Прихід в літературу поета-лірика Валентна Негоди схиляє до роздумів на дуже давню тему, що знайшла своє осмислення на рівні світових поетичних взірців: людина і природа. Одним із важливіших аспектів осягнення цієї теми є утвердження думки про те, що людина і природа могутні в гармонійному поєднанні своїх сил. На цьому тримається світобачення таких видатних наших митців, як П. Г. Тичина, М. Т. Рильський. Природа, творчість, краса і людське щастя - невіддільні. Якраз про це і думаєш, вчитуючись у біографію Валентна Негоди, знайомлячись з його поетичним доробком.
Валентин Іванович народився 21 травня 1939 року на Донеччині у старій дідівській хаті. Розповідали, що далекий предок його приїхав із зруйнованої Запорозької Січі. Козаки дружно жили, обживали, не шкодуючи сил землю. Трудово-творче життя з природою продемонструвала бабуся Хівря. "Кажуть, баба Хівря була відьмою. Цього не знаю. Але певно можу сказати, що насадила вона великий садок гарних дерев. Росли тут добірних сортів груші, яблуні, сливи, вишні, черешні, агрус, смородина. Був навіть гарного сорту виноград - дивина в той час на все село. За всім вона доглядала ревно і з великою любов'ю".
І вийшло так, що "бабусини гени були домінантними". Бо після закінчення Кримського сільгоспінституту (факультет плодоовочівництва та виноградарства), аспірантури при Українській сільгоспакадемії і, здобувши науковий ступінь кандидата сільськогосподарських наук, Валентин Іванович професійно з любов'ю і захопленням віддається вирощуванню садів. Любов до своєї професії передав він студентам і дітям. Донька Оксана і син Юрій - також професійні садівники. Перед нами той яскравий випадок, коли "труд переростає у красу", в поезію. Навіть образ-назва першої книжки В. Негоди навіяна поезією його душевного покликання плекати сади - "Райське яблуко", видана у м. Снятині "Над Прутом", 1996 року.
Літературний хист В. Негоди пробудився рано. Іще в шкільні роки почав писати вірші. Публікуватись почав у зрілому віці. В добірках поезій, опублікованих у журналі "Радуга", в газетах "Література Україна", "Кримська світлиця" він чітко визначив свою творчу і громадянську позицію. Перед його духовним зором - Україна, її народ:
Будь пильним, мій довірливий народе,
Не раз вже потрапляв у пастку ти.
Підняти прапор - то ще не свобода,
Будь мудрим! Вір, що дійдем до мети.
Поет закликає сучасників не забувати своїх славетних предків "із козацького коша", безсмертних подвигів їхніх в ім'я свободи, бути недремними до тих, хто у відповідальний момент нашої історії прагне "підступно обдурити", "оббрехати", "священну волю потай розіп'яти",
Покривдить рідну матір, осміяти,
Щоб тільки крісло втримати своє.
Гріх забувати рідний край, рідну матір-Вітчизну:
Горнімося душею до Вкраїни!
Ріднішої для нас - ніде нема.
Велике, священне слово "воля" достойно надихає і окриляє, єднає нас, робить схожими на зорі:
Ми-всі зірки на небі на нічнім.
Лише рабам і мертвим свята воля,
Не пахла і не сяяла нічим.
В. Негода - поет мислячий, чесний і своєрідний. Багато наших поетів писали і пишуть про Крим. Валентин Негода створив свій, свіжий поетичний образ Криму, овіяний не тільки духом історії, а й причетністю своєї долі долі рідні:
У степ чумацький тягнеться душа.
Ночами сняться хвилі Сиваша
І гори... Де коханої чар-зілля,
Де прадід із козацького коша,
І батько їздив степом в Крим - за сіллю.
Є іще одна грань поетичного світу В. Негоди. Це інтимна лірика, проникнута щирістю і ніжністю почуття. Цікаво, що і образ своєї коханої поет малює в нероздільності з красою неповторною Криму ("Дарую коханій гори", "Водограй Джур-Джур").
Твори В. Негоди увібрали в себе немало пісенних образів, засобів, прийомів. Вони по-пісенному мелодичні. Тому не випадково, що композитори поклали ряд віршів на музику ("Душі нев'януча краса", "На Україні соняхи цвітуть", "Ти - моє небо").
 

ЛІРИКА

ВОЛЯ
Чим пахне воля? Степом і весною,
Духмяним хлібом, у росі травою,
Веселим співом перепела в житі,
Прощальним криком в крижаній блакиті.
Ще пахне воля синіми вітрами,
Що дмуть із моря. Вітром між горами.
Ще пахне воля кров'ю і сльозами,
Чумацька воля - дьогтем та возами,
Травневим медом, трунком поцілунку
дівочих губ, цнотливих персів юнки.
Ще пахне воля яблуками в серпні,
Гіркими полинами пахне воля.
Ще пахне воля порохом у герці,
І теплим подихом замріяного поля.
Ти - місяць серед зоряного поля,
Ми - всі зірки на небі на нічнім.
Лише рабам і мертвим свята воля
Не пахла і не сяяла нічим.

ПОЛЕ
Заполонили поле бур'яни,
і нікому їх знищити-пропвати,
всі висотано жили в ярини,
і бідкається Україна-мати.

Духовна нива нашого життя!
Чому незорана, затоптана, зім'ята,
та чи ж немає в тебе майбуття,
чи мо', душа облудою розп'ята?

Ось сонце віри вранішнє встає,
і жайворонком срібна нитка звита.
Господарю! Ти полечко своє
готуй уперто для посіву жита.

ДРУЖИНІ
Без тебе жодна б квітка не зійшла б...
Стаю перед тобою на коліна,
Я у полоні чар твоїх і збав,
І вже пливу у небі, як пір'їна
Від лебедя, що впав на степ грудьми...
Пір'їною пливу в твої долоні.
Мов небо і земля - з тобою ми.
Щасливий у твоєму я полоні.
Прилинь до мене, радістю зігрій,
Над степом полиновим моє небо,
Щоб шлях Чумацький знову зазорів!
У небо не дійти йому - без тебе.
Солодкий мій полон - моє ти небо.