Просвіта Дзвін Севастополя Союз українок ТРЦ Бриз
На першу Галерея Вільна трибуна УКІЦ УГКЦ
Відгуки Бібліотека Пласт Смішного! Лінки

Михайло ЛУКІНЮК
ОБЕРЕЖНО: МІФИ!

29. Міф про безумовне "благо двомовності" в Україні

Визначний знавець європейських - зокрема, й російської - літератур Г. Брандес понад сто років тому підкреслював (1911, с. 164-165), що "Гоголь був малоросом", незважаючи на те, що писав не українською мовою, оскільки "майже всі народжені в Малоросії письменники писали мовою своїх найближчих сусідів, російською чи польською… - зважаючи на зневагу, в якій перебувала їхня мова… Бо, якого б сильного гноблення не зазнавала польська мова, все ж перетерплюваний нею утиск був зовсім мізерним порівняно з тим, якому піддавалася малоруська мова, відносно якої справа мало-помалу дійшла до справжньої винищувальної війни". Додамо, що ці слова визнаний метр в царині європейських літератур написав після тривалих відвідин імперії на запрошення російської сторони…
В умовах цієї війни навіть слово Боже українець мав слухати "мовою Імперії". Великий патріот України, видатний вчений (дійсний автор відкриття "рентгенівського" випромінювання) І. Пулюй писав до "Головного Управління у справах друку" в Петербурзі (цит. за кн.: Стус, 1994, т. 4, с. 390): "Переклади Св[ятого] Письма дозволені в російській імперії на більше як на 36 мовах. Вільно там навіть монголам, туркам і татарам читати і проповідувати слово Боже на своїй мові, вільно й полякам і таким слов'янським народам, як серби, болгари та чехи, що, жиючи розсіяні по всій імперії, становлять тільки малесенький процент російського населення, не вільно тільки - 25 міліоновому русько-українському народові, хоч він із московським ще й одновірний! Минуло вже 21 років (так у цитованому тексті. - М.Л.) з того часу, як моє прошенє, предложене 1881 року шановному "Управлению по делам печати", щоб дозволено на Україні український переклад "Нового Завіта", було признане "не подлежащим удовлетворению"…
Так само цілеспрямовано політика тотального зросійщення, за якої національні мови були просто приречені на вимирання, провадилася і в радянській імперії. І подібний висновок - зовсім не перебільшення. Це змушений був визнати й керівник колишнього Союзу М. Горбачов, який розповів у "Российской газете" (1993), що, коли став Генсеком, то отримував від видатних діячів науки і культури Білорусії листи, в яких вони "криком кричали про загрозу зникення білоруської (читай: і української, бо важко повірити, що такі ж діячі України мовчки споглядали на аналогічний загин. - М.Л.) мови". Він розумів, наголошує Михайло Сергійович, що над національними мовами в СРСР нависла "реальна загроза", оскільки в республіках "навчання поголовно йде російською мовою. Незабаром літературу, що виходить на білоруській мові, нiкому буде читати…" Це, одначе, зовсім не завадило останньому генсекові КПРС впроваджувати в життя заходи, спрямовані на дальше посилення позицій і так жодним чином не ослабленої російської мови, аби на неозорих просторах імперії дійсно, перефразовуючи великого Кобзаря, "від молдаванина до фінна на всіх язиках" все мовчало.
Ті, кому боліло за долю України "криком кричали" і раніше. Навіть українські комуністи інколи насмілювалися виступати проти шовіністичного гноблення - це, наприклад, знайшло своє відображення у резолюції ХІІ-го республіканського партз'їзду, де, зокрема, наголошено (ХІІ з'їзд.., 1934, с. 293): "Великодержавний руський шовінізм є як і раніш головна небезпека в масштабі всього Радянського Союзу". Та й самі російські більшовики попервах всіляко засуджували національну політику "царизму, поміщиків і буржуазії" щодо народів-невеликоросів, наголошуючи (Х съезд.., 1921, с. 334-336), що вона була спрямована на те, аби "убити серед них зачатки усякої державності, калічити їх культуру, утискувати мову, тримати у невігластві й, нарешті, по можливості русифікувати їх". Пізніше українська інтелігенція не раз довела, що є гідною свого високого призначення і добре розуміє, яку небезпеку становить для українського народу підступна "ленінська національна політика", зокрема, мовна.
Ось що писав про мовний геноцид проти українського народу у своєму щоденнику О. Довженко (1995, с. 542) у листопаді 1956 року: "На сороковому році будівництва соціалізму в столиці УРСР (повністю) викладання наук так же, як і в інших вузах УРСР (повністю), проводиться руською мовою. Такого нема ніде в світі… не говоріть мені більше нічого. Я все зрозумів і переповнений вщерть. Якщо мій народ не спромігся на власну вищу школу, - вся абсолютна решта, себто, ну ніщо вже інше не має ціни. Яка нечувана аморальність… Який жорстокий обман…"
Прозаїк О. Сизоненко (1999) згадує, як у 1960 році доля подарувала йому десять днів і ночей "постійного і неперервного спілкування" з Григорієм Тютюнником: їх поселили у сусідніх номерах готелю "Україна" під час Декади української культури у Москві. Упродовж усіх десяти днів, не зважаючи на те, що виступи уславлених українських колективів і окремих митців мали гучний успіх у московської публіки, Тютюнник "залишався мовчазним і байдужим". Навіть попри те, що він "став найпопулярнішим серед українських письменників - учасників Декади" і "був, що називається, нарозхват" (у журналі "Дружба народов" готувався переклад його роману "Вир", а у видавництві "Советский писатель" оформлювався договір на окреме видання), ніде - "ні у Кремлівському Палаці з'їздів, ні у Колонному залі Будинку Союзів, ні у Великому театрі не світліло його похмуре лице".
У відповідь на сизоненкове запитання, чому він завжди такий мовчазний і похмурий, Тютюнник ("я помітив, як він важко і часто дихає") відповів: "…Невже ти не розумієш, що нас тут тішать, як зулусів, цими виступами і концертами, надаючи можливість покрасуватися перед москвичами у сорочках-вишиванках, плахтах та шароварах, позабавляти московську публіку гопаками та хороводами. А тимчасом в Україні вбивається наша мова, все менше стає українських шкіл у містах, а всі вузи, заводи і конструкторські бюро, всі наукові та державні установи русифіковані… Навіть у колоніальній Африці такої наруги над рідною мовою не знайдеш. Це ж повна дискредитація, навіть знищення національної культури, самої нації… Ти кажеш: "Декада!" Показуха і більш нічого. Нам треба мову свою й культуру рятувати, а не возити її на показ палачам". "Коли ви всі це нарешті зрозумієте?" - з болем запитував Григорій Тютюнник.
І цей біль за долю свого народу українські інтелігенти висловлювали не лише у приватних розмовах. У благородному пориванні відкрити очі одурманеному імперськими ідеологами українському загалові вони ризикували оприлюднювати свої погляди, хоча вповні усвідомлювали, чим це їм загрожує у СРСР, цій "цитаделі миру, свободи і демократії". Згадаймо хоча б відомі праці "Інтернаціоналізм чи русифікація?" І. Дзюби та "Собор у риштованні" Є. Сверстюка - вони спричинили свого часу чималий галас. Особливо фундаментальне дослідження Дзюби, де в царині національної політики все було назване своїми іменами! Уявіть лише собі: "увесь радянський народ в єдиному трудовому піднесенні" готується за якихось рік-півтора зустріти найзнаменніше зі свят, піввіковий ювілей радянської влади, на парадному фасаді держави шпаклюються найменші шпаринки, наносяться нові яскраві барви небувалих здобутків і перемог "влади робітників і селян", гордо - на увесь здивований світ - лунають палкі запевнення про "грандіозні успіхи ленінської національної політики", про "остаточне вирішення національного питання в СРСР" і т. ін.
Аж раптом якийсь там Дзюба наважується вголос заявити (1968, с. 24), що "з національною політикою на Україні не гаразд", і навіть висловлює сумнів у тому, чи взагалі "є перспективи в нинішньої національної політики" (там же, с. 254). Відтак, не кліпнувши оком, звинуватив уряд Української РСР у тому, що той, бачите, "не виконує своїх прямих обов'язків перед українським народом, від імені якого він діє і коштами якого диспонує…" А далі, буквально висмоктавши з пальця якесь міфічне "русифікаторське насильство", яке нібито "у нас є", він набрався нахабства ще й запропонувати "протиставити" цьому т. зв. "насильству" (там же, с. 260) "одне: свободу - свободу публічного і чесного обговорення національних справ, свободу національного вибору, свободу національного самопізнання, самоусвідомлення й самовироблення". І це - в країні, керівництво якої упродовж ось уже півстоліття не жаліло ані зусиль, ані коштів, аби зобразити її перед усім світом самим втіленням свободи!
Важко сказати, на що міг сподіватися український "камікадзе" І. Дзюба, направляючи своє дослідження у супроводі роз'яснювального листа на адресу найвищого керівництва УРСР. З такою ж проникливістю та переконливою аргументацією (в першу голову, зі спадку класиків марксизму-ленінізму) можна було б звертатися до кровожерного вовка, намагаючись переконати його перейти на вегетаріянський раціон. Звичайно, то був безнадійний крок. Думаю, що молодий Дзюба вповні усвідомлював це (як, поза сумнівом, розумів це й В. Короленко, намагаючись у вже згадуваних листах "розкрити очі" на жахливі злочини комуно-більшовицького режиму одному із найбільш "гуманних" зверхників радянської Росії). Однак він здійснив цей одчайдушний кидок голіруч на смертоносну амбразуру страхітливого більшовицького дота з бажанням якщо не знешкодити його, то бодай привернути увагу до потворного монстра.
І це не минулося безслідно - ні для самого Дзюби, ані для того режиму, до совісті якого він волав. Голос молодого дослідника-патріота - а то, як наголошує автор передмови, науковий співробітник Бібліотеки Конгресу США у Вашінгтоні С. Олійник (там же, с. 19), був не просто голос такого собі дивака-одинака, а "голос нового українського покоління, що виросло під радянським режимом, але не зазнало тиску сталінського режиму" - було почуто і в Україні, і за її межами . І хтозна, може, саме з цього започаткувався ще дуже сповільнений, однак невідворотний процес розпаду могутньої "імперії зла"…
Таким чином, неважко переконатися, що ні, не мовчала українська інтелігенція (і нині змушена буквально волати сердега - і з тим же успіхом…)!
Між тим, не таке вже воно й безневинне - деформування рідної мови (не кажучи вже про повну відмову від її використання!), оскільки, за визначенням відомого німецького мовознавця і філософа В. Гумбольдта, "мова народу - це його дух і дух народу - це його мова", і, як наголошує знаний український фахівець з соціоніки І. Каганець (1993), "з допомогою цілеспрямованих змін у мові… змінюється людська психіка". Саме з цією метою й здійснювалося в імперії неослабне піклування про посилення позицій "общерусского языка". Це "зрадливе та підступне слово", наголошує Ю. Шевельов (1994, с. 24-25), завжди вірно служило ідеї "ідеї вищості російської мови". У російсько-більшовицькій імперії цей термін з часом замінили на менш шовіністично забарвлений - "общепонятный", що, певна річ, ніяк не вплинуло на його агресивно-шовіністичну суть .
Апологети "общерусскости" добре розуміли, що сaме через російськомовність вони прищеплюють і російськомислення, і російське світосприйняття ("Яка мова, такі й наші думки будуть, - стверджував Б. Грінченко, - московська мова - московські думки". - Цит. за: Пономарів, 2000), що, зрештою, призводить до зросійщення, а фактично - до знищення нашої культури, духовності, психіки. Адже, як наголошував А. Тойнбі (1995, ч. 1, с. 412), "чужа духовність призводить до дисонансу і руйнації" суспільства, яке цим чужим послуговується.
А ось і очікуваний результат: замість патріотів рідної землі, власне, українців, буйним пустоцвітом розрослися справжні малороси - саме в цьому і полягала мета такого "перековування". Тож, якщо хочеш знищити дух народу - доведи до згуби його мову. "Убити народ можна голодом, хімічною зброєю, концтаборами, - наголошує Д. Павличко (Захарченко, 1996), - але найстрашніше вбивство народу - це те, що практикував російський царизм і московський більшовизм, - убивство мови! Коли ми говоримо про відродження України, то маємо на увазі не шаровари і жупани, не воли і солом'яні стріхи, а мову! Коли всі українці в Україні відбудують в собі рідну мову як світло своєї свідомості, свого мислення, тоді відродження нашого народу стане реальністю". Саме недостатнє піклування з боку державного керівництва про зміцнення в Україні позицій державної мови, української культури, розвиток духовності при майже повній безпорадності в царині ринкового реформування української економіки й призвело до того, що нині маємо в нашій державі те, що… маємо.
З іншого боку, продовжує І. Каганець, "психіка народу впливає на його мову, формує її "за своїм образом і подобою". В результаті мова і етнопсихіка творять певну цілісність". А тому і людська спільнота, що є їх носієм, теж складає особливу етноцілісність, тобто є народом, а не населенням - тож К. Ушинський, який хоч і писав російської мовою, але, за висловом Г. Ващенка (1994, с. 155), "подібно до Гоголя, мав українську душу", мав усі підстави стверджувати, що "коли щезне народня мова, народу більше нема". Зрештою, як наголошує доктор соціології Л. Аза (1995, с. 126), "МОВА - НАЙЧУТЛИВІШИЙ ІНДИКАТОР НАЦІОНАЛЬНОЇ САМОСВІДОМОСТІ", цієї найважливішої з-поміж визначальних ознак етносу. Якраз через це "батько народів" так панічно боявся українського села, цього невичерпного джерела та оберега української культури і, зокрема, мови, самого духу українського народу, і саме проти нього раз за разом й спрямовував свої нищівні удари. Тож, як бачимо, не така вже воно й безневинна штука - понівечити й занапастити рідну мову.
Про це, до речі, тобто про серйозну небезпеку, яку несе будь-якому народові чужомовна експансія, прекрасно знають усі ті, хто - і тут, і в Росії - всіляко намагається запевнити нас у тому, що поширення на українських теренах російської мови не становить, мовляв, аніяковісінької небезпеки для українського народу і не може мати жодних негативних наслідків для розвитку української культури, духовності, навпаки, як застерігав академік Д. Лихачов, саме вихід України з-під "благотворного" впливу російської культури буде "катастрофою" для її культури. Така "теорія" настирливо вкладається у свідомість довірливих українців.
А ось якою щирою тривогою не лише за розвиток російської мови - навіть за долю російської нації в цілому сповнилися голоси російських патріотів, як тільки на лінгвістичному виднокраї Росії замаячило усього лиш "засмічення російської мови іноземними словами". Воно й не дивно, адже російські історики завжди вважали, що саме "мова є визначальною щодо етнічної приналежності" (В институте истории.., 1951). То ж не на жарт стривожена цим російська інтелігенція виступила із закликом, що "росіянам треба розмовляти по-російськи" (Русские должны.., 1995). І тут з'ясувалося, що навіть таке засмічення іномовними словами, на думку російських фахівців, "впливає негативно на національний дух народу, його психічний склад, трансформуючи закорінені в ньому традиційні духовно-моральні начала". Ба більше - ця, "мовна агресія, що впливає на психіку", має "далекосяжні цілі" і навіть "являє серйозну небезпеку для нації".
А один із найталановитіших письменників-дисидентів, редактор відомого в Європі журналу "Континент" (Париж) В. Максимов на зустрічі "На захист російської мови", що відбулася з ініціативи Всесвітнього Російського Собору в Свято-Даниловому монастирі у 1994 р., так застерігав своїх співвітчизників (Пастушенко, 1998): "…Весь досвід світової історії свідчить, будь-яка національна ентропія, руйнування етнічних цивілізацій, зникнення з лиця землі народів і держав завжди починалося із втрати мовної культури, із відмови від мовної самостійності, з капітуляції перед лінгвістичною експансією… Кожна країна і будь-який народ мають право захищатися від будь-якої експансії, в тому числі й мовної, всіма засобами, які він має. Мова - гарант нашого національного та державного самозбереження. Втративши її, ми втратимо не тільки батьківщину, а передовсім самих себе".
А ось інший колишній дисидент В. Маленкович, навпаки, закликає надати цьому процесові державного статусу, тобто фактично узаконити мовну експансію. Та ще й намагається з екрану найінтернаціональнішого телеканалу України переконати широкий загал у тому, що ідею підвищення статусу російської мови нібито підтримують (де там - вимагають!) 78 % громадян України. Характерно, що при цьому не наводиться жодних даних про те, хто саме, коли і де проводив опитання, яке дало такі - без перебільшення, сенсаційні - результати. Але ця "дрібничка", певен, зовсім не завадить певній категорії громадян і політичних діячів використовувати наведені В. Маленковичем "дані" вже як незаперечні.
Щоб з'ясувати, яким є справжній стан справ у цій царині, звернемося до результатів опитування громадської думки, проведеного на початку 2000 року Центром "Громадська думка" при Науково-дослідному інституті соціально-економічних проблем міста (грунтовну аналітичну записку "Аналіз ставлення киян до української мови як державної та особливості сприйняття української мови російськомовним населенням столиці", підготовлена на базі отриманих результатів, люб'язно надала автору керівник Центру, кандидат економічних наук Г. Залізняк). Опитування, в якому взяло участь 888 киян з усіх районів Києва (відомо, наголошують автори записки, що зміни в масовій свідомості у ставленні до тих чи інших процесів в столиці на декілька років випереджають їх розвиток у країні в цілому), а "обсяг вибірки та методика дослідження забезпечують точність результату 3%", здійснювалося "з метою визначення ставлення киян до української мови як до державної в умовах конкуренції двох мов (української та російської) та зміни в масовій свідомості мешканців столиці щодо перспектив розширення сфери вживання української мови".
Ось деякі з отриманих результатів. "У захисників російськомовного населення очевидно викличе подив, - наголошують дослідники, - що майже три чверті (70%) їх "підопічних" вважають, що громадяни України обов'язково повинні добре володіти українською мовою". Про необхідність добре володіти російською мовою висловилися "44% російськомовних киян (за даними соціологічного опитування, 53% повнолітніх мешканців столиці в повсякденному житті спілкується виключно або переважно російською мовою; 32% - повідомили, що вони спілкуються рівною мірою обома мовами; українською мовою спілкується тільки 15% киян), стільки ж не бачать в цьому обов'язкової потреби". Що ж стосується надання російській мові статусу другої державної в Україні, то виявилося, що "понад половини російськомовних киян вважають, що "українська мова є атрибутом державності України" і "її вживання в усіх сферах мовлення столиці не відповідає її статусу державної", а "її престиж повинен бути вищий, ніж зараз". Ті, хто має протилежну думку, залишилися в меншості, їх частка менша за 30%. Серед україномовного населення це співвідношення складає в середньому вісім до двох. Більш як удвічі кількісно переважають ті кияни, які вважають, що "поширення державної мови в столиці України не відповідає європейським мовним стандартам".
Виявилося також, що понад половину киян, що спілкуються в житті виключно або переважно російською мовою визнають державний статус української мови і не вимагають такого статусу для російської. Так, 36% вважають, що "українська мова повинна бути державною, а російська використовуватись паралельно, як розмовна в недержавних установах"; ще 16% є прихильниками ідеї "домінування української мови як державної, а використання російської на правах мов національних меншин". Прибічників рівноправності української та російської мови на державному рівні серед російськомовного населення виявилося 43%. Цікаво, що навіть серед росіян, які спілкуються тільки російською понад 40% не вимагають державного статусу для російської мови, а серед російськомовних українців таких понад 60%. З огляду на одержані результати, вважають дослідники, "абсолютно абсурдним виглядає твердження "правозахисника" В. Маленковича, яке прозвучало на телеканалі "Інтер" 10.05.2000 р., що 78% громадян України вимагають підвищення статусу російської мови. Ця категорія в Києві складає менше однієї чверті, що за жодних умов не може перетворитися в 78% по Україні". І з цим важко не погодитись.
"Кому служить "ніби дисидент" Маленкович?", запитує відомий мовознавець із США С. Караванський ("Літературна Україна", 15.06.2000). Як на мене, то відповідь на це запитання ще кілька років тому дав Патріарх Київський і всієї України-Руси Володимир (Романюк). "Де ще є у світі така держава, в якій і після проголошення суверенітету залишився би "язик" окупантів?! - з болем звернувся він до учасників Міжнародної конференції "Мова державна - мова офіційна" (Київ, 26 вересня 1994). - Адже зрозуміло - ті, хто виступає проти української мови, ті ж і проти нашого суверенітету…"
А тому захист державної мови - один із чинників захисту державного суверенітету будь-якої держави. Он, приміром, уряд благополучної й демократичної Франції не посоромився ухвалити (у березні 1996 р.) спеціальну постанову на захист французької мови, якою остання визнавалася за "суттєвий інструмент суспільної згуртованості (ось чому саме українська мова, як і, скажімо, ідея об'єднання сущих в Україні православних церков у єдину помісну церкву зазнають таких шалених нападів з боку тих, кому ця консолідація українського суспільства - як, власне, і незалежна Україна в цілому - мов кістка в горлі. До речі, в колишньому радянському суспільстві роль згаданого "інструмента" відводилася російській мові, і Москва вдавалася до найактивніших заходів у цьому напрямку. Саме тому остання врешті-решт посіла таки місце "общепонятной"… - М.Л.)". Згадана постанова також визнає французьку мову "одним із винятково важливих елементів духовного ореолу" французької нації. Між іншим, цим рішенням передбачено обкладання значними штрафами тих, хто зловживатиме іноземними, зокрема й англійськими словами. І що ж - з боку Великобританії не чути жодних нарікань щодо "утисків" прихильників англомовності (як і спроб ототожнювати будь-яку "…мовність" із відповідною національною приналежністю).
Але то Франція. Україні ж, як запевняє, покликаючись на "добре обізнаного з українським життям… іноземного авторитета" - професора Женевського університету Жоржа Ніви, академік П. Толочко (Що або хто.., 1998, с. 24-25), навпаки, сaме "двомовність, двокультурність" є "багатообіцяючим явищем". Неважко здогадатися, що Ж. Ніва зовсім не єдиний іноземець, який має подібну точку зору. Так, у останньому числі журналу "Сучасність" за 1995 рік була наведена перекладена з англійської мови за сприяння Інституту демократії імені Пилипа Орлика доволі обширна стаття такого собі Домініка Ареля, котрий, висуваючи на підставі аналізу стану справ у постімперській Україні кілька - один від одного гірший - варіантів можливого розвитку подій, вважає найбільш оптимальним такий, за якого буде визнано, що Україна - земля двох народів, мов і культур, а політику "відмови від фінансованої державою університетської освіти російською мовою, яка є першою мовою понад половини населення", вважає помилковою. Самотужки дійшовши висновку, що "російськомовні українці не почуваються жертвами російського панування і не вбачають суперечности між своєю відданістю російській культурі та усвідомленням себе українцями", цей добродій не поділяє "переконаність у тому, що населення держави (за умов України) поділяється на корінне та некорінне", а тому, навіть не гикнувши, відносить висновки про те, що "державною мовою має бути лише українська", а "українська етнічна група (? - М.Л.) та її історія несумісні з росіянами та російською історією", до "сумнівних".
Кореспондент "Радіо "Свобода" Т. Марусик ("Українська панорама", 23.04.1996) звернувся з приводу цього пасажу до паризького історика Франсуази Томи, котра займається новітньою, пострадянською історією України та Росії, як до "експерта, що дотримується ліберальних західних засад у суспільному розвитку". Ось що зокрема відповіла пані Франсуаза: "Я б сказала, що згаданий вами дослідник знаходиться під впливом російського способу мислення. Питання треба ставити абсолютно інакше - стосовно України та її майбутньої орієнтації. Існує українська держава, українське громадянство, і тому необхідно грунтуватися на юридичному баченні речей. А що стосується орієнтації на Росію, тут все ясно: не треба забувати, в якому стані перебуває Росія, і порівняти цей стан з рештою Європи. Для України широкого вибору не існує: або Росія, або Західна Європа. Інтереси України полягають, на мою думку, в орієнтації саме на Західну Європу, а не на центр анархії і насильства, яким є Росія. Говорити інакше - це, щонайменше, інтелектуальний і моральний конфуз".
Але чи так уже необхідно нам дошукуватися думок іноземних "авторитетів", аби зрозуміти те, з чим повсякденно стикається у своїй державі кожен українець? Справді, невже не розуміє шановний Петро Петрович, що ті, хто сьогодні з піною на губах "захищають" своє право на двомовність, - до них, ясна річ, належать не лише, вихідці з сусідньої держави, але й значна кількість збайдужілих серцем "автохтонів" - насправді виборюють для себе й собі подібних виключне право нехтувати, як українською мовою, так і культурою, мешкаючи в українській державі? На жаль, таку демонстративну неповагу до державної мови своєї країни демонструють не тільки пересічні громадяни, а й значна частина українських державних службовців, отримуючи від зневаженої ними держави високу платню та численні привілеї.
Подібної наруги не потерпіла б жодна держава світу. А от черговий обстоювач "рідності" російської мови для українців певен, що лише використання російської мови "створює для нас, українців, сприятливі умови щодо нашого входження у світовий науковий і культурний простір". Наголошуючи на тому, що російська мова "є однією із шести мов міжнародного спілкування", П. Толочко (1998, с. 25) переконує український загал у тому, ніби саме вона "є тим містком, який зв'язує нас з цивілізованим світом". А тому відмовлятися від неї, переконаний він, означає "добровільно прирікати себе на ізоляцію", позаяк, мовляв, "наші українські журнали, монографії і статті практично ніхто у світі не читає" і "посилань на наші праці ви там (йдеться про "англомовні, німецькомовні чи, навіть, польськомовні" видання. - М.Л.) не знайдете, чого не скажеш про російськомовні видання". Слабенька, як на мене, втіха, бо, виходить, що навіть через російськомовний "місток" дістаємося не цивілізованого світу, а всього лише російськомовних видань - певно, таким є рівень тих "монографій". А "непотріб" (дефініція, вжита П. Толочком щодо літературних творів) - скажімо, "нові" історичні дослідження, оперті на застарілі підходи, - якою б мовою він не писався, таким і зостанеться. Тож замість того, аби плекати надії на "рятувальний" місток російської мови, продукуючи твори, здатні зацікавити лише російських істориків і то лише тому, що вони, як і чимала частина українських, все ще перебувають в полоні віджилих радянських стереотипів, краще писати "високовартісні", як радить Петро Петрович письменникам, статті та монографії, здатні зацікавити європейських дослідників. І тоді проблем і з перекладом, і з посиланнями, і запрошеннями до виступів на міжнародних симпозіумах тощо значно поменшає. До того ж, випнувшись із коротких штанців російськомовного "містка", українські дослідники невідворотно дійдуть до необхідності використання згаданих європейських мов (до речі, такі приклади не поодинокі й у керованому П. Толочком Інституті археології), бо лише вони дозволять не тільки збільшити сферу публікацій українських авторів, але й - і це головне - безмежно розширять доступну нашим дослідникам джерельну базу, доступ до якої в СРСР - саме через штучне обмеження грунтовним вивченням лише російської мови - всіляко обмежувався компартійною владою. Тож орієнтувати зараз українських авторів - вчених, дослідників, письменників тощо - не на пряме входження до цивілізованого світу, а через російськомовне віконце, насправді означає відгородитися від нього все тією ж сумнозвісною "завісою" - якщо не "залізною", як було донедавна, то мовною. Це тим більш нерозумно, що ареал поширення російської мови із розпадом СРСР, соцтабору і численних сателітів, фінансово підтримуваних Москвою на Заході (газети, журнали, видавництва, прокомуністичні рухи, громадські організації, партії), значно звузився - і цей процес триває .
До речі, на відміну від наших академіків, європейські дослідники добре розуміють, якими насправді наслідками може обернутися створення подібних "сприятливих умов" для України. Так, французька дослідниця Е. Д'анкосс ще на початку 80-х далекоглядно застерігала, що "утвердження" в Україні цього "особливого виду двомовності" загрожує "поступовим витісненням української культури, перетворенням її в субкультуру найменш інтелектуальних кіл…" (1982, с. 270).
Навряд чи у самій Франції віднайдеться навіть не академік - просто етнічний француз, котрому забаглося б раптом переконувати своїх співвітчизників у "рідності", скажімо, німецької мови. А от в Україні, зазначає П. Загребельний (1999), "навіть сьогодні, коли Україна незалежна, коли стає знана всьому світові, а незабаром (вірю в це, як у Божу благодать!) стане і славна у світі цілому, навіть нині ще знаходяться…" Воно й не дивно, адже "триста літ цвенькання на "общепонятном" серед панів і підпанків, а тоді серед секретарів і секретариків" не могло минутися безслідно. А тому й стало, наголошує відомий письменник, "вже не "Ой, не шуми, луже, зелений байраче", а пісні Пахмутової "И Ленин такой молодой", "Не расстанусь с комсомолом, буду вечно молодым…", і не святий Київ у серці, а "Кремлевские звезды над миром горят", і, як колись мандрували в Крим по сіль (за народною потребою), так тепер безрідні номенклатурники (за власною нікчемністю) готові були чимчикувати до Москви хоч пішки, аби тільки допастися до імперського корита". Та якби ж то тільки вони! На жаль, згубні метастази того "цвенькання" уразили наш національний організм значно глибше.
Ось лише один характерний приклад того, до яких наслідків насправді спричинює намагання увійти не те що до світового, а бодай до російського культурного простору, через оту "багатообіцяючу" двомовність-двокультурність, узятий із "Роздумів з натури…" знаної поетки і публіцистки Л. Голоти (1999). З болем і сумом пише вона про те, як відомі наші естрадні виконавці, популярність яким "принесли саме репертуари з українськомовних пісень", намагаючись догодити (артисти "теж хочуть їсти й пити"!) новоявленим грошовитим "акулам і меншій живності", у яких українська пісня викликає "печію і гикавку,.. псує апетит", бо, не завоївши європейських мов, думають, що "володіють досконало російською", почали все більше вдаватися до виконання пісень з російськими текстами - "так понятнее, не такой хутор". І от "наші Тая з Лілею і Павло з Віталієм… стали співати з чужого голосу - з чужого тексту (між тим, зі знанням справи зазначає Любов Василівна, "поезія - справжня, російська, в тих текстах і не ночувала, хоча в Україні існує ціла школа російськомовних поетів". - М.Л.), і стали казати в своїх інтерв'ю "в этой стране" про Україну…".
І що ж - може, наших "зірок", які "так поспішно і без гордості "вирівняли" свій репертуар на російський мовний простір, запросили хоча б на один сольний концерт у Росію?" Ні, звичайно, бо там і своїх "мама-шику-дамів" - хоч греблю гати, тому й пнуться на наші сцени, в той час як наших естрадних виконавців - "ні там, ні тут "не стояло"… Воно й не дивно, бо "і своє покинули, всього не здобувши, - а могли б, коли б не кидались у зворотному напрямку, і чуже не перемогли, не засвоїли", адже там наша "надзвичайно талановита Т. Повалій з її російськими піснями - навіть не Міансарова…", бо чуже воно і в Африці чуже, і "негр, який співає "Гандзю", - тільки негр, що співає "Гандзю"…
Таке колоніально-рабське викривлення національної самосвідомості підвладних народів практикувалося всіма різновидами Російської імперії, в тому числі й комунобільшовицьким . І от - спрацювало: тепер уже свої нас переконують, що, як і за Петра, найкоротша путь у Європу для українців знову має пролягати через… Астрахань.
Та що там - уже проліг, але зовсім не на європейський простір, а все в той же глухий цивілізаційний кут, з якого ми так довго намагалися вибратись. Ось беремо різдвяну програму передач 2000 року на телеканалі "Інтер", що є спільним дитям українського та російського телебачень, покликаним вводити нас, як і росіян, саме у світовий - чи бодай двомовний - культурний простір, і як саме нам пропонується здійснити оте "входження": Духовне слово Патріарха Київського і всієї України-Руси Філарета… Х/ф "Иностранка"… "Новогодние огоньки" ХХ ст… Х/ф "Обыкновенное чудо"… А. Пугачова в "Новогоднем аттракционе"… "Элка и кореша"… Х/ф "Барышня-крестьянка"… "Капитал-шоу "Поле чудес"… "Подробности" - "Время"… "Былое"… Х/ф "Москва слезам не верит"… Неозброєним оком видно, що увійти у світовий культурний простір поки що не світить (щоправда, там ще є "Мультазбука" - тож, як мовиться, надія вмирає останньою). Ну, а щодо "дво-" - дійсно, багатообіцяюче!..
Як не дивно, але те, чого не розуміє "автохтон" Толочко, а саме: загрозу двомовності для становлення української мови, цієї дійсно визначальної щодо етнічної приналежності ознаки, добре відчувають "не-автохтони" - так би мовити, люди "зі сторони". Ось як пристрасно каже про це Поліна Адамова (пані Поліна, яка вийшла із сім'ї корінних москвичів - її батько завідує кафедрою у Московській поліграфічній академії, до переїзду разом із чоловіком до Києва встигла плідно попрацювати художником-оформлювачем у різних московських видаництвах і театрах; у 1997 р. на Всеросійському конкурсі книги оформлена нею робота "Музеї Росії" удостоїлася першої премії): "Як ви не розумієте, двомовність - це хвороба. Якщо ви не забороните російську мову - ніколи нічого не буде. Мова - це самоповага, врешті-решт - це особисті амбіції: якщо людина хоче жити не у колишній колонії, а в незалежній державі, то невже так важко напружитися і вивчити мову?" ("Та хто там.., 28.07.1999). Саму ж пані Поліну, яка, за її ж визнанням, ще недавно була "цілком нормальною імперською дівчиною", та одразу ж після приїзду до Києва, у котрий вони з чоловіком "просто закохані", взялася за вивчення української мови, тепер дивує, коли на її звертання українською відповідають російською, або коли у столичній бібліотеці, у відповідь на замовлення творів закордонних авторів, "завжди пропонують спочатку російські переклади і не розуміють, чому ми хочемо читати світову драматургію по-українськи - мовляв, "по-русски же лучше". Чим тільки - я не розумію". А тільки тим, що бібліотечні працівники й досі провінційно комплексують перед "великою та могутньою" і не ймуть віри, що українська - нічим не гірша…
Між тим, російській мові, схоже, й самій нездужається. Хоча її ніколи не переслідували, а тим паче не забороняли, не винищували її носіїв, не таврували "неперспективною" її літературу, навпаки - всіляко викохували та пестили, порошинці не давали впасти, однак - занепадає. І справа тут зовсім не у згаданому "засміченні" чужомовними словами. Не маючи на меті піддавати детальному аналізові цю проблему, спрямуємо зацікавленого читача до компактного дослідження М. Жуйкової (1998) , яка доходить висновку, що "глибинним чинником занепаду російської мови стала тоталітарна система, що протягом семи десятиліть використовувала цю мову для дезінформації, обдурювання народу" (незнайомим із цією моторошною "системою" людям навіть важко усвідомити, скажімо, жахливе значення звороту "десять лет без права переписки", або зрозуміти, що приховувалось під виразом "выполнение интернационального долга", або уявити, як могло коротке слово "доставать" заміняти майже половину і так дуже вкороченого словника економічних термінів - пояснень цих евфімізмів не містив жоден словник радянських часів). Коротко ознайомимо читачів лише з однією специфічною ознакою недуги російської мови - її роздвоєністю (а врахувуючи існування ще одного відгалуження великої мови, знаменитого російського "мaту", розповсюдження якого останнім часом суттєво зросло, то й розтроєністю).
Ось що сказав про цю недугу кореспондент популярного московського журналу "Огонек" у своїй бесіді з композитором В. Артемовим (Чернов, 1991): "Сьогодні є дві мови: є російська і є радянська, схожа на російську, але примітивна, скорочена, з неправильним вживанням слів, викривленням чи підміною їх значення і змісту, з якимось глумливим акцентом, така собі своєрідна партійно-адміністративна "феня", на якій "ботає" все наше начальство". Тож одним із фантомів російської мови є мова "високого штилю", себто літературна, зараз практично мертва, другим - спрощена до неможливості, обмежена потребою задовольняти лише найпростіші споживацькі потреби, яка є таким собі "совковим" варіантом першої. Саме вона, завдяки відповідній мовній політиці радянського керівництва, набула широкого розповсюдження на неозорих просторах СРСР, зокрема й серед того ж таки керівництва, саме через цю, за висловом згаданого московського історика Є. Анісімова, "пташину" російську мову запроваджувалася та соцреалістична "ерзац-культура", з допомогою якої, "русифікувалися інші народи" (Анисимов, 1989).
Саме ця мова, знову повертається до піднятої теми "Огонек" (Полянский, 1991), поширилася настільки, що уже "настала пора готувати для наших департаментів нижчого і середнього рівня дешифрувальників тих документів, що спускаються в народні маси. Адже партійно-бюрократична стилістика є заразливою…" На думку автора, "велика російська" обов'язково помститься за таку зневагу до нього відповідним спрощенням мислення. А котрий же з двох, власне, пропонується нам, "без'язиким", як перспективний? Достатньо бодай побіжно глянути на вал друкованої продукції, що брудним потоком затопив пресові кіоски та поріділі книжкові крамниці, т. зв. розкладки на базарах та на вулицях наших міст, аби переконатися - ні, зовсім не перший із них.
Розуміючи й поділяючи цю щиру стурбованість росіян щодо власної мови та нації (а для відродження першої, як слушно наголошує та ж М. Жуйкова, друга "мусить звільнити свою ментальність від імперської ідеології, навчитися шанувати інші народи та їхню свободу"), не розумію однак, чому ж вони такі нечутливі до тієї небезпеки і тих негативних наслідків, які, за їх же тлумаченням, не може не нести українській нації не якесь-то там "засмічення" української мови російськими словами, а повномасштабна російськомовна агресія? Адже саме з повсякчасної мовної дискримінації починаються душевний дискомфорт та приниження українців. І це - на рідній землі, у такій омріяній незалежній українській державі!
Дійсно, нечувана аморальність і жорстокий обман...

1 Дзюбине донкіхотство, наголошував у відомому есеї "Серед снігів" (1970) відомий дослідник В. Мороз, "дало більше, ніж "реалізм" усіх премудрих поросят, разом узятих (з точки зору "реалістів" українська справа завжди була безнадійною)… Що з русифікацією треба боротись - це знали. Але цього було не досить. Треба було ще побачити реальну людину, яка реально бореться проти русифікації. Потрібна була іскра, щоб запалити в людині давно готове багаття. Якраз у цьому сенс Дзюби та інших шестидесятників - у тій іскрі одержимості, яку вони принесли в заморожену українську дійсність" (цит. за кн.: Русначенко, 1998, с. 489-490).

2 Як засвідчує історія розвитку людського суспільства (Тойнбі, 1995, ч. 1, с. 455), "наслідки перетворення локальних рідних мов у екуменічну загальну мову (між тим, наголошує цей відомий дослідник, своєю перемогою над своїми суперницями така мова завдячує "певним соціальним перевагам" етносу, способом спілкування якого вона була. - М.Л.)" не такі вже й безвинні: "ціна, яку платить мова за те, що стає загальною - це втрата власної досконалості"…

3 За твердженням генерального інспектора вивчення російської мови Франсуази Давидової-Петі, опублікованим у паризькій "Ліберасьйон" ("Почему французы не хотят изучать русский язык?" - "Наша республика", 17.11.1995), "від початку 80-х років [ХХ ст.] кількість учнів, які вивчають російську, продовжує зменшуватись". Пані Франсуаза відзначила загальний "відступ рідкісних мов", оскільки вони вважаються "бесполезными и трудными". А ось і результат такого ставлення: "в більшості міст відійшли в минуле класи, де російська вивчалася в якості першої іноземної мови. Класи "другої мови" теж стали рідкістю". Тож тепер юні французи її вивчають в якості третьої мови - як арабську чи японську. І хоча в аспірантуру з російської мови "все ще приймають по двоє аспірантів щорічно, то закінчивши її вони в кінцевому рахунку забувають кирилицю і викладають французьку мову, історію і навіть шиття"…

4 Так, у постанові ЦК КПРС "Про 60-ту річницю утворення СРСР" ("Правда", 21.02.1982) саме російська мова, "добровільно прийнята радянськими людьми як мова міжнаціонального спілкування,.. відкрила всім нашим народам широкий доступ до духовних багатств світової цивілізації". Щоправда, перед цим довгий час "північні брати" уперто - з кров'ю - видирали українців із наукового й культурного простору Європи, у якому останні вже віддавна перебували і, до речі, були зовсім не з останніх…

5 Цікаве дослідження того, "як рабовласництво (а рабство в Росії "полишалося основою суспільного ладу аж до 1861 р." - М.Л.) та створене ним суспільство - формувало російську мову", здійснив професор О. Боргардт з Донецька (2000).

До змісту Михайло ЛУКІНЮК "ОБЕРЕЖНО: МІФИ!"

Ідея та наповнення - Микола ВЛАДЗІМІРСЬКИЙ