Поезією "До дуба" С. Руданський пробуджував самосвідомість не лише українського, а й всіх знедолених народів, навчав їх вмінню гартувати свої сили і відстоювати свої права в нелегкому протистоянні різним вітрам, різним, отже, суспільним силам, зокрема тим, які не бажають втрачати свою владу над народом..
Своєрідне місце в ліриці С. Руданського посідає поезія "Гей, бики!" (1859), в якій поет, за слушним висловом І. Пільгука, закликає "розорювати поле, засмічене бадиллям і будяками".
С. Руданський в образах биків у ярмі вбачав гноблений, уярмлений український народ, який спроможний з допомогою освіти усвідомити свою долю, звільнити себе й вітчизну від закабалення іноземцями й утвердити Україну суверенною і незалежною самостійною державою. Коли ж це станеться, то з допомогою чесної, вільної і творчої праці народ український в культурному і матеріальному відношенні буде жити інакше, краще, в достатку і злагоді не лише у своєму краєві, а й з іншими народами:

Та гей, бики! Ломіть бадилля,
Ломіть його, валіть на прах;
Нехай не буде того зілля
На наших батьківських полях!

Уболівання поета за свій народ, свою державу та її долю, його мрії про оті "дивнії роки", які неодмінно настануть, прийдуть величним святом на батьківщину - Україну якоюсь мірою ототожнюється із сподіваннями Т. Шевченка, коли:

Оживуть - степи, озера
І не верстовії,
А вольнії, широкії
Скрізь шляхи святії
Простеляться...

Великий Кобзар, як бачимо, не мріяв і передбачав, а твердо вірив у те, що неодмінно настануть такі роки, коли Україна буде суверенною державою, відродить село з його могутнім духовним і матеріальним потенціалом, віллється в русло світової цивілізації і народ стане жити краще, заможніше, веселіше. Такий час для України поступово, але невпинно настає.
Поезія "До моїх дум" (1859) якоюсь мірою співзвучна з Шевченковою "Думи мої, думи мої" (1839).
Як Т. Шевченко, так і С. Руданський свою думу, своє слово посилає в народ, який, коли воно величне і духовне, його сприйме або навпаки знехтує ним. Оцінювачем творчості письменника, на думку С. Руданського, є народ, батьківщина. Згадаймо, що й Т. Шевченко свої думи, своїх діток теж відсилає до батьківщини - України і прохає її привітати їх, дати їм пораду.
Т. Шевченко своїх "діток" називає "нерозумними", а С. Руданський своє "слово бідне" вважає "дитям недоспілим". В скромності саме й виявляється народна велич
Т. Шевченка і С. Руданського.
С. Руданський-лірик весь час перебуває під благотворним впливом поезії Т. Шевченка, її мотивів, стилю і, навіть, лексики.
Під час недуги у 1845 році Т. Шевченко написав славнозвісний вірш "Заповіт", у якому визначив своє місце в історії не лише українського, а й світового літературного процесу як засновника нової української літератури, основоположника української літературної мови, як неперевершеного співця вільнолюбного духу свого народу:

І мене в сім'ї великій,
В сім'ї вольній, новій,
Не забудьте пом'янути
Незлим тихим словом.

У 1860 році С. Руданський написав філософську медитацію "Моя смерть", яка, очевидно, була в той час недалеко від нього, стукала, мабуть, у його вікно. Недаремно ж твір свій він розпочинає конкретним образним висловом:

Прийшла смерть моя, легке точиться...
Ти мори, маро, коли хочеться.
Я віддам землі всі кістки мої,
А на світ пущу лиш щілки* мої!

Поет вірить, що вірші його народ, по його смерті, не відхилить, що вони будуть вічно жити серед народу, а отже, і він теж не помре, а буде вічно жити й світ оглядати:

Не умруть вони: кожна щілочка*
Полетить жива, як та пчілочка;
Полетить жива, і покотиться,
В сотні, тисячі переплодиться.
І я знов живий світ оглядую,
Смерті першої не пригадую.

Передбачення поета стало реальністю, здійснилися ще за життя. Багато його творів стали справді народним надбанням. З часом художня сила творів С. Руданського всіх жанрів стає все могутнішою, а потяг до його творчості все збільшується і збільшується.
Лірика С. Руданського петербурзького періоду свідчить про неабияке творче піднесення поета, який, продовжуючи традиції української і світової поезії і перебуваючи під постійним впливом народної творчості, виявив не лише свій оригінальний поетичний хист, а й глибину своєї душі, своєї духовності, що випливали з народних традицій, з народного ставлення до життєвих процесів минулого і сучасного, до долі своєї батьківщини. Саме на такі особливості лірики С. Руданського вказував І. Франко, відзначаючи, що: "Пісень ліричних Руданського небагато, та всі вони мають високу стійкість артистичну, виявляють щире чуття, чесну правдиву душу поета".
*Щілки - рядки віршів.

Надруковано в газеті "Кримська світлиця" в січні-березні 2004 р.