Іван ЛЕВЧЕНКО
ЗА ЖУРАВЛЯМИ
Поезії
Жовква – 2015

Книга, яка болить. Найбільше
Замість передмови

Чесно зізнатися: краще б мені не писати цю книгу. Якби можливо, щоб те, про що вона оповідає, було вигадкою, а не реальністю (причому — болючою і страшною), я б із величезною радістю та полегшенням жбурнув би її в вогонь. Попри те, що вона забрала цілий рік — день за днем — моїх душевних переживань, пошуку слова, гармонійного конкретній життєвій ситуації.
На жаль, це — не вигадка. Це — правда. Від першої і до останньої сторінки.
Задумана спочатку як уявний діалог із внуками (першопоштовхом до нього слугував вірш "За журавлями", написаний на 15-річчя старшої внучки Марійки, хоч, звісна річ, я й цього разу не обійшов увагою ні найменшенької Даринки, ні середульшого, причому повного мого тезки, Іванка), сповідь перетворилася у новий ліричний щоденник про найважчі випробування для України.
Усього рік минув після виходу у світ попередньої книги віршів ("Над прірвою", Севастополь, 2013 року), що стала своєрідним прологом до сьогоднішніх авторських роздумів, а стільки він увібрав у себе подій — без перебільшення доленосних, трагічних, але й обнадійливих.
Немає необхідності переповідати те, що читач знайде у новому виданні. Як віхи, навколо яких зосереджується увага: дні і ночі мільйонного народного спротиву та виснажливої боротьби співвітчизників зі злочинною владою поверженого диктатора і втікача до Росії Віктора Януковича; народження безпрецедентного Всеукраїнського віче — Євромайдану, котрий став Майданом нашої гідності, підтвердивши євроінтеграційні спрямування українців, визначивши наш рух до системних змін у країні та сформувавши зі своїх лав нову владну еліту для втілення проголошених намірів у життя; а разом із тим — кривава війна, нав’язана Україні сепаратистами та п’ятою колоною провокаторів і українофобів за збройної підтримки московського Кремля та його очільника Володимира Путіна, що призвело до анексії Кримського півострова та міста Севастополя, спішне проголошення їх суб’єктами Російської Федерації, а також підігріло сепаратистські настрої на півдні та сході України. Народ суверенної держави, який пишався мирним настанням своєї пострадянської історії, на 23-му році своєї Незалежності зазнав підступного удару в спину від свого північного сусіда — Росії, яка лицемірно проголошувала братерську турботу про Україну, а насправді виношувала плани безумовного повернення її під своє імперське крило.
До територіальних забаганок, збройного втручання у внутрішні справи України та "газової" війни додалася й інформаційна агресія: пропагандисти путінського режиму, спотворювачи реальність, цілеспрямовано отруюють душі глядачів, слухачів та читачів безпрецедентною брехнею про злочини нової української влади — у їхній інтерпретації — хунти, карателів-фашистів, "бендерівців" та націоналістів, від яких вони — росіяни — мають рятувати передусім російськомовне населення України.
І — спрацьовує! За лічені дні, які потім розтяглися в криваві місяці, Україна перетворилася в суцільний біль. Ефірні провокації сусіда загострили до краю пристрасті на місцях та сприяли з’яві штучних самопроголошених "республік" — від "Донецької" та "Луганської" і до омріяної Москвою "Новоросії".
Схід породив нечуване в Україні явище — біженців, які рятувалися від збройних терористів, спочатку виїжджаючи до західних областей країни. А пізніше, під час антитерористичної операції (АТО), організованої новою українською владою, та знов-таки під масованим інформаційним тиском російських телеканалів, що продовжували психологічно залякували аудиторію загрозою смертельної розправи наступаючих військових формувань із російськомовним населенням шахтарського краю — до Росії.
Українські родини з болем та наростаючою тривогою в душі віддавали свої синів-патріотів на захист Вітчизни. Тисячі їх загинули, беручи участь в АТО проти бойовиків та терористів, серед яких виявилися і спецназівці з Росії (штатні офіцери ГРУ та ФСБ Російської Федерації), і чеченці-"кадирівці", і козаки з Кубані, і сербські та інші найманці. Професійно вишколені групи диверсантів, підривників, снайперів прагнуть до краю загострити ситуацію на Донеччині та Луганщині, не зупиняючись ні перед винищенням мирного населення, ні перед загрозою техногенних катастроф на об’єктах місцевого промислового виробництва та життєзабезпечення людей.
Південний схід став відкритою незаживачою раною України. І одна молитва усіх згорьованих матерів (а до них додаймо сотні вдів та тисячі сиріт, що неприродно рано посивіли від страху, викликаного війною та втратою найрідніших людей — мам і татусів) — про настання жаданого миру на нашій багатостраждальній землі. Миру, що як повітря потрібен нам для творення нового життя в єдиній та любій серцю країні.
Пишу ці рядки в святковий 23-й день нашої Незалежності, повернувшись із о покладання квітів до пам’ятника Тарасу Шевченку в Севастополі, де перед друзями з української громади міста читав щойно народжені рядки — вірш "Маю право". Радію, що в загальну ріку сподівань на кращу долю роду нашого красного додалося і моє слово. Маю право! Дорожу ним і пишаюся. Як українець. А це горде звання возвеличили і герої минулих літ, і нинішні — з Небесної сотні Майдану нашої гідності та нескорені захисники Вітчизни на полях війни з ворогом, який виношує далекосяжні плани покінчити з унітарністю України, федералізувавши, а точніше — розшматувавши її на догоду сепаратистам-"новоросівцям". Це з їхньої зради у нас анексовано Крим та Севастополь. З їхнього благословення кривавиться сьогодні південний схід нашої рідної землі.
Але цьому ми неодмінно поставимо край. Є з ким — із патріотами України. Переможемо зайд і ствердимо ще потужніше наші права — людей, громадян, українців.
Про ці сподівання — мої нові вірші та прозові публіцистичні коментарі, що супроводжували публікації поезій в Інтернеті — передовсім у "Фейсбуці", "Живому журналі", "В контакті" та на авторському сайті — "Світлиця Івана Левченка".
З надією на солідарність серця відкриваю читачеві свою душу в новій книзі "За журавлями". Ще літо надворі, а вже відчувається перший подих осені.Скошеними нивами ходять журавлі, готуючись відлітати в теплі краї — у вирій.
А нам залишатися на своїй землі. І не тому, що безкрилі. Ні, ми — крилаті. Своїм нескореним духом. Але, де б не літалося, думки — про неї: про рідну матір — Україну. А в часи найбільших випробувань — передовсім про те, як нам об’єднатися для порозуміння і досягнення спільної мети. Цілком реальної, якщо бути кожному чутливим до болю ближнього свого і не зраджувати свій рід. Про це нова книга. Яка болить. Найбільше. Бо про війну, яка триває. І про мир, якого хочу. Як автор і громадянин. Щиро хочу!

Іван Левченко — письменник і журналіст, кандидат історичних наук, доцент.

24-25 серпня 2014 року,
Київ-Севастополь-Кача-Фіолент.

До книги Іван ЛЕВЧЕНКО ЗА ЖУРАВЛЯМИ