Олексій Нирко
Кобзарство Криму та Кубані

Упорядник та автор вступної статті Наталія Сулій

Життя й подвижницька праця Олексія Нирка

У 2004 році виповнилося 40 років творчої діяльності в Ялті видатного музиканта — педагога, вдумливого дослідника кобзарства Криму та Кубані Олексія Нирка. Його численні есе, нариси, статті, розкидані по різних часописах світу, як-от, наприклад, у Нью-Йоркській “Бандурі”, упорядковані і об’єднані в одному виданні, є яскравим свідченням того, що кобзарська нитка як у Криму, так і в Кубані ніколи не переривалась, не дивлячись на титанічні зусилля русифікаторів усіх мастей. Перед читачем постануть виразні образи людей, фанатично відданих бандурному мистецтву, а ще ширше, рідній українській культурі, на олтар якої нерідко доводилось віддавати найцінніше — власне життя.
Відтворюючи життєвий шлях і подвижницьку працю О. Нирка, автор використала передусім його автобіографічні рукописні замітки, а також численні відгуки в пресі, серед яких особливо цінні нотатки кандидата філологічних наук, завідуючої музеєм Лесі Українки в Ялті Світлани Кочерги. За це їм щира вдячність і глибокий уклін.
Варто додати, що, крім кобзарських хронік, О. Нирко глибоко досліджував історію українського театру на півострові, розвиток бібліотек і поширення українських книг у Криму. Однак, це вже тема іншої, не менш цікавої збірки. Тут мова про Нирка — кобзаря, педагога-новатора, дослідника з вродженим філологічним даром, високоінтелігентну людину, глибоко віддану українській національнoї ідеї.

Народився Олексій Нирко 1 січня 1926 року в селі Мар’янське Апостолівського району, що на Січеславщині. Це село розташоване біля рукава Дніпра, річки Підпільної, острови якої були останнім пристановищем Запорізької Січі. Цього ж року родина переїжджає в селище Нова Січ, де виростав і виховувався Олексій і де промайнули роки його дитинства. О.Нирку пощастило народитись на землі, що колись була притулком останніх запорожців, чим він надзвичайно гордиться. Не менш пишається тим, що походить з козацького роду. В своїх автобіографічних нотатках згадує: “Мій прадід Нирка Максим, вільний козак, покохав і викупив у пана Воронцова із сусіднього села Нововоронцовки дівчину-кріпачку Параску. Від них і пішов наш рід по батьківській лінії”. Предки із села Мар’янського засіяли тут волелюбний дух, навіть кріпацьке лихо обійшло село стороною. Козацькі перекази передавались з уст в уста, від покоління до покоління, і вистачило їх ще й на долю вразливого малого Олексія. Досі згадує він миті свого дитинства: “Сидимо, бувало, на печі, комин гуде, а мудра дядина розповідає... Про поховання козаків, що помирали без сповіді і тому вночі піднімались з могил, про проїзд повз село Катерини Другої...”.
П’ятнадцятикілометровий шлях від села Мар’янського до Нової Січі, де проходило дитинство, Олексій знав, “як своїх п’ять пальців”. Знав також історію цих місць, пристанища Запорізької Січі. Тут повсюди зустрічалися сліди козацької старовини. Тут витали легенди і перекази про славних запорожців, їх подвиги, походи, і з молоком матері Олексій увібрав невгасиму любов до рідного краю, яка супроводжувала його з колиски. Особливо хвилювали хлопця пісні про Байду, Дорошенка, Сагайдачного, Морозенка.
  Дід Олексія по батьківській лінії, Нирко Сава Максимович, був людиною чесною, хоча затятою, але трудолюбивою, добросовісною, чого і навчав своїх п’ятьох синів. 1933 року його виганяють із власної хати і він помирає голодною смертю, а, натомість, заселяють так званого активіста, який прислужився новій владі, може, передусім тим, що ходив по цвинтарі і збивав хрести на козацьких могилах, нищив пам’ять народу і глумився над святинями.
Другого діда, що по материнській лінії, О.Нирко ніколи не бачив. Зі спогадів родичів дізнався, що його дід, Микита Прохорець, був великим патріотом, в роки громадянської війни служив на флоті у національних військах. Після війни прожив усього кілька років, але не раз згадував про Україну за чаркою і плакав. У спадок від діда О.Нирко отримав книги, які справили на нього неабияке враження — “Перерід” та «Нова Січ» А. Кащенка, «Кобзар» Шевченка дореволюційного видання. Невдовзі ці книги були вилучені вчителями, які з певних міркувань не поспішали повернути їх власнику. Але, незважаючи на це, рядки козацької історії, Шевченкові вірші закарбувались назавжди в його пам’яті.
  “Мій тато, Федір Савич (1903-1958), — згадує у своїй біографії О.Нирко, — мав славу доброго сільського гармоніста. Грав на віденській гармоніці. Він намагався і мене прилучити до цього інструменту. Але гармоніка мене не полонила”. На долю батька Олексія випали важкі випробування — 2 арешти, один з яких у 1933 році, а другий — у 1938-му. Батька та його брата безпідставно звинуватили у антирадянській підпільній роботі і ув’язнили на п’ять років в Архангельські табори, оскільки брати вперто не ставили підпису під протоколами допитів, що вдавалось далеко не кожному безневинному. Після ув’язнення — 2 роки війни... і реабілітація посмертно...
  Отже, Олексію довелося рости сиротою при живому батькові. З тринадцяти років, він ніс хрест сина ворога народу, яким “дошкуляли болісно і постійно”. Це і моральні тортури директора школи Василя Лугового, і упереджене ставлення сільських вчителів та однокласників.
  Від 1933 по 1940 рр. навчається у Першотравенській семирічці. В цей період захоплюється інструментальною музикою: гітара, мандоліна. А прилучив Олексія до музики січовий стрілець Лука Карамельський, виходець із Галичини, котрий став його першим учителем музики. “Слухаючи його гру на гітарі, — згадує О.Нирко, — я ледве тамував сльози. Його виконання зворушувало до глибини душі. Навчитись грати хотілось страшенно. В мені пробудився музикант”. Гри на гітарі Олексій навчився разом із двоюрідним братом Василем Нирком (1924-1944) в Луки Івановича. Брат був старший від Олексія і опановував науку успішніше. Він мав чудовий ліричний баритон. Співав під гітару. Гітарі залишився вірним на все життя, яке трагічно обірвалося у фашистському рабстві в Західній Німеччині, куди його насильно вивезли гітлерівці в один з перших наборів, незважаючи на те, що він був єдиною дитиною в батьків. Лука Іванович Карамельський навчав Олексія й гри на мандоліні, потім на скрипці. Народний музикант, сам не знаючи нот, наполегливо радив і переконував свого учня оволодіти музичною грамотою, “грати тільки з нот!”.
  Вперше з “живими нотами” О.Нирко ознайомився у 8-му класі Мар’янської середньої школи, в якій навчався з 1940 по 1941 рр. Разом із своїми друзями Д. Білим, В. Проскурою, Г. Гайдуком, М. Бережним, В. Нирком опанував нотною грамотою за самовчителем Тіша, принесеним вчителькою німецької мови, котра довідалась про заповітну мрію учнів. “Я його того ж дня на уроках переписав, — згадує О.Нирко, — а до півночі по нотах розучив першу пісню. Подібно поступили й мої побратими”. О. Нирко разом із друзями, учнями Мар’янської середньої школи складали основу музичного гуртка. Самі шукали ноти, самі вчились, самі виступали на концертах. Вони мріяли бути музикантами. Але, на жаль, в їхні мрії жорстоко увірвалась війна. Друзі загинули в її горнилі. Олексія ця участь минула, але доля йому готувала інші випробування.
За німецько-фашистської окупації школа, де навчався Олексій з друзями, ще працювала півроку. Згодом українську молодь почали послідовно вивозити на роботу до Німеччини. Серед насильно вивезених до фашистського Рейху був найкращий, найщиріший, єдиний друг Олексія — Дмитро Білий (1925-1945). “Хлопець лагідної вдачі, врівноважений, тихий, круглий відмінник, з винятковими математичними здібностями, наш шкільний Піфагор, поет і скрипаль-аматор. З ним ми спільно рвались і до музичної освіти, і до щастя, і до майбутнього”. Про трагічний фінал друга О.Нирко згадує так: “Був живим спалений в крематоріях Бухенвальду за прояв непокори в переддень визволення. Що він подумав, ідучи до фашистської печі? Що пригадав у останню мить свого короткого, повного надій і прагнень життя? Кому послав свій останній погляд, переступаючи фатальний поріг?”. Загинув на фронті і Віктор Проскура (1925-1945). Гітарист. Споконвічна дівоча мрія. Фашистська куля вразила Віктора у саме серце. “Напередодні останньої битви, — розповідав його однополчанин, — увесь вечір згадував покійного батька Семена Архиповича, якого ув’язнили більшовики. Катували. За зречення своїх ідеалів обіцяли життя. Але не скорився. На їх погрози “замордуємо тебе на смерть” він відповів гордо: — “Убивайте. Моя любов до України сильніша від смерті !”.
  У своїх біографічних нотатках О.Нирко згадує і Миколу Бережного (1925-1945): “Музикант від Бога. Друга скрипка Мар’янського. Теж залишив на фронті і свою скрипку, і своє юне життя. Микола часто грав однополчанам. В останню ніч перед боєм був немов одержимий. Творив імпровізацію на тему української народної пісні “Їхав козак на війноньку”-неофіційного гімну музикантів-аматорів Мар’янської середньої школи. Це козацька пісня-марш. Але під смичком Бережного в той вечір домінували трагічні мотиви. Бійці, передчуваючи лихе, були не в силі затамувати сльози. А коли закінчився бій, і Микола не повернувся до скрипки, сказали: “Учора скрипаль зіграв Прелюдію смерті”.
  Григорій Гайдук — учень молодших класів, скрипаль і гітарист. Загинув на фронті Другої світової. Настала німецько-фашистська окупація. Почалось полювання і на Олексія. Але, на щастя, його доля склалась краще, ніж у його друзів. Незважаючи на намагання уникнути поневолення, наступила і його черга. Разом з друзями завчасно планували втечу. Захопили з собою у вагон сокиру і пилку, аби вирубати дно у вагоні. Але не прийшлося реалізувати їм свій задум: Олексій випадково натиснув на клямку протилежних дверей у вагоні, які виявились відчиненими, і ще до завершення посадки, разом з трьома хлопцями швидко прямували крізь село німецьких колоністів і дійшли додому раніше, ніж заплакані родичі. Але втікачі не могли залишатися в селі, вони пішли на далекий випас, де пасли худобу полонені. Так Олексій врятувався від небезпеки втратити Батьківщину, а можливо й життя.
  6 червня 1944 року О.Нирка мобілізували на службу до Червоної армії. Спочатку перебував у містечках Богодухів, Волчанськ, що на Харківщині. Потрапивши на фронт, він наполегливо шукав серед солдатів галичан, щоб познайомитися і якомога більше дізнатись від них, зорієнтуватись у цьому вихорі історичних подій. Інтуїція йому підказувала, що за волю України зараз змагаються лише ті, кого називали бандерівцями. І його приятелями незабаром стали Григорій Жижко та Степан Степанюк із Західної України.
  Згодом молодший сержант Нирко потрапив до Східної Прусії, другої лінії оборони. Тут знову дивом залишився живий. Напередодні Олексієві приснився сон: він за столом зі своїм братом і двома дівчатами, наповнили келихи, підняли, і вже в останню мить він опускає руку зі словами : “Я ж не п’ю !”. Наступного дня він отримує наказ іти за обідом в тил. А по дорозі, у полі, раптом ударили по групі бійців німці з мінометів. Вони кинулись врозтіч, і якби поле було не зоране, що трохи підіймало, скеровувало напрямок відлітаючих осколків уверх, то неминуче б загинули.
  Воєнне лихоліття підірвало здоров’я юнака, і тому він при першій нагоді повернувся до рідної домівки. Мирні будні, що прийшли на зміну тривожним дням війни, не приносили гармонію у бентежну душу Олексія, бо вона рвалась птахом до знань, до мистецтва, до прекрасного*.
  Так, 1947 року юнак вступає на навчання в технікум підготовки культурноосвітніх працівників та до вечірньої музичної школи міста Дубно, аби здобути фахові знання, де успішно студіює скрипку. Звернемось знову до мемуарних нотаток О.Нирка: “Скрипка! Я нею марив. В ранній юності, вона була моїм музичним ідеалом. Після війни у вечірній музичній школі для дорослих в Дубно я вчивсь у класі скрипки. Будучи достатньо підготовленим, багато і успішно працював. Але щоб одержати справжню музичну освіту, моєї підготовки було замало, і тому поступив до Львівського технікуму підготовки культосвітніх працівників та на перший курс Львівської державної консерваторії ім. М. В. Лисенка, де навчався у класі домри. Та вже в той час нитки моїх заповітних мрій потяглись до бандури. Бандура стає для мене дивом. На неї я задивлявся, як на прекрасну дівчину, до якої чи не міг, чи не смів підійти”. 1949-1950 навчальний рік — найсвітліша пора юності Олексія Федоровича. Адже здійснилась його заповітна мрія — він став студентом Львівської консерваторії. Вступний іспит зі спеціальності склав на “чотири”. Це була справжня перемога, бо ще зовсім недавно він вперше взяв у руки інструмент, і з того часу з ним не розлучався. Грав, де завгодно, як тільки появлялась вільна хвилина: на перервах, очікуючи друзів, і в черзі до їдальні. Адже той час напруженої праці навіть тепер не може назвати звичайними буднями.
  Щодня Олексій на крилах летів у аудиторії, де його чекав святковий світ музики. Тут він відвідував лекції М.Колесси, був на прем’єрі кантати-симфонії Станіслава Людкевича “Кавказ” на слова Т.Шевченка, слухав незрівнянну Соломію Крушельницьку, з якою мав щастя перемовитись кількома словами на перерві. До речі, талановиту ученицю Крушельницької, Оксану Дуду репресували разом з батьками. Ніхто не сумнівався, що Оксана могла би стати гордістю української оперної сцени.
  Улюбленим учителем Олексія Нирка був О. Лисенко, син славнозвісного композитора, в якого бував удома, відверто спілкувався. Саме Остап Лисенко перший запримітив значний інтерес студента до джерел національної музики і порадив йому згодом перевестись на факультет історії музики Київської консерваторії. Сердечно згадує О.Нирко свою викладачку Єфросинію Яківну Новак, яка по материнськи опікувалась своїм хворобливим студентом, бібліотекаря Ярославу Колодій, котра страшенно ризикуючи, довірила із спецфондів рідкісні видання, що, зокрема, стосувались і кобзарського мистецтва в Україні.
  Поталанило Олексієві Федеровичу провчитись у консерваторії лише один рік. Досі його огортає жаль, що так мало встиг, зрозумів, освоїв і що найпрекрасніша пора юності так несподівано перервалась. Був підлий донос однокурсника, агента КДБ. Після цього, опівночі, під приводом пошуку зброї, двома особами було здійснено обшук кімнати Олексія. Під час обшуку, він відразу згадав про скриньку з книжками у себе під ліжком. Майже кожна книга, яку він всіма правдами і неправдами діставав, перечитував і беріг, як зіницю ока, була з числа заборонених. Це і праці І.Франка, і В. Радзикевича, і М. Кордуби та деякі рукописи. Крім того, в скриньці він ховав свій незакінчений нарис про трьох бандерівців. Звісно, що цього було цілком достатньо, аби інкримінувати “націоналістичний і антирадянський світогляд” та вилучити ці “націоналістично шкідливі” книги. Так, 23 червня 1950 року О. Нирка арештують. Потрапивши за грати, Олексій Федорович подумки перебрав своїх знайомих і без найменшого труднощів “вичислив” провокатора. Ним був студент Іван Лаврик, родом з Донеччини. Правда, його прізвище так ні разу і не засвітилось у справі Нирка, натомість арештованого познайомили з доносами підставних осіб. Це були: баяніст — росіянин Рибкін і скрипаль — єврей з Дніпропетровська — Ткаченко. На допитах старався бути зібраним і небагатослівним. Боявся необачно потягнути когось із приятелів.
  Після камери попереднього ув’язнення його переводять у тюрму на Лонського. Цю звістку він сприйняв спокійно. Його бентежила зустріч з незламними, вольовими людьми, які наважувались бунтувати проти комуністичної системи. Реальність, звичайно, виявилась набагато прозаїчнішою, ніж очікування. 79-та камера запам’яталась вщерть переповненою. Переважали тут селяни, які ніколи політикою не займались. Серед них було два священики греко-католицького обряду, Пасічний і Маркевич, і кілька студентів.
  Майже місяць тримали Олексія в тюрмі на Лонського, а далі, після Львівського обласного суду, який відбувся 26 липня 1950 року і нагадував маріонетковий театр, перевели у Золочівську тюрму. “Моїм слідчим, — згадує О.Нирко, — був росіянин, який не відзначався ні культурою, ні розумом, а прокурором — жорстока цинічна єврейка, прізвищ яких я не знав, та й не хотів знати. Типові окупаційні чиновники”. У Золочівському острозі, на голих нарах, тривали безкінечні дискусії, мучив сильний голод, адже передачі йому ніхто не приносив. Але Олексій Федорович не панікував, він добре запам’ятав навчання батька: головне вийти з тюрми в табір.
  Невдовзі О. Нирко знову у м. Львові, але, на жаль, у пересильній тюрмі на Підзамче. Якраз “купці” з Уралу забирали засуджених на лісоповал. До їх числа потрапив і Олексій Нирко. “Це був кінець серпня, однокурсники поверталися в консерваторію на навчання, а мене в телячому вагоні везли у безвість...”, — з сумом згадує Олексій Федорович. Туди він їхав уже з вироком: 10 років дальніх виправно-трудових таборів і 5 років висилки з позбавленням громадянських прав за статтею 54-10 ч.2 КК УРСР.
  Дорога на Урал була довгою і виснажливою. Політичних злочинців посадили разом з побутовими, які відразу взялись демонструвати свою силу і хижацькі звичаї.
  Місто Кизиллаг, Молотовської (Пермської) області було складовою частиною горезвісного ГУЛАГу. Згодом Олексій Федорович дізнався, що с. Створ-Широківське, де його зіпхнули із брутальною лайкою, було місцем останнього заслання Устима Кармалюка.
  Прибувши у табір, О. Нирко побачив велику кількість бараків, в один із яких мав потрапити й сам. Біля одного з табірних бараків він спостеріг групу людей, що оточили хлопця — гармоніста, який видобував якісь убогі звуки закляклими пальцями. Гармошка була страшенно розладнана, а мелодія — фальшива. І тоді чи не вперше осягнув Олексій всю безодню трагедії. Зі світу блискучого, безмежного, де улюблена праця винагороджувалась радощами перемог і новими сподіваннями, за якихось півроку він перенесений у темний світ насилля, жорстокості, безнадії. Фальшива музика невибагливого гармоніста краяла душу: “Ця музика була для мене як ніж по серці” — згадує О. Нирко. Задля її спасіння, він закрив очі, щоб хоч на мить почути звуки симфонічного оркестру під керуванням С. Людкевича. Як пережити ці 10 років? Як зберегти і мову, і мораль, і музику в душі? Відповідь напрошувалась проста: необхідно було піднестися над брудом, хамством, цинічністю і підступністю, що оточувала навколо, знести важкий фізичний труд, голод, приниження — тільки таким чином можна зберегти в собі благородні помисли; життя навчило його підкорятися самодисципліні і цілеспрямованості*.
  Спершу хлопець вирішив вивчити іноземну мову. На клаптиках паперу записував слово за словом від тих, хто трохи знав чи лише чув німецьку мову. Пізніше з тих клаптиків зробив словник. Вже під кінець заслання, коли мав можливість отримувати з волі підручники і книги, Олексій читав мовою оригіналу вірші Гете і насолоджувався вражаючою архітектонікою поета. Його найбільшим багатством у таборі були книги, а серед них — тритомник Кобзаря. Нирка вже всі пізнавали по тому, що з табору в табір він пересувався з незмінною скринькою книг, яка поступово ставала все важчою.
  Та все ж це був далеко не університет. Затемна виводили їх під конвоєм на роботу, не вщухав собачий гавкіт, якого донині терпіти не може. Між іншим, собак годували м’ясом, засуджених — баландою. На лісоповалі планомірно висмоктували всі соки, викачували м’язи. Повертались в барак, коли вже стемніє. Знесилені сушили речі. Побутові злочинці затіювали безкінечні сварки, побоїща, нерідко вбивства.
  Олексій Федорович зі своїм кволим станом здоров’я довго б не протримався в таких умовах. Але життя навчило його призвичаюватись. Отож, незабаром О.Ниркові доручили виміряти кубатуру лісу, що значно легше. Згодом він створив оркестр народних інструментів. З цим оркестром доводилось виступати і в сусідніх таборах, розширилось коло його спілкування. А часу гаяти Олексій не звик і багато в чому навчався у старших товаришів: колишнього доцента Одеського університету Григорія Войткевича, литовця поета і мрійника Стасіса Давуніса, колишнього художника Федора Фьодорова. А своїм табірним учителем Олексій Федорович вважає Андрія Шарина, який до арешту працював інженером у Харкові. З ним вони спали на одних нарах, і до світанку Олексій міг слухати наукові ідеї Шаріна, котрий особливі надії в майбутньому покладав на систематизацію людських знань.
  26 червня 1956 року відбувся пересуд виїзною сесією під головуванням депутата Верховної Ради СРСР. З О.Нирка було знято судимість і достроково звільнено. Він утримувався під вартою в місцях позбавлення волі у виправно-трудових таборах 5 років, 10 місяців і 1 день. А лише 12 березня 1993 року був реабілітований Львівською прокуратурою на підставі ст.1 закону УРСР від 17 травня 1991 р. “Про реабілітацію жертв політичних репресій України”.
  Після звільнення кинувся Олексій до Львова. Загартувавши свій дух, він, як і раніше, прагнув прислужитися Україні в царині музики. Незважаючи на тяжкі спомини, намагався будь-що “зачепитись” у Львові. Та поступово усвідомлював, що знята судимість — не гарантія, що перед ним відчиняться всі двері. Втім, відвертались близькі родичі, друзі. Незмінно тепло його завше зустрічали в сім’ї колишньої односельчанки Ніни Тимофіївни Потурай, яка навчалась разом з ним у Львові. Коли ще в таборі дізнався, що в неї народився син, переслав своєму майбутньому хрещеникові гроші на бандуру. ЇЇ він і взяв у свої руки, коли повернувся. Одного вечора, коли молоде подружжя пішло до кінотеатру і заснув їх синок, Олексій Федорович, квартирант, залишився, щоб посидіти наодинці з бандурою. Але коли друзі його повернулися, їх чекав сюрприз: чарівна пісня “Ой ти дівчино, зарученая...” прозвучала у виконанні гостя. Це була його перша пісня, зіграна на бандурі. Цю мить по праву можна вважати доленосною у житті О. Нирка. Значно пізніше Олексій Федорович консультувався у відомих бандуристів Андрія Омельченка, Андрія Бобиря, Сергія Баштана, Василя Герасименка, якого вважав кобзарською совістю України, неперевершеним авторитетом кобзарського мистецтва.
  Повернувшись 1956 року до селища Нова Січ, де промайнуло дитинство та шкільні роки, починає свою кобзарську епопею, що успішно триває вже впродовж майже 50-ти років і приносить йому, незважаючи на всі перепони, справжнє джерело душевного натхнення.
  1957 року Олексій Федорович влаштувався вчителем музики та співів у сільській школі на Херсонщині (радгосп “Комінтерн”). Самотужки почав опановувати педагогіку, але з бандурою вже не розлучався. Очолював тут музичний гурток навчання гри на фортепіано, баяні, гітарі, бандурі. Після місячних курсів підвищення кваліфікації у Херсоні домовився про приватні консультації в Херсонському музучилищі. Незважаючи не те, що добиратись до Херсона з віддаленого радгоспу було досить не легко, Олексій Федорович наполегливо долав усі перешкоди. А відтак появились у Нирка перші учні, серед яких Віктор Кириленко, згодом Микола Топчій, Діонісій Котлинський, Остап Кіндрачук, “ціла армія” жіноцтва (студенток): Ірина Сьомка, Людмила Мура (Кубань), Марина Козомаслова (Кубань), Наталка Новосьолова, Ірина Арлашина, Ольга Данилкіна та інші.
  В місто Нікополь Олексій Федорович переїхав у січні 1959 року, де обійняв посаду викладача музики педучилища. Саме з Нікополя починається його педагогічна праця. Тут на музичному відділі заблискотіло яскравими барвами училищне тріо бандуристок, дзвінко заявила про себе мішана капела бандуристів. Звідси вийшов і один з найталановитіших учнів та послідовників О.Нирка — Микола Топчій.
  Кобзарський самодіяльний рух до цього часу очолювали відомі бандуристи Антон Ясинський та Федір Грогуленко. Ці кобзарі — бандуристи були великими музикантами — патріотами, пропагандистами кобзарського мистецтва, справжніми “майстрами кобз”. Олексій Федорович вклав чимало праці, аби зберегти кращі традиції відомих кобзарів: “Я поставив собі за мету реорганізувати й навчити кобзарів міста, озброїти їх сучасними досягненнями професійного кобзарського та вокально-хорового мистецтва, піднести кобзарську справу на рівень інших провідних самодіяльних колективів, а по можливості й перевершити їх”, — згадує О.Нирко.
  Першу капелу бандуристів організував 1959 року в Нікополі при Палаці культури Південнотрубного заводу, за рекомендацією викладача педучилища, першого засновника народного хору вищезгаданого заводу — Маляренка. Палац культури мав 30 бандур, набутих з ініціативи Федора Грогуленка. Він і очолював певний час колектив бандуристів, який жодного разу так і не виступив. “Організація мною капели розпочалась з тиражованих у друкарні оголошень, які були розклеєні в місті та в цехах заводу. А міркував я так: у Нікополі 80 тисяч мешканців. Якщо з двох тисяч прийде один, то в колективі буде 40 учасників. Та ба! Записалось всього 8, а прийшло на репетицію-4. Перший мій організаційний промах полягав у тому, що я вирішив створити чоловічу капелу. Незабаром від цього наміру прийшлось відмовитись. Дівчата та молодиці на чолі з Ліною Шевченко оживили колектив. За п’ять років у капелі перебували різні учасники... Чи не найбільш колоритними постатями були син та внук Антона Ясинського. Надзвичайно самобутньою особистістю в капелі був В.Акімов — росіянин за національністю. В побуті він, здається, не міг вимовити жодного українського слова, а бандуру любив — аж плакав. В день мого від’їзду з Нікополя не міг заговорити з жалю. З бандурою не розлучається ніколи”, — згадував Олексій Федорович.
  Капела часто виступала. Про неї писала заводська газета “Трубник” (“Бандури звучать у цеху”). Переважна більшість виступів відбувалась на сцені Палацу культури та в клубах і установах міста. Найбільш показовим виступом була її участь у своєрідному монтажі — концерті, присвяченому 150-річчю від дня народження Т.Шевченка.
  Капела при Палаці культури під керівництвом О.Нирка проіснувала від 1959 до 1964 року. Згодом передає її своєму учневі і другу Вікторові Кириленку, закоханому в рідну мову і народну пісню, великому шанувальникові і наслідувачеві виконавської майстерності народного артиста М.Гришка, зачарованого бандурою з першої зустрічі й назавжди. Працював у організації міжколгоспбуду. В літню спеку цілісінький день бив у кар’єрі камінь, а вночі сидів із бандурою, поки не осилив першу свою пісню. Дитячу музичну школу в класі бандури й вокалу закінчив у Нікополі, а музичне училище — у Запоріжжі (заочно). На останній репетиції-прощанні юні кобзарі Віра Гармаш та Вітя Ясинський допитувалися в Олексія Федоровича, чому саме він вирішив виїхати до Ялти. Мабуть, їм дуже не хотілось розлучатись з улюбленим наставником.
  Ялта — кобзарська цілина, курортна столиця Криму. Олексій Федорович був переконаний, що в Ялті, як ніде, капела утверджуватиме українську культуру, демонструватиме її перед великою всесоюзною і навіть світовою аудиторією. А Нікопольські капели, по суті, нічого не втрачають, бо в них залишаються керівниками учні О.Нирка. Звісно, що Олексію Федоровичу не легко було залишити місто: “З ним я зживсь, вріс в нього так би мовити, корінням. Дещо зробив. Педагогічне училище стало моєю практичною професійною школою. В його стінах я знайшов себе, остаточно сформувався як педагог і громадянин, включався у справжню громадську працю”.
  1962 року на громадських засадах Олексій Федорович організував “Нікопольчанку” — мішану капелу бандуристів при Будинку культури машинобудівного заводу. Капела стала окрасою міста. Вона не знала поразок. У 1963 році бандуристи Нікополя, захищаючи честь рідного міста на обласному огляді-конкурсі художньої самодіяльності у Дніпропетровську, завоювали Диплом другого ступеня і стали провідною капелою в області після заслуженої капели Дніпродзержинська та капели Мерзленка з Дніпропетровська. Виступало 28 бандуристів. У виконанні “Нікопольчанки” прозвучали такі твори: “Пісня про Дніпро” П. Майбороди на слова А. Малишка, “Їхав козак за Дунай” в обробці Г. Давидовського, українська народна пісня “Ой у полі три криниченьки” та уривок з поеми Т. Шевченка “Катерина”, який декламувала Рая Шафеєва в супроводі гри та співу капели. Виступ увінчався великим успіхом, бурхливими оваціями залу. “Наш виступ був великою перемогою! З’явилось і заявило про себе на увесь голос нікопольське кобзарство нового типу! З учасників виступу хотілося б згадати кобзаря-ветерана Ф.Грогуленка, Л.Барвінок-Грогуленко, М. Топчія (майбутнього керівника капели), Ольгу Середу...”, — згадує О.Нирко в листі до І.Шаповала*. “Нікопольчанка”вела активну концертну діяльність. Вона виступала на всіх загальноміських урочистостях, перед викладачами та учнями загальноосвітніх шкіл, робітниками заводу, на районному та обласному радіо, перед студентами та викладачами Нікопольського педучилища тощо. На 150-річний ювілей Т.Шевченка “Нікопольчанка”, разом з учасниками капели Палацу культури Південнотрубного заводу, з великим успіхом виступила з Шевченківською програмою в міському Будинку культури. На цьому концерті відбулось об’єднання двох колективів, що згодом склали основу майбутньої “Нікопольчанки”, яку, після від’їзду О.Нирка, очолив його учень Микола Топчій. Він був не тільки прекрасним вихованцем Олексія Федоровича, а й другом, перспективним, обдарованим музикантом, котрий володів яскравими даними як для бандуриста-соліста, так і розважливого організатора та керівника капели. Закінчивши Дніпропетровське училище як хормейстер, він працював художнім керівником Будинку культури і диригентом самодіяльного хору. Але знайшов себе як бандурист після участі в капелі, і знайшов назавжди!”. Своє ставлення до улюбленого наставника він виразив у підпису на подарованій фотографії 29.06.1967 року: “На згадку Першому Вчителеві, який прищепив любов до бандури, багатошанованому О. Ф. Ниркові від капели бандуристів “Нікопольчанка”. Художній керівник капели М. Топчій”.
  Ось як вдало підсумувала творчу діяльність Олексія Федоровича у Нікополі С. Кочерга: “ “Нікопольчанка” стала іспитом О. Нирка на зрілість, на майстерність, перевіркою організаторських здібностей. І з цим випробовуванням він впорався якнайкраще. Тепер не було ніяких сумнівів, що бандурою він зможе принести користь Україні, її музичній культурі. І тоді Нирко свідомо вирішив перебратися зі своєю бандурою до Криму. Був переконаний, що його характеру вистарчить “перелоги орать”. І не помилився”*.
Влітку 1964 року Олексій Федорович виїхав у омріяний “Сонячний Півострів”, в Ялту — курортну столицю Криму. Приїхав туди з дружиною Неонілою Леонтівною Куц, своєю ученицею, колишньою учасницею “Нікопольчанки”. 26 вересня цього ж року почав працювати над створенням Народної самодіяльної капели бандуристів ім. Степана Руданського при Ялтинському педагогічному училищі, причому на громадських засадах (потім йому дали дозвіл працювати безоплатно**). Варто відзначити, що у педагогічному училищі інструмент бандура не викладався. У навчальні плани музично — педагогічного відділу із народних інструментів входила лише одна домра, викладачем якої деякий час і був О. Нирко. Тож можна собі уявити, якою нелегкою була титанічна праця Олексія Федоровича. На першій репетиції, яка відбулася 26 вересня 1964 року в Ялтинському Будинку культури медичних працівників (директор Ніна Петрівна Бова), були присутні студентки педагогічного училища, учні загальноосвітніх шкіл, робітники та службовці міста. Цьому дню передував тримісячний період пошуків матеріальної бази та учасників для майбутньої міської капели бандуристів. О.Нирку довелось побувати у всіх клубах та Будинках культури міста, познайомитися та розмовляти з багатьма учасниками різних колективів художньої самодіяльності, демонструвати майже кожному, зокрема, технічні та художньо-виразові можливості інструменту. “До ялтинської бандури не відразу прийшла багатотисячна кримська аудиторія — її серця часто доводилося завойовувати в поодиноких зустрічах із мешканцями міста”, — згадує Олексій Федорович. Крім учасників майбутньої капели, на першій репетиції були присутні директор Бова, художній керівник В. Панков, режисер самодіяльної оперної студії В. Авдєєв, актори-аматори та хористи оперної студії. О. Нирко із захопленням розповідав про історію кобзарства та місце бандури в Криму, Кубані, в Україні та за її межами, після чого ознайомив присутніх з перспективним планом роботи, а також проілюстрував у власному виконанні пісні та інструментальні п’єси на бандурі, які планувались для виконання майбутніми бандуристами. “Слухачам найбільше сподобалась тема з варіаціями на українську народну пісню “Їхав козак за Дунай”, “Повій вітре на Вкраїну” на слова С. Руданського, “Думи мої” на слова Т.Шевченка та ін. Але основне — трапилось після “офіційної “ частини. Учасників зустрічі охопив ентузіазм... Всі, один перед одного, хапали бандури, пробували тримати, грати. Ведучого засипали безліччю питань: де купити бандуру, чи важко оволодіти нотною грамотою?.. Ця перша близька зустріч була для всіх присутніх справжнім національним святом. Вона стала запорукою успішного розвитку кобзарської справи на Південному березі Криму. Розвіялося, як дим, скептичне пророкування колишнього директора Ялтинського педучилища Миколи Антоновича Майського, який в 1963 році майбутньому керівникові капели Олексію Ниркові сказав: “Вам буде трудно. В Ялті нема українського духу!”. Згодом він став палким прихильником капели.
  Репетиції проводились двічі на тиждень і тривали 2-3 години. Але основна робота з опанування інструменту велась індивідуально. Для самостійної підготовки аматори брали бандури додому. Грали тільки з нот. Будинок культури придбав для капели вісім бандур, а українські народні костюми були при оперній студії. Першокурсники музичного відділу педучилища Неоніла Куц та Валерій Шапіленко, що прибули із нікопольської капели, забезпечили швидке становлення колективу. І вже 29 жовтня 1964 року ансамбль взяв участь у концерті перед відпочиваючими санаторію “Гірник”, а згодом — виступив у міському театрі ім. А.Чехова та на обласному огляді художньої самодіяльності. За короткий час капела бандуристів стала учасником 12 концертних програм. “Курортна газета” писала тоді: “Особливо хочеться відзначити ансамбль бандуристів Ялтинського будинку культури медпрацівників, який з успіхом виконав кілька українських пісень”*.
  Олексій Федорович постійно і настирливо шукав все нові форми роботи. Згодом місцем виступу капели стали санаторії, будинки відпочинку, пансіонати південного берега Криму. Самодіяльних артистів тепло і гостинно приймали зачаровані слухачі від Алушти до Фороса. В грудні та ж газета писала: “У медиків виступив ансамбль бандуристів на чолі з О.Нирком. Добрий початок. Треба підтримати цей колектив, допомогти йому”**.
  Перші кроки капели були відзначені Почесною грамотою “За активну участь у міському огляді вокалістів, малих вокальних ансамблів та солістів-музикантів і за велику роботу в розвитку художньої самодіяльності”, врученою заввідділом культури виконкому Ялтинської міської ради М. Кастровою. Також почесними грамотами були нагороджені О. Нирко, як керівник капели, учасники дуету М. Платонова та Н. Матвеєва, інструментального тріо Алла Платонова, Неоніла Куц, Олексій Нирко.
  Під кінець 1964 року репертуар капели складали такі твори: “Повій вітре на Вкраїну”, “Місяць на небі”, “Ішов козак потайком”, “Тануть сніги” (слова І.Немировича, музика В.Сидоренка), “Волошкові очі” Сабадаша, “Їхав козак за Дунай” (обробка Г.Давидовського).
  22 листопада цього ж року в клубі моряків вперше прослухав репертуар ансамблю бандурист-професіонал Іван Мельник (1906-1969 рр.), який, маючи великий кобзарський досвід, був глибоко переконаний, що самодіяльні бандуристи несвідомо, але нещадно спотворюють кобзарське мистецтво, неухильно ведуть його до повного занепаду, до цілковитого виродження. Звісно, як справжній бандурист-патріот, він не міг пройти мимо праці капели, і на її виступ відгукнувся позитивно: “Співали добре. Бандури чути!”. Проте пройшло немало часу, поки самодіяльні бандуристи знайшли в його особі щирого друга і порадника. З легкої руки Івана Олексійовича міцно закріпилися в репертуарі пісні “Як за дальнім небосхилом” П. Майбороди — А. Малишка, “Розцвіла над ставом червона калина” М. Донця та ін.
  Щороку репертуар колективу поповнювався новими творами — такими як: “Заповіт” Т.Шевченка, “Дівка в сінях стояла”, “Ніч яка місячна”. Відбувалось й зростання кількісного складу капели з 6-ти учасників до 30-ти.
  В кінці 1965 року відділ культури нагородив “Дипломом лауреата міського огляду художньої самодіяльності ансамбль бандуристів будинку культури медпрацівників, який одержав І-ше місце серед вокально-інструментальних ансамблів у міському огляді художньої самодіяльності 1965 року” та золотою медаллю лауреата. А 23 квітня цього ж року на обласному огляді художньої самодіяльності капела отримала Диплом ІІ-го ступеня. 13 червня кримські телеглядачі мали змогу познайомитись на телевізійному концерті “Моє місто” з ялтинськими бандуристами*.
  1966 рік приніс нові щедрі успіхи і визнання ялтинським самодіяльним бандуристам. На міському й обласному оглядах вони одержують Диплом І-го ступеня. Капела виступає на концерті лауреатів обласного огляду художньої самодіяльності Криму, який проходив на сцені літнього театру Сімферопольського Парку культури і відпочинку 25 травня 1965 року. Це вже був міцний, цілком сформований з організаційного та ідейно-художнього погляду колектив, якому під силу значні творчі завдання.
  Капела вела активну концертну діяльність. Надмірність концертних виступів почала негативно відбиватись на роботі ансамблю. Часто відмінялись репетиції, повільно поновлювався репертуар, частина учасників залишила колектив. У цей період особисті погляди керівника капели на завдання і можливості розвитку кобзарського мистецтва на Південному березі Криму різко розходяться з точкою зору адміністрації Будинку культури і спонукають його до пошуків нових форм та організаційних можливостей. О. Нирко прагнув створити самодіяльну міську капелу бандуристів, яка б мала обласне і республіканське значення, натомість директор Будинку культури Н.П. Бова намагалась утримувати колектив у межах продуктивного ансамблю, який би брав участь в добуванні коштів на виплату надмірно роздутим штатам самодіяльної оперної студії, де майже кожний «самодіяльний» соліст з вищою вокальною освітою солідно оплачувався (неофіційно). Зміщення Ніни Бови з посади врятувало становище і не довело до розвалу.
  Як відомо, успішність розвитку будь-якого мистецького жанру залежить від рівня професіоналізації, від його місця в навчальних закладах. Реалізовуючи це положення, в Ялті 1966 року художнім керівником капели О.Нирком було запроваджено клас бандури в дитячій музичній школі №1. У 1965 році директор школи Е.Гаврилова у відкритті класу бандури відмовила. Довелося Олексію Федоровичу для популяризації ансамблю організовувати дитяче тріо від середньої школи №6 (директор Зінаїда Любченко) у складі Л.Сидорової, С.Сіпетьорової, С. Кочегової. Тріо успішно працювало, зробило багато виступів, після одного з яких клас бандури все-таки було відкрито. Першими ученицями-бандуристами О.Нирка стали Таня Панченко й Таня Золотарьова. Учениці концертували. Виступали в щорічних звітних концертах ДМШ перед громадськістю міста та в загальноосвітніх школах. Згодом клас бандури почала вести колишня учениця капели, випускниця музичного відділу Ялтинського педагогічного училища Неоніла Нирко-Куц. Ось що писала преса про клас бандури: “В Ялті з’явилося зацікавлення бандурою. В музичній школі Ялти відкрився клас бандури з вечірнім відділенням для дорослих, успішно ведеться клас бандури в Ялтинському педучилищі. Якщо врахувати, що самодіяльних колективів, що представляють цей вокально-інструментальний жанр у нашій республіці, зовсім небагато, то можна по праву оцінити ентузіазм ялтинців”*. Але, незважаючи на успішне функціонування бандури при ДМШ, О.Нирко з часом зрозумів, що він не спроможний забезпечити міську капелу належною кількістю бандуристів і це спонукало його до пошуків нових можливостей для розвитку кобзарського мистецтва. Однією з них і була робота з організації ансамблю бандуристів мішаного складу при Ялтинському ресторані “Україна” (нині “Сочі”). Ансамбль проіснував понад два роки (1966-1968 рр.) і відіграв значну роль в популяризації кобзарського мистецтва та становленні міської капели бандуристів (після припинення його роботи, в зв’язку із зміною директора ресторану, значна частина його бандуристів влилась у міську капелу: Г.Гірший, Р.Мацько та ін.). Репертуар ансамблю в основному тотожний з репертуаром міської капели. Частина учасників виступала у зведеній капелі, оскільки окремі члени міської капели підтримували ансамбль (Катерина Анцупова, Остап Кіндрачук та ін.). Про успіхи і досягнення ансамблю повідомляв всесоюзний журнал “Общественное питание”**, №8 за серпень 1966 року, а також всесоюзна газета “Советская торговля”***, від 14 квітня 1966 року — фотоінформація В. Грачова та стаття С. Макарова “Крымский фестиваль”****від 11 липня 1967 року в цій же газеті. За активну участь ансамблю в обласному фестивалі управлінням торгівлі та обкому профспілки колектив нагороджено Почесною грамотою. 23 липня 1967 року бандуристи виступили на обласному телебаченні. Цього ж року було знято короткометражний фільм про ресторан “Україна”, озвучений бандуристами, який зайняв друге місце і був нагороджений премією на кінофестивалі в Москві.
  1967 року капела Ялтинського педучилища досягнула найзначнішого успіху — на Республіканському огляді студентської художньої самодіяльності педагогічних інститутів та педагогічних училищ УРСР, який проходив 2-8 лютого у малому залі Київської державної консерваторії, капела виступала у складі 22 учасників (12 бандуристів, 9 хористів, 1 соліст). До конкурсного репертуару ввійшли такі твори: “Краю мій рідний” О. Домінченка на слова Майового (солістка — Лідія Кухаренко), “Як за дальнім небосхилом” П.Майбороди — А.Малишка, українська народна пісня “Ніч яка місячна” (соліст Валерій Шапіленко) та народна жартівлива пісня “Ішов козак потайком”. Капела Ялтинського педучилища стала Лауреатом Республіканського огляду, завоювала Диплом ІІ-го ступеня Міністерства освіти УРСР. Олексій Федорович, як керівник капели, отримав “Почесну грамоту” Міністерства освіти та цінний подарунок (фотоапарат “Київ-4”). Виступ капели слухав Заслужений діяч мистецтв України Іван Гончар, дав високу оцінку, зворушливо подякував бандуристкам та керівнику і зробив запис у альбомі капели:

До змісту книжки
Олексій Нирко
Кобзарство Криму та Кубані