1. Початок мореплавства на Чорному морі та перші походи русичів.

2. Розвиток кораблебудування і морські походи князів Київської Русі (ІХ-Х сторіччя).
 

Досліджуючи історію нашого народу, неможливо оминути увагою вплив річок та морів на його формування як нації. Адже ці природні перешкоди ставали водночас артеріями сполучення між землями слов’ян, - саме по їх берегах утворювалися перші міста-фортеці. По річках проводилися кордони між державами, що змушувало вести постійну боротьбу, відстоюючи стратегічний простір. Володіючи протягом тривалого часу морським узбережжям від Дунаю до Дону, східні слов’яни придбали значний досвід у мореплавстві.
 Наші предки здавна вміли майстерно будувати човни. Спочатку для рибальства й торгівлі, а згодом і для військових потреб.
 На рубежі нової ери (ІІ ст. до н.е. – ІІ ст. н.е.) в пониззі Дніпра виникає ряд населених пунктів Зарубинецької культури, що сприяє розвитку та освоєнню Дніпровського водного шляху. Що, у свою чергу призвело до виникнення в кінці ХІ – початку ХІІ ст. н.е. сотень поселень. Життя та діяльність їх мешканців були пов’язані з мореплавством, рибальством, торгівлею.
Слов’яни з давніх часів будували річкові човни, технологія виготовлення яких була досить проста, хоча потребувала відповідних навичок. Такі човни були різного розміру, серед них були й досить великі на той час: сучасним дослідникам відомий човен, який мав довжину 15 метрів.
Значний вплив на подальший розвиток мореплавства слов’ян мали варяги.
 Розквіт давньої Української держави сприяв бурхливому зростанню кількості населення. Саме в цей час племена уличів, тиверців починають розселення в міжріччі Бугу й Дністра. Прочувши про величезні багатства Києва, до нього вирушають купці не тільки з Європи, але й з Азії та Близького Сходу. Виникають нові торговельні шляхи, уздовж яких будуються міста, фортеці з ринками та портами. В цей час у гирлі Дніпровського лиману виникає місто Олешшя, місто Корчів у Криму, Тмутаракань на Кубані. Річка Дніпро надовго стає головним шляхом сполучення  між Північчю та Півднем, сприяючи не тільки економічному, але й культурному розвиткові Київського князівства.
Арабський письменник Ібн Хардадбах у праці “Книга шляхів і царств” згадує про русичів як вправних купців та мореплавців, що успішно торгували не тільки по Чорноморському узбережжю, але й на внутрішньому візантійському ринку.
Зростання могутності та економічне піднесення Києва не могло залишитись поза увагою Візантії, яка вважала чорноморське узбережжя зоною власних інтересів, небезпідставно вбачаючи могутнього конкурента в Київській Русі. Це у свою чергу, неодмінно наближало військовий конфлікт.
Влітку 860 року київський князь Аскольд здійснив похід на Візантію. Триста шістдесят бойових човнів увійшли до Царгородської бухти Золотий Ріг. Побачивши перед собою могутній флот та добре знаючи бойову вдачу русичів, візантійський імператор погодився задовольнити всі вимоги князя та виплатити велику грошову контрибуцію. Літописець так описав свої враження: “На човнах були варвари, що тримали в руках мечі, грозилися на гору і кричали. Ці варвари – роси – були хорошого зросту, русяві, з сірими очима. Значніші між ними голили бороду й носили довгі вуса. На головах носили оселедці (чуби) з підголеною чуприною, носили гостроверхі шапки, поверх кольчуги були одягнені білі киреї, що защіплялися прищіпкою на правому плечі. Узброєні вони сокирами, сагайдаками, списами та, з обох боків, гострими мечами, а щити в них були довгі та внизу вузькі.” Цей факт уперше засвідчив світові про утворення нової могутньої держави, яка відкрито встала в противагу Візантії на Чорному морі, з інтересами якої змушені були рахуватися країни Південно-Східної Європи та Передньої Азії.
Захист інтересів держави на значній відстані від етнічної території та відсутність надійних сухопутних сполучень гостро вимагали творення морських сил, завдання й побудова яких суттєво відрізнялись від завдань та побудови рибальських або торговельних човнів. Саме тому перші бойові човни київських князів були невеликі, адже головним завданням, яке виконували човни під час походу – була доставка десанту до місця ведення бою. Бойові човни мали руль та з’ємні щогли, на яких піднімалися вітрила. Обмежені розміри та легкість були необхідними умовами, адже в багатьох випадках перетягували волоком, використовуючи, в першу чергу, зусилля екіпажу, який нараховував до 40 чоловік.
Найчастіше плаваючи засоби слов’янські народи – українці, чехи, поляки – називали “човном”. Греки називали човни русів “моноксилон”, тобто однодеревками, маючи на увазі техніку їхнього будування. Виготовлялися ці човни з величезного, зрубленого взимку дерева. Кращими вважалися для цієї справи дерева осики та липи. Після того, як колоді надавалася зовнішня витягнута форма човна,  її розпарювали вогнем та кілками розводили до необхідної форми. Всередині майбутнього човна встановлювали розпірки. На виготовлення одного човна йшло від 2-ох до 5-ти років. Рух човна по воді здійснювався як за допомогою вітрил, так і за допомогою весел.
Археологічні дослідження, проведені на березі ріки Південний Буг, за два кілометри від села Саботинівки (Миколаївської області) у 1937 році виявили човен довжиною 6,15 м, шириною 0,9 м, та висотою 0,81 м, виготовлений із суцільного стовбура 360-річного дуба. Хімічний аналіз показав, що човен збудовано в Х столітті. Є серйозні підстави вважати, що були і значно більші судна, зроблені з декількох конструктивних елементів. Згадки про щогли та реї цілком переконують в тому, що йдеться про судна, спроможні здійснювати морські походи. Щорічне виготовлення декількох сотен кораблів свідчить про державний підхід до справи. Кораблі в Київській Русі будувались у всьому басейні Дніпра. Виготовлення кораблів для морських походів здійснювалося на значному просторі Київської держави, яка простягалася до 900 кілометрів. Починаючи від Новгорода (басейн озера Ільменя, річок Десни й Сейма), Смоленська (басейн Верхнього Дніпра), Чернігова (басейн Десни, Сейма) до Вишгорода (басейн Прип’яті, Тетерева).
У самому Києві було відведено спеціальне урочище річки Почайної, де остаточно оснащувалися всі човни перед походом на Чорне море. До виготовлення та оснащення кораблів залучалася значна кількість людей. Крім чоловіків, що займалися теслярськими роботами, широко використовувалася жіноча праця у виготовленні вітрил. Нескладні математичні підрахунки, проведені сучасними дослідниками, дають можливість визначити приблизну кількість людей, які брали участь у підготовці флоту з 400-500 човнів. Якщо враховувати, що на одне вітрило необхідно було до 16 кв. м. грубої, але міцної льняної тканини, то виходило, що на це витрачалася праця двох ткаль протягом зими. Для виготовлення вітрил на кораблі (разом з додатковими) необхідно було залучення до робіт 2 тисяч ткацьких верстатів, тобто праця жінок 80-100 тодішніх сіл.
Конструктивні особливості човнів передбачали можливість проходження дніпровських порогів та використання суден як на річках, так і на морі.
Літописні джерела донесли до нас устрій та обладнання бойових човнів, які найчастіше мали назву “лодія” . Але вже ці човни суттєво відрізнялись один від одного, поділялися на річкові та морські. Морський човен будувався значно більших розмірів, із міцним корпусом, спроможним протистояти морській хвилі. Морський човен складався із двох основних конструктивних частин. Передня частина якої мала назву “ніс” , а задня – “корма” (“керма”), бо тут було розміщено руль для керування човном під час плаву. На морських човнах було передбачено можливість руху як від весел, так і за допомогою вітрил, які розташовувалися на щоглі. Під час бою, коли необхідно було прискорити швидкість або провести миттєве перегрупування сил, це вдавалося зробити без особливих затрат часу, що викликало здивування та жах у ворогів.
Розвиток мореплавства, відвідування нових земель призводило до бойових сутичок. Адже в ці часи знаходилося немало шукачів пригод, які з купців перетворювались на піратів. Оповідання літописців засвідчують про деякі особливості бойових човнів, які дивували сучасників. Одне з них свідчить: “… гребців у них не було видно, тільки весла було видно, бо гребці були закриті дошками і вояки стояли на горі у бронях і стріляли, а кермачів було двоє: один – на носі, а другий – на кормі, і куди хотіли, туди їхали, не повертаючи ладі” .
Незважаючи на вдалий похід Аскольда, стосунки з Візантією, яка вважала Чорне море сферою виключно власних інтересів, залишалися напруженими, що і змусило у 907 році киян здійснити похід на Візантію під прапорами князя Олега. Для походу на Візантію було створено флот у кількості 200 бойових човнів, кожен з яких уміщав до 40 озброєних воїнів із запасом харчування та бойовим запасом. Ця військова сила складалася з воїнів слов’янських племен: полян, древлян, сіверян та в'ятичів, - до яких примкнули дуліби та хорвати - жителі західних земель. Похід Олега на Візантію проходив двома шляхами: традиційним водним по Дніпру, а потім уздовж західного узбережжя Чорного моря і друга частина, що складалася з кінноти, яка пересувалася вздовж узбережжя суходолом. Підійшовши до Царгорода, слов'яни висадили військо на берег та витягнули на суходіл човни. Розбивши війська, що вийшли їм назустріч, княжа дружина осадила столицю. Описи походу Олега у Візантійських літописах наводять цікаві факти військового мистецтва слов’ян. Літописці доводять, що Олег поставив човни на колеса та при попутному вітрі підігнав їх під стіни фортеці. Крім того, для підсилення психологічного ефекту, кияни запустили повітряних зміїв. Удалий похід князя Олега змусив візантійців підписати вигідні для киян угоди, в яких документально визнавалося право Київської держави на мореплавство та торгівлю на морі. На знак своєї перемоги, як свідчить легенда, на воротах Царгороду Олег прибив свій щит.
Договір, укладений Олегом, надавав великих прав як князю, так і дружині та купцям із Русі. В угоді передбачалося положення про утримання протягом шести місяців київських купців за рахунок греків. Крім того, перед поверненням додому, греки повинні були забезпечити їх вітрилами, всім необхідним для човнів знаряддям та харчами для людей. Договір дозволяв безмитну торгівлю, що давало величезну перевагу перед іншими купцями. Він же регламентував низку міжнародних справ: що робити, якщо затонув корабель однієї з договірних сторін; якщо вбито чужого підданого; на випадок утечі раба та інші. Візантія, крім того, повинна була сплатити Русі значну контрибуцію. Але були передбачені обмеження в правах людей, що приїжджали з Русі. Вони не могли проживати в Царгороді, а лише в передмісті. Могли входити до міста групами не більш як 50 чоловік без зброї, виключно у супроводі грека.
941 року до берегів Візантії наблизився флот , на чолі якого стояв князь Ігор. На сьогоднішній день неможливо точно вказати кількість човнів. Деякі джерела вказують тисячу, інші – удесятеро більше. Як перше, так і останнє число викликають деякий сумнів, але, не зважаючи на це, кількість суден, безумовно, вразила греків. Вони заздалегідь були попереджені про похід і приготувалися до запеклого бою. Недалеко від Босфору візантійська ескадра атакувала киян. Завдяки досконалішій тактиці бою та застосуванню “грецького вогню”, який був до того невідомий слов’янам, грекам вдалося досягти перемоги. Незначній кількості кораблів вдалося вийти з важкого бою лише завдяки тому, що на узбережній мілині грецькі кораблі неспроможні були організувати переслідування. Перевага княжих човнів зберегла частину флота від повного знищення. Зібравши рештки суден, князь Ігор повів флот увздовж узбережжя Малої Азії, руйнуючи її міста та поселення. Обурені цим зухвальством, греки вирішили своєю ескадрою перекрити шлях повернення слов’ян, що призвело до другої битви в несприятливих для киян умовах, внаслідок чого лише десяти човнам на чолі із князем вдалося вирватися до Азовського моря. Незважаючи на поразку, повернувшись до Києва, князь почав готувати другий похід на Візантію, закликавши на допомогу варягів. У 943 році відбувся похід, який був більш вдалий, підтвердженням чого стало підписання миру.
В 964-972 роках до Чорноморського узбережжя повертає свій погляд легендарний полководець Святослав. Прийшовши до влади 964 року, у віці 22 роки, Святослав мав вдачу воїна-лицаря. Його відвага та честь викликали пошану не тільки в друзів, але й ворогів. Святослав був хоробрий, легкий на ходу, як барс. У похід не возив із собою ні казанів, ні наметів. Нарізував конину, воловину або звірину тоненькими шматками, шкварив їх на вугіллі і так і їв. Спав на повсті, підмостивши під голову сідло. Як ішов із ким воювати, то посилав вперед себе своїх послів, щоб вони оповістили про те ворогів, кажучи “Іду на вас”, вважаючи, що не по-лицарськи несподівано на когось нападати. Він воював протягом всього свого правління, ім’я його гриміло по всій території Східної Європи та Західної Азії, про нього писали письменники Візантії та арабського світу.
Свої перші походи Святослав провів на хазар, які жили в низинах Волги. Далі рушив на Кавказ по річці Кубань до землі, що мала назву Тмутаракань, підкоривши племена ясів (осетин), косог (черкесів). Після чого повернувся на Волгу, зруйнувавши столицю волзьких булгар. Повертаючись через землю в’ятичів, теж змусив платити їх данину Києву. Походи Святослава, політична діяльність у відносинах із сусідами розширили кордони .київської Русі на захід до Дунаю, включивши до складу держави – Болгарію. Грецький вчений Лев Диакон, який був свідком переговорів Святослава з візантійським імператором Цимісхієм, свідчить: “Цар виїхав на берег Дунаю з великим почтом, одежа на ньому і на усіх, що були з ним, була дуже дорога й уся сяяла самоцвітним камінням, сріблом та золотом. Назустріч йому виплив човен, а на ньому була невеличка купа людей, і усі гребли веслами, і князь теж, через що його не можна було одразу розпізнати. Як човен під’їхав, князь кинув весло і встав. Він був невеликий на зріст, але дужий, широкий у плечах і з товстою шиєю чолов’яга. Лице в нього було суворе і недобре, ніс плескуватий, очі сірі, брови густі, вуса довгі, борода голена, а голова обстрижена – тільки довга чуприна висіла на маківці; а у правому вусі дорога сережка, а зодягнений він був у просту білу сорочку, трохи більшу, ніж у дружинників. Проводячи військові операції, Святослав широко застосовував флот для маневрування та передислокації військ із метою допомоги військам на суші. Під час походу на Балкани було приєднано 60 міст, які до того сплачували данину Візантії.
У 985 році військова загроза над Київською Руссю нависає зі сторони Сходу. Хазари та волзькі булгари починають руйнувати українські землі, що, у свою чергу, змушує іншого київського князя, на цей раз Володимира, вирушити в далекий похід. Як і попередні рази, ця операція не обійшлася без використання флоту. Несподівана поява значних військових сил на Волзі та вдало проведені військові операції на довгий час заспокоїли сусідів. Незважаючи на це, вже у 988 році, випадає нове випробування київському флоту. Загострюється політичний конфлікт навколо стратегічно важливого міста південного узбережжя Криму – Корсуня (нині Севастополя) або Херсонесу за грецькою назвою призвело до військового конфлікту. Володіння цим містом, що було форпостом Візантії у Криму та забезпечувало вплив на причорноморський степ, контролювало морські сполучення між Півднем та Північчю. Загостренню конфлікту сприяло порушення прав значної кількості слов’янського населення, яке зазнавало утисків від грецької адміністрації.  Вдалий похід князя Володимира на Корсунь мав значні історичні наслідки. Переляканий військовою силою князя Володимира, відчайдушністю  та завзятістю його воїнів візантійський правитель був змушений підписати мирний договір, запорукою якого став шлюб Володимира із сестрою візантійського імператора – Анною. Наслідком цього походу стало прийняття Володимиром та його дружиною християнства. Прийняття християнства мало неоціненні позитивні наслідки не тільки для внутрішнього, але й для зовнішнього життя країни. Церква, з її складною внутрішньою підпорядкованістю, знайомила київських правителів з новими державними моделями управління. Це сприяло не тільки духовному та культурному єднанню, а ще й мало величезний вплив на культурне і господарське життя.
 Захищаючи інтереси держави, київські князі були змушені проводити походи і за межі Чорного моря, в тому числі по Каспію. Шлях на Каспійське море проходив по Волзі, або від Азовського моря – Доном. З Дону в деяких випадках човни перетягували волоком до дельти Волги. Але існував інший шлях. Виходячи з Дніпра, кораблі йшли Чорним морем уздовж берегів Криму до Азовського моря. Після чого, вже по річці Дон, піднімалися вгору, в місці, де Дон і Волга найбільше підходили один до одного. Човни перетягувалися волоком по суходолу. Перші згадки про походи за цим маршрутом відносять ся до 860-880 рр. У 909-910 роках до Каспію одразу надійшло 16 суден, які не тільки вели торгівлю, але й вступали в бойові сутички з ворогом.  За свідченням історичних джерел у 913 році 500 кораблів по 100 чоловік у кожному перейшло з Дону до Волги, прямуючи до хазарського міста Ітилі. Пройшовши місто, яке знаходилося в місці впадання Волги в Каспійське море, кораблі здійснили напади на приморські міста Азербайджану та Закавказзя. Але, повертаючись назад, слов’яни зазнали нападу з боку хазар. Перевага хазар на морі змусила слов’ян вийти з човнів та продовжити бій на суші. Наслідки цього бою були, по тих часах, жахливі: на полі бою полягло тридцять тисяч чоловік. У 943-944 роках таким чином було проведено ряд військових операцій, які закінчилися оволодінням міста-фортеці Бердиш на Каспійському морі. Метою цих походів було, в першу чергу, забезпечення надійних торгівельних шляхів-сполучень із Сходом. У 965 році саме цим шляхом було проведено похід проти хазар та закріплення узбережжя Каспію в передгір’ях Кавказу.
Далекі походи київського флоту потребували значних людських ресурсів та матеріальних засобів. Проведені дослідження відзначають досить значні сили, які залучалися до морських походів. Так у 909-910 роках за даними літопису в морських походах приймали участь від 16 до 200 кораблів. З 913 року їх кількість збільшується до 500.
Київське військо під проводом Олега нараховувало 2000 бойових кораблів, на борту яких налічувалося 80 000 воїнів. Ці цифри підтверджують візантійські літописи, наводячи велику суму викупу, яку сплатили візантійці. Виконуючи вимогу князя Олега щодо виплати по 12 гривень на кожного воїна, царгородська казна спорожніла на 960 000 гривень, що на той час складало величезну суму.
Бойові походи Київських князів свідчать про безумовне утвердження Русі на північних берегах Чорного моря, розвиток військово-політичних, економічних, духовних відносин з Візантією, Сходом та Закавказзям.

На початку ХІІІ століття Київська Русь починає поступово втрачати свій вплив на Чорноморське узбережжя. Основні військові зусилля були спрямовані в цей час на боротьбу зі степовими ордами кочовиків, які все частіше й частіше спустошували українські землі. Ця боротьба виснажувала та знекровлювала країну. Останнє зруйнування Києва монголо-татарами у 1240 році ознаменувало трагічний кінець княжої доби в історії України, на довгий період загальмувавши розвиток вітчизняного мореплавства. Утворення в Криму Татарського Ханства, зруйнування турками у 1453 році Константинополя та посилення впливу на регіон Оттоманської Порти надовго припинило зв’язки України з Чорним морем.