Драматургію Максим Горький відніс до найважчого виду літературної творчості. Може якраз цим пояснюється те, що в колі письменників Криму, які пишуть українською мовою, тільки один драматург - Леонід Никоненко. "Народився я десь на межі Сумської і Полтавської областей 1929 року у закучерявленому вербами і садками селі Будилка. З одного боку його оповила пістрява мережа полів, з другого - гомінкий ліс. Вікова діброва ворожила, нашіптувала долю, тиха журлива річка Псел виколихувала дитячі мрії", - так пише про себе в автобіографії Леонід Максимович.
Батьки - сільські трударі. Успішно закінчивши середню школу, юнак вступив до Сумського педагогічного інституту. Потім - армійська служба в Прибайкаллі. Якраз тоді в нього пробудився інтерес до літературної творчості. Почав співробітничати в окружній і дивізійній газетах. Після служби в армії закінчив Харківський театральний інститут - курс корифея української сцени І. О. Мар'яненка. Переїхав до Криму і більше тридцяти п'яти років працював актором Кримського українського театру драми та музкомедії.
"Голубий слід" - це перша п'єса Л. Никоненка. За жанром вона може бути віднесеною до соціально-психологічної драми. Її дія відбувається на будівництві Північно-Кримського каналу. В центрі уваги твору - морально-етичні проблеми молодих екскаваторників-бульдозерників. Заголовок п'єси - це алегоричний образ, що уособлює поетично-життєву мету героїв - прокладання каналу, який зрошуватиме пустельні землі Криму.
"Печальна комедія", - так визначив Л. Никоненко жанр своєї наступної п'єси "Чужий". Одначе її зміст підказує визначити жанр по-іншому. Перед нами справді печальна тільки не комедія, а драма. В ній розгортається історія про те, як стороння людина - робітник Арсен Пікалка долею випадку потрапив у родину ветерана-колгоспника Дем'яна Ковтуна, став близьким, рідним, а син Анатолій - людина вражена корисливістю, шахрайством, став чужим у рідній сім'ї. Ці дві перші п'єси визначили Л. Никоненка як професіонального драматурга. Знання автором законів сцени допомогло досягти жанрової виразності і добротної сценічності п'єс.
Певним кроком у творчому зростанні письменника є п'єса "Сільські дівчата" (1985). В ній йдеться про життя сучасного села. Тільки не того села, про яке часто-густо писалося в газетах: з героями соцпраці, з односельцями, у яких "щастя по коліна б'ється". Перед глядачем ферма, де каторжно працюють, вибиваючись із сил, доярки. Це таки справжні герої. Але постає проблема, як зробити їхній труд менш "героїчним", таким, щоб приносив щастя і радість, а не забирав здоров'я, мучив.
Драматизмом людського життя віє від творів "Полин", "Гріховодник" ("Синдром"). У першому йдеться про талановитого скульптора, який у часи суцільного монументалізму, героїки і помпезності був невизнаний, зацькований, витіснений на узбіччя життя і змушений працювати каменярем на цвинтарі, обробляючи надгробні плити.
П'єса "Гріховодник" ("Синдром") (1990) про безпросвітне затуркане життя колгоспника Ілька Драного, якого не визнавали за людину. Його поганяв і кривдив хто хотів. А в нього ж було серце чуле, глибоке відчуття правди і сенсу буття.
Нещодавно драмою "Розтрачене кохання" про складну долю солдата-афганця, який у сьогоденному розгардіяші, невизначеності загубив орієнтири, спокусився на легкий хліб, що привело до розчарувань, духовної спустошеності, втрати коханої дівчини і, врешті-решт, спонукало до злочину в зграї рекетирів.
З-під пера драматурга вийшла нова трагікомедія з гостросатиричним спрямуванням "Чмо". Назва твору запозичена з блатного жаргону. Так у в'язницях називають розчавлених нелюдськими обставинами і змушених, потерпаючи, прилагоджуватись до цих обставин.
Складність і жорстокість сьогодення по-своєму розчленувала соціально і морально суспільство. Одні сягнули розкошів, а інші або продавати лахміття, свої злиденні недоноски, або опинитися на смітниках, біля помийниць, ставши бездомними беззахисними бомжами. В такій "живодерні" опинилася і творча інтелігенція, діячі культури. Трагізм людей цих і є змістом твору.
В складних умовах несприятливого для літератури сьогодення, коли немає змоги друкуватись, Л. Никоненко не кинув пера. Працює не тільки шухляду. Його п'єси і нині йдуть на багатьох сценах України.
 

"РОЗТРАЧЕНЕ КОХАННЯ"
(уривок)

Чорна хмара грізно насувалась, заволокла півнеба. Ящіркою шмигнула блискавиця, гукнув густий розкотистий грім. Земля здригнулась, насупилась, чекаючи зливи. Вийшла Любина з велисопедом в руках, зупинилась на відстані. Василь жахнувся, наче після сну, опалив її допитливим поглядом.
ВАСИЛЬ. Прийшла-а...
ЛЮБИНА. Як бачиш.
ВАСИЛЬ. І грози не побоялась... (Підійшов, схилився на кермо велосипеда).
ЛЮБИНА. Ти записку прислав?
ВАСИЛЬ. (Не піднімаючи голови). Яку?
ЛЮБИНА. (Витягає папірець, читає). ""Чекаю біля старого явора... Не прийдеш - покінчу з Миколою і собою".
ВАСИЛЬ. Я. І цю, і попередню.
ЛЮБИНА. З глузду з'їхав, чи п'яним надряпав?
ВАСИЛЬ. З глузду...
ЛЮБИНА. Воно й видно. Нормальна людина такого не напише.
ВАСИЛЬ. (Підняв очі) У халатику ще краща... Від тебе віє затишком, домашнім теплом... І
ЛЮБИНА. Не мороч мені голову! Я знала, що це витівки блудливі! (Потягла до себе велосипед).
ВАСИЛЬ. (Тримає). Зачекай!
ЛЮБИНА. Пусти! Ти дур'ю маєшся, а мені поратись треба.
ВАСИЛЬ. (Хряснув велосипедом об землю). Та хоч вислухай мене!
ЛЮБИНА. Тю-ю! Скажений!
ВАСИЛЬ. Так, скажений!! Страшний! Рятуй, Любино, на краю пропасті стою! (У небі застугоніло, немов пролетіли коні).
ЛЮБИНА. Дійшов до ручки?
ВАСИЛЬ. (Став під явором з протилежного боку, говорить швидко, захлинаючись). Дійшов! У голові щось лопнуло, роздвоїлось, ніби хто сокирою розрубав! З одного боку - солодке минуле, з другого - гірка сучасність! І зліпити їх докупи мені вже не під силу! Єдина надія - це ти!
ЛЮБИНА. (Стала під явір з протилежного боку). Ні, Василю! Коли вже рідна земля не зцілила, батьківська хата не зігріла, то я тим паче. Шукай когось іншого.
ВАСИЛЬ. Немає нікого! Довкола лиш слизькі людці! Копошаться, блазнюють, плещуть по плечу!.. І тільки тому, що я відчайдушний, готовий лобом стіну провалити, розчавити все на своєму шляху!
ЛЮБИНА. Господи!.. Невже ти такий?..
ВАСИЛЬ. Такий, Любино, такий!! І немає вже зупину, і вороття нема.
ЛЮБИНА. Коли ж це з тобою?.. Звідки?..
ВАСИЛЬ. Не знаю! Почалося ще з казарми! Наруги, бійки, дідівщина! Довелось захищатись, пустити в хід кулаки! І пішла мордобійня без ліку і кінця! У Афгані воював, не знать за що і проти кого! На Кавказі бігав найманцем від одних до других! Мені стало вже байдуже, куди стріляти, кого вбивать.
ЛЮБИНА. Замовкни! Навіщо ти розповідаєш мені?..
ВАСИЛЬ. А кому? Перед ким ще висповідатись, як не перед своїм першим коханням?! Думаєш, я забув ті дні, коли ти водила мене до гаю, учила слухати пташок, ворожила на ромашці?! Тільки не ту долю наврочила нам обом!..
ЛЮБИНА. Прошу тебе не ворушити минуле!
ВАСИЛЬ. Живуче кляте! Топлю його, а воно знову зринає пекучим болем! Побачив тебе і немає вже спокою! У снах приходиш наче привид! То речами чаруєш, то ніж під серце заженеш! І я схоплююсь, як божевільний, біжу до вашої хати, повзаю на карачках по бур'янах, щоб хоч тінь твою побачить у вікні!
ЛЮБИНА. Звернись негайно до лікаря! У тебе з психікою негаразд!
ВАСИЛЬ. Не допоможе! Немає від кохання ліків! Тільки ти зарадити здатна! Дай мені якогось трунку, із любистка відвороту, щоб я навіки тебе забув!!
ЛЮБИНА. Не мели дурниць! Не кохання тебе манить до мене! Похіть!
ВАСИЛЬ. Не похіть! Повір! Я вже не хлопчисько! Не шарахайся від мене! Дай напитись з чистої криниці, покаятись за всі гріхи!
ЛЮБИНА. Я не свята! Звичайна жінка! Котру до речі, теж мимохіть розчавив... (Не стрималась, здавила сльози, відвернулась).
ВАСИЛЬ. (Вражений). Ти плачеш?!
ЛЮБИНА. А що я кам'яна?! Бач коли спохватився?! Рискає, як вовк голодний, округ хати! Муки кохання його одоліли!?
ВАСИЛЬ... Любин...
ЛЮБИНА. (Зірвала хустку, б'є по обличчю). Мовчи, сволото!! Ошукав!! Знівечив!! Життя поламав!! (Б'є).
ВАСИЛЬ. Лю...
ЛЮБИНА. Чому ж не думав, коли підступністю мене брав!! (Б'є). Коли з дитям під серцем бігала, як навіжена, по селу, щоб хоч слово про тебе вивідати?! (Б'є). Коли металась в жару після аборту в бабиній хижі?!
ВАСИЛЬ. Ти (схопив її за руку). Ти посміла?! Ти позбавилась дитини?!
ЛЮБИНА. А що було робити?! Безбатченків плодити?!
ВАСИЛЬ. Хоча б мене спиталась! Сповістила...
ЛЮБИНА. Куди? Щез і сліду не лишилось!
ВАСИЛЬ. Зрозумій! Нам заборонили писати з Афганістану...
ЛЮИНА. Брешеш! А додому листа прислав і фото з кудлатою якоюсь?!
ВАСИЛЬ. Товариша просив, щоб укинув у Ташкенті...
ЛЮБИНА. А мені й на два слова рука не підвелась?! Через тебе, клятого, не зможу вже родити! (Б'є). Ніколи не почую плач своїх дітей!!
ВАСИЛЬ. Що ти говориш?! Схаменися!..
ЛЮБИНА. А ти думав, щастям обдарував?! Вік буду видихати твоє кохання! (Знесилено опустилась на землю, закрила хусткою лице). Господи! Завіщо така наволоч зустрілася мені?..
Василь присів поруч, звісив голову. Так і занімілі на хвилинку, обоє знедолені, обоє в журбі.
 

Бібліотека "Українського життя в Севастополі"