Просвіта Дзвін Севастополя Союз українок ТРK Бриз
На першу Галерея Вільна трибуна УКІЦ УГКЦ
Відгуки Бібліотека Пласт Смішного! Лінки

Іван ЛЕВЧЕНКО
РОЗБУДЖЕНІ БІДОЮ
Поезії

Іван ЛЕВЧЕНКО

Як і попередні видання, нова книга віршів "Розбуджені бідою" члена Національної Спілки письменників України Івана Левченка адресована шанувальникам сучасної української поезії. До неї увійшли твори, написані автором з кінця серпня 2014-го і до кінця серпня 2015 років.
Нові виклики часу та випробування, що випали на долю української громади, а найперше — кровопролитна війна з загарбником на Донбасі, в центрі уваги та роздумів поета.
Своїм пристрасним словом він кличе до миру, який можливий за однієї умови — приборкання агресора. Для цього, на переконання автора, до зусиль патріотичних та незламних співвітчизників належить невідкладно долучити об’єднаний рух за мир усього демократичного світу, і передусім Європи. Адже Крим і Донбас — лише початок, який неминуче продовжиться в світі, якщо байдуже споглядати амбіції очільників нинішньої Росії. 
Відповідь на їхні імперські забаганки має бути адекватною: силі безладу, вчиненого ними,  слід протиставити силу права об’єднаних народів, котре передбачає добросусідські взаємини та шанування усталених територій. 
Ключ авторської позиції —  в оптимізмі визначальних слів: переживемо-відбідуємо-переможемо. І — нічого не пробачимо-не забудемо! 
Саме в цьому й цінність нової книги поета, котрий розраховує, як і раніше, на вдумливого читача та змістовний діалог із ним у спільному пошуку шляхів порозуміння, миру та злагоди в суспільстві в ім’я оновлення життя в Україні.

Попри несправджені сподівання
Переднє слово.

Дуже важко йшла до друку моя попередня  книга віршів "За журавлями", що побачила світ практично одночасно з закінченням нової, котру я назвав "Розбуджені бідою".
А ще вчора вона мала іншу назву — "До останнього подиху". Чому так? Зізнатися: поштовхом став несподіваний убивчий діагноз лікарів, які констатували наявність у мене тяжкого захворювання. Правда, наступне ретельне обстеження (біопсія, кажучи професійною мовою) не підтвердило лікарського вироку.
Та вже був написаний цикл віршів про катастрофу, яка, як мені здавалося, є неминучою, а відтак внутрішньо готував себе до неї, виношуючи твердий намір писати розпочату книгу до останньої сторінки, до останнього вірша, до останнього рядка, до останнього подиху...
На моє щастя, ситуація буквально за одну мить кардинально змінилася,  не вимагаючи нічого іншого, крім суворого дотримання рекомендацій лікарів щодо профілактики проблемних зон в організмі. Вже як можу, намагаюсь не розчарувати ні їх, ні себе. А головне — продовжую працювати, займаючись улюбленою справою.
Коли поставив крапку в новій книзі, що сталося за кілька годин до написання  переднього слова та розміщення додатку (прозових коментарів-реплік з конкретної нагоди, які функціонально виконують роль післяслова до оприлюднених віршів), вирішив поміняти назву.
Адже справа не в мені чи в моєму самопочутті. Головне — нерв книги: очікування-сподівання суттєвих змін у житті країни в післямайданівський період (власне, після обрання Президентом України Петра Порошенка 25 травня 2014 року) та настання найбажанішої для всіх події — припинення  кровопролиття на Донбасі, обіцяного новим очільником держави у своїй передвиборній програмі.
На превеликий жаль, і на сьогодні того не сталося. Хоч багато чого відбулося за цей рік. Переповідати немає потреби: про це в нових віршах.
Суттєво, як на мене, наголосити на іншому: доленосні випробування розбудили українську спільноту. Вона стала громадянським суспільством, політичною нацією, що все  настійніше контролює ситуацію в державі, своєю небайдужістю та патріотизмом спонукаючи владу до  адекватних дій як усередині країни, так і в зовні.
Розбуджені бідою, ми — українці — змінилися, гуртуючись  у своєму щирому бажанні захистити рідну країну від агресора та його прихвоснів  в Україні —  сепаратистів, ладних на догоду Москві пожертвувати єдністю та територіальною цілісністю  суверенної й незалежної держави.  
Всупереч всіляким передріканням — особливо запопадливих служок завойовника в інформаційному просторі, котрі волають про неминучу поразку українських патріотів, зокрема на Донбасі (для ворожих голосів захисники єдиної і незалежної України, власне своєї домівки, — "хунта", "карателі", "фашисти", а ті, хто прийшов із війною і нищить Україну,  — "месники-ополченці", бо, звісно ж,  оборонці "Руського міра"!) — переконаний, як ніколи: переживемо-відбідуємо-переможемо. І — нічого не пробачимо-не забудемо! 
Адже за своє пробудження і прозріння нами заплачено надто високу (читай — трагічну!) ціну — загибеллю тисяч і тисяч бійців та мирних людей, яких зненацька заскочила війна (сусід цинічно називає її гібридною,  ніби це применшує біль непоправних утрат!) і які не мали змоги вибратися зі смертельного котла протистояння.
А скільки калік, інвалідів залишиться після того пекла? А сиріт, удів, родин без годувальників?
Немає виміру горю, яке й досі терзає наші душі, ні на мить не відпускаючи від себе. Бо болить. І все більше стає тих, кого воно обпекло безпосередньо. Бо не може бути мирного і безпечного життя в країні, де тривають бойові дії і гинуть люди.
Тому, як і раніше, розраховую на продовження діалогу зі своїм вдумливим і душевно суголосним читачем.
Попередні публікації в соціальних мережах (зокрема, на авторських сторінках у "Фейсбуці" та  "В контакті") моїх щоденних  першодруків, що й склали нову книгу, свідчать, що він — небайдужий і солідарний своїми прагненнями читач — є. І не просто переглядає оприлюднені в Інтернеті рядки, обмежуючись формальним значком схвалення, а й активно реагує на них: висловлює своє ставлення до обраної автором теми, оцінює глибину її розробки, додає несподівані ракурси та нюанси бачення її, виходячи з власного життєвого досвіду. 
В цьому й важливість нашого спілкування. І водночас ствердження істини: навіть коли гримлять гармати, потреба в поетичному слові не меншає, а зростає. Читач знаходить у ньому відповідь на свої переживання, співвідносить та звіряє авторські думки з власними, а ще — черпає сили духу для нових життєвих випробувань. А вони, як бачиться, неминучі.
Отож,  маємо бути твердими в своїх намірах —  перемогти у двобої з ворогом (і зовнішнім, і внутрішнім), щоб творити нове життя у своїй з діда-прадіда мирній країні з ніжнім та світлим найменням Україна.
Велике щастя письменника, коли його слово прилучається до цього творення, живлячи духовне середовище свого роду.
Маю надію, що й мій рядок, новий зокрема, буде не зайвим у цьому спільному прагненні добра, миру та щастя, чим живе наша працелюбна й мудра українська громада. І сягне їх — неодмінно. Попри неймовірну складність викликів часу та несправджені досі сподівання. Бо обстоює власну свободу, незалежність,  справедливість життя і силу права, що завжди переважує право сили. Як свідчить історія — літопис людської цивілізації. Із нею важко не погодитися. Бо — істинна.
Справа лише за часом. Він — безсторонній суддя. Його не перемемуариш. І не перехитриш. Адже за ним — останнє слово.
Дійдемо його присуду. Поза всяким сумнівом. Тільки б були спраглі того. Та своєю небайдужістю наближали жаданий час.
Тим і дихають нові рядки. Бо немає чогось важливішого і невідкладного в нинішньому нашому житті. Переконаний у цьому.
Щиро Ваш Іван Левченко — письменник, заслужений журналіст України, кандидат історичних наук, доцент.

Місто Київ, 31 серпня 2015 року.  

 

До книги Іван ЛЕВЧЕНКО РОЗБУДЖЕНІ БІДОЮ

 

Ідея та наповнення - Микола ВЛАДЗІМІРСЬКИЙ