Михайло ЛУКІНЮК
ОБЕРЕЖНО: МІФИ!

25. Міф про те, як "4 липня [1942] радянські війська залишили Севастополь"

Про героїчну другу - 1941-1942 рр. - оборону Севастополя, яка, як наголошує "Советская военная энциклопедия" (1979, т. 7, с. 283), "була взірцем масового героїзму та самопожертви радянських військ", написано, певно, не одну сотню книг. Та чи все нам відомо про цю справді героїчну епопею? "Оборона Севастополя продовжувалася 250 днів. Скувавши значні сили німецько-румунських військ, захисники Севастополя зламали плани гітлерівського командування… У боротьбі за Севастополь ворог втратив до 300 тис. убитими та пораненими" - стисло інформує словник-довідник "Великая Отечественная война" (1985, с. 392). А що було на 251 день?
Після узвичаєних - і цілком заслужених! - дифірамбів на адресу героїчних захисників ("після дев'яти місяців облоги, багатоденних і запеклих боїв, у яких радянські моряки, бійці сухопутних військ зажили безсмертної слави") ще лаконічніше описує у своїх "Воспоминаниях" останню сторінку героїчної оборони маршал Жуков (1971, с. 366): "4 липня [1942]… Севастополь був залишений нашими військами". Чи маємо це розуміти так, що наші війська були виведені з міста? Однак Георгій Костянтинович чомусь не уточнює, як саме захисники залишили Севастополь. Це тим паче важливо було б почути із вуст такого об'єктивного автора, оскільки різні джерела дають неоднакову інформацію щодо цього .
Так, "Українська Радянська Енциклопедія" (1963, т. 13, с. 17) майже буквально повторює наведену вже фразу маршала Жукова (хронологічно точніше, мабуть, сказати, що то Георгій Костянтинович використав фразу, наведену "УРЕ"): "4 липня радянські війська залишили місто" . А у згаданому вже 7 томі військової енциклопедії читаємо: "Увечері 30 червня, коли скінчилися останні боєприпаси, продовольство, питна вода, залишки військ СОРу (Севастопольський оборонний район. - М.Л.) за наказом Ставки ВГК почали відходити з Севастополя до бухт Стрілецької, Камишової, Козачої та на мис Херсонес, де до 4 липня продовжували героїчну боротьбу, в окремих місцях вона завершилася тільки 9 липня (див. "Херсонес"). Частина захисників була евакуйована…" Та вже у томі восьмому (Советская военная.., 1979, с. 369), у статті "Херсонес" читаємо дещо інше: "На завершальному етапі оборони Севастополя залишки військ Севастопольського оборонного р-ну з боями відійшли на Херсонес. Частина з них до 4 липня була евакуйована. Бійці та командири, що залишилися, продовжували оборонятися до останнього. Коли скінчилися боєприпаси і вичерпалися запаси продовольства та питної води, вони стали пробиватися у гори до партизанів…"
А ось як повідомляло про це "Совинформбюро" 4 липня 1942 р. (Героическая оборона.., 1946, с. 263): "За наказом Верховного Командування Червоної Армії 3 липня радянські війська залишили місто Севастополь…" Далі наводились дані щодо втрат німецьких та радянських військ при обороні Севастополя: "Тільки за останні 25 днів штурму Севастопольської оборони… німці втратили під Севастополем до 150 000 солдатів та офіцерів, з них не менше 60 000 убитими, понад 250 танків, до 250 гармат,.. збито понад 300 німецьких літаків. За всі 8 місяців оборони Севастополя ворог втратив до 300 000 своїх солдатів убитими й пораненими…" Приблизно за цей самий період, з 7 червня по 3 липня, "радянські війська втратили 11 385 вояків убитими, 21 099 пораненими, 8300 без вісті пропалими, 30 танків, 300 гармат, 77 літаків". Але завершилося це повідомлення явною, просто таки фантастичною брехнею: "Бійці, командири та поранені з Севастополя евакуйовані"…
І вже зовсім по-партійному дезінформував К. Осипов у збірнику "Города герои", виданому у 1943 р. (там же, с. 275): "30 червня розпочалася евакуація гарнізону… До ранку 2 липня головні наші сили були планомірно евакуйовані . Частини прикриття стійко стримували ворога, виконуючи отриманий ними наказ: "Триматися до останнього…"
Але, можливо, то такий стиль викладу відомого своєю суворістю воєначальника? Не схоже, бо в численних місцях своїх спогадів Г. Жуков детально інформує читачів про свої розмови з командирами різного рангу, партійними діячами, звичайно ж, із самим Верховним, ба, навіть із шофером чи бабусею, що порпалася на згарищі. А тут - наче заціпило… Схоже, "за кадром" спогадів свідомо було залишено те, про що знаменитому полководцю, як і, скажімо, керівникові героїчної оборони "адміралові Октябрському не хотілося говорити". Щодо адмірала, то йдеться про найтрагічніші останні дні оборони, бо тоді, - зазначає сучасний дослідник севастопольської трагедії О. Кулик (1996), "захисників Севастополя не лише покинули напризволяще, але й обдурили"; при цьому, додає він, командування, "включаючи й самого Октябрського", запевнило захисників, що вони "обов'язково будуть вивезені на Велику землю".
В той же час, 30 червня 1942 р. о 9 год. 50 хв., адмірал П. Октябрський телеграфує в Ставку: "…війська, що залишились, дуже втомилися… хоча більшість продовжує героїчно битися. Противник різко збільшив натиск авіації, танків. Враховуючи сильне послаблення вогневої міці, слід вважати, що в такому стані ми протримаємось максимум 2-3 дні. Виходячи з конкретних обставин, прошу Вас дозволити мені в ніч з 30 червня на 1 липня вивезти літаками 200-300 чоловік відповідальних працівників, командирів на Кавказ, а також, якщо вдасться, самому покинути Севастополь, залишивши тут свого заступника генерал-майора Петрова", - розповідає учасник оборони, колишній комендант берегової оборони генерал П. Моргунов (1979, с. 440). Важко сказати, чи мав адмірал якісь підстави знехтувати неписаною флотською традицією, яка однозначно визначає порядок залишення потопаючого корабля його командиром, однак певен, що цим вчинком він не надто зажив собі слави чи додав самоповаги. Відповідь не забарилася: увечері того ж дня, "близько 19 год. Військова рада флоту отримала відповідь наркома Кузнецова з дозволом Ставки евакуації на Кавказ" (там же, с. 446). Конкретний текст цієї відповіді наводить доктор історичних наук, автор документального дослідження героїчної оборони Г. Ванєєв (1995, с. 233): "Евакуація відповідальних працівників і ваш від'їзд на Кавказ Ставкою дозволені. Кузнецов." (РГАВМФ. - Ф. 10, д. 1950, л. 400)".
Не більше переймався подібними флотськими "дивацтвами" і згаданий генерал Петров, який на засіданні Військової ради СОРу 30 червня, як згадує у своїх мемуарах учасник того засідання генерал Моргунов (1979, с. 446-447), охарактеризувавши "бойовий стан військ, їх озброєння, наявність боєзапасу", дійшов висновку, що "навряд чи вдасться утримувати Севастополь упродовж трьох днів", а у відповідь на запитання комфлота "запропонував залишити генерала П.Г. Новикова - командира 109-ї стрілецької дивізії", оскільки, мовляв, саме "його сектор обороняє район Херсонеського півострова і залишки військ відходять туди ж…".
Такої ж думки дотримувався і дивізійний комісар Кулаков, який, не проминувши нагоди взайве зазначити про "міцний… політико-моральний стан захисників Севастополя", й собі заявив, що "що-небудь зробити, аби затримати гітлерівців, навряд чи вдасться". А тому ("правильно виступали товариші") дивізійний комісар теж вважав, що "треба залишити одного командира дивізії. Він зробить все, що можливо". І навіть пообіцяв: "Потім постараємося залишених евакуювати". Тож доленосний для керівного складу СОРу жереб було нарешті кинуто, і останньому командуючому обороною Севастополя П. Новикову випало скінчити свій життєвий шлях у німецькому концтаборі Флесенбурзі (Героическая оборона.., 1969, с. 333) - "в листопаді 1943 р. гітлерівці убили його"…
Зовсім інакше розставляє акценти при описі цих подій автор величезної, широко документованої повісті "Полководець" про згаданого вже генерала Петрова В. Карпов. Детально описуючи останні дні оборони Севастополя, він, зокрема, наголошує (1989, с. 201), що "1 липня на об'єднаному засіданні Військових рад Чорноморського флоту і Приморської армії віце-адмірал Октябрський прочитав телеграму з Москви, якою дозволялося залишити Севастополь з огляду на те, що вичерпані всі можливості для його оборони. Було наказано вивезти із Севастополя хоча б декілька сот [осіб] командного складу. Для керівництва тими, хто ще вів бої, залишався генерал П.Г. Новиков". Наче й усе правда, але деякі важливі акценти переставлені буквально сторчголов.
Насправді, як напише безпосередній учасник тих подій генерал Моргунов (1979, с. 446), покладаючись не лише на свої спогади, а й надокументи Центрального військово-морського архіву СРСР ("Отд. ЦВМА, ф. 10, д. 20, л. 328"), це засідання розпочалося "приблизно через годину" після отримання телеграми з Москви, тобто коло 20-ї години 30 червня - і саме з того, що Октябрський, "коротко" охарактеризувавши обстановку, зачитав згадану телеграму, а "коло першої години ночі 1 липня командування СОРу" вже "відбуло" для евакуації на аеродром, звідки "літаками було вивезено 222 особи", серед них Октябрського та Кулакова. А генерал Петров разом із членами військової ради Приморської армії та іншими відібраними особами "коло 2 години ночі (бо повинні були дочекатися відльоту командуючого - коли б виліт чомусь не відбувся, той теж мав евакуюватися підводним човном. - М.Л.) 1 липня" на борту підводного човна Щ-209 відчалили курсом на Новоросійськ (там же, стор. 468). Між тим, ця передбачливість виявилася зовсім не зайвою: виліт ледве не зірвався. Ось як пише про це Г. Ванєєв (1995, с. 236): "Коли до літака підходили командуючий Черноморським флотом і СОР віце-адмірал Октябрський та член Військової ради флоту дивізійний комісар Кулаков, їх упізнали. Скупчені на аеродромі воїни зашуміли, розпочалась безладна стрілянина у повітря. Розуміючи обстановку, що склалася, воєнком 3-ї особливої авіагрупи Головної бази полковий комісар Михайлов, котрий мав відлетіти разом з командиром групи, пояснив їм, що командування відлітає, аби зорганізувати евакуацію захисників Севастополя (як бачимо, О. Кулик мав підстави заявити, що захисників Севастополя "не лише покинули напризволяще, але й обдурили". - М.Л.), а він сам залишається з бійцями. 01.40 1 липня літак злетів… Близько 05.00 літаки щасливо приземлилися у Краснодарі"…
Поважний автор ані словом не обмовився й про те, що саме Октябрський звернувся за дозволом на евакуацію "200-300 чоловік відповідальних працівників, командирів", і у відповідь на це було отримано "дозвіл" Ставки на їх евакуацію, а не Москвою "було наказано". Так само як і про те, чому саме Новиков "залишався" - в Москві про це взагалі нічого знати не могли, бо навіть на початку засідання, котре розпочалося вже після отримання телеграми з дозволом на евакуацію, така ідея ще не виникала, а в згаданій телеграмі Октябрського в Ставку пропонувалося залишити генерала Петрова. На згаданому засіданні, пише П. Моргунов, Октябрський знову "запропонував залишити в Севастополі генералів Петрова та Моргунова". Між тим, підкреслює Г. Ванєєв (1995, с. 234), і "командуючий Північно-Кавказьким фронтом у телеграмі на ім'я П.С. Октябрського вимагав залишити старшим І.Є. Петрова, але отримати її адресат не зміг, позаяк відбув на Кавказ".
Тож насправді комадування СОРу вранці 1 липня вже успішно дісталося до Краснодара (та частина, що евакуювалася літаками, ті ж, хто покинув Севастополь підводниим човнами, 3-5 липня прибудуть до Новоросійська), потім "негайно направилося" до Новоросійська, звідки о 21 год. 15 хв. адмірал Октябрський направив у Ставку, як пише П. Моргунов (1979, с. 457-459), "своє останнє бойове донесення", в якому, зокрема, повідомляв: "Разом зі мною в ніч на 1 липня на всіх наявних засобах із Севастополя вивезено близько 600 осіб керівного складу армії, флоту і цивільних організацій" (окрім цього, наголошує генерал Моргунов, "всіма плавзасобами евакуації" до Кавказьких берегів "дісталися 304 бійці та командири". За даними Г. Ванєєва, "всього за період з 1 по 4 липня 1942 р. у порти Кавказу з Севастополя було доставлено 1228 чол., в основному командно-політичного складу". Ще довго "на шлюпках та саморобних плотах" добиралися до своїх берегів покинуті захисники Севастополя, що у відчайдушному намаганні порятунку "відпливали в море на чому попало…"). Певно, і далі вважаючи себе командиром СОРу, адмірал, навіть покинувши Севастополь, "о 22 год. 15 хв. 1 липня" радіограмою вимагав від залишеного Новикова "негайно доповісти" йому, чи зможуть залишені оборонці "протриматися ще два-три дні на цьому рубежі". Та очікуваного не сталося - Севастополь більше не відповідав… Щоправда, це не завадило Октябрському навіть 4 липня доповідати Генштабові, що "опір ворогові чиниться нормально".
Вже невдовзі як П. Октябрський ("Правда", 7 липня 1942 р.), так і І. Петров виступили із обширними статтями про оборону Севастополя, однак трагічні останні дні оборони там практично не відображені - тільки загальні ідеологічні словесні штампи, уже "вивірені" цифри ворожих втрат та значна кількість конкретних прикладів героїзму захисників Севастополя. Так, генерал Петров у статті "Оборона Севастополя", надрукованій у газеті "Вперед к победе" 14 липня 1942 р., зокрема, пише (Героическая оборона.., 1946, с. 280): "Охоплені незгасною ненавистю до ворога, кожен із захисників Севастополя, виконуючи свій обов'язок до кінця, робив усе, на що був здатний… Та частина бійців і командирів, котра не могла бути евакуйована, прорвала фронт противника і вийшла до Кримських гір…"
Насправді ж покинуті командуванням війська німці притисли до берега, звідки дістатися рятівних гір ніяк не випадало. Ось що писав про це у своїх "Записках", завершених невдовзі після тих подій, учасник оборони Севастополя капітан першого рангу Євсеєв (Скрытая правда.., 1992, с. 335?337): "…Війська проходили місто і рухалися до моря, до бухт… Противник артилерійським вогнем з північної сторони обстрілював окремі групи людей, що залишилися в живих і, роззосередившись, відходили. Авіація противника проходила над тими групами військ і скидала бомби… Скільки сягало око, всюди виднілися розриви бомб і снарядів… Здавалося, не було можливості дістатися моря… Стояла неймовірна спека. В роті пересохло. Хотілося пити, хотілося відпочити і покурити… Діставшись (пізнього вечора. - М.Л.) до Комишової бухти, ми побачили багато військ, що скопичилися на побережжі. Прибували все нові й нові війська… Я глянув на бухту. Жодного корабля…" Ось і вся "евакуація" та "прорив" у гори. В дійсності, як наголошував у першій книзі (с. 30) згаданого видання Г. Ванєєв, "знесилені без води та їжі відважні захисники Севастополя в більшості своїй були взяті в полон"…
Таким чином, підкреслює О. Кулик, "генералітет і партійний актив евакуювалися на Кавказ, а тисячі представників народу, вдягнені у червоноармійські гімнастерки та чорні матроські куртки, зосталися в Севастополі…" Як зазначав у своїх мемуарах фон Манштейн, "лише з району крайнього узбережжя Херсонеського півострова вийшло близько 30 000 чоловік. Втрати ворога у живій силі перевищували наші у декілька разів" (Кулик, 1996). Можливо і тут, як це, на думку В. Карпова, вже було у оприлюдненій Манштейном інформації щодо "чисельної переваги" радянських військ під час наступу німців на Перекопському перешийку, "Манштейн, м'яко кажучи, згущує барви", - важко сказати. Наведені вище у повідомленні "Совинформбюро" дані, дійсно, вказують на співвідношення втрат, цілком протилежне наведеному німецьким воєначальником, а отже, хтось тут таки погрішив проти істини.
Тим часом, "ні в "Історії Великої Вітчизняної війни", ні в підручниках, ні в мемуарах видатних наших воєначальників про це нічого конкретно не сказано… Чому ж відсутні в нашій літературі дані про втрати наших військ у окремих операціях Великої Вітчизняної? Та тому, що вони настільки великі, що не йдуть ні в яке порівняння із втратами ворога…" (Мальцев, 1988, с. 108). Останнім часом ця гірка прогалина в історії найжахливішої з воєн поступово заповнюється. Так, доктор історичних наук В. Король (1995) наводить такі "офіційні дані про втрати в Московській битві: з 30 вересня 1941 року по 20 квітня 1941 року сумарні втрати склали 1 846 400 чоловік, у тому числі безповоротні - 957 953. Це означає, що наших солдатів, особливо російських та українських, під Москвою полягло більше, ніж англійських, французьких і американських разом узятих, за всю другу світову війну. Втрати німців за сім місяців - 615 тисяч чоловік, але не тільки вбитими, як у нас, а й пораненими, й пропалими безвісти (про особливості ведення подібних підрахунків у СРСР вже йшлося. - М.Л.)". За неповними даними, "в битві за Сталінград наша армія безповоротно втратила близько двох мільйонів чоловік.., німці - близько 185 тисяч чоловік", а Кавказ обійшовся РСЧА в "1 мільйон 600 тисяч вбитими, пропалими безвісти, померлими від ран", німці втатили "400 тисяч вбитими і пораненими" (там же).
Нічого, назагал, не змінилося й на завершальному етапі війни, під час визволення Європи. Так, визволення Польщі "коштувало понад мільйон життів наших воїнів", в боях за Угорщину "ми втратили безповоротно 140 тисяч, за Чехословаччину - понад 140 тисяч…" Попри низький "рівень військового мистецтва наших полководців", головною причиною таких неймовірних втрат дослідник вважає "безжальне ставлення до солдатів…" Ось, зокрема, як описував "російську тактику наступу" генерал Гальдер (1971, с. 79, 93): "Організація атак надзвичайно погана… трихвилинний вогневий наскок, потім - пауза, відтак - атака піхоти з криком "ура" глибоко ешолонованими бойовими порядками (до 12 лав) без підтримки вогнем важкої зброї навіть у випадках, коли атака здійснюється з далекої відстані. Звідси неймовірно великі втрати…" Та й пізніше, коли Червона Армія перейде до здійснення наступальних операцій, ця "тактика" (декотрі дослідники приписують її впровадження маршалові Жукову) не змінилася: після артпідготовки на штурм ворожих укріплень кидали багатостраждальну піхоту і тільки потім у вистелений її трупами прорив спрямовували танки… Тож не дивно, хоча й неймовірно гірко від того, що назагал, за неповними підрахунками істориків, "на одного [загиблого] німецького воїна припадає 14 радянських" (Дробот та ін., 1998, с. 226).
Ці неймовірні втрати, як і під час "фінської кампанії", анінайменше не схвилювали радянське керівництво. Якщо американський Конгрес "11 разів заслуховував командуючого збройними силами союзників СРСР у війні 1941-1945 років з приводу нібито великих втрат", яких зазнали американські війська ("а це - 405 тисяч чоловік"), то в СРСР, наголошує В. Коваль, "за всю війну ніхто з керівництва навіть не поставивив питання про відповідальність за великі і невиправні втрати"… Між тим, такою була не тільки "стратегія" червоного генералітету - таким було ставлення радянської верхівки до "людського матеріалу" взагалі - згадаймо хоча б Чорнобиль. Таким же воно залишилось і в "новій" Росії, що наочно продемонструвало її керівництво в Чечні, під час рятувальної операції підводного крейсера "Курськ" тощо.
А що стосується загальних втрат наших військ під Севастополем, то, не маючи необхідних радянських даних, звернемося до всесвітньо відомої праці колишнього генерала гітлерівського Вермахта К. Тіппельскірха (1956, с. 230): "1 липня після сильної артилерійської та авіаційної підготовки було вчинено штурм центральної частини міста зі сходу та півдня. Наступної днини німецькі війська очистили від противника мис Херсонес. Загальні трофеї складали 100 тис. полонених, 622 гармати, 26 танків та 141 літак". За підрахунками ж Г. Ванєєва, здійсненими у згаданому дослідженні (1995, с. 250), в Севастополі "зоставалось 78 230" захисників. "Майже ідентичну кількість - 79 539, - наголошує автор, - названо в книзі "Военно-Морской Флот Советского Союза в Великой отечественной войне 1941-1945 гг.", том 2, що донедавна перебувала під грифом "таємно". А як було не приховувати цю "неправильну" правду про ці величезні й безславні втрати за грізними грифами, коли навіть таке солідне "наукове видання", яким стала помпезно оформлена енциклопедія "Великая Отечественная война 1941 - 1945", видрукувана масовим тиражем у видавництві "Большая Советская энциклопедия" до 40?річчя Перемоги, нарахувала тих "залишених на березі захисників Севастополя" аж "близько 5500 чоловік" (с. 640).
Важкий гріх, вважаю, взяла на душу й редколегія енциклопедичного "Военно?морского словаря" (Москва, 1990, с. 384), яка вже на завершальному етапі горбачовської "епохи плюралізму і гласності", продовжувала блюзнірськи переконувати мільйони читачів СРСР, буцімто "…за вказівкою Ставки ВГК (Верховного Головнокомандування. - М.Л.) 4.7.1942 сили Севастопольського оборонного району залишили Севастополь". Навіть гіпотетично неможливо припустити, що таке поважне зібрання незаперечних фахівців - самих лише адміралів, очолених згаданим уже В. Чернавіним, увійшло до складу редколегії майже два десятки! - не знало дійсного стану справ із т. зв. "залишенням" Севастополя його мужніми захисниками…
А завідувач відділу Інституту історії СРСР АН СРСР доктор історичних наук Г. Куманьов (1991) у "Короткому нарисі (1917-1945 рр.) історії радянського суспільства", адресованому "викладачам і студентам", ще більше - і без найменшого обгрунтування -"навантажує" Ставку: "…Ставка наказала залишити місто" .
Ще й зараз у цьому ж продовжують переконувати читацький загал новітні видання РФ, видрукувані видавництвом "Большая Российская энциклопедия" - наприклад, друге видання грубезного "Большого энциклопедического словаря" 2001 року видання (див. с. 1072). Якою ж страшною має бути правда, аби така могутня держава навіть через півстоліття так затято її приховувала!
Невже подібне святотатство по відношенню до тисячекратно декларованої священності пам'яті загиблих на тій війні може мати хоч якесь виправдання?!
А щодо втрат Червоної Армії під час блискавичного розгрому німцями Кримського фронту в травні 1942 р., який завершився взяттям Керчі, то Тіппельскірх, поінформувавши, що "росіяни мали на півострові сімнадцять стрілецьких дивізій, три стрілецькі бригади, дві кавалерійські дивізії й чотири танкові бригади (чи не занадто? Ніби передбачаючи подібне запитання, автор висловлює припущення, що "мабуть, удар німецьких військ попередив наступ росіян", задля якого і була сконцентрована така значна кількість військ. - М.Л.)", далі пише, що в результаті "переможці полонили 150 тис. чоловік, захопили 1 113 гармат, 255 танків та 323 літаки". Між тим, незважаючи на їх "німецькість", ці дані, як, до речі, й наведена вище чисельність радянських військ у Криму, абсолютно - з точністю до одиниць - кореспондують з найновішими результатами, отриманими російськими дослідниками в оперті на відомості радянських архівів: в результаті поразки радянських військ у Криму "німцями було захоплено в полон 250 тис. чоловік, 1755 гармат, 280 танків, 464 літаки" (Похлебкин, 1999, с. 319).
Щоправда, схоже, навіть оприлюдненя раніше приховуваної інформації не в змозі змінити думку тих, хто, як і раніше, надає перевагу не стільки новим історичним фактам, скільки застарілим ідеологічним установкам. Ось і історик вищої кваліфікації, професор Севастопольського технічного держуніверситету В. Поляков (1998, с. 28), наголосивши, що "Севастополь ніколи не здавався ворогові", намагається переконати довірливих читачів, ніби й влітку 42-го "ворогові не вдалося скорити захисників" Севастополя, і "його було залишено за наказом". Однак фаховий історик, який, до слова мовити, багато років мешкає на багатостраждальній севастопольській землі серед живих свідків і навіть учасників тих трагічних подій, маючи всі умови для дослідження справжнього їх перебігу, чомусь скромно замовчує те, що то тільки кільком сотням вищих партійних посадовців та військових чинів було дозволено (із забезпеченням необхідними засобами) евакуюватися з Севастополя. Що ж стосується покинутих десятків тисяч рядових оборонців міста, то для них командування й не думало надавати ані подібного дозволу, ані тим паче - організовувати їх евакуацію, полишивши їм дуже обмежений вибір: смерть або полон…
А, скажімо, про Ельтигенський десант, висаджений 1-3 листопада 1943 р. в районі селища Ельтиген (нині - Героївське) неподалік від Керчі, знаменитий маршал взагалі не згадує - можливо, тому, що там покинули "усього лише" якихось "9 418 чоловік", як підказує всезнаюча військова енциклопедія (т. 8, с. 590) - небагато їх вернеться назад, коли десант остаточно "спишуть" як безнадійний, що, безперечно, аж ніяк не применшує героїзму, мужності та самопожертви, виявлених його учасниками. Точні дані щодо цього, певно, теж заховані під горезвісним "грифом", але, як відомо з доповіді того ж генерала І. Петрова в Ставку (Гладков, 1981, с. 217), "на кінець 6 грудня у загоні Гладкова (полковник Гладков В.Ф., командир 318 стр. дивізії, що складала основну силу десанту, очолював десант. - М.Л.) нараховувалось до 1700 осіб [за даними військової енциклопедії (1979, том 4, с. 148), "близько 1500 осіб". - М.Л.]. З цим загоном в ніч з 6 на 7 грудня він прорвав бойові порядки ворога і… на ранок вийшов на південну окраїну Керчі, зумівши захопити гору Митридат". Її мужньо утримували, сподіваючись на прорив радянських військ іззовні. Та 10 грудня після невдалих спроб 16 корпусу "прорватися на допомогу Гладкову… почали евакуацію" залишків десанту (Карпов, 1989, с. 440-441).
Цікаво б дізнатися, про що іще промовчав у своїх спогадах відомий воєначальник, бо, як бачимо, його недомовки дорого коштують. Та хіба тільки його! "Вся 12-томна "історія" створена, з дозволу сказати, "вченими" для того, - наголошує відомий російський письменник, інвалід війни В. Астаф'єв (Самсонов, 1988, с. 288), - аби викривити історію війни, сховати "кінці у воду"… З 12 томів "історії", з хитромудро скомпонованих книг наш народ так і не дізнається, що стоїть за словами "більше двадцяти мільйонів" , як не дізнається й того, що сталося під Харковом, де німці обіцяли нам влаштувати "другий Сталінград"; що приховано за словами "кримська ганьба", і як весною 1944-го два фронти "доблесно" били і не добили 1-шу танкову армію противника - це не для наших "істориків". Як не гірко визнавати, це дійсно так.
Тому вивчати навіть найближчу історію за подібними виданнями, які у величезній кількості припадають пилом на полицях бібліотек, несучи на собі потворні сліди брутальних ідеологічних спотворень, - тільки марно витрачати час. А надто - щодо України: як слушно наголошує письменник О. Мусієнко (1999), "аби кардинально змінилися вижолоблені ("компартійними дифамаціями", що множилися впродовж десятиліть. - М.Л.) уявлення української людності про сторозтерзану долю своєї Батьківщини в Другій світовій війні, повинна народитися велика і правдива література різних авторів і різних жанрів" - і, додамо, не тільки стосовно історії війни.
Однак українська держава й досі чомусь не поспішає перебрати на себе роль повитухи у цій важливій загальнодержавній справі…

1 Щоправда, навіть один із найближчих його соратників К. Рокоссовський, з яким вони, як зазначав Жуков, "разом вчилися в 1924-1925 роках у Ленінграді" на кавалерійських курсах "і добре знали один одного", наголошував у листі до головного редактора "Военно?исторического журнала" (лист датовано вереснем 1967 р., оприлюднений у "ВИЖ" 1992 року, № 3, С. 30?32), що Жуков "у своїх спогадах" подекуди - зокрема йдеться про Курську битву - "викривлює істину", і не все там "відповідає дійсності…"

2 Це ж твердження - у практично незмінному вигляді - блукає й сторінками історичних видань останніх років - див., наприклад, солідне дослідження про "формування модерної української нації ХІХ-ХХ століття" Я. Грицака (1996, с. 219).

3 Однак, насправді було якраз навпаки. Як записав у своєму щоденнику член Військової ради Приморської армії генерал І. Чухнов (Карпов, 1989, с. 239), "…Будьонний та Ісаков (адмірал І.С. Ісаков, член Військової ради Північно-Кавказького фронту. - М.Л.) звинувачують нас у тому, що ми не організували евакуацію". Пізніше нарком ВМФ адмірал М. Кузнецов писав, як наголошує В. Карпов, "з властивою йому прямотою: "Про евакуацію військ, звичайно, треба було подумати нам, у наркоматі ВМФ, подумати не чекаючи телеграми з Севастополя… Військові ради ЧФ і Приморської армії… не могли завчасно займатися розробкою плану евакуації". І не лише "через напружені бої", а й остерігаючись наперед відомої реакції Сталіна, оскільки, як наголошував О. Довженко (1995, с. 294-295), існувала "заборона навіть говорити про евакуацію. Контрреволюція!" Достатньо згадати, до чого призвела свого часу пропозиція Генштабу, висловлена 29 липня 1941 р. Жуковим щодо необхідності своєчасного залишення Києва заради спасіння Південно-Західного фронту від оточення: Верховний усунув Георгія Костянтиновича з посади начальника Генштабу і перекинув на Резервний фронт. Але далеко не всім могло так "поталанити", коли, як зазначав сам полководець (1971, с. 287), "Сталін скипів"…

4 Ці "Записки" ("134 сторінки "на машинці"), як зазначалося у редакційному відгуці "Морского сборника", поданому на ім'я адмірала Ісакова "не пізніше березня 1943 р.", були "єдиним документом, що висвітлював агонію Севастополя, кінець оборони і неорганізовану евакуацію окремих щасливців з району Комишової бухти". Однак можливість опублікування цих матеріалів капітан першого рангу Озаровський, що підписав цей відгук, вважав "дуже проблематичною". І не тільки через "секретність змісту", а зокрема й тому, що, як писав автор відгуку, в записках "…кінець Севастополя і залишення останніх захисників на загибель без надії на евакуацію - подані без прикрас і без пом'якшення" (там же, с. 329). Адмірал наказав зберегти один примірник "Записок" для майбутніх дослідників. Але - під грифом "секретно"…

5 Втім, не залишились осторонь у цій справі й українські дослідники. Так, доктор історичних наук М. Коваль (Київ) у провідному історичному виданні України - "Українському історичному журналі" - стверджує (1991), що "після 250-денної оборони за наказом Ставки залишили місто героїчні захисники Севастополя", не взявши на себе труду з'ясувати, куди саме могли подітись десятки тисяч ошуканих командуванням нещасливців, притиснених до моря ворогом! Цікаво, що саме з цього числа згаданий журнал почав друкувати документальну розповідь про останні дні оборони Севастополя 1941-1942 рр. згаданого Г. Ванєєва, який переконливо - "на основі нових архівних даних" - доводив, що "насправді цього (тобто, залишення Севастополя його захисниками за наказом Ставки. - М.В.) не було"…

6 Цю облудну цифру запустили в хід ідеологи "епохи застою", підправляючи надто "круглу" хрущовську, якою було замінено вже зовсім неймовірну ("лише" 7 мільйонів) цифру, цинічно - за принципом "а скільки треба?" - "обрахував" ще "друг і учитель" усіх радянських людей. У перебудовчі часи, коли на голови ошелешеного радянського загалу ніби з неба впала неймовірна кількість недоступної раніше інформації, брехливість цієї цифри стала більш ніж очевидною. Горбачов підняв рівень втрат до 28 мільйонів, а радянська історична наука вчергове "обгрунтувала" нову цифру - як і всі попередні, але і їй не судилося пережити "епоху" свого творця, останнього генсека КПРС. Із втратою компартії "керівної та спрямовуючої" ролі, процес цих, насправді - трагічних, обрахунків вийшов з-під партійного контролю, і цифри втрат різко пішли вгору. Якщо, скажімо, В. Похльобкін (1999, с. 498) оцінює загальні втрати СРСР у 40,7 млн. (з них непоправні склали 18,391 млн.), то В. Король (1995) схильний вважати остаточною "цифру наших втрат 47-48 мільйонів". Хочеться все ж сподіватися, що всі подальші уточнення будуть відбуватися тільки у бік можливого зменшення цих воістину моторошних цифр…

До змісту Михайло ЛУКІНЮК "ОБЕРЕЖНО: МІФИ!"