Безконтрольне господарювання залишків російської партійно-мафiйозної структури в Криму, шовіністичне переслідування неросiйського населення, кампанiя наклепів, з метою довести, що українцi, в основному, з’явилися в Криму лише пiсля 1954 р., нечуванi утиски українського  населення  Криму, позбавленого в нiбито Українській державі права на освіту рідною мовою, - примусили мене заглибитися в дослiдження проблеми iсторiї українського населення Криму.

Свідомо починаю оповідь з 15 ст. Історія слов'янського населення Криму 9-13ст. (проблеми Тмутороканського князівства хоча б ) віддавна стала об'єктом дослідження російської офіційної науки ще з часів загарбання Криму Російською імперією для того, щоб довести нібито історичні права Росїї на Таврійський півострів. Багато таких “досліджень” здійснювалося з метою підтасовування фактів історїї Криму.
Роль, яку відігравав Таврійський пiвострів, починаючи від античних часів, - тобто роль своєрідного ключа, економічного, а також політичного, по відношенню до безкраїх і незвичайно багатих просторів Східної Європи - стала основною причиною того, що пiвострів ще на межі першого тисячоліття після Різдва Христового перестав бути моноетнiчною територією.  Пізніше нові завоювання (а на пiвострові влада мінялася часто, зрештою, переважно спiвіснували державнi утворення різних етносів) усували попереднi панiвнi нацїї, перетворюючи їх у залежнi. Так виник- ла помітна етнiчна мозаїчнiсть Криму, особливо в горах та у його торговельних центрах - факторіях. Треба, однак, сказати, що “стонаціонального” Криму, про який залюбки досі трубить прихована компартійна та посткомпартійна пропаганда, ніколи не було в природі. Для економічно активних зон,  зон пожвавленого торговельного обмiну в цiлому світі завжди був характерний полiетнiзм, як в античнi, так i в середньовічні та нові часи - і Крим нiколи не був якоюсь винятковою особливістю, як намагаються доводити щедро оплачуванi агітатори та,  треба шкодувати, люди, які вважають себе iсториками. Серед мешканців таврійських торговельних центрів східнослов’янське населення - предки сучасних українцiв - простежуються, згідно з iсторичними джерелами,з часiв iснування Київської держави (тут я абстрагуюся від Озівської Русі, етнiчний склад якої вимагає вдумливого дослiдження).

Монголо-татарське завоювання пiвострова застало українське (руське - за тогочасною етнiчною термінологією) населення в багатьох містах. Це населення  эгадується в тогочасних джерелах - арабських , зокрема; для дещо пiзнiших часiв - часiв генуезької колонiзацїї - також у джерелах латинською та галiйською мовами. Кілька прикладів. У італійсько-татарському розмовнику 1330 р. т.зв. Кодексi куманiкусi, що виник, найімовірніше, в середовищі генуезької Кафи (сучасної Феодосїї), помітно  впливи української мови: слово “козак” (саме там воно записане вперше в західноєвропейському письмовому джерелi взагалi) подається не в тюркському, а в українському звуковому оформленні. Згідно з Ібн-ал-Асіром, руські купці та багачi, що мешкали в Херсонесі, втекли після битви під Калкою 1224 р.до Малої Азїї. Ібн абд-ез-Захвер, пишучи про 60-і рр. XIII ст., говорить про місто Крим (Солхат, сучасний Старий Крим), заселене кипчаками, русами і аланами. У статуті Кафи 1316 р. згадується  руська церква за мурами міста, при цьому підкреслюється, що вона була там зі стародавніх часів. Іспанський автор Перо Тафур пише в ХIV ст. про те,що в Кафі мешкають такі християнські нації, як руси ( їх він ставить на перше місце), мінгрели, абазги, черкеси,болгари та вірмени. На морських картах Чорного моря на мисі Тарханкут змальований маяк який звали “Руським” (карта 1553р., але відомості явно попереднього століття). У 1475 р.,коли турки здобули Кафу, серед пограбованих і частково проданих у рабство мешканцiв джерело - т. зв. тосканський анонiм - згадує волохів, поляків, русiв, грузинiв і черкесів. Подібних згадок у письмових джерелах ХIII, ХIV i ХV ст. є біля двадцяти. При загальній бідності описових та інших джерел про Крим тих часів, вони свідчать, що майже в кожному більшому міському центрі Криму мешкали українцi, мали свої церкви i, згідно з середньовічною регламентацiєю, що існувала в містах Заходу і Сходу, мали свої окремі дільниці - квартали. З генуезьких часів Криму збереглася в італiйських архівах досить багата документацiя - значною мiрою це протоколи запису торговельних операцій, серед яких нерідко трапляються iмена, які можна вважати прізвищами українських купцiв Криму. Цi протоколи, які поступово публiкують італiйські вченi, починаючи з 60-х рр. заслуговують на велику увагу українознавцiв. При цiй нагоді хочу підкреслити сумне явище: якщо в Італії досі збереглися в архівах досить значнi шари документів з часiв генуезьких володінь у Криму, то документацiя наступного - татарського періоду в iсторiї Криму просто  зловмисно знищувалася росiйськими військами та російською владою, починаючи з середини ХVIII ст., коли було, в основному, спалено бахчисарайський ханський архів, аж до 40-50-х рр. нашого століття, коли загинули рештки документів, відомості про які маємо з кінця ХІХ ст. - 30-х рр. вже нашого столiття.

Видумувати фальшиві псевдоісторичні побудови без джерел набагато простіше, аніж об’єктивно використувати правдиву джерельну базу . Для контрасту можна ще сказати, що в такій нібито відсталiй азійській країнi, як Туреччина, збереглися колосальнi архівнi матеріали про турецьку пiвденну частину Криму, серед яких можна буде зробити ще не одне відкриття про українцiв пiзньосередньовічного пiвденного узбережжя.

Татарські напади на міста Криму догенуезької та генуезької епох (отже, з другої половини ХІІІ ст. до 1475 р.) завдавали великих втрат також українським міським колонiям. Однак навіть турецьке панування, що, як я вже згадував, почалося погромами міського населення, в принципi протягом майже двох сторіч не порушило прав українських кварталів міст. У Кафі, наприклад, невеликі  дільниці (магаля) зі своєю церквою(бо таким був пiд час турецького панування принцип поділу мiст на нацiональнi квартали) зберігалися у ХVІ - першiй половинi ХVІІ ст. У 1545 р. тут було - в українській дільницi - 27 дворів, у 1638 р.- 12. Коли у 20-х рр. ХVІІст. у Кафі почала працювати місiя домінiканцiв, виявилося, що для контактів з місцевими українцями потрібний монах, який знав би їхню мову. Такого ченця домінiканцi спровадили. Десь у 40-х рр. ХVІІ ст., як здається, вільних українцiв Кафи (треба думати, що це були купцi й ремісники) спіткала катастрофа - мабуть, їх силою ісламізували i тюркізували. В кожному випадку, згадок про український  квартал Кафи від середини ХVІІ ст. і далi поки що не знайдено.

Крім цих кількісно невеликих українських колонiй у торговельних центрах, що  складалися з людей цілком вільних, до Криму, починаючи з другої половини ХІV ст., а особливо з кінця ХV ст., коли Кримське ханство стало васалом турецького султана, напливає чимраз більше й більше українських бранців-невільників. Як відомо, Кримське ханство перетворило напади на українські землі, основною метою яких було захоплення ясиру, у своєрідний промисел. Рацції відбувалися майже щорічно, а деколи два-три рази на рік. За моїми неповними підрахунками протягом XV-першої половини XVII ст. татари (не лише кримські, але й буджацькі та іншi степові орди з Пiвнiчного Причорномор’я), а також турки знищили та вивезли з України близько 2-2,5 млн. чоловік. Треба думати, що не менше половини цих людей (решту продавали поза межі Криму) осiдало на пiвострові. Життя українських рабів було дуже важке, до них ставилися з великою жорстокістю, хоча бували періоди, коли їм жилося й трохи краще. Смертність серед рабів була дуже висока.Чоловіків брали на роботи в сільське господарство, вони ставали рабами-слугами в містах (також у мешканцiв не мусульман, а християн). Жiнки ішли до гаремiв; чоловіків часто кастрували. За висловом Михайла Литвина, литовського посла до кримського хана (це 60-і рр. ХVІ ст.), невільники жили гірше від собак. Рабство тривало різний час - бувало, що й досмертно, але є відомості, що в певний період тривало лише 6 років, пізнiше невільників відпускали на волю, але без права покидати країну.

Велика кількість невiльників-українцiв спричинила значнi зміни в Криму в антропологічному, демографічному, і, навіть культурно-релігійному відношеннях.

Перевага українських жінок у гаремах та їх існування у ролi наложниць довели до виникнення, великого прошарку мішаного населення, т. зв. тумiв. Дітей-метисiв також можна було продавати, але так чи інакше, такий процес довів до анропологічних змін, помітних ще донедавна. Татари з аристократичних родiв - мешканці міст поступово втрачали ознаки монгольської та туранської рас, чимраз більше наближаючись до расових типів, характерних для українців. (Таке спостереження зробив у кінці ХІХ-на початку ХХ ст. А. Кримський; такі спостереження робив і я сам у 50-х рр. нашого століття, перебуваючи в середовищі, де були репресованi кримські татари як із степової, так i з гірської та побережньої частин Криму).

В етнодемографічному відношеннi проживання велетенської кількості українського - хоча й підневільного - населення в Криму призвело до того, що в другій половині XVII ст. українці стали основними мешканцями Криму. Це можна статистично довести відносно  Кримського ханства - це можна припускати відносно турецької частини (кафського еялету) Криму. (При цiй нагоді я хочу застерегти від дуже поширеної в наш час помилки, коли Крим у минулому розглядають як одну політичну цілiсть - Кримське ханство. Насправді, Крим поділявся на дві майже рівнозначнi - з точки зору кількості населення - частини: Кримське ханство з столицею в Бахчисараї і портом Гезлеве (сучасна Євпаторія) та турецьку провінцiю - еялет з центром у Кафі. До складу провінції входило цiле пiвденне побережжя пiвострова з такими містами, як Ак-Яр, тепер Севастополь, Балаклава, Мангуп, Алупка, Ялта, Алушта,Судак, Керч, Єні-Кале. Згідно з переписом населення Кримського ханства 1666-1667 рр. (його дані записав у своїх мемуарах турецький мандрівник Евлiя Челебi), на 187 тисяч кримських татар і 20 тисяч вільних представників інших національностей (вірмени, греки, євреї, караїми) припадало 920 тисяч невільників, в основному, для даного часу, українців. Іншими словами, близько чотирьох п’ятих населення Кримського ханства були українці. Аналогічним було, мабуть, становище у турецькій частинi Криму. Ще іншими словами - в абсолютних числах у другій половинi ХVII ст.в Криму було більше українців, анiж сьогоднi.

З етнодемографічної точки зору про  український Крим можна говорити вже в другій половинi ХVII ст. Про антропологічнi наслiдки я вже згадував. Були й культурно-ідеологічнi. Цей же Евлiя Челебі пише, що в Акмечеті (сучасному Сімферополі) були дервіші, мусульманські ченцi, які розповідали йому про Марію, матір “пророка козаків” Ісуса. Очевидно, такі розмови мали дуже мало спільного з ортодоксальним iсламом, для якого жінка просто не має душі.

Хоча побоювання революції рабів, здається, існували в тогочасному кримському суспільстві, До такого вибуху не дійшло не лише тому, що основна маса невільників (крім тих, які пiшли шляхом добровільної ісламізації та тюркізації - це робило потурнаків негайно вільними) була  дуже сильно пригноблена, їх часто довго тримали в кайданах, але й тому, що також для тих, які не відцуралися, в першому поколiннi, свого народу і своєї віри, шлях повернення в Україну або до об’єднання з нею практично майже завжди був зачинений.

Як би не підходити до проблеми чотирьох п’ятих українського населення Криму в другій половинi ХVII ст. навіть враховуючи його обмеженi можливості репродукції в кримських умовах, то, виходячи з етносоціологічної точки зору, майже не пiдлягає сумнiву, що через деякий час українцi, колишнi невільники, разом з тумами-метисами повиннi б утворити якусь окрему етнiчну спільноту зі збереженими українськими фiзичними та духовними прикметами, з бажанням встановити такі чи іншi контакти зі своєю батьківщиною - Україною. Полiтичнi обставини були дуже мінливі й були періоди, як раніше за гетьмана Богдана Хмельницького, а пiзніше за гетьмана Петра Дорошенка, коли стосунки України з Кримом були менш-бiльш нормальними і коли до сформування такої спільноти з вимушених емігрантів та їхнiх потомків могло дійти.

Однак короткозора, якщо не просто по-жорстокому тупа і обмежена полiтика, в першу чергу, Запорозької Січi та деяких керівників (хоча б Івана Сірка, довголітнього кошового, постійного здобичника, що органiзовував грабiжницькі рейди на Крим, у Буджак - і за це, без достатніх підстав, як сьогодні виявляється, був проголошений некритичною українською історіографією козацьким лицарем, яким він нiколи не був), кинула кримських українців, оголошених зрадниками, в обійми ісламізації та тюркізації.

Літопис Самійла Величка від 1675 р. розповідає такий епізод. Іван Сірко під час одного зі своїх наїздів на Крим вивів з тієї невеликої частини, яку він грабував, сім тисяч невільників та колишніх невільників-українців для повернення в Україну. По дорозі на Запоріжжя Сірко влаштував підступну “перевірку” виведених людей - три тисячi з них (серед них також туми) зголосилися, що вони повернуться в Крим, бо там “мають уже свої осідлиська і господарства і для того там лучше себі желають жити, нежелі в Русі, нiчого своего неімущи”. У відповідь на таку відверту заяву Сірко звелів спершу їх відпустити, а потім усіх вирізати(С. Величко.”Летопись событий в Юго- западной России в ХVII-м веке”. Т.2-К, 1851.- С.376-377). Можна собі уявити, який відгомін мав  такий “патріотичний вчинок” козацького лицаря в українському середовищі Криму.  Опинившись між молотом і ковадлом, українцi Криму - ті, яким вдалося стати вільними і здобувати “свої осідлиська і господарства”, поповнили ряди ісламізованих і тюркізованих, поступово розчинившись у панiвних - турецькій та кримсько-татарській - націях.

Грубо, але відверто кажучи - шанс українізації, хоча б часткової, Криму було ліквідовано одним махом зусиллями самих українців.

У ХVІІІ ст.кількість раццій на Україну значно зменшилася - помітно зменшилася питома вага українських невільників чи колишніх невільників. Шляхи повернення в Україну відкривалися рідко; становище ж рабів, навіть звільнених, далi було дуже важким.Слова сучасника (Б.Хмєлевського) з другої половини XVIII ст.: “старі ходять від хати до хати старцюючи, часто вмираючи по вулицях від голоду. Невільникам часто кажуть женитися і в цей спосіб шлях до волі їх загороджено і дітей їх продають або бісурманять". (B. Chmielewski. “Nove Ateny albo Akademia wszelakiey scyencyi petna...” - Ч.4. Львів, 1765. - С.427).

У зв’язку зі зменшенням кількості рабів та з великим попитом на робочу силу в Криму, вже з середини XVIII ст. там з'являються вільнонаймані українські селяни, як на сезонних роботах, так і на постійних. Часто це були вихідці з Ханської України, тобто Єдисану (території між долішнім Дніпром, Бугом та Дністром), в якому від середини XVIII ст. чимраз густіше виникали українські села, спершу з утікачів з Правобережжя, де панувало жорстоке польське кріпацьке гноблення. Постійно до Криму заглядають, уже цілком мирно, січовики з Січей, розташованих на татарській і турецькій територіях - з Олешківської Січі, з Слободзеї. До Криму потрапляють також політичні емігранти з мазепинців та прихильників гетьмана Пилипа Орлика, який орієнтувався, без великих, зрештою досягнень, на турецьких султанів. Зростала кількість українських купців-чумаків, що сезонно навідувалися в Крим зі своїми валками.

З остаточним захопленням Криму Російською імперією (після ліквідації Кримського ханства у 1783 р.) до Криму напливає чимраз більше українського селянства. Це або кріпаки, яких російські землевласники спроваджують у Крим, де поміщики отримували чи купували великі земельні наділи або втікачі від кріпацтва, яким напівлегальним шляхом вдавалося прорватись на Крим і там пустити коріння на землях, залишених кримськими татарами. Крим пережив дві велетенські еміграції до Добруджі та до Туреччини. Першу - в кінці XVIII ст., другу - після Кримської війни (міграція 1860-1861 р.р.), коли різко посилилося переслідування татар, звинувачених російською адміністрацією у зраді на користь Туреччини. Ще на початку ХІХ ст.(у 1802 р.) козаки-українці та поміщицькі селяни - правда, в невеликій, але вже статистично вловимій кількості - були в Акмечеті(тепер Сімферополь), Карасубазарі(Білогірськ), Бахчисараї, Гезлеве(Євпаторії), Кафі(Феодосії), Керчі, Мангупі; їх поселяли також окремими слободами(Підгородна, Ізюмська, наприклад). Кількість селян - та й українських поміщиків(зокрема з Полтавщини) - різко збільшилася напередодні та після закінчення Кримської війни. У 1856 р. в Крим масово втікають кріпаки-селяни Верхньодніпровського, Катеринославського повітів, потім також інших повітів Катеринославської, Херсонської, Харківської, Полтавської, Чернігівської, Курської губерній. На дорогах ставили військові застави, що вели справжні бої (було чимало вбитих) із селянами, які рушали в Крим цілими селами, повними сім’ями, з усім пожитком. Ця міграція відбувалася внаслідок поширення чуток, що в Криму, в зруйнованих містах, прописуватимуть також утікачiв з України. І хоча основну масу селян-кріпаків завернули додому, частинi вдалося прорватися в Крим, де вони, зрештою, могли розраховувати на допомогу земляків, які закріпилися в Криму ранiше. Вже у 1855 р. більшість міського населення в Сімферополі були  українці (це я цитую тогочасних російських авторів Корабльова і Сірякова, які у 1855 р. видали в Петербурзі путівник “Крым с Севастополем, Балаклавою и другими его городами”). Відомості про Сімферопольський некрополь ХVIII ст., опубліковані на початку ХХ ст. кримським українським істориком А. Маркевичем, підтверджують данi антропонімічним матеріалом. Описуючи севастопольський ринок  другої половини  ХІХ ст. російський письменник К.Станюкович писав, що мова на ньому “звучала мягким тоном малороссийского акцента” (Оповідання “Втеча”, події 60-х років ХІХ ст.). Подібних спостережень, що говорять про сильну українську стихію в Криму ХІХ ст. є багато. Поки що не вдається всі цi відомості пiдтвердити статистично, бо, як відомо, російська статистика практично не відрізняла малоросів від великоросiв, а в тих нечисленних випадках коли це робила, дані були явно фальсифіковані.

Вже в кінцi ХІХ ст. з українського кримського середовища почали виходити громадсько-політичнi та культурні діячі. 0дним з найвидатнiших був Іван Липа, що народився в Керчi у 1865 р., письменник, видавець, політичний діяч, спiвавтор програми “Братства тарасiвців” (1893 р.), яке слушно чи неслушно вважають першою східньоукраїнською організацією націоналістичного напрямку. Видатного українського історика-кримознавця кінця ХІХ - початку ХХ ст. Арсенія Маркевича я тільки що згадував. Про організоване українське суспільно-політичне життя в Криму до часів революції 1905-1907 р.р., однак, не могло бути мови - принаймні досі не вдалося знайти переконливих доказів його існування. Утиски царату були надто сильні; в таких умовах український національний рух у Криму, навіть у чисто культурному планi, розвиватися не міг.

Становище помітно міняється пiд час та пiсля революції 1905-1907 р.р. Українське суспільно-політичне i iнше життя (правда, далі неофiційне, напiвлегальне) концентрується у Сімферополі та Севастополi. У 1905-1906 р.р. у Сімферополi виник гурток українських соціалiстів-революціонерів; у Севастополi ще до 1905 р. було утворено гурток “Кобзар” на чолi з директором державної жіночої гімназiї Вячеславом Лащенком. У севастопольському гуртку основну роль грали офіцери-українці морського флоту (флот комплектувався, в основному, з українцiв - їх кількість у період між революціями 1905 та 1917 р.р. доходила до 75%). Українцi Криму отримують власну українську пресу - в сімферопольській газеті “Тавричанин” був постійний окремий відділ “Українцям”.

До того, як перейти до висвітлення  питання про український національний рух у Криму 1917-1918 р.р. хочу коротко зупинитися на мiсце, яке посідав Крим в українській геополітичнiй структурі.

Інтеграцiя Криму з Україною почала здійснюватися з моменту лiквідацiї Кримського ханства. Таврійська область, пiзнiше губернiя, охоплювала до 1917 р. не лише пiвострів, але й три великі повіти сусідньої Степової України, заселенi майже виключно українцями.  Для пiвострова цi повіти відігравали роль сільськогосподарського тилу. Інтеграцiя здійснювалася не лише економічним, але й політично-адмінiстративним шляхом. В період існування Новоросiйського генерал-губернаторства (з 1797 р.) Крим узагалi опинився в “українському оточеннi”. До складу генерал-губернаторства увійшли, крім Таврійської, також Херсонська і Катеринославська губернiї, в один час (до 1842 р.) ще й Кубань - Область Чорноморського війська. Тому не було нiчого дивного в тому, що з моменту свого утворення Центральна Рада розглядала Крим як потенцiйно  складову частину України. Згідно з ухвалами Українського національного конгресу 19 квітня 1917 р. було встановлено норму представництва від Таврії до Центральної Ради - 3 члени. Серед членів Центральної Ради був представник від кримських татар Ю. Дежур Журов. Центральна Рада призначила свого комісара для Таврії у Сімферополi. Як згадує у своїх спогадах Михайло Грушевський, на З'їзд народів колишньої Російської lмперiї, що проходив у Києві 8-16 вересня 1917 р. “з Криму прибула особливо велика їх  (мусульман Криму - Я.Д) делегацiя, незвичайно горнулась до українського руху і викликала гаряче спочуття українців” (М. Грушевський.Спомини.Київ, 1989. № 11.С.140). 7 листопада 1917 р. у Києві було утворено Крайовий комітет для охорони революцiї на Українi, який поширив свою владу на дев’ять губернiй, включаючи Таврійську (цiкаво, що до цього комітету, пiдпорядкованого Центральнiй Раді, увійшли також представники  росiйських бiльшовиків, визнаючи, таким чином, пiдпорядкування Криму Києву).

Великі зміни відбувалися у самому Криму. У Сімферополi після лютневої революцiї відбулися збори української інтелiгенцiї (понад 200 чоловік), на яких було утворено  Сімферопольську українську громаду, її очолив викладач гімназiї Клименко. У складі Залогової (гарнізонної ради солдатських депутатів було утворено українську секцiю для культурно-освітньої роботи. Виник Український військовий клуб ім. гетьмана П.Дорошенка (головою клубу став офіцер Мацько). 24 травня 1917 р. у Сімферополi  відбулося величаве Шевченківське свято, в якому взяло участь близько 15 тис. осіб, делегацiї з Феодосiї, Севастополя, від Чорноморського флоту. В цей же день з українізованих частин Сiмферопольського гарнiзону (вони налiчували 10 тис. чоловік на 30 тис. всієї залоги) було утворено Перший український сімферопольський полк ім.гетьмана П. Дорошенка, що зайняв окрему казарму, вивісивши синьо-жовтий прапор. (Виходить, що у 1917 р. вивісити в Криму синьо-жовтий прапор було легше, ніж тепер!) Пiд час виборів до Сімферопольської міської ради 1917 р. українцi висунули своїх кандидатів i провели до складу мiської ради трьох радних-українцiв.

У Севастополi пiсля лютневої революцiї гурток “Кобзар” вийшов з пiдпілля. У березнi 1917 р. він провів першi збори українських моряків. Почався рух за українiзацію Чорноморського флоту. У квітнi 1917 р. на других зборах було утворено Українську чорноморську громаду на чолi з В. Лащенком, про якого я вже згадував. Українська чорноморська громада мала свій центр у будинку Унiон-банку на головнiй вулиці Севастополя. У громаді працювали військова, просвітня, агітацiйно-пропагандистська  та господарська секцiї, в яких дуже активну участь брали вищі рангом офiцери флоту. До кінця квітня українські корабельні ради або гуртки виникли майже на всіх кораблях флоту, в сухопутних частинах Севастопольської морської фортецi, в частинах морської авіації. У липнi 1917 р. першим пiдняв український прапор мінононосець “Завидний”.
Пiсля проголошення Української Народної Республiки ІІІ унiверсалом(19 листопада) майже половина кораблiв флоту підняла український прапор, у Севастополi відбувся військовий парад.

1917 р. починають у Криму виходити українські книжки. У Севастополi виникло  українське видавництво “Атос”, що вида- ло, між iншим, драматичний твір-комедію В.Товстоноса “Товариш Пролітайло”; у Феодосiї було надруковано брошуру  П. Нечипоренка “Про стародавню Русь”. У наступному, 1918 р. в Сімферополі побачили світ “Пісні та вірші” Д. Ткаченка.

Весь український громадсько-політичний, військовий та культурний рух натрапив на страшну протидію російських шовіністичних кіл та зрусифікованої верхівки деяких національних меншостей(євреїв, поляків). З іншого боку, він користувався підтримкою кримських татар, білорусів, грузинів. При українській допомозі дійшло до утворення в Сімферополі татарського куреня пiд командуванням поручника Ібрагімова.

Як відомо, в кінці грудня 1917р. - на початку січня 1918 р. більшовицькі заколотники почали захоплювати територію Криму, зміцнюючи своє панування жорстоким терором, який коштував життя десяткам тисяч невинних людей. Жертвами терору стали також українські громадські та культурні діячі.

Хоча Центральна Рада в першi мiсяці своєї діяльності займала не завжди послiдовну позицiю, в остаточному результаті вона не відмовилася від цієї територiї та від Чорноморського флоту. 22 грудня 1917 р. в Києві було утворено Генеральний Секретаріат Морських Справ, перетворений 1 березня 1918р. на Морське Міністерство. Ще раніше, 14 січня 1918р. колишній російський Чорноморський військовий флот, а також торговельний флот було проголошено флотами Української Народної Республiки. У квітнi 1918 р. Центральна Рада устами міністра закордонних справ оголосила, що Крим становить частину України. В серединi квітня 1918 р. військова кримська група полковника Павла Болбочана (виділена із Запорозького корпусу генерала Натієва) почала наступ на червоний Крим. 20 квітня група прорвала більшовицький фронт на Сивашi, 22 квітня зайняла Джанкой, 25 квітня - Сiмферополь, поваливши там владу Раднаркому Кримської радянської республiки i захопивши в полон Штаб оборони республiки. Цього самого дня Гордієнківський кінний полк зайняв Бахчисарай. 29 квітня Чорноморський флот у складі 3 бригад лінійних кораблiв, 1 бригади крейсерiв,  1 бригади гідрокрейсерiв дивізії міноносцiв i 22 пiдводних човнiв пiдняв українські прапори.

Однак під натиском нiмцiв, що почали окупувати Крим, українські війська були змушенi вийти з Криму.

Гетьманський уряд, незважаючи на свою велику залежнiсть від нiмецької військової влади, не думав відмовлятися від Криму. В такому дусі діяли представники Української держави в Криму - адмірали Михайло Остроградський-Апостол (травень-червень 1918 р.) та Вячеслав Ключковський (з червня 1918р.). У липні 1918р. в Києві було утворено Комітет Степової України з завданням пiдготувати iнтеграцiю Криму. Місцевий кримський уряд що також опирався на німецьку збройну силу (уряд ген. Сулеймана Сулькевича, білоруського татарина за походженням), проводив різко антиукраїнську політику, намагаючись захопити ті три повіти континентальної України, які ранiше входили до складу Таврійської губернiї. Пiсля митної війни та фактичної блокади, проведених з українського боку, С. Сулькевич змушении був капітулювати. Внаслідок українсько-кримських переговорів у Києві (вересень 1918р.) було опрацьовано прелімінарний договір про входження Криму до складу Української держави зі збереженням внутрішньої автономiї, територіальної армiї, власної адмiністрації, зі статс-секретарем для справ Криму в Кабінеті Мінiстрів України. 11 листопада 1918 р. німцi передали рештки Чорноморського флоту (1 лiнiйний корабель, 1 гідрокрейсер, 7 мiноносцiв) Українi. 16 листопада в Криму,за погодженням з українською стороною, було утворено новий уряд на чолi з караїмом Соломоном Кримом.

Дальшi подiї в Українi та Криму зруйнували тi полiтичні й економічнi зв’язки, якi почали встановлюватися i зміцнюватися. Вони відбилися трагiчно також на становищі українців Криму. На Крим насувалися нові хвилi білого та червоного терору...

Недаремно я зупинився докладнiше на подіях 1917-1918 рр. Менi здається, що тут відчутні деякі аналогiї з подіями в сучасному Криму. Можливо, вивчення цих подібностей  допоможе в боротьбі за рівноправність українського населення Криму, кількість якого досягне незабаром 1 млн. чоловік.

Закінчуючи свою розповідь, постараюся відповісти хоча б поверхово, на питання: скільки, все ж таки, могло бути українців у  Криму напередодні революцій 1917 р. Про  фальсифікаторство росій- ської дореволюційної статистики я вже згадував - та фальсифікаторська лінія відносно статистики Криму тривала також у радянський час. Спробую застосувати метод ретроспекції, виходячи з перепису 1926 р.

За офіцiйними даними цього перепису, в Криму на 714 тис. населення мешкало 301 тис. росіян (42%), 77 тис. українців (близько 11%), 179 тис. татар (25%). Відомо, що в Криму, як і в інших регіонах тогочасної РРФСР, кількість українцiв та білорусів у 1926 р. на суміжних до України та Білорусії територіях штучно дуже зменшували. Корективи, внесені демографічною статистикою, припускають, що в Криму в цей час мешкала приблизно однакова кількість росіян та українців - по 180-200 тис. чоловік (тобто, приблизно по 26%). Треба думати, що співвідношення національностей Криму не дуже змінилося протягом першої Світової війни і т.зв. громадянської війни. У 1913 р. в Криму мешкало близько 730 тис. осіб; якщо вважати, що й тоді українців було 26%, то загальна їх кількість становила близько 190 тис. Очевидно, що ці підрахунки вимагають перевірки (якщо вона можлива), але мені здається, що цифри відповідають тогочасним реалiям.

Які можна зробити висновки з того, що я говорив про етнiчну, а частково й політичну історію українцiв Криму т.зв. дорадянського періоду?

По-перше, починаючи з періоду існування давньої Київської держави, та ще й  ранiше, серед мешканців Криму завжди була значна кількість українців та їхніх безпосередніх предків русів.

По-друге,у ХVII ст. в Криму склалася така етнодемографiчна ситуацiя, що українців на півострові було в 3-4 рази більше, ніж кримських татар i турків. Невміння тогочасної української сторони будувати відносини з Кримом на реалістичних підставах, а також байдужість до долі українців-невільників стали основною причиною того, що в Криму ще тоді не сформувалася багаточисельна за своїм складом українська спільнота. Цей висновок має цілком актуальне політологічне значення дпя нашого часу. Непродумане ставлення до російськомовних прошарків україського населення може не лише закрити шлях до їхнього повернення в лоно укра- їнської нації, але й перетворити цю етнолінгвістичну групу в байдужу або й ворожу до українства. “Caveant cjnsules ne quid respublica detrimenti capiat” - говорив Ціцерон. Тому хай справді “пильнують консули, щоб республiка не зазнала якоїсь шкоди”.

По-третє, національнi переслідування з боку російської адміністрації та шовіністичних кіл російського суспільства в Криму стали причиною денаціоналізації основної маси українського населення Криму. Однак, незважаючи на це національне гноблення, сприятливі обставини революційних років 1917-1918 довели до спалаху національної свідомості, активного і досить міцного суспільно-політичного, вій- ськового і культурного руху серед українців Криму, для придушення якого було застосовано засоби червоного і білого терору.

І, нарешті, останнiй висновок: історія українцiв Криму, як важлива і незвичайно актуальна дослiдницька проблема, вимагає поглибленого вивчення в наш час. Такі дослiдження можуть допомогти зламати не лише панівні зафальшовані стереотипи, але й зруйнувати перешкоди, які стоять сьогодні на шляху українського національного відродження Криму, на шляху, в кінці якого вже справді шануватимуться як права людини, так i права народів та націй. Також української нації в Криму.

Газета “Дзвін Севастополя”, Грудень 1997.