Михайло ЛУКІНЮК
ОБЕРЕЖНО: МІФИ!

28. Міф про страшну "загрозу українізації" та "утиски росіян" в Україні

На шпальтах ЗМІ певної спрямованості все більшого загострення набуває тема "насильницької українізації". Оскільки майстри нагнітання психозу не відзначаються особливою винахідливістю ані у доборі матеріалу, ані у підходах до висвітлення згаданої "проблеми", то для створення у читача відповідної уяви щодо просторікувань на згадану тему обмежимося розглядом творіння такого собі добродія О. Каревіна, опублікованого на шпальтах часопису "Новости" (1996).
Не надто обтяжуючи себе аргументацією - ["як відомо, до 1917 року великороси, українці (малороси) і білоруси вважалися належними до однієї "русской нации". Ну, по-перше, якщо так вважалося - не зайве б уточнити, й ким саме - то це ще зовсім не означає, що так воно і було насправді, хоча пересічний обиватель, дійсно, міг собі таке дозволити. А по-друге, те, що навіть дійсно могло побутувати "до 1917 року", зовсім не обов'язково мусить вважатися таким самим і сьогодні], автор знову витягає на світ вже давно і добряче побитий міллю великодержавний міф про "єдину колиску трьох братніх народів".
Відчувається, що цього добродія аж корчі хапають від усього, що діється в Україні у царині так званої "українізації" (признатися, то й мені гірко від того, що Україну доводиться навертати до її природніх - українських - витоків). І не лише нинішньої. В кращих радянських традиціях виводить він корені цього подразливого для його свідомості процесу від "вождя світового пролетеріату", який "обожнював… усілякі експерименти і як один із них вирішив ліквідувати в Україні вживання російської мови". Панові Каревіну не до смаку не лише "ленінська" ідея, а й самі методи, якими вона проводилася: "Адміністративними методами українізувалися видавнича діяльність, преса, радіо, кіно, театри…" А чи не пригадає пан Каревін, якими саме методами тривалий час піддавалася деукраїнізації й ця "діяльність", і багато інших сфер життя українського народу?
Таких указів, спрямованих на те, аби вилучити із ужитку все українське, було чимало. Згадаймо бодай декотрі з них: заборона купувати книжки "литовського друку" (1627 р.); заборона привозити українські книжки до Москви (1693 р.); наказ Петра І щодо того, аби "в Києво-Печерській та Чернігівській типографіях наперед книг ніяких не друкувати" (1720 р.); заборони петербурзького Синоду друкувати українські книжки (1755, 1766, 1769 , 1775, 1786 рр.); заборона Катериною ІІ викладання українською мовою у Києво-Могилянській академії (1763 р.); наказ про обов'язковість "чистої російської мови" в Київській академії, "всіх училищах Імперії" (1784 р.); заборона видавати підручники, літературу для народного читання та книжки релігійного змісту українською мовою (сумнозвісний циркуляр 1863 р. імперського міністра внутрішніх справ Валуєва); таємний "Емський" указ Олександра ІІ про заборону ввезення до імперії будь-яких книжок і брошур малоросійським "наречием", заборонялися також сценічні вистави, спів, читання та друкування текстів до них українською мовою (1876 р.); заборона викладання у народних школах та виголошення церковних проповідей українською мовою (1881 р.) ; указ Олександра III про заборону проводити "хрещення українськими іменами" (1888 р.); заборона видавати українською мовою книжки для дитячого читання (1895 р.); указом Сенату Російської імперії україномовна культура і освітня діяльність оголошені шкідливими, "бо можуть викликати наслідки, що загрожують спокою і безпеці" тощо.
І це лишень дрібка із великої кількості виданих тільки найвищими інстанціями імперії заборон, а якщо сюди долучити ще й напродуковані місцевими органами, то таких - годі й полічити! Так, у "доповіді Міністрові внутрішніх справ про заходи проти українського народу" полтавського губернатора фон Богговута від 4 лютого 1914 р., зокрема, вимагалося (Кучерук, 1991) призначати на різні керівні посади до народних училищ "виключно великоросів", на посади вчителів - "по можливості тільки великоросів", а "кожного вчителя, що виявляє схильність до українського, негайно усувати".
Аналогічні вимоги висувалися і щодо формування духівницьких "кадрів": "На чолі єпархій ставити архиєреїв виключно великоросів, до того ж твердих і енергійних. Чинити найсуворіший тиск на тих зі священників, які заражені українофільством. Єпархіальних спостерігачів за школами призначати виключно із великоросів. Звернути особливу увагу на семінарії і ставити на чолі їх виключно великоросів, вилучаючи інших. Учбовий персонал має бути виключно з великоросів. За семінарії треба взятися і викорінити д у х українства, що в них угніздився… Взагалі не допускати на різні посади людей, які коли-небудь - хоч би й у віддаленому минулому - мали стикання з українським елементом". Погодьтеся, що українцеві проскочити через такий густий загороджувальний невід було практично неможливо. І це - на власній землі!
Ось що свідчив у написаній ще "в часи шовіністичного чаду першої світової війни", а надрукованій лише в наш час статті "Українське питання і російське суспільство" видатний вчений, академік В. Вернадський (1996): "Заходи уряду проти українського руху, не враховуючи особистого переслідування українських діячів, виявилися у винятковому цензурному режимі, який обмежив вживання української мови у пресі найвужчими рамками, в утисках української драматургії і сцени, в нагінці на українську мову в школі, у загальному ворожому ставленні до будь-яких виявів української національної самосвідомості… В окремих проявах боротьби з "українським сепаратизмом" адміністрація, надто місцева, доходила до переслідування найбезневинніших і природніх проявів національної української стихії, таких як співання народних пісень, виступи кобзарів і т. і." Одна лише розповідь про безжальне тотальне викорінення такого суто українського явища як кобзарство радянською владою, яка зважилась на поголовне знищення цих унікальних співців, закликавши їх до Харкова на т. зв. кобзарський з'їзд, буквально приголомшує!
Ось як згадує про цю безпрецедентну розправу харківський кобзар А. Парфіненко (Я їхав.., 1991): "Коли у Харкові було проголошено про кобзарський з'їзд, по сталінському наказу забирали всіх. Були облави на базарах… З'їзд… відбувся у Харкові взимку 1934/35 рр… По усяких підрахунках було їх 337… Доїхали до Москви, звідки їх направили в Сибір. Скинули їх з составу в поле. Всі люди роздягнуті, без одягу, без нічого… До найближчого житла 150 кілометрів"… Як зазначив у передмові до цих спогадів К. Черемський, "якщо на початку століття - в час, офіційно відомий як "період кобзарського занепаду", на Україні існувало до 3000 кобзарів та лірників (Кирдан.., 1980, с. 29), то наприкінці 30-х років у пік "розквіту радянського кобзарства" (як тоді писалося) на т.зв. Першу Республіканську нараду змогли зібрати лише 37 співців"… Подиву гідне те, що й ці збереглися. Та, певно, такі "методи" панам каревіним більше до вподоби.
Впровадження в життя такої "національної" політики, яка, використовуючи вислів із Записки міністра народної освіти Російської імперії графа Уварова цареві Миколі І (Десятилетие.., 1864, с. 129), завжди була спрямована на те, аби "…придушити д у х окремої… національності та злити його з загальним російським духом", невідворотно мало призвести - і це, без сумніву, чітко усвідомлювали її творці - до фатальних наслідків для українського народу. Та й хіба тільки такими лякливими для цього добродія адміністративними методами виховували в українців щиру любов до імперського "отечества"?! Вже одразу після смерті гетьмана Б. Хмельницького, пише доктор історичних наук В. Сергійчук (Чи втретє.., 1992), "самодержавство вирішує широким фронтом наступати на ті права і вольності українського народу, зберігати які присягав своєю державною печаттю Олексій Михайлович".
Ця спроба московського уряду нав'язати нові статті договору була сприйнята в Україні як "серйозний підкоп під основи тієї Української держави, що існувала в рамках "Березневих статей" 1654 року" і викликала "широку хвилю протестів і обурення". Тому скликана в жовтні 1657 року Генеральна Рада козацької старшини підтримала висловлену гетьманом І. Виговським заяву про небажання "бути в неволі". "У ході цього першого збройного конфлікту, - наголошує В. Сергійчук, - особливо прославився своєю жорстокістю до українського населення російський воєвода князь Юрій Барятинський: за словами дореволюційного історика Г. Карпова, по дорозі до Києва він повісив 3000 чоловік. Це він запропонував цареві, аби втримати в руках Київ, "высечь и выжечь" на захід від міста все підряд на 150 верст. Сам Барятинський визнавав, що ним знищено в такий спосіб тоді 15 000 українців"…
І все це відбувалося не рік, не десять і навіть не сто років! "Більш як триста років Росія підносила до рангу своєї державної політики винищення українства - етнічне, культурне, політичне, економічне, духовне, фізичне", - говориться у Зверненні Української всесвітньої координаційної ради до Президента, Голови Верховної Ради та Прем'єр-Міністра України від 21 липня 1993 р. Навіть постреволюційний поділ росіян на непримиренних - "білих" та "червоних" - ворогів нічого не змінив у їх ставленні до "молодших братів": і одні, й другі однаково безжально винищували українських патріотів, як, зрештою, і українців взагалі - згадаймо, яким небаченим кровопролиттям ознаменували захоплення Києва, на той час столиці Української Народної Республіки, муравйовські зайди, і що було в Україні затим!
Та це був лише початок більшовицького "приручення" непокірних українців, виховання в них розуміння того, хто справжній хазяїн у їхній хаті - попереду були ще моторошні голодомори, масові депортації, майже поголовне винищення української інтелігенції, яку наш автор, звичайно ж, сприймає тільки "окавиченою" .
А й справді, якщо "українська та російська культура мають одні, спільні корені", і до того ж "мільйони українців вважають російську культуру своєю", то чи потрібна взагалі ще й якась там окрема українська культура чи мова, а отже й якась своя інтелігенція та, зрештою, - окрема українська нація і держава? Як видно із цілком прозорої позиції автора, всі ці "непорозуміння" заслуговують лише на одне: зникнути з лиця землі, як свого часу "зникла" славетна Александрійська бібліотека (коли призвідця арабської навали, що знищила древній Єгипет, доручив мудрим імамам вирішити долю цієї світової скарбниці знань, ті невдовзі винесли такий вердикт: якщо в цих книгах написано те ж саме, що і в Корані, то вони просто не потрібні і мають бути знищені, а якщо в них написано щось інше, то вони - шкідливі, а отже тим паче мають бути знищені), тобто, все це має бути принесене в жертву імперським інтересам.
Та що О. Каревіну жертви, яких зазнав український народ у процесі імперського привчання до покори - від щонайменших результатів клятої українізації його аж вивертає. "На вкраїнську переводилася вся система освіти. Мова стала головним предметом повсюдно - від початкової школи до технічного вузу. Тільки на ній можна було вести педагогічну та науково-дослідну роботу. В той же час вивчення російської мови ставало необов'язковим"! Через це, ллє сльози добродій Каревін, "діти представників "некорінної національності" для отримання освіти рідною мовою змушені були вирушати до РРФСР". Ну, по-перше, це твердження є узвичаєним для авторів подібного штибу перекрученням дійсного стану речей.
Ось, скажімо, в числі 9 московського журналу "Революции и национальности" (орган Ради Національностей СРСР і комуністичної академії) за 1931 рік читаємо про успіхи "ленінської національної політики" в Україні (Гитлянский, 1931): "Що ж стосується школи на рідній мові, то картина така: із загальної кількості російських дітей, охоплених школою, в минулому році навчалося російською мовою 81,2 %". Зважаючи на це, автор тієї віддаленої від нас у часі публікації цілком логічно додає: "Цю цифру, між іншим, не завадило б запам'ятати всім тим, шовіністично налаштованим російським дрібнобуржуазним інтелігентам, які не перестають твердити про "утиски" на Україні інтересів російської національності". А по-друге, як на мене, то розумніше було б тим діткам научатися української мови, любові та поваги до землі, що годувала їх, та до народу, що дав їм притулок у власному домі та наділяв усім, що мав сам, якщо дійсно мали намір і надалі жити в Україні - саме так змушені були діяти мільйони українців, яких кого "пряником", а кого й батогом затягали в Росію чи іншу чужодаль. Але ж і то добре, що ті діти бодай мали куди вирушати "для отримання освіти рідною мовою". А куди податися нашим дітям, якщо на рідній землі отримати освіту рідною мовою неможливо, а іншого прихистку у них нема ніде?
Та що цьому "поборнику справедливості" до мільйонів українських українців (на відміну від "російськомовних українців", порушенням "прав" котрих автор так щиро переймається) - все українське його просто бісить. А щодо української мови, то це, зрозуміло, всього лише "штучно ополячений галицький діалект" , та й українська наукова термінологія просто не може бути іншою, окрім "перекрученої" чи "поспіхом вигаданої незрозумілої (а якщо комусь із цілком зрозумілих причин такою ж незрозумілою видасться, скажімо, арабська мова, то це теж має сприйматися як безперечне свідчення її "перекрученості", а чи, можливо, чогось зовсім іншого?). А з іншого боку - справді наша мова була покручена й понівечена упродовж довгих століть гірких поневірянь українського народу чи то в "панських", а чи в "братніх" приймах. Тільки бодай мимохіть зіткнувшись зі світом художньої української класики, відчуєш раптом, як гнітюче мало обізнані ми з величезним багатством рідної мови, цього божественного витвору багатьох поколінь наших предків.
І ще гіркіше стає на душі від бачення того, наскільки сьогодні вона зневажена власними дітьми, котрі, хто зрісши на отруйному ідеологічному грунті "молоткасто-серпастого" режиму, а хто піддавшись облудним проповідям теперішніх бєлінських та богговутів, відверто нехтують цим незамінним джерелом нашої духовності… Між тим, ця "перекрученість", ба навіть "незрозумілість", дивним чином не завадила видати першу в світі "Енциклопедію кібернетики" (1973 р., у двох томах) саме українською мовою. Однак це, звичайно, не може приховати того незаперечного факту, що в Україні часів СРСР технічна література українською мовою й справді майже не друкувалася, а що стосується перекладів іноземної науково?технічної літератури - то зовсім. І аж ніяк не через брак чи недосконалість технічної термінології в українській мові …
Ті ж, хто наважується, всупереч уподобанням автора, цю "ридну мову" впроваджувати чи то пак "насаджати" (сюди, попри "інших "захисників нашої культури", потрапляє й Олесь Гончар, "один із ініціаторів нової українізації"), то вони, ясна річ, ніхто інші, як "духовні діти" Кагановича, "емісара ЦК ВКП(б)", котрий і керував програмою "українізації". Я далекий від наміру бодай якось відбілювати "залізного Лазаря" та інших "партійних бонз" - можливо, що для них українізація була експериментом чи навіть тимчасовою примхою . Але ж для українського народу відродження його мови, культури, духовності, побудова власної держави - життєво важлива справа. Звичайно, у будь-якій справі бувають і недоречності, і певні негаразди - як відомо, навіть на Сонці є плями. І хоча це зовсім не заважає людству ставитися до нього як до життєдайного джерела, завжди знаходяться спритники, що докладають усіх зусиль, аби будь-що - навіть найменшою плямою - затягти, мов хмарами, усе Світило.
А насправді то, як любив примовляти Шельменко, у цій справі - все "трошечки не так". Як цілком слушно наголошує у московському журналі "Дружба народов" В. Коваленко (1995, с. 206), більшість із кількох десятків мільйонів колишніх громадян СРСР, що в результаті його розвалу опинилися за межами своїх національно-територіальних утворень, "не мають і малої дещиці того, що мають в "ближньому зарубіжжі" росіяни: ні шкіл, ні телебачення, ні газет. І, як мовиться, нічого, живі… Кому це дуже не до вподоби - повертаються на батьківщину. Та ніхто не вчиняє істерик, не рве на грудях сорочку, не закочує очі: "принижені, відторгнені, обпльовані!".
Але ось, зокрема, що засвідчує статистика: "для задоволення культурно-мовних потреб російськомовних громадян в Україні діють понад 3000 дитячих дошкільних закладів . Фахівців з російської мови в Україні готують 11 університетів та 20 педінститутів. Російською мовою в Україні навчаються понад 0,5 млн. студентів, або 57% від загальної кількості. До послуг громадян майже 25000 масових та універсальних бібліоте, у яких 62% складає російськомовна література, діють 14 українських державних театрів з виставами російською мовою. На книжковому ринку російськомовна література становить близько 90%. Російською та двома мовами транслюється та видається більшість засобів масової інформації. На теренах нашої країни активно діють 34 республіканські і регіональні національно-культурні товариства та об'єднання, які репрезентують права російськомовних громадян…".
Ці дані взято із "Заяви Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини" ("Літературна Україна", 24.02.2000), зробленої 16 лютого 2000 р. у відповідь на "негативну реакцію деяких офіційних установ і представників владних структур Російської Федерації на рішення Конституційного Суду України про тлумачення ст. 10 Конституції України щодо порядку застосування державної мови в органах державної влади, місцевого самоврядування та навчальних закладах". Згідно з цим рішенням, проголошеним 16 грудня 1999 р., для згаданих органів влади і державних закладів "українська мова як державна є обов'язковим засобом спілкування" на всій території України. Те ж саме й стосовно "мови актів, роботи, діловодства, документації, публічних виступів тощо…".
І хоча згадане рішення ніяким боком не стосувалося жодних офіційних установ чи представників владних структур Російської Федерації, саме вони оту "негативну реакцію" й продемонстрували, що було скваліфіковане Уповноваженим ВР України з прав людини Н. Карпачовою як "безпідставне втручання у внутрішні справи" нашої держави. А зазвичай незворушне МЗС України вручило Тимчасовому Повіреному в справах РФ в Україні В. Лоскутову ноту з приводу "безпідставних звинувачень російською стороною України в порушенні мовних прав російської національної меншими" і навіть - чи не вперше на державному рівні - "привернуло увагу [російської сторони] до того, що в Росії досі нема жодної державної української газети, журналу, бібліотеки або професійного українського театру і діють лише кілька шкіл, де вивчають українську мову" ("Голос України", 16.02.2000). Та що для заповзятих захисників "зневажених прав" російської меншини дійсний стан речей! Вони своєї правлять: мовляв, Конституційний Суд порушив відповідні європейські хартії.
Ось як прокоментував це у своєму виступі на Міжнародній науково-практичній конференції "Національна ідея. Уроки останнього десятиріччя", що відбулася в Києві 14 квітня 2000 року, член Конституційного Суду України, доктор юридичних наук М. Костицький ("Українська газета", 08.06.2000): "Візьмімо другий пункт Європейської хартії прав людини, де йдеться про засоби масової інформації. Там записано, що кожна держава зобов'язана для осіб, які користуються регіональними мовами, і для національних меншин створити хоча б одну радіостанцію та один телевізійний канал, які б здійсювали мовлення регіональною мовою чи мовою національної меншини.В Україні ситуація навпаки. У нас є один телевізійний канал і один радіоканал для основної нації, та й то не цілком українськомовні. Тому, - наголошує М. Костицький, - закид нам про якесь порушення прав росіян в Україні (насправді "закидають" значно ширше: про нібито порушені права такої собі російськомовної "меншини". - М.Л.) є абсурдним".
І таке "піклування" про інтереси російськомовної частини населення в Україні з боку Москви радше схоже на продовження "братньої" окупації, аніж на просте "задоволення культурно-мовних потреб російськомовних громадян".
В укладеному між Україною та РФ Договорі про дружбу, співробітництво і партнерство обидві сторони зобов'язалися (Стаття 12) всіма силами сприяти "створенню рівних можливостей і умов для вивчення української мови в Російській Федерації та російської мови в Україні" і взагалі зберігати та розвивати "етнічну, культурну, мовну або релігійну самобутність" відповідних меншин. А що маємо насправді?
"Натомість, - наголошено у згаданій "Заяві", - для задоволення культурно-мовних потреб мільйонів українців у Росії не створено жодного державного дошкільного чи навчального закладу, жодного театру, бібліотеки, газети, журналу, теле- і радіопрограми. До того ж, дехто в Росії час від часу роздмухує антиукраїнську істерію (заради правди, додамо, що, мабуть, іще частіше подібні "роздмухування" здійснюються у самій Україні…- М.Л.), застосовує принизливі методи владного силового тиску на українську міграцію, нехтуючи гуманістичні засади міждержавного Договору про дружбу, грубо порушуючи права національних меншин на честь, гідність та національну гордість". Та, може, ми взайве загострюємо проблему, спостерігаючи її так би мовити зі сторони, а от самі українці, що мешкають у РФ, нічого подібного не відчувають?
"Усі ми покладали великі надії на нову демократичну Росію, - пише голова Уральської асоціації українців у РФ С. Паняк (1999). - Однак, після кількох років коливань, ця влада, відсунувши небагатьох демократів на узбіччя, повернулася до старої імперської колії. Особливо яскраво це проявилося в грудні 1994 р., коли ввели війська у Чечню". Це ж стосується й ставлення до українців. "До тієї пори, поки ти не заявиш про своє бажання бути українцем і зберегти свою культуру, ти несеш свою ношу як усі інші - за п'ятим пунктом у паспорті ніхто не переслідуватиме. Але в усьому іншому - це щоденні зневажливі висловлювання на побутовому рівні, коли слово "українець" заміняють "хохлом", це настійливі спроби переписати нову історію Росії без згадки про Київську Русь, абсолютна релігійна нетерпимість Московського синоду до незалежної української церкви, що виявилася, наприклад, у брутальному вигнанні з Богоявленського храму в м. Ногінську єдиного в Росії приходу Київського патріархату. А скільки образ у ЗМІ!.. Про нашу діяльність, свята і концерти деякі обласні газети і телебачення говорять, не називаючи нас українцями, заміняючи на "хохла" чи "малороса". Масовий потік брехні та напівправди у російських ЗМІ досяг апогею взимку 1998-1999 рр… Перші роки, на початку 90-х, усе трималося на самому ентузіазмі, котрий швидко почав зникати, розбившись об дубові двері чиновників, які з часів Салтикова-Щедріна притримуються принципів "Не пущать!"… Право? Закон? Смішно навіть згадувати ці слова в теперішніх умовах… Зовсім нічого не змінила й ратифікація широкомасштабного договору. Для того ж чиновника сьогодні цей договір - порожній звук".
То якою кількістю цинізму затруїли свою свідомість ті, хто, навіть з огляду на такий стан речей, не перестає розпачливо волати про нагальну необхідність терміново захищати "грубо стоптані" права росіян, ба більше - усього російськомовного населення в Україні?
"Все важче росіянинові купити [в Україні] російську газету чи журнал", - пускає сльозу московський літератор І. Михайлов (1998), спостерігаючи, мабуть, як українські газети та журнали, навпаки, буквально заполонили Росію. Однак досить метнути оком по численних газетно-журнальних розкладках, аби упевнитись у цілком протилежному. До речі, це визнають співробітники російських видань, які професійно працюють в Україні й добре знають ситуацію в українському інформаційному просторі. Так, Є. Магда, зазначаючи на сторінках "Московського комсомольця" в Україні (1999), що передвиборчі обіцянки П.Симоненка надати російській мові статус державної суперечать Конституції України, де "єдиною державною мовою записано українську", додає: "щоправда, це не завадило мені написати, а вам - прочитати цю статтю російською мовою. То чи варто боротися з проблемами, котрих не існує?" - слушно запитує Є. Магда.
До речі, більша половина світу розмовляє англійською, французькою чи іспанською, однак щось не чути, аби Англія, Франція чи Іспанія та раптом почали втручатися у внутрішні різних країн під приводом "захисту" прав відповідного "…мовного" населення.
Ми ж ніяк не можемо позбавитися намертво закоріненого в нашій підсвідомості комплексу вторинності власних інтересів, аби лише, не приведи, Господи, комусь у нашій же державі та не почувалося гірше, ніж нам самим. А якраз саме нам, українцям, на часі волати "пробі", бо нема у світі такої держави, де б корінна нація, що дала цій державі назву, на етнічних землях якої ця держава постала, ПЕРЕБУВАЛА ФАКТИЧНО У СТАНІ НАЦІОНАЛЬНОЇ М Е Н Ш И Н И. Саме про це свідчать офіційні дані, що їх навів на Українському радіо 06.02.1998 р. академік Академії вищої школи А. Погрібний: кількість учнів, які навчалися в українських школах у 1996-97 навчальному році, складала, зокрема, на Луганщині 9,9 відсотка (в містах - 3,9), в Донецькій області відповідно 7,1 та 4,1 відсотка, на Одещині - 33 та 19 відсотків, у Запорізькій області - 33.4 та 20,5 відсотка.
А уболівальники справедливості з піною на губах й досі продовжують лементувати про якусь-то там "загрозу" українізації - та нею і не пахне! Та й взагалі, чи доводилося вам чути про те, аби будь-хто, приїхавши на постійне мешкання, скажімо, до Німеччини, почав раптом репетувати на увесь світ про існуючу там загрозу онімечення? Певно, йому одразу пояснили б, що це - держава німецького народу, і якщо комусь німецькі порядки не до вподоби, то його ніхто тут не затримує. А як раптом закортить зросійщитися - то зовсім нема чого подаватися, скажімо, до Франції, хоча, як відомо, росіян і там чимало. Саме так вчинили б і німці, і американці, і росіяни - та тільки не українці: ми щонайбільше заклопотані тим, аби комусь на нашій землі не почувалося як меншині, котра, маючи деінде власну етнічну державу, воліє все ж мешкати на українській землі, та ще й неодмінно хоче почуватися т у т етнічною більшістю.
Зрештою, в дійсності так воно і є: войовнича "російськомовність" поводиться, як відома лисиця-розбійниця у заячій хаті. "Навіть сотої долі такого засилля іноземщини, - погодимося зі згадуваним уже московським письменником Ю. Кублановським (1998), обуреним "новою ідеологічною агресією… заморського дяді", - експансії чужої мови, чужої культури, чужих товарів, чужої ментальності інші цивілізовані народи не потерпіли б". Усе правильно, та тільки не про нас мовлене. А варто б, бо Україна безупинну духовну експансію з боку "великої сусідки" ніколи не те що не забороняла - не пробувала й обмежувати. Де там! Навпаки - всіляко заохочувала. Пригадайте, як ще донедавна - по 1989 рік - у строгій відповідності з численними настановами імперського центру [починаючи з телеграми Сталіна 1933 року про припинення українізації й закінчуючи брежнєвським (1978) та андроповським (1983) циркулярами про посилення вивчення російської мови і, нарешті, останнім, горбачовським (1989) - про єдину офіційну мову в СРСР, російську - всі вони цілком узгоджувались із вікопомною вимогою колишнього імперського міністра освіти С. Уварова щодо "грунтовного вивчення мови імперії"] Україна із власного бюджету доплачувала вчителям російської мови та літератури на 16% б і л ь ш е, ніж за викладання рідної української.
А якби раптом спробували так само агресивно повестися українці в Росії, уявляєте, як би відреагували на це місцеві націонал-шовіністи. І надто ті, котрі, як зауважує згаданий С. Тетерін (1992), "мешкаючи 30-40 років серед узбеків, литовців, молдаван, українців, так і не навчилися говорити їхньою мовою". Тож тільки у відношенні до самих себе вони визнають, що у них, як проникливо про це сказав у своєму звернені до народу з нагоди роковин блискучої перемоги над "гекачепістами" О. Руцькой (Вице-президент.., 1993), "на всіх одна Вітчизна - Росія", а от у "підступних" українців, виходить, цих самих "вітчизн" - у кожному кутку по декілька!
Взагалі-то масовість рядів прихильників обридлого "плачу Ярославни" за останні роки істотно порідшала. Натомість значно зросла активність (радше - нахабність) професійних солістів того хору. Заохочені рівнозначною потуранню байдужістю української влади вони у своїй зухвалості переходять усякі межі допустимого - чого варта, наприклад, наведене вище твердження головного редактора "Крымской правды" М. Бахарєва про те, нібито такої нації, як українці, "в природі не існує". Навряд чи щось подібне зійшло б з рук - як авторові такого "відкриття", так і самій газеті - у будь-якій, навіть найдемократичнішій країні, позаяк демократія зовсім не означає безвідповідальність. Однак саме ця увиразнена розперезаність свідчить про граничну роздратованість таких авторів власним безсиллям, оскільки - попри їхнє затяте дзявкання - караван все ж таки йде. Ось і пнуться зі шкіри, аби хоч якось дошкулити - і цим ще більше виказують свою безпорадність.
Я їм навіть десь співчуваю. А й справді, як не пожаліти людину, котра волею долі опинилась у державі, де все їй нелюбе, все дратує, а тому навіть будь-яка дрібниця здатна довести її "до стану якогось ступора"! Яка саме дрібниця? Головний редактор газети, котра, певно, щотижня отримує сотні листів із сотнями кричущих прикладів, чомусь наводить тільки один - мабуть, саме цей видався йому найбільш здатним "увігнати" читачів бахарєвської "правди" до згаданого стану. Ось він: "витрачаються кошти (і немалі), щоби зняти покажчик із написом "Верхняя Кутузовка", а натомість поставити більший за розміром уже з двома написами: дрібними буквами - та ж "Верхняя Кутузовка", над нею великими - "Верхня Кутузовка" (Бахарев, 2001). На думку знервованого головреда, "нормальна людина" не може розцінити цей обурливий факт інакше, "як ідіотизм, піднесений у ранг державної національної політики". Не знаю достеменно, що саме у цьому кричущому неподобстві довело до сказу чи то пак ступора "нормального" М. Бахарєва (він називає це конкретним прикладом "дикої" українізації"): чи те, що відтепер старе - "дрібними буквами", чи те, що нове - "великими" та ще й "над…", а чи щось інше. Та наважуся висловити припущення, що найбільше обурення у нього, як і в будь-якого іншого нормального громадянина, мало б викликати витрачання коштів, узятих із кишень платників податків (у тому числі - з кишені головного відстоювача "кримської правди"!). Тому, з метою мінімізації подібних витрат (якщо вже той перехід від "Верхняя" до "Верхня" декому видається таким незначущим), а також для примирення прихильників "старого" і "нового" підходів до виконання написів на дорожних покажчиках, пропонував би розшукати в архівах інший напис - "Ober Kutuzovka", щодо якого свого часу не було (бодай до весни 1944 р.) жодних суперечок між представниками всіх мовних груп Криму. Щоправда, на ту пору ця назва, можливо, ще звучала інакше - справді по?кримському…
Я також із розумінням ставлюся до того, що саме в Москві М. Бахарєв відчуває "повний душевний комфорт", бо саме там "телебачення, радіо, газети, вивіски, будь-яка інформація - на рідній і зрозумілій мові (як бачимо, досить було згаданому написові втратити лише одну літеру, як у очах цього дипломованого історика і журналіста він одразу ж перейшов у категорію "незрозумілих"… - М.Л.). Програму "Время" дивишся в повному обсязі… В кіоску купуєш справжні "Комсомолку" та "Аргументы и факты"… Поважаючи почуття росіянина М. Бахарєв, водночас дивуюся тому, що сам він навіть не припускає правомірності подібних відчуттів і у нас, українців, - адже ми теж прагнемо душевного комфорту. Та для цього нам, зрозумійте, потрібно зовсім не те, що так розчулює вас ("…з вікна мого номера на 9-му поверсі… мов на долоні Кремль, собор Василія Блаженного, Москворецький міст, прямо попереду громада храму Христа Спасителя… просинаючись серед ночі, бачу час, який показує годинник на Спаській башті Кремля"). Душевний трепет у нас викликають зовсім інші - далекі від московських башт - краєвиди. І ми прагнемо, що на нашій землі телебачення, радіо, газети, вивіски, будь-яка інформація теж подавалися рідною нам, материнською мовою - невже це так важко зрозуміти навіть вам, людині з двома вищими освітами, яка до того ж усе своє життя прожила в Україні?
"І найголовніше, - продовжує розповідати про свої московські враження М. Бахарєв, - тут люди говорять на тій мові, якою думають. І президент, і глава уряду, і депутати, і таксисти, і двірники… Важко їм уявити, що є поряд з ними країна, де все не так, де все перевернуто з ніг на голову". Взагалі-то, Україна - зовсім не єдина із країн (навіть із тих, що "поряд"), де все не так, як у Росії, але наразі мова не про це. Якщо "тут" - так усе погано, а "там", навпаки, все так радує (у цьому, власне й полягає вся заковика невдоволення бахарєвих), то чому б не розрубати цей гордіїв вузол усіх незгод одним махом - перебратися до тієї обітовaної землі? Та тому ж, чому не залишають масово "негостинні" Латвію чи Естонію, де, за словами Бахарєва (з покликанням на ще одного відомого "правдолюба" Ю. Лужкова), "явний апартеїд", - не надто вони потрібні Москві навіть укупі зі своєю газетною "правдой": своїх ніде діти. І щоб хоч якось зацікавити власними персонами "матінку-Росію", обіцяють бахарєви повернутися не одні: "Вместе с нами вернутся твои исконные земли, населенные не только русскими…" Що ж - пісня не нова. Але "исконные земли" (про справжню їх "исконность" уже було сказано доволі) - то зовсім не те, що "Крымская правда" навіть із усією редацією! Тут недовго й пупа надірвати…
Насамкінець скористаємося порадою О. Каревіна і залишимо на совісті цих авторів їхнє невгамовне малороське блазнювання щодо всього українського - ці "добродії", що живуть на українській землі, серед української людності, споживають український хліб, люто ненавидячи все українське, варті співчуття, бо цим вони уже покарані Богом… Однак, зазначимо, що, звинувачуючи "сучасних українізаторів" у запозиченнях "із арсеналів сталінського підручного", пан Каревін і сам діє у дусі цілковитого наслідування настановам пріснопам'ятного фон Богговута, який, зокрема, рекомендував (Кучерук, 1991): "Необхідно субсидувати деякі газети в Києві, Харкові, Полтаві, Катеринославі і т. д. з метою боротьби проти українців. У газетах доводити тотожність великоросів з українцями та пояснити, що малороська мова утворилася шляхом полонізації російської мови в давні часи… Доводити необхідність великоруської мови як загальнодержавної й літературної, та що малороська, як простонародна, не має ні літератури, ні майбутності".
Наведемо бодай один приклад того, що являє собою система аргументації сьогоднішніх богговутів. Ось що пише у "Крымских известиях" (02.12.1997) такий собі Л. Марков: "Слов'янські народи рано чи пізно прийдуть до єдиної мови. Російська і українська мови мають багато слів дуже близьких за написанням, суттю, та й за вимовою. Та все ж у "Орфографическом словаре русского языка" С. Ожегова, виданому в 1956 р., понад 100 тисяч слів. А "Орфографічний словник української мови" 1960 року видання містить щонайбільше 18 тисяч слів. Різниця, як бачите, не на користь української мови". А ось і цілком передбачуваний висновок: "російська мова доцільніша за всіма економічними показниками, позаяк уся наукова, технічна, медична, учбова, всіляка довідкова література видана російською мовою".
Остання фраза, звичайно, ні для кого черговим "відкриттям Америки" не стане, вона лише взайве висвітлює те становище, яке займала українська мова та мови інших "братніх народів" в СРСР. Ну, а щодо коректності проведення самого порівняння, то, як примовляють у подібній ситуації в Одесі, не треба плутати Бабеля з Бебелем. Якщо поставити собі за мету, то можна б знайти орфографічний словник української мови з іще меншою кількістю слів тисяч - скажімо, призначений для задоволення невибагливих потреб учнів початкових класів кількатисячний.
Поза сумнівом, можна знайти й подібні словники російської мови. Та кому може спасти на думку стверджувати, що як один, так і другий здатні бодай найменшою мірою репрезентувати усе словникове багатство відповідних мов? А вже намагатися порівнювати шкільний орфографічний словник із відомим академічним виданням Ожегова (подібні видання української мови містять близько 120 тисяч слів, а 11-томний "Словник української мови" видання 1970-1980 рр. - значно більше) - то є чистий вияв неповаги саме до останнього. Тож намагання у такий спосіб "принизити" українську мову, тяглість якої, за даними сучасного мовознавства (Шевельов, 1994, с. 16), "існує близько 1300 років", не здатне вивищити значно молодшу російську мову (та вона цього й не потребує), навпаки, означає робити відверту ведмежу послугу її щирим шанувальникам.
І хоч автор цього "відкриття" нібито й закликає "поважати одне одного", та щонайменшою повагою - не тільки до українців взагалі, але й до читачів "Крымских известий" зокрема - тут і не пахне. А от повна відповідність невмирущим заповітам - просто впадає у вічі...

* автор продовжує пошук фактичних матеріалів щодо згаданої події і запрошує кожного, хто має якусь додаткову інформацію у цій справі, повідомити про це на адресу сайту або автору

1 Як зазначалося у "Доповідній записці Російської академії наук про скасування обмежень українського друкованого слова" (1961, с. 301), прочитаній, обговореній і затвердженій на загальних зборах академії 18 лютого 1905 року, "Синод не тільки не дозволив друкувати південноруські букварі, але й наказав відібрати і ті, що були у вжитку"…

2 У згаданій "Доповідній записці" наголошувалося (1961, с. 299): "Академія наук вважає, що необхідно зараз же скасувати Височайші повеління 18-30 травня 1876 р. і 8 жовтня 1881 р., а також удостоєне Височайшого схвалення розпорядження міністра внутрішніх справ 1863 р., яке послужило основою тих повелінь", позаяк, на думку Академії, згадані повеління і розпорядження "не можна погодити з основними положеннями російського законодавства".

3 "Державна верхівка добре розуміла, що без національної інтелігенції народ приречений на животіння та громадянську смерть", - наголошує М. Брайчевський (1992). Тож і діяла відповідно. Ось лише один приклад. "Коли кажуть, що зросійщення - це звичайний, нормальний процес, - пише в листі до газети "Вечірній Київ" В. Петровський (1996), - я згадую подію 45-літньої давності. В 1951 році студенти Харківського університету відмовилися складати іспити російською мовою. Тоді 800 з них було репресовано, а 33-х студентів на закритому засіданні суду було засуджено до смертної кари і РОЗСТРІЛЯНО* (через 10 років після цієї трагічної події, 23 травня 1961 року, студенти Київського університету ім. Тараса Шевченка намалювали чи написали чорною фарбою число 33 на стінах, на підлозі, навіть у підвалах сімох приміщень університету; то був символ шани і пам'яті про тих 33-х нескорених українців"

4 Взаємовплив і взаємопроникнення мов сусідніх народів - річ незаперечна, однак немає ні найменших підстав, окрім хіба що гострого зараження бацилою шовінізму [каревіни тут, до речі, зовсім не оригінальні: задовго до них про це ж - так само бездоказово і з таким же успіхом - торочили "офіційні" російські націоналісти, запевняючи, що "перелицьована з польської "українська" мова", всього лише винахід "проф. Грушевського і К?" - не більше того (Стороженко, 1912, с. 59)], зображати її як вулицю з одностороннім рухом: якщо загальновизнаними для української мови є численні запозичення з польської, то й "польська мова зазнала такого суттєвого впливу з боку української, внаслідок якого до складу найсталіших шарів експресивної лексики проникло стільки українських запозичень". А от щодo російської та української мов, то, як наголошують сучасні дослідники, "попри активні прикордонні контакти між цими мовами нічого подібного не відбулося" (Царук, 1998, с. 138, 165).

5 Про причини занехаяння "української науково?технічної мови", а також "про засади [її] відродження та розвитку" зокрема можна прочитати у дослідженні В. Перхача (2000).

6 До речі, не такою вже й безневинною: як наголошував у своїх щоденниках наочний свідок впровадження "українізаційного курсу" академік С. Єфремов (1997, с. 131, 190, 766, 768), коли б він "мав голос, то криком кричав би проти тієї їхньої українізації", яку вважав спрямованим "на погибель українцям" "диявольським планом", за допомогою якого "все краще виполюється і нищиться… [до речі, як показали дослідження останніх літ (Рубльов, Черченко, 1994, с. 242), серед перших жертв цих репресій були численні представники західноукраїнської інтелігенції, "які повірили в політику українізації й прибули до УСРР, щоб взяти участь у національно-культурному відродженні українського народу…" - М.Л.]". Тож цілком правомірною є постановка питання, до якої вдається Я. Дашкевич (1993, с. 83): а "чи українізація не була широкомасштабною провокацією, скерованою на виявлення, а потім на винищення національно свідомих елементів"? Та навіть якщо від початку вона такою й не задумувалася, то наслідки її реалізації були саме такими: "винищили не лише українізаторів, весь національно свідомий елемент, який виявив себе у період національного відродження, але й стерирозували "на всякий випадок" національно малоактивне оточення, перетворивши його в безініціативних рабів…" Між тим, нове кремлівське керівництво успішно перейняло цю підступну тактику від своїх прямих попередників - російського уряду, який, заначав В. Ключевський (1993, с. 385), "упродовж всього (виділено В.К. - М.Л.) ХІХ століття… провадив чисто провокативну діяльність: він давав суспільству рівно стільки волі, скільки було потрібно, щоб викликати в ньому перші її прояви, і потім накривав і карав необережних простаків…" І учні виявили себе неперевершеними майстрами у такій діяльності…

7 Як зазначає голова Держкомітету України у справах національностей та міграції М. Рудько (У фарватері.., 1999), "нині освітні потреби національних меншин забезпечують 2561 школа з російською мовою навчання, 108 - з румунською, 65 - угорською, 5 - єврейською, 3 - польською, 18 - молдовською, 7 - кримськотатарською. Крім того, у 2466 школах України навчання здійснюється двома та більше мовами". А взагалі, наголошує згаданий М. Рудько, "в Україні створені й діють 430 офіційно зареєстрованих національно-культурних товариств". Показовою є й "динаміка кількісного зростання: 1993 рік - 186 товариств, 1995 - 260, 1999 - 430", яка, на думку голови Держкомітету, "промовисто переконує в утвердженні національних меншин у процесі демократизації українського суспільства".

8 Як зазначав на згаданій Міжнародній науковій конференції з проблем голодомору в Україні американський історик, професор Д. Мейс, уже 14 грудня 1932 р. ЦК ВКП(б) і Раднарком СРСР видали постанову про хлібозаготівлі, де, зокрема, була й така вказівка: "негайно перевести діловиробництво радянських і кооперативних органів "українізованих" районів, а так само усі видавані газети й журнали з української мови на російську..., а також підготувати й до осені перевести викладання в школах на російську мову" (Голодомор.., 1993) .

До змісту Михайло ЛУКІНЮК "ОБЕРЕЖНО: МІФИ!"