Іван Левченко
Недруги не зраджують ніколи

Поезії

Севастополь – 2004

ЛІТЕРАТУРНО-ХУДОЖНЄ ВИДАННЯ

Иван Левченко. Стихи. Севастополь:
НПЦ “ЄКОСИ-Гидрофизика”, 2004 г.

Новая книга стихов известного севастопольского автора Ивана Левченко адресована почитателям современной украинской поэзии. В неё вошли произведения последнего времени, в том числе поэма-репортаж «В гостях у сына».
Как и прежде, Иван Левченко активно сотрудничает с современной эстрадой. Поэтому некоторые из его стихов положены на музыку, обрели самостоятельную жизнь в песенном жанре, а в сборнике они представлены отдельно.

Іван Левченко. Вірші. Севастополь:
НВЦ “ЕКОСІ-Гідрофізика”, 2004 р.

Нова книга вірші відомого севастопольського автора Івана Левченка адресована шанувальникам сучасної української поезії. До неї ввійшли твори останнього часу, зокрема поема-репортаж «В гостях у сина».
Як і раніше, Іван Левченко активно співпрацює з сучасною естрадою. Тому деякі з його віршів покладені на музику, набули самостійного життя в пісенному жанрі, а в збірнику вони представлені окремо.

© Иван Левченко. Стихи, 2004.

У новій збірці віршів заслуженого журналіста України, генерального директора Севастопольської регіональної державної телерадіокомпанії, кандидата історичних наук, доцента, лауреата багатьох загальнонаціональних та регіональних конкурсів журналістської майстерності, члена спілки україномовних поетів Севастополя “Світоч”, віце-президента Фундації Тараса Шевченка в Севастополі Івана Левченка триває розробка тем, заявлених ним у поетичному заспіві – книжці поезій “Мигдаль на руїні” .
Але якщо попереднє видання склали твори різних років, то нинішнє – щойно написане поетом. Зокрема до нього ввійшла поема-репортаж “В гостях у сина”.
Життя міняється на очах поета. Він підмічає ці зміни і радіє їм. Бо для нього найголовніше те, що живе рідна Україна, колосяться пшеницями рідні степи, роблять свою справу рідні люди на рідній землі.
Підростають діти. Відкривають для себе нові міста і країни. Світ стає більш комунікабельним, доступнішим кожному. І передусім – молодим сучасникам. Поетичні рядки Івана Левченка не тільки констатують цей очевидний факт, але й дихають щемним батьківським чеканням, щасливою радістю зустрічей, уболіванням за долю дітей – майбутнього рідної країни.
Іван Левченко живе і працює в Севастополі. Журналіст, літератор, учений, громадський діяч. Життєва активність пульсує і в його поетичній творчості. Тому читач, без сумніву, порадіє новій книзі поета як душевній розмові зі щирою і цікавою людиною.
Поезії Івана Левченка друкувалися в центральних та регіональних засобах масової інформації, зокрема в газетах “Голос України”, “Севастопольська правда”, “Панорама Севастополя”, “Кримська світлиця”, “Чорноморські новини”, а також в альманахах “Севастополь” за 2002 та 2003 роки, в колективній збірці “Сонячний злет” (Севастополь, 2002 рік) та інших виданнях.
Чимало віршів поета стали популярними піснями, які виконують артисти ансамблю пісні й танцю ВМС Збройних Сил України, Театру пісні “Подвір’я” Чорноморського флоту Російської Федерації, Севастопольського міського Будинку культури, самодіяльних творчих колективів Севастополя.
Автор присвячує цю книгу доньці Олені, стараннями якої вона змогла вийти у світ.

ПИШУ ВАМ І ПИШУ.

Іде Двадцять перше сторіччя.
У світ прочиняю вікно:
Обличчя, обличчя, обличчя –
Немов нескінченне кіно...

Із часом не кожне згадаєш:
Мільйони очей – океан!
Приходять. Проходять. Щезають.
Життя – мерехтливий екран...

А серце роз’ятрює рана,
Коли у вервечці суєт
Погляне на тебе з екрану
У траурній рамці портрет.

Живіть, мої друзі, знайомі!
Я словом вгощу в добрий час.
У вічнім життєвім огромі
Ще вистачить місця для нас!

Люблю ваші милі обличчя.
Лише не щезайте – прошу!
Іде Двадцять перше сторіччя,
А я все пишу вам. Пишу і пишу.

РАБ СЛОВА.

Я – слова раб. Пера і слова.
Їм все життя служив, як раб.
Коли б усе почати знову,
Прохав би – слова і пера!

Я стільки бачив. Що те варте,
Коли в словах не зберегти?
Раб слова зі шкільної парти,
Своєї прагну я мети:

Знайти, нарешті, те звучання
Слів, що у змозі передать
Найтонші серця хвилювання,
Що можуть інших схвилювать.

Мій час – в мені. Я – в тому часі.
Раб слова. Слова і пера.
Пошли мені, мій Боже, ласку:
Дійти мети. Твій Слова раб.

ВИСОКОСНИЙ.

Що за життя – суцільна проза:
Аж зводить з розпачу мізки!
Дерева мерзнуть на морозі.
Побиті холодом квітки.

Торкаю листя – мерзле листя.
Немов у склі вчорашній цвіт.
А у сусіда на обійсті
Тремтить вигнанець – чорний кіт.

І звідки все воно взялося:
Після тепла – та холоди!
Надворі – мов глибока осінь.
І сніг на цвіті – знак біди.

Кому все байдуже – це соснам:
Стоять зелені вік-повік.
Старі казали: високосний –
То нелегкий у всьому рік.

Йому приписують всі лиха:
І катастрофи, й неврожай...
Боронь нас, Боже, – мовлю стиха:
Іще наврочу людям жах!

Он сонця промінь вже пробився.
І гріє листя, цвіт, траву...
Я в високосний народився,
І Богу дякувать – живу!

БЕРЕЗНЕВІ ПЕРЕДЗВОНИ.

Березню, здрастуй! Де оком не кину,
В сонячнім усміху – перше тепло...
Йди в Севастополь до нас на гостини.
В місто заходь, а найперше – в село.

Гамірний місяць, ти дзвониш струмками,
Співом пташиним – весна ж бо, весна!
Ніжна поезія – в погляді мами,
Жінки, що зиму змиває з вікна...

Хочеться птахом злетіть над землею –
Ген – виноградники й зелен-поля.
Пара колишеться понад ріллею:
Дихає – отже, проснулась земля.

Земле вродлива, вроди нам на диво,
Щоб на столі і до столу було!
Пісня пташини над полем – щаслива,
Спрага роботи торкнулась долонь –

І почалося! З весною вас, люди!
Труд ваш священний – воістину так:
З нього все суще. І те, що ще буде.
Щастя вам, люди! Пора – золота.

АМОРЕ МОРЕ.

Я морем марив. Чорним морем.
У мріях марив і у снах.
Я римував його з “аморе”,
Бо лиш любов єднає нас:

Мене і море – стільки жити!
Аморе море – й тільки так!
У друзках хвиль хлюпоче літо.
Над морем чайкою зліта.

Злітає чайкою до неба.
І кращих слів я не знайшов:
Аморе море – це про тебе.
Аморе море – про любов.

НАЙБІЛЬША ЗІ ЗВИТЯГ.

Тим, хто кишені набива,
Потрібні гроші – не поети.
Чарує їх не сон-трава,
А книжка чекова й монети.
У всьому бачиться їм зиск:
У дружбі, бізнесі, любові...
Як до зорі, їм – до сльози.
І як до сонця, їм – до слова.
Живуть, як миші у норі.
Відрада – раути й фуршети.
Їм до людей, як до зорі.
Тому й байдужі їм поети.
А в пісні, в слові – серця біль.
Душа народна – в пісні й слові.
Поетів можна не любить,
А слухать слухайте, панове!
У їхнім слові – пульс життя.
І тавра їх нічим не змити.
В житті найбільша зі звитяг –
Поміж людей по-людськи жити!
Грошима можна все купить,
Та не купити чесне слово.
Поетів можна не любить,
А слухать слухайте, панове!
Душа поета – у словах.
А слово – віще і пророче.
Тим, хто кишені набива,
Лише поет відкриє очі.
Дай, Боже, встигнуть за життя!
Дай, Боже, вчасно всім прозріти:
В житті найбільша зі звитяг –
Поміж людей по-людськи жити!

ПІД АКОМПАНЕМЕНТ ВІТРІВ.

Про що вони – оті вітри?
Чому надсадно завивають
Такої ранньої пори?
Невже нещастя провіщають...

Гримлять у вікна – не заснуть.
І звірі туляться до мене.
Хто нам наврочив цю весну
І ці вітри – такі скажені?

Діждаться б сонця і піти
Між люди звичними шляхами,
Щоб хоч на серці вітер стих,
Бо заодно і ти з вітрами.

Ще вчора ніжною була.
А зранку байдуже обходиш.
І де взялося стільки зла
У нашій затишній господі?

Думки недобрі душу рвуть.
Шматує їх нещадний вітер...
Не доберу – чому живу
Так важко я на білім світі?!

Щодень то спалах, то надрив.
Щодень на серці стільки болю.
Про що вони – оті вітри?
Невже про похорон любові?

Переживу негоду й біль.
І обігрію всіх на світі...
А серце вірне лиш тобі.
Не рви його, як листя вітер!

ПІДУ СВІТ ЗА ОЧІ!

Відпущу я патли
Й бороду по груди.
Візьму костур в руки
Та й піду між люди.
Щось мені не спиться.
Хліб – поперек горла.
Може, молодиця
Десь мене пригорне...
Скаже-проворкує:
“Діду бородатий,
Буду я з тобою
Віку доживати!”
І я біль забуду.
І забуду вірші.
Ой, чи краще буде,
Та не буде гірше!
А то жінка в хаті,
Наче сич, надута,
Бо немає за що
Її вбрати-взути...
Та і заздрі очі
Недругів набридли!
Скільки можна серцю
Ран наносить підлих?
Я піду між люди –
Світ такий широкий –
Куди стежка ляже,
Куди бачить око.
Прощавайте, друзі!
Смійтесь, вороженьки.
Бо уже мандрівка
Сниться козаченьку.
А там і побачим –
Що воно й до чого.
Не сумуй, козаче:
Як рішивсь – то з Богом!

ВИТІВКИ КВІТНЯ.

Квітня витівки бентежні:
Наче білих бджіл рої
Повсідались на черешню
Й заціловують її.

Яблунь диво-заметілі
Повні пахощів перги.
А здається – в сукнях білих
Наречені навкруги.

Хоч веди сватів до хати
І негайно – під вінець.
Та якби ж був нежонатий,
Чи хоча б був удівець...

Озирнувся – привезлося:
Квітня й пахощів мана.
Сивина уже в волоссі,
А ребра біс не мина!

Та забув усе на світі –
Тільки жінка на поріг.
У очах – бентежний квітень:
“Хоча б борщ був розігрів!

Зацілую, замилую –
Годі лірику верзти.
Хай весна собі квітує.
Ти лаштуй обід на стіл!”

Хтось би став тут нарікати.
Але я не дорікну:
Хочеш лірику писати –
Нагодуй, як слід, жону!

УКРАЇНЦЯМ.

Не буде щастя нам повік,
Не буде змалку і до згину,
Коли про матір Україну
Не будем дбати ми – живі.

Не буде радості сповна,
Коли обійдем стороною
Старих з тремтячою рукою,
Що просять милостиню в нас.

Не гріє навіть сонце тих,
Хто від людей сховавсь за мури,
Хто про свою лиш дбає шкуру
Й не має іншої мети.

Не буде мати спокій той,
Хто в ближніх і держави краде.
Бо всюдисуще сонце правди
Не обманув іще ніхто!

Не заглушити серця біль,
Коли любов і друга втратив.
Але коли ти матір зрадив –
Прощення не шукай собі!

Хоча життя, як мить, мина,
Та залишається все людям.
І ми на світі сущі будем,
Допоки Україна в нас!

РІДНА МОВА.

Тебе не можна не любити.
Ти вся, мов пісня солов’я.
Найкраща квітка з кращих квітів.
Моє життя й любов моя.
Вкраїнська мово! Честь і шана
Тобі навік – на тім стою! –
А ще незламним тим титанам,
Що донесли красу твою.
Хвала народові-творцеві –
Я кращу б мову не бажав.
Дзвінку, і ніжну, і крицеву
У спадок гордо перейняв.
І я тому і звусь Людина,
Що я – носій її. Як син –
Кровинка рідної Вкраїни,
Ії – громадянин.
І ти, о мово незрівнянна,
Для мене ти – зоря ясна.
Без тебе й нас в житті не стане,
Бо хто ж без тебе нас пізна?

Ти – зброя моя всемогутня
Тоді, як нестерпна стаєш
Перевертням, всяким забудькам,
І хитрим запроданцям теж.

Вони, недалекі, тебе, бач, не люблять:
Мовляв, ти придатна лише для села...
Оті українці погані, що в люди
Їх вивела. Й долю під сонцем дала.
Навчила ще змалечку слова святого,
Щоб гріло воно все життя
Їх душі невдячні. Їх душі убогі.
А що ж тії діти? Усяке сміття,
Всю нечисть на тебе скидають.
Сміються лукаві, на тебе плюють:
Мовляв, от російська – та все виражає.
А наша, бач, бідна: “Мужицька” в ній суть.
Не проти я мови російської – вчіте!
Та рідну ж не гудьте ви мову свою.
Не ганьте її, нерозсудливі діти,
Бо матері в вічі сини не плюють.

Неправда! В нас мова багата. Вивчайте –
Й побачите: жити їй вічно між мов.
То ж будьмо свідомі цього. І не крайте
Їй серце. А шану складіть і любов.

За зневагу – уразьте ж вас грози,
Щоб каліцтво душі спопелить.
Є на світі і правда, і розум.
І Бог серце вам дав, щоб любить!
Так любіть же її – рідну мову!
Доглядайте і пестіть її.
Припадайте до кожного слова,
Як до співу в гаю солов’ї.
Порадійте душею за себе,
Що звучить рідне слово між нас:
По-вкраїнськи звучить просто неба
І в родину вкраїнців єдна.
А в родині ми – сила могутня.
Захистить рідну мову – себе захистить
І дітей наших – наше майбутнє.
Сонце нації – мова. Без неї не жить!

Рідна мово – ясен світе!
Довіку я буду
Берегти тебе, любити
І нести між люди!
Ти – моя відрада-втіха.
Радниця щоденна.
Та яке ж у світі лихо,
Коли ти є в мене!?
Я без тебе в цілім світі,
Як без весел човен.
А з тобою жити й жити,
Українська мово!

ДОРОГИ.

Проляжуть дороги у вічні світи,
Як стане несила удома сидіти...
І все-таки зваж, перш ніж з дому іти,
Для чого ти хочеш побачити світу?

Хоч світу не тільки, що в нашім вікні,
І навіть не стільки, як іншим відомо,
Але найтепліше на серці мені,
Коли повертаю нарешті додому!

І де б я не був, а немає миліш –
З дороги ввійти в рідну хату,
Вклонитися матері – рідній землі,
Щоб більше ніколи її не лишати!

ДИВНА МИТЬ.

О п’ятій ранку ожива
Потік машин у соннім місті.
Мене, щоправда, здивував
Сусідський півень на обійсті.

О тій порі він провістив
Початок раннього світанку.
Як у дитинстві – півня спів,
Надсадний спів о п’ятій ранку.

Я з несподіванки спинивсь:
У нас, в Стрілецькій, півня співи?!
І знов для себе уяснив:
Хто рано встав, той більш щасливий!

Який був ранок – із небес
Дививсь на мене повний місяць.
Довкола мене бігав пес:
Чекав, коли я рушу з місця.

Я глянув в вікна – місто спить:
У сяйві зір і співах півня.
О п’ятій ранку. Дивна мить.
Погодьтесь – дивна. Справді – дивна!

ПРОЗОРИЙ РАНОК.

Спливуть хвилини – ніч мине.
Розбудить всіх прозорий ранок.
І розтерзає день мене.
А вечір знов затягне рани.

Цей колообіг не спинить,
Допоки буду жить на світі,
Благословлять небес блакить,
Радіти сонцю у зеніті.

Усьому є свій час – трудів,
Спочину, радощів, печалей...
І тільки той на світі жив,
Кому по вінця перепало

Любити й дихати сповна,
П’яніть від весен і любові.
... Спливли хвилини – ніч мина.
Прозорий ранок в гості знову.

А СЕРЦЮ ЖАЛЬ!

А серцю жаль тії зорі,
Що вже зірвалась і погасла.
Так вітер гасить ліхтарі
І дощ змива вчорашні гасла...

І жаль, що літо відцвіло,
Що позлітало листя з клена.
... З весною вернеться тепло.
А ти – чи вернешся до мене?

Та я не стану докорять,
Чому і де ти забарилась?
Так жаль, коли згаса зоря.
І жаль, що серце відлюбило.

Бо то воістину біда,
Коли усе стає байдужим.
Я прошу: осінь, не ридай,
Утихомирся, вітре-друже!

Не кидай листя на поріг.
Минули дні – погожі й красні.
А серцю жаль тії зорі,
Що вже зірвалась і погасла.

ДІВЧА.

Всі налягли на одного:
Кастетом били і паліччям.
Палахкотіли, мов вогонь,
Криваві рани на обличчі.

Сорочку скинути не міг:
Вона клаптями в тіло вп’ялась.
І хоч би хто був допоміг –
Всі, мов чумного, обминали.

А кров спливала, як свіча...
Він силкувавсь звестись на ноги.
Тоді однісіньке дівча
Несміло підійшло до нього.

Не знаю, як допомогло,
А він підвівся. І додому
Дівча неспішно з ним пішло...
“Сусідка” – хтось сказав. – “Знайома”...

Моя любове! Так було.
Вже й не згадаю – за що били?
... В дружину те дівча зросло,
Що врятувать мене зуміло.

Тепер не видно ран нових,
Бо без слідів навчились бити.
Але зцілюся я й від них,
Допоки поруч ти на світі.

НАЙНІЖНІША ЛЮБОВ.

Домалює уява, що буде колись.
Та мені б не хотілося дуже,
Щоб шляхи наші й долі навік розійшлись,
Мій останній, мій лагідний друже...
Від довіри твоєї утома щеза:
Мені легше і радісно жити.
Я слова найніжніші сказав
Лиш тобі. І готовий їх знов повторити.
Знов морози лютневі тріщать.
Всі в будинках сховались погріться.
То – одне із найбільших нещасть:
День без тебе прожить – не зустріться.
Вечір тягнеться в зоряну ніч.
За вікном і вітри, і незвіданий морок...
Задрімаю – наснися мені!
Якщо ж ні – хоч в уяві будь поруч.
Все втішаю себе – буде радісна мить:
Ми перейдем печалі і стрінемось знову.
В мене серце уперше так дуже болить.
І той біль на папері з’являється словом.
Я при зустрічі знову тобі розповім,
Як чекав, виглядав – не діждався...
І що тільки хотів, щоб з тобою повік
У дорозі життя не розстався.
Знову день догорів. І попереду ніч.
Я про тебе помрію у тиші.
Я тепер зрозумів, ким ти стала мені.
Що остання любов – то вона найніжніша.

БАЛАДА ПРО БАБУ НАСТЮ.

Ви не питайте в баби Насті,
Чи всі здорові і живі?..
У баби Насті тільки й щастя –
Курей-несучок повен двір.

У баби Насті вбито мужа.
І сина вбито на війні.
Буває: в хаті так затужить –
Аж лячно робиться мені.

Кажу:
– Не плачте. Годі, бабо!
Їх не повернете слізьми...
– Я душу бісу віддала би,
Щоб їх побачить.
Хоч на мить!

... На ринок баба яйця носить.
Збирає гроші. Думка є:
Вкотре уже сусіда просить –
Хай в кузні пам’ятник скує...

Приносить в кузню сина фото.
А просить – серце жаль бере!
Уже й коваль Андрій не проти.
Метал знайшовся врешті-решт.

Скував Андрій свою скульптуру.
Поставив в баби у дворі.
Тепер щоранку у зажурі
Виходить Настя на поріг.

Стоїть і дивиться на сина.
І чути, що говорить з ним:
– Який же, сину, ти красивий.
Й такий, як батько, мовчазний...

... Біжать вже правнуки до хати.
А між дерев, як вартовий,
Стоїть солдат із автоматом.
У бронзі – з ніг до голови.

Ви не питайте в баби Насті,
Чи всі здорові і живі?..
Було колись у баби щастя –
Був в Насті син. І чоловік.

ПІСНЯ.

Пам’ять бліда –
Нас покида,
Звісно.
Боже, не дай
Кинути рай
Пісні!
Пісня луна –
Наче весна
Красна!
А без пісень –
Хмариться день,
Гасне!
Все в ній живе –
Давнє й нове,
Рідне.
Рід наш – народ,
Пісні й висот
Гідний!
Хай все мина,
Тільки вона
Буде!
Серця слова
Дійдуть до вас,
Люди.
З піснею ми
Стрінем шторми
Долі.
Лави – до лав!
Хто подола
Волю!?
Пісне, лети
В далі й світи
Лунко!
Гей, козака
Вірно чека
Юнка!
Все пам’ята,
В небі, як птах,
Висне.
Всіх утіша
Наша душа –
Пісня!

СІТІ ЖИТТЯ.

Коли життя розставить сіті
І проти тебе все на світі,
Не стань лиш проти сам собі.
Поглянь на далі голубі,
На сонце, визрілі жита...
І прийде істина проста:
В житті є злети і падіння,
Є цвіт весняний і осінній,
Час торжества і час невдач,
Сміх перемог, поразок плач –
Є все в житті, бо то – життя.
Але, щоб вижити, затям:
Потрібно йти, допоки шляху.
А лиш спинись – і пройме жахом.
Обсядуть розпач, переляк –
І піде обертом земля...
Неси в собі свої печалі.
Але не стій, а рухайсь далі.
Зустрінеш диво неодмінно.
І буде дивом тим – Людина.
В житті ж бо кожен пізнає
Незмінне: кожному – своє!
Що доля шле, тому й радій.
Та не лишай себе надій.
Не став крапок там, де тире,
І сміло рухайсь уперед!
Побачиш сам: доріг багато.
Потрібно тільки волю мати.
Не здатись втомі й суєті.
І місце знайдеться в житті.
Ніхто не візьме за своє
Те, що в тобі самому є.
Настане час твій. Неодмінно!
Лиш не згуби в собі Людину.
Не все утрачено на світі,
Коли життя ще ставить сіті.

КОНТРАКТ.

А я потрапив у немилість:
Зі мною власті рвуть контракт.
Ті, що про дружбу говорили,
Сьогодні вже міркують так:

Для чого нам здались скандали?
Його нема – нема й проблем!
Нехай бере свої цимбали,
А ми й без віршів проживем!

Уже не кличуть на гостини.
Контракт і в Африці – контракт...
Із ним щось важиш, як людина.
Без нього – так собі – пішак...

І з ким зустрінусь ненароком,
Для тих немає більших мук:
На всі боки стріляють оком,
Щоб хтось не бачив потиск рук...

Ой рано, друзі, попрощались:
Я ще не всі сказав слова.
Але шкодую – знав вас мало,
А то би геть обходив вас!

ПРИРОДНЕ ПРАВО.

Життя, – їй-право, боротьба,
Коли в собі здолав раба
І сам від себе твердиш сущим,
Як жить на світі подоба.

Куди простіш, як був ручним:
Паском слухняним – пристібним,
А тут настирністю своєю
Стаєш півсвіту незручним.

У тебе є своє ім’я.
І є позиція своя.
І прагнеш ти, щоб шанували
Твоє ні з ким не схоже “я”.

І це затямить треба всім:
Під вічним небом голубим
Як і усім, тобі належать
Життя, і сонце, й рідний дім.

Відкриті небо і земля –
Ти мусиш сам пройти свій шлях,
Прийнявши гордо виклик долі,
Здолавши лінь і переляк...

Себе утвердити в житті –
Це значить жить – не животіть.
В борні за це природне право,
Дай Бог, не збочити в путі!

ІУДА.

Він клявсь у дружбі й лив коньяк,
Щоб розв’язать язик в розмові.
І я – довірливий дивак –
На речі спокусивсь медові.

Безперестанку говорив,
А він випитував досхочу.
Хитали гіллям явори
Тієї вітряної ночі.

А дня наступного руки
Не подавали кращі друзі.
Така дурниця – коньяки.
Та ще й з Іудою в союзі!

ТАКИМ БУВ ДЕНЬ ТОЙ...

Таким був день той – Третє квітня:
Зі шквальним вітром звідусіль.
Зривався сніг на люд елітний
І Храм в небаченій красі!
Гостей чекали зі столиці.
Главу держави поміж них.
У охоронців строгі лиця,
Неначе рамка-пропускник.
Матроси мерзли. Й журналісти.
Та місць ніхто не залишав...
Храм вирував. Як дивна пісня.
І в вись зривалася душа.
Молитва серце зігрівала.
Люд прозрівав у Храмі тім.
Зі стін, мов з неба, промовляли
Краса і Бог. І з ним святі.
Ясні обличчя. Мирна рада.
І лиш Іуда спав з лиця:
Затис срібляники – за зраду
І Духа, й Сина і Отця!
А голуб сизий – в високості.
Лиш Сьоме небо – понад ним.
Сам Бог прийшов сьогодні в гості
І став у Храмі між людьми.
Святивсь вівтар у Херсонесі.
І з ним святились ми усі.
У сонці – Храм. І моря плескіт,
Як відзвук древньої Русі.
Великий княже Володимир,
Господній Хрест на Храмі знов.
Вустами спраглими своїми
З одної чаші п’єм вино.
Храм Херсонесу злотобанний,
Не владний над тобою час!
Ти стрів з Андрієм Первозванним
Сьогодні кожного із нас.
Прошу: за землю цю величну,
Святий Апостоле, молись!
У Храмі нашім диха Вічність,
Бо для життя Храм відродивсь.
Як Севастополь, в роки грізні
Його фашист хотів зламать.
Тепер відроджена Вітчизна
З руїн і віру підійма.
Бо невмируща наша віра.
Вернувсь і Храм із небуття.
Пошли нам, Бог, любові й миру,
Благослови нове життя!

3 квітня 2004 року. Херсонес. Опівдні.

ПОДОРОЖНЄ.

В дорозі – тисячі колізій.
Буває навіть не до сну,
Коли веселий Діонісій
Зведе в компанію одну.

Злітають келихи – за друзів,
За тих, хто в морі, за любов...
Сусід супутницю за музу
Готовий визнати, їй-бо!

Воно ж не гріх повіршувати,
Коли натхнення думку тче,
Коли в веселого дівчати
Аж скачуть бісики з очей.

Слова спалахують, як квіти.
Не задрімаєш в такт думкам...
Що не кажіть – є стимул жити!
... Шкода – в купе я їхав сам.

ЗІРВАВСЬ МАЛЮК...

Якби ж хлопченя розуміло, що треба.
Якби хоч шепнув хтось йому – зупинись!
Із сьомого поверху – з сьомого неба –
На відстані зойку – з балкона униз
Зірвавсь він миттєво, не скрикнувши навіть.
А потім – удар, і затих увесь світ!
Скажіть його матері, будьте ласкаві:
Не треба вже синові хліб на обід...
Нездужав. Лежать наказала у ліжку.
Вже б краще, їй-право, з собою взяла.
Покірний, тихенький лежав, наче мишка.
І як же він двері балконні здолав?
Можливо, лишились відчинені двері?..
А ще стрівсь поштар, що вручив їй листа.
А в ньому, як окрик: “Ти сина повернеш!
Інакше від тебе не зможу відстать!
Верни мені сина – й залишу в спокої.
Доб’юсь неодмінно: повернеш його!”
Згорнула листа. І важкою ходою
Вертала додому – до сина свого!
На сьомому поверсі – людно. Зомліла...
А тями дійшла – зойк стозвуко зірвався униз.
На ліжку – схололе малюсіньке тіло.
Заплакана мати. Хлібина. Чийсь лист...

БАТЬКОВІ.

Життя одвічна таїна:
У світ прийти і йти із нього...
Батьки у дочках і синах
Свою продовжують дорогу.
Хитнеться шалька терезів –
І гасне сонце над тобою...
Вже, батьку, й Ви до вічних зір
Пішли неспішною ходою!

Хай буде дощ, чи сніг, чи вітер,
Спекотне літо чи зима,
Я принесу Вам, батьку, квіти.
І буду мовчки говорити,
Як жаль, що поруч Вас нема!

Не лиш за себе, а за двох
Живу тепер на білім світі,
Щоб менше в нім було тривог,
Щоб легше іншим людям жити.
Тупцює ніжками дитя.
І сонце лащиться до нього.
Спасибі, батьку, за життя,
За пам’ять серця і дорогу!

Хай буде дощ, чи сніг, чи вітер,
Спекотне літо чи зима,
Несіть батькам не скарб, а квіти.
Нема рідніш батьків на світі,
Дорожче їх людей нема!

НА ТРІЙЦЮ ДОЩ.

Періщить дощ із високості...
Згадав дитинство і село:
На Трійцю вибратись у гості
До баби – щастям це було.

Тепер таких святок немає:
Хто про русалок розповість,
Що подорожніх всіх хапають
Та ще й лоскочуть у траві?..

І я лечу прожогом. Лячно:
До пліч мені довкіл жита.
Навтіки поруч коник скаче
Й кульбабка збита обліта.

А в баби Мотрі на городі
Цвітуть високі картоплі.
Вона з сапою їх обходить
І все вклоняється землі.

Буряк вже викинув листочки.
Неподалік жасмин цвіте.
І край городу – мак в рядочку.
А поруч – кріп. І все – росте.

Любила бабця повторяти
(І я затямив це малим):
Щоб був врожай – та ще багатим! –
То треба кланятись землі!

О, як дощу вона раділа!
Казала – Бог із неба шле.
А від посухи – аж сивіла,
Немовби хто наврочив зле...

Померла в спеку. Вже старою.
На Трійцю. Дощ зірвавсь тоді:
Заплакав цілий світ зі мною,
Мов співчував моїй біді.

А вранці зеленню буяла
Довкіл уквітчана земля.
Душа бабусина витала
У кожнім подиху зела.

... Тепер моя сивіє мати.
Мені знов лячно на душі.
Дай, Боже, мамі в Трійцю – свята.
А для зела – нехай дощить!

ОЙ, НА ЙВАНА КУПАЛА....

Ой, на Йвана Купала зорі ніч посріблили.
Чарівниченька-ніч, як на крилах, злетіла.
І зривалася пісня увись – аж до неба:
Лине серце, мій любий-коханий, до тебе!
Через вогнище скік – хай вогонь не дістане.
Та нехай на рушник із коханим я стану.
І пливли вдаль вінки. І співали дівчата.
А яку ж бо із вас юнакові посватать?
Ой, на Йвана Купала, зірка з неба упала.
І світати так рано-ранесенько стало.
Позліталися бджілки на вранішні квіти.
І завмер павучок у розвішаних сітях...
Ми з тобою ішли – поверталися з моря.
А довкіл просипались знайомі простори.
Ніс драбину сусід. І сусідонька вийшла.
Заходились удвох у дворі рвати вишні.
Ой, як рано, сусіди! Та іще й на Купала.
Закортіло вареничків – ягідок мало!
А вродило, їй-право, тих ягід багато,
Та шпаками обсіли дерева хлоп’ята.
І такі бусурмани – гілля поламали.
Їх учора бабуся сусідська ганяла...
Через хвильку-годину анциболи встануть.
І тоді вже черешеньок-вишень не стане!
Голуби походжають. Десь гавкнула псина.
І знов тихо. Ранково. Спокійно.
А сьогодні ж – Івана. А сьогодні ж – Купала.
Сонце кинуло промінь – проснулися далі.
І побігли тролейбуси тишу будити,
Що дрімала всю ніч на деревах і квітах.
Ой, на Йвана Купала я у сонці купаюсь.
Дай же кожному, Бог, що найбільше бажає.

ВРОЖАЙНА ПОРА.

Є на світі слова і пора – злотоцвітні, бентежні.
В них і корінь життя, і надія чекань:
Колосіння пшениць на просторах безмежних,
У загінці комбайн, з чистим зерням ріка!
Глянь-но: з бункера перші злетіли зернини,
Наче зорі нові чи маленькі сонця.
Спалахнули ураз довгожданої днини.
І, як пісня, “Пора!” пролунало в серцях.
Обізвались мотори і тишу збудили.
А колосся в уклін хліборобам-майстрам.
Рідне поле моє, ти на щастя вродило.
Добрі люди, виходьмо – врожайна пора!

БУРЕВІЙ.

Шалений вітер без упину.
Такий невтримний – не спинить...
З корінням вирвав тополину
Вмить!

І де знайти тепер прихисток?
Чекать підмоги звідкіля?
Повзе передвечірнім містом
Ляк.

Дахами гуркіт, як від грому:
Летить непевне покриття.
Як стій стоїть – на виконкомі
Стяг!

Там мусять знати, що робити,
Коли довкіл пітьма всуціль,
Кому завдав той клятий вітер
Біль.

Прорвалось світло у квартири.
Та без утрат не обійшлось.
Крізь сльози дякує в ефірі
Хтось...

Хто ж нам наслав на долю грози?
Шалено гримав хто такий?
Був шквальний вітер. А здалося –
Бій!

НАЙБІЛЬШЕ ДИВО.

На світі, боже, стільки див!
Якби ж спізнать їх – хоч на йоту!..
Щасливий, хто переробив
Йому призначену роботу.

Щасливий, хто не відцуравсь
Від рідних місць і від родини.
Жив для загального добра,
Ім’я якому – Україна.

Хто не збивавсь на манівці.
І у дорозі не лукавив.
Із сьомим потом на лиці
Себе утверджував у справах.

Хто не складав безсило рук,
Коли невдачі брали гору.
Життя народжується з мук
І не пасує перед горем.

Щасливий, хто ім’я своє
Зумів продовжити у дітях.
Бо то найбільше диво є –
Не загубитися у світі.

НЕ ЗАЛИШАЙ МЕНЕ, МІЙ ДРУЖЕ!

Ще навіть ранок не розцвів,
А ми з тобою – подорожні.
Чим старший вік, тим менше снів,
Чим ближчий вечір, тим тривожніш...
Довкіл лиш чути моря плеск.
Цвіте мигдаль – весна в ударі!
А ти зістарівся, мій пес,
І за роки я теж зістарівсь.

Йдемо до моря. Спить пітьма.
Знічев’я гавканням озветься
Собака з двору – не дріма:
Хліб заробляє натщесерце...
А ти темтиш, немов замерз.
Позаду йдеш – такий товариш...
Як ти зістарівся, мій пес,
І за роки я теж зістарівсь.

Ще ж так недавно ти гасав:
Дарма – згори чи попід гору!
Слабких, щоправда, не кусав,
Але усі давали дьору!
Кураж, запал з роками щез.
Неспішно ми йдемо у парі.
Як ти зістарівся, мій пес,
І за роки я теж зістарівсь.

Де ті літа – мої літа,
Коли і я був повний сили?
І так, як ти, життям літав
І милувався світом білим.
Тепер змілів мій інтерес:
Аби був спокій. Пріч – примари...
Як ти зістарівся, мій пес,
І за роки я теж зістарівсь.

Але іще не вийшов строк.
Хай і згори – а йдем ще пішки.
Піди збуди її, дружок,
Оту лінивицю у ліжку.
Я стрів її – і мов воскрес:
Донині діють любі чари.
Я б геть зістарівся, мій пес,
Без неї назавжди б зістарівсь!

А так – живу. І не корюсь
Невдачам, лікарям, прогнозам...
І надвечір’я не боюсь.
Лише за тебе – у тривозі.
Ти схуднув, полисів увесь.
До їжі навіть став байдужим.
Як ти зістарівся, мій пес!
Не залишай мене, мій друже!

У тебе очі повні сліз.
Ти мов би щось промовить хочеш,
Але нема у тебе слів.
І замість них – із болем очі.
Чого ж мені ти душу рвеш:
Які гіркі із серця вірші.
Не залишай мене, бо вмреш
І я зістарюся ще більше!

БІЛЯ МОРЯ...

Не мав я такої утоми.
Не відав душевних страждань.
І раптом побути самому –
Одне з найпалкіших бажань...

Іду я до моря з нудьгою.
А море – як неба блакить.
Знайома співачка з дочкою
На березі тихо сидить.

Підходжу. Розмова буденна –
Про справи. І бризу красу.
І я відчуваю, як з мене
Спадають утома і сум.

Мій кращає настрій. Я вдячний –
І морю, й співачці, й дочці...
А бризки до берега скачуть –
В дівчати блищать на щоці.

ПІДКОВАНИЙ ЛОШАК.

Мріє брикливий лошак
Мати підківки стальні.
До коваля Тимоша
Біга, не чуючи ніг.

Каже Тиміш: - “Постривай!
Що ж ти настирний такий?
Я б підкував, та зважай:
Цокіт почують вовки!”

- “Дядьку! Підкуйте мене!
Вам сумніватись не слід:
Той, хто мене дожене,
Звіда підків із копит!”

ЗОРІ НА МОРОЗІ.

Мерзнуть зорі на морозі.
Сніг зірвавсь з височини.
Ні поезії. Ні прози.
Сни.

Задрімала навіть муза:
Треба ж так було втомить!..
Кінь Пегас наївсь від пуза.
Спить.

На екрані – депутати:
Все турбуються про нас...
Припинити їм дебати
Час.

Тихо-тихо, як у вусі.
Остогидла метушня.
Я стомивсь. Дай бог діждуся
Дня!

А надворі мерзнуть зорі.
Сніг – то крапка, то тире...
Тільки серце відговорить –
Вмре!

Спокій – мрія нездійсненна.
Від мережива снігів
В серці знов проснувсь у мене
Спів.

Я нотую мить чудову.
І радію: зорі й сніг
Зберегти в цю ніч у слові
Зміг.

ТУЗЛА.

Протистояння українців та росіян у жовтні 2003 року
навколо проблем Керченської протоки ледь не
призвело до збройної сутички...
З періодики.

Із одного коріння у нас родовід.
І земля в нас – єдина праматір.
Тільки схибили ті, що ділить стали світ
Із позиції старшого брата.

Хто б яких у житті не домігся висот,
Та одне безперечно я знаю,
Що ніколи не буде в шанобі народ
Той, що інший народ зневажає.

Ми давно вийшли з племені й різних гуртів.
Кожен дбає про власну державу.
А ділити народи на різні сорти –
То зажити недоброї слави!

Не про дамби йде мова й чиї острови,
А щоб кожен зажив за законом.
Не гнівив ні небес, ні людей не гнівив,
Вдовольняючи хіть безборонно.

Будьмо, люди, як досі були:
Як себе – пошановуймо інших.
І тоді буде менше у світі хули,
А на душах – тепліш і світліше!

Хто б яких у житті не домігся висот,
Та одне безперечно я знаю,
Що ніколи не буде в шанобі народ
Той, що інший народ зневажає.

СЛОВО ДО ПРЕЗИДЕНТА США.

За рік війни США та Англії проти Іраку
загинуло майже 600 американських вояків.
Скільки іракців – ніхто не рахував. Ядерної
зброї на території Іраку американці так і
не знайшли.
З повідомлень телебачення у першу річницю війни.

Не вірю, пане Президент,
Що терористи Вас злякали.
Коли своєї нафти мало,
Невже не жаль своїх людей?!

А чим Ірак Вам відповість
За все, що скоїли Ви в ньому?
Невже у Вашім Білім Домі
Душею кожен зачерствів?

Так, Ви знекровили Ірак.
А з тим посіяли зневіру.
І годі там чекати миру,
Де кожен день життя вмира!

Не вірю в те, що задарма
Смерть журналістів там косила.
Заради правди їм несила
В затишних тішитись домах.

Не вірю в те, що збочив світ
І лиш Америка йшла в ногу!
А що урешті вийшло з того,
Не мертві знають, а живі!

Рида згорьована вдова,
Коли її питають діти,
За віщо тата їх убито?
І з ким їх тато воював?

Але я знаю, пане Буш:
Раз не знайшли те, що шукали,
Війну в Іраку Ви програли.
А з нею – й лідера судьбу!

Скажіть-но, скільки ще утрат
Вам треба, щоб угамуватись?
Але Вам слід і вирок знати:
Пан Буш – новітній Герострат!

Нема ганебніше мети,
Щоб дане Богом – убивати!
Вас для життя родила мати,
А світ у праві проклясти!

ТВІЙ ШАНС.

Хто топцював за усіма –
Той не сягнув своєї миті.
Життя вітрила підійма.
Їх пружить часу дужий вітер.

Звичайно, можна зрозуміть,
Чому не встиг, хоч був на чатах...
Але її величність Мить
Не може й миті зачекати!

Та мить у іншу перейде –
І це життям назветься, врешті.
В тім, що лишилось для людей,
У тім живеш і оживеш ти!

Тобі твоя дається мить.
Твій шанс. Дай, Боже, скористатись!
Хто не обділений крильми,
Повинен щонайперш – літати!

На зайвину часу нема –
Вітрила часу пружить вітер.
Хай сонце, дощ, а чи туман –
Лише б своїй не зрадить миті!

МОЛИТВА.

Моя печале, що робити:
Холоне серце й слів нема...
Дружина поруч. Поруч – діти.
А у поезії – пітьма.
І нервувати є причина,
Бо дріб’язковість заїда:
То вистій черги в магазинах.
То прибери. То їсти дай...

Поладь із тим, хто грима в двері:
Зустрінь, порадь, допоможи...
А на розгубленім папері
Хоч би рядок який ожив!

В календарях – одні помітки:
То се, то те – зробить, зробить...
На поетичнім фронті – збитки.
І нічим серцю підсобить.

Воно у клопотах бідує,
Ще й будить вранці – до зорі.
І тільки музики не чує,
В якій поетові горіть...

Де ритми часу і натхнення?
Де спів закоханих сердець?
Невже моїй душі пісенній
Настав такий гіркий кінець?

Не вірю, Господи, не вірю!
Тобі, Поезіє, молюсь!
Верни мою пісенну ліру
А то зістарюсь і озлюсь!

І буду плямкать за обідом,
Чиїсь дожовувать плітки
Перед під’їздом із сусідом.
І, врешті, вмру колись таким.

Але хіба живу я нині?
В поезії – пенсіонер...
Як починав, то мав ужинок.
А нині? Злидар я тепер...

Молюсь тобі, рядок пісенний:
Не кинь мене у скрутний час.
Як і раніш, приходь до мене,
І оживу, воскресну враз!

І знов щасливий усміхнуся.
І справи всі перероблю.
Почув? Спасибі. Я проснувся.
І знов, як в юності, люблю!

ДИПТИХ ПРО ЗРАДУ.

1.
Недруги не зраджують ніколи:
Їм за щастя – нанести вам рану
І щоб ви не впоралися з болем!
Зраджують лиш друзі і кохані.
На байдужих не зважаю – сірість!
Кинути лиш тінь – всі їх таланти.
Їм усе одно – чи панігірик,
Чи про когось некролог читати!.
Зважитись на зраду – крок останній,
За яким зневіра вкупі з болем.
Зраджують лиш друзі і кохані.
Недруги не зраджують ніколи!

2.
А друзі зраджують не зразу,
Так – тишком-нишком, мов би, й ні:
То кине десь двозначну фразу,
То дослухається брехні...
Із другом дихати спокійно.
Та раптом серце відчува:
Той в скелю крюк вбив ненадійно,
А той забув підстрахувать...
Довкіл – і небо, й сонце, й квіти.
Хмілій від щастя і живи!
А ти не можеш зрозуміти,
Чому над прірвою завис?
Живеш надією: ви разом.
Живеш упевнений без меж.
... А друзі зраджують відразу,
Коли вершини ти береш!
Щоправда, буть від того в тузі
Нема причин. Себе ж вини
За те, що зовсім то не друзі,
А тільки натяки на них!
Радій, як справжніх друзів стрінеш.
Та й забувать того не слід,
Що завжди заздрості причина –
Успішний шлях твій на землі!
Іди – допоки сили стане!
На пересуди не зважай.
І, врешті, хтось таки пом’яне:
Чи друг. Чи син. Чи рідний край.

В ГОСТЯХ У СИНА.
Поема-репортаж.

1.
Дощі – то кажуть – на добро.
Я поспішав до сина в гості
І обминав аеродром:
Певніший в дощ наземний простір.
А дощ все лив, як із відра.
І мчав у даль важкий автобус.
Магнітофон Сердючку? грав –
Хіти жахливо – низькопробні:
Про сад. І в ньому – черв’ячків,
Яких хтось мав для чогось їсти…
При цьому весело дзвенів
На весь салон мажор артиста.
Ніхто на слово не зважав.
А ритм якраз був довподоби –
Аби водій не задрімав
І за маршрутом мчав автобус.

2.
Хати й хати. Біжать услід
І… залишаються удома.
Деінде стрінеш околіт.
А так – забули про солому.
Хто як живе – в одного рай:
Неначе писанка – хатина.
А в того хатка, як сарай –
На більш не стачило в людини…
Сіріє далеч. Дощ іде.
І з цим нічого не поробиш.
Минає ніч. Минає день.
Співа Сердючка. Мчить автобус.

3.
Житомир. Рівне. Далі – Львів.
Хтось був відстав. І наздогнав нас.
Про що б ще люд погомонів?!
А так – був привід надзвичайний.

_________________________________
1. Мається на увазі аудіоальбом популярного артиста Андрія Данилка (сценічний псевдонім – Вєрка Сердючка) під назвою “Ха-ра-шо” (прим. автора)

4.
Утихомирив всіх кордон.
Найбільше митники старались:
Звільнити змусили салон
І речі на контроль забрали.
Отут, їй-право, почалось:
А що везеш? Валюти скільки?
І цигарок не більш як блок!
Не більше двох пляшок горілки!
А цур вам пек – кажу, як є:
– Дивіться: євро двісті з лишком.
В валізі все добро моє:
Поїсти дещо й віршів книжка.

5.
Хтось знепритомнів… Валідол:
Це, щоб прийти до тями хлопу…
І перетнути той кордон:
Така перепустка в Європу…

6.
Позаду все: мчимо у світ.
Дорога зветься автобаном.
Таки шляхи тут всі, як слід.
А в нас… Та я про те не стану!
Минаєм Польщу. Йдем чимдуж.
Позаду Дрезден. Це вже німці.
Географ кожен – на ходу:
До Бельгії мчать українці.

7.
Антверпен сяє у вогнях.
Плафони на стовпах жовтаві
І срібні зорі в небесах.
Такі, як наші. Ну, їй-право!

8.
Хвилин за сорок і Брюссель.
До Норд-вокзалу під’їжджаєм,
А вітер двері рве з петель,
Й мене… ніхто не зустрічає.
Іду вздовж площі – сплять авто.
Годинник гра четверту ночі:
На руль схиливсь – дрімає хтось…
Та то ж натомлений мій хлопчик!
Легенько стукаю в вікно –
Він стрепенувся: – “Ой, мій тато!
Ви вже приїхали? Давно?
А я не зміг, бач, дочекатись!
Ще з двох годин тут. Задрімав.
І от така халепа сталась…”
Виходить стрімко з-за керма.
Обняв мене. Поцілувались.
Як я чекав цю щемну мить!
Не бачив сина більше року.
Підріс. Змужнів. І став палить…
Все підмічає батька око.

9.
Мій син, щоб знали – дипломат.
Посольська місія – робота.
Там протокол – дрібниць нема:
Усе розписане до йоти.
А син – то помічник посла,
Перекладач, водій і гід він…
Гостям, як кажуть, несть числа;
Все мусить бути чинно й гідно.
Бо ж Україну знає світ
Не лиш тому, що був Чорнобиль…
Життя реальності нові
Європі й світу довподоби.
Як же в Європу нам не йти,
Коли ми – в ній, як центр Європи?!
То ж маєм жити і рости
По-європейськи кожним кроком.
Це надто важко – після бур,
Коли вчорашнє в’їлось в шкіру.
Коли молодшим братом був
І старшим пущений по миру…
Він все до рук своїх прибрав,
Загарбав краще. І не тільки:
Скількох синів йому ти дав?
І їх життів забрав він скільки?!
Голодоморів геноцид.
Війна. І все – на наші плечі:
Але він вижив – мужній рід,
Обранець вічного Предтечі!
Щоб світу правду донести
І недовіри лід зламати,
Ідуть між люди – у світи
Повпреди роду – дипломати.
Вони розорюють межу
У день новий – без сну й спочину.
І я, як батько, тим горджусь,
Що син мій дбає про Вкраїну.

10.
Звичайно, важко – чужина.
І від рідні далеко дуже.
Але кому, як не синам
Життєві труднощі подужать?
Дай боже сили вам, сини,
Вітрам не кланятись ніколи!
Життя нема за півціни,
Життя нема без мук і болю.
Але крім буднів – свята є.
І крім розтанків – теплі стрічі:
… В Брюсселі ранок настає:
До себе в гості місто кличе.

11.
Мчимося вулицями. Син
Розповідає, що довкола.
І ми в оточенні машин,
Яких не бачив я ніколи.
Чого маленький вартий “Смарт” –
Такий “Жучок” собі двомісний:
Бере умить потужний старт
І легко рухається містом.
Новітні “Вольво”, “Ситроєн”,
“Пежо”, Фольксфаген”, “Мерседеси”…
І хоч би де був полісмен,
Як диригент авто-оркестром!
Усім керує світлофор.
І пішохід не ступить кроку
На заборонений “колор”…
Все підмічає пильне око.

12.
Передяглися - й до посла:
Мені цікаво дуже чути
Про те, чим місія жила,
Про сина власного здобутки…
Дарую книжечку свою.
Фотографуємось на згадку.
Який щасливий я стою:
Радію – й тут у сина батько:
Відкритий щирий чоловік.
Про все, як є, розповідає:
Мій син за рік до всього звик,
Однак – за рідними скучає.
Життя навчить у світі жить.
А він таки старанний учень.
Хай серце в батька не болить –
Усе складається блискуче:
На вищий ранг є подання.
Його він дійде необмінно.
Та, врешті, справа не в званнях,
Аби все ладилося в сина!
І ми прощаємось з послом.
У сина – на два дні відпустка.
Якраз Різдво вже надійшло.
Брюссель, як вимер: місто – пустка…

13.
Усе зачинено довкіл.
Де люди ділися – не знаю.
У вікнах – темінь. Диваки!
Невже Різдво так зустрічають?!
А люди вибрались в костел:
Відстоять мессу – помолитись.
Бо ж віра в Бога – не пусте,
А суть того, чим маєм жити.

14.
Мчимося далі на Гранд-плас:
Велична площа. Центр міста.
В вертепі вже зоря зійшла –
Вродивсь Ісус. У мить врочисту
Зайшли в господу пастухи:
Марію й Йосипа вітають.
У них – дитя. Людські гріхи
Воно спокутувати має.
І на Голгофу має хрест
Знести під регіт римлян лютих,
Щоб довести – душа не мре:
Їй перед Богом вічно бути
І за усе тримать одвіт –
Що й як чинив? Як жив на світі?
Ми залишаємо цей світ
Не абияк – у спадок дітям.
Думки роїлись в голові.
А у вертепі – у загінці
Не намальовані – живі
Жували мовчки сіно вівці.

15.
Живим – живе. Таке життя.
І ми – в полоні диво-міста.
Вогні святкові мерехтять.
Святково збуджені туристи.
Їх вабить барельєф ченця,
Що задрімав на плиті – й крапка!
Торкнути б ніг, плаща, лиця...
А поруч – пса. Й нарешті – жабку.
Від тих погладжувань блищить
І барельєф і надпис давній.
Я забобонним став на мить.
І загадав своє бажання:
Щоб ми здорові всі були
І щоб частіше зустрічались.
… Чернець хмільний прищурив лик:
Мовляв, все буде, як бажалось…

16.
Ми ходим містом. Бризка дощ.
Споруди – красені привітні.
Будинки – на квартал уздовж -
Монументальні й монолітні.
Хоча б прогалина одна:
Не віднайти – злились навічно.
Модерн з минулим поєднавсь
Так гармонійно і практично.
В дахах – поезія мансард.
У вікнах – квіти, квіти й квіти.
Коли в душі людей краса,
Вони і гарно прагнуть жити!

17.
А ще поглянув на балкон
І порадів за думку славну:
Завис знадвору із мішком
Гість новорічний – Санта-Клаус.
А там он – стукає в вікно
І загляда цікавий в хату…
Що не кажіть – не все одно
Яким до нас приходить свято!

18.
Маршрут наш далі – на Лювен,
Що недалеко від Брюсселя.
Містечко теж Різдвом живе:
У центрі теж – свята оселя.
І три овечки смичуть стіг.
А біля них – цікава молодь.
На древній ратуші святі.
Під ними – грішні ми довкола.

19.
А далі їдемо повз Вавр
В Нам’юр – оглянути фортецю.
Аж паморочиться голова,
Допоки вгору доберешся!
А варто ж цитадель скорить,
Щоб з вишини побачить місто,
Яке в вогнях під Новий рік,
Мов розфарбоване намисто.

20.
Малечі - океан краси:
На всі смаки атракціони
На Рю де Фер.. Які часи
В Залізній вулиці тій тонуть?!
Та в кого можна розпитать,
Коли гучить веселе свято?
…На світі дивні є міста.
В них, справді, варто побувати.

21.
І знов – Брюссель. І знов – алюр.
І знову все, як на долоні.
Блищать вітрини кришталю.
У склі – нові автосалони.
А ще увечері за склом –
Напівроздягнені дівчата.
Араби й негри – табуном.
І такса – сорок євро з брата.
Торгують тілом молодим.
Хто відгукнеться – всім, будь ласка:
Вам гарантований інтим,
Чужа – на чверть години – ласка.
Її наступний жде клієнт:
Живий конвейєр, що й казати.
І я подумав в той момент:
На що дочку родила мати?!

22.
На площі – мім. Завмер на мить,
А тільки кинь монетку в кошик –
Він оживе. Розвеселить
І знов замре. Чекає – гроші.
То просить: в щічку – поцілуй!
А сам підставить губи спритно.
Регоче вулиця на глум,
А з нею й мім – в одному ритмі.
На скрипці грає музикант.
З ним хлопчик – на акордеоні.
Летять монетки – за талант,
Що й на морозі не холоне.

23.
Нарешті, в гості – Новий рік!
І фейєрверки. Й люду – натовп.
Ми на Гранд-плас о цій порі
Прийшли зустріть казкове свято.
А біля виходу з метро
Стояла черга – з найбідніших.
Їх Санта-Клаус – Дід Мороз –
Сьогодні теж, чим міг, утішив:
Пакунок в руки – і бувай!
Неси дарунок до господи.
Поглянеш збоку – справді рай.
Але мені він здавсь холодним.
Різкий – аж надто! – той контраст
Між тих, хто жебрав, і хто ситий.
Тут всяк десятий був би рад
І працювати, і учитись.
Та не судилось в тім раю:
Живуть забиті й неписьменні.
Я милостиню подаю,
Бо в них ще менше, ніж у мене.
Є все там – радість і жалі.
Маркс на Гранд-плас жив і зазначив,
Що загнива капіталізм.
А я б добав – розкішно й смачно.
Дай Боже, й нам погнити так,
Як у Брюсселі загнивають:
Де не голодна й біднота,
Бо годувати з чого мають.
А більш проблем в тих, хто прибув
Як емігрант – на заробітки.
Однак, він сам обрав судьбу
І знав – на що ішов і звідки.
Усіх цей вечір поєднав.
На мить забулися печалі.
А новорічний вихор нас
Кружляв Брюсселем – далі й далі…

24.
Ми повернулись аж під ніч.
Припали до телеекрана:
Бо так хотілося мені
Хоч щось почути тут про край наш.
На “Євроньюс” – Париж, Москва,
На “Сі-ен-ен” – Нью-Йорк з Іраком,
Моя Вкраїно, ти жива?
Про тебе, що тут – дуля з маком?..
Ні – помиливсь. О тій порі
Змагались хлопці найсильніші.
У трійку світових богатирів
Наш Виристюк Василько вийшов.
Кажу: допоки Василі
Тримають Землю, як Атланти,
Батькам надійно на Землі
І не збідніть їй на таланти!

25.
А син купив “Геральд-трибюн”
У ній – стаття про Україну.
Деталі я уже забув.
Так – передвиборна картина:
Чи буде нинішній глава
Балотуватись в Президенти?
Його оскаржують права
Опозиційні елементи.
А суд – не проти. Тож ганьба
Судам і владі. Іже з ними!
О боже мій! Знов боротьба
За купину неопалиму!
… Я ж відволікся – грішний аз!
Ходжу щасливий і святковий.
А там – баталії у нас:
Аж крешуть іскрами підкови.
І хто кого – хто розпізна?
Та певен: вибір – за народом.
Мине зима. Мине весна.
А після літа – осінь вродить:
І піде далі владний віз
Торохкотіти шляхом битим.
Дай, Боже, сили нам нові –
Часи непевні пережити.

26.
Під ранок сніг. Лапатий сніг.
Зірвався весело із неба.
Зимова казка – у вікні.
Душі нічого більш не треба!
Як діти граємо в сніжки.
І бабу снігову зліпили...
А сніг іде. А сніг такий,
Що все довкола забіліло.
В шапках – дерева і кущі.
На зелен-листі – білі шати.
Чого іще моїй душі.
На світі можна забажати?
Хіба ще, щоб не мчали дні,
Так швидко, наче спалах свята.
… Кружляє сніг. Лапатий сніг.
Пора додому лаштуватись.

27.
З собою в пам’ять заберу
Почуте й бачене в цім краї.
Музейну тишу. Свята гру.
І дні, що вихором злітають.
Хіба забуть Китайський дім,
Де стільки світла, стільки квітів?!
В картинах, в виробі простім –
Життя щасливі й любі миті.
І ти пливеш у сяйві тім,
Мов щастя зорі – над тобою.
Ні, не забуть Китайський дім –
Музей мистецтва і любові.

28.
І зовсім інший колорит
В Японській вежі – тут же, поруч.
В фігурах – войовничий вид.
В картинах - темний тон суворий.

29.
Яке життя – такий і спів.
Мистецтво за життя не вище.
Я пам’ятаю – остовпів,
Коли Музей мистецтв залишив.
Величний дорогий музей.
А в нім модерну куці твори.
І ти пригнічений повзеш
Між примітивним і потворним.
Штрихи як натяки – бридня!
Відвідать психіатра варто.
Я вбив тоді на це півдня
І не збагнув того поп-арту…
Кого схвилює метр на метр
Квадрат з цементними мазками?
Або – розбитий інструмент,
Узятий в примітивну раму?
Ключів гора – від шаф, дверей –
Під склом. І розчином залиті.
А поруч – той же мудрагель
Обрамив ампули розбиті.
В квадрат Малевича вписавсь
Засніженого поля клаптик.
Й так – вісім поверхів. Краса!
А щоб тобі добра не знати!
Щоправда, є й не авангард,
А звичні і відомі речі:
Роден, наприклад, чи Дега,
Чи Рембрандт – любий мій, до речі.
Завмер із диском дискобол.
І над дитям схилилась мати.
Краса. І правда. І любов.
Без цього світ не здивувати.

30.
Якщо вже мова про дива,
Як докір творчим імпотентам,
То в першу чергу я б назвав
Музей музичних інструментів.
З усього світу їх звезли.
І як все мудро обладнали:
Ви в певний сектор підійшли –
Вмить інструменти зазвучали.
І кожен голосом своїм,
А відійдіть – і звук урветься.
Мистецтва площа. Й дивний дім –
“Старий англійський” дім той зветься.
Оркестр я слухав добрий час.
Стояв, як вкопаний – все мало.
На фото бачив полтавчан –
Як на гармоні хлопці грали!
Бандура наша там звучить
І кобзи звуки серце крають:
– Ми з України. А ти чий?
– І я її за матір маю.

31.
А ще є диво – над дива,
Що зветься в них – міні-Європа.
15 стягів стрінуть вас:
Євросоюз – під мікроскопом…
Чим знаменитий кожен край,
Тим і представлений у міні:
Біг-Бен, як в Лондоні, вважай,
Акрополь, начебто в Афінах…
Є там і зменшений Гранд-плас.
Звичайно ж – Ейфелева вежа.
Пізанська башта теж зросла.
Впаде чи ні? Усіх бентежить.
Корида навіть ожива.
Візувій полум’ям лютує.
… 15 стягів стрінуть вас.
А експонати – зачарують.

32.
Опісля того – знов музей.
У ньому – зброї, зброї й зброї...
Це ж стільки знищено людей
І стільки пережито воєн!
Пройшли ненависті літа –
Сусід добріша до сусіда.
І навіть “Йосип Сталін” танк
Вже не лякає грізним видом.
Війна – це смерть. І кров. І шок.
Щоб нищить – розуму не треба!
…Металобрухт я обійшов
І закортіло сонця з неба.

33.
На площі Шумана вже ніч.
Бонжур, маестро, пане Роберт!
– “Його ідея, – син мені, –
Міцна об’єднана Європа”.
Європарламент промайнув.
Єврокомісії будівля.
Я слухав музику нічну.
В Брюсселі серцем веселів я.
Ми дійдем згоди й заживем,
Як і належить жити людям.
Боятись треба не проблем –
Вони були і завжди будуть.
Боятись треба тих, хто зна
Свій зиск в люськім протистоянні.
Для кого є миліш війна
За мир і світу об’єднання.
А я в здоровий вірю глузд:
Добру замінників немає!
Протистояти можна Злу,
Коли Добро людей єднає.

34.
Затихло свято. Й сніг розтав.
І знов дощі пішли – негода.
А у бельгійців час настав
Для розпродаж, що звуться “сольди”.
Не знаю, як це пояснить:
Ціна була одна учора,
А потім зранку в одну мить –
Удвічі менша. Й люду – море!
Рябить від цифр і покупців.
А черги – гідра нескінченна.
Я дещо теж придбать хотів,
Але стояти – не для мене!
Ледь-ледь до виходу діставсь,
А що вже впрів – немає мови.
Тут арифметика проста:
За безцінь і оцет – вино вам!
Усі чекають знижок цін,
Щоб на півроку спакуватись.
Тимчасом кожен магазин
Новий товар спішить придбати:
І затоварення нема,
Й моднішу річ узять є за що.
Там розуміється всіма:
Дорожче – завжди значить краще!
А сольди – тим, хто побідніш:
Тому й знецінене хапають.
Тому й одягнені простіш.
Бо, власне, мають те, що мають!
Я це десь бачив, десь це чув…
Та сольди – це не секонд-хенди.
Тому про наше помовчу –
Далеко нам до хеппі-енду!
Ми те вдягаєм, що вони
Вже обносили після сольдів.
Тому в речах тих ні ціни,
Ні, власне, якості, ні моди!
В хімчистці змили піт і бруд,
Нам землячками постачають
Воістину із других рук!
За безцінь маєм те, що маєм!

35.
І про папуг – два-три слівця.
О, як їх люблять у Брюсселі!
Стояв би й слухав без кінця
Їх галас поблизу оселі.
У них свій сквер. Це – як іти
В кінець по вулиці Мольєра.
Його не можна не знайти –
Найбалакучішого скверу.
Там цілі зграї тих папуг.
Хтось носить хліб їм. І горішки.
Не боячись людей, навкруг
Кумедно дріботять їх ніжки.
Я кожен день повз них ходив,
Бо на Мольєра жив у сина.
І це іще одне із див –
Таких природних і красивих.

36.
Герань на кухні розцвіла
Перед моїм прощанням з сином.
І квітка додала тепла.
І квітка додала краси нам.
Рожево-білі пелюстки –
На зелен-листі. Кілька цяток.
І хоч розтанку час гіркий,
Той цвіт – як зустрічі початок.
Ще рік із гаком… Довго ж як!
Біль серце стис. Вже не відпустить.
Квітки дивились ніжно так:
От-от сльоза спливе з пелюсток.

37.
Прощай, величний Базилік!
Ти з пагорба сягаєш неба.
Ні з ким не сплутати твій лик:
Як є подібні, то до тебе!
Ти на семи стоїш вітрах,
Як храми київські величні.
А храм тому і божий храм,
Що в ньому думаєш про вічне.

38.
Прощай, костел Малий Саблон!
До тебе я прийшов востаннє
Оглянути вітражне скло
І на святих твоїх поглянуть.
З хрестом Ісус. І на – хресті.
Й навік невтішена Марія.
Для неї, Господи, прости! –
Він син. А потім вже – месія!
Горять свічки. Я ставлю теж.
Во здравіє – на многа літа!
Прощай-прощай, святий костел,
Дай Боже ще коли зустрітись!

39.
Мій Севастополь, як ти там?
Про тебе думав я в Остенде.
Північне море в такт думкам
Здіймало хвилі до крещендо.
Злий вітер рвав плаща із пліч
І розбивав на друзки хвилі.
А десь далеко на землі
Був Севастополь, серцю милий!
І пригадався Херсонес
Із Володимирським собором.
І знов покликало мене
До себе рідне Чорне море.
Крещендо вітру в такт думкам:
А що там діється удома?
В Остенде – дощ. Я утікав
В машину в супроводі грому.
У січні – грім. І дощ – рясний.
А небом темні плинуть хмари.
У нас, напевне, день ясний.
І на душі враз – тепло й гарно!

40.
Прощай Брюссель! В дорогу – дощ:
Що привезли, те й повертаєм.
Стоять автобуси в рядок –
На Норд-вокзалі нас чекають.
У сина настрій на нулі:
Погляне й очі в бік відводить…
Мені також бракує слів
І сил – на превеликий подив.
“Тримаймось, сину!” – я кажу.
А він киває безпорадно.
…Так легко вимовить – “Бонжур!”
“Оревуар!” – доволі складно.

41.
Ну все…
Автобус в рейс пішов.
Я втер сльозу. Вмостився зручно.
І знов – “Всё будет хорошо!”
На весь салон кричить Сердючка.
21 грудня 2003 року – 10 січня 2004 року.
Київ – Брюссель – Київ – Севастополь.

ОКРАЙЦІ.

Їздіть, діти, в Емірати,
До Брюсселя... Хоч куди!
Лиш ніде не забувайте
Отчий край. Бо він – один!

Та, звичайно ж, всюди люди.
Вабить око новизна.
Та Вкраїна – не усюди.
Бо Вкраїна в нас – одна.

Верне пам’ять в рідну хату
І на батьківський поріг.
Бо одна є рідна мати.
І всьому початок – рід.

А коли багатомовна
Втомить душу чужина,
Вас утішить рідним словом
Мова рідна. Теж – одна.

Ми у світі тим багаті,
Що Вкраїна – в кожнім з нас.
Їздіть, діти, в Емірати,
До Брюсселю¬¬ ¬¬– в добрий час!

Але й те затямте, діти:
Хто б не стрів вас між людей,
Та ніхто ніде у світі
Як Вкраїна вас не жде!

І нема ніде розкішніш
Сонця, неба і землі.
Як окрайця, що залишив
Батько дітям на столі.

То, – казав він вам, – від зайця.
Казка – мудра і проста:
Кожен з нас є тим окрайцем
Без Вкраїни у світах.

У ВІДРЯДЖЕННІ ЗА КОРДОНОМ.

На світі білому печально.
А на душі моїй утома.
Живу немов отой ідальго –
Без сну, без радощів, бездомно...

І тільки й того, що на волі.
Серед людей, а, бач, самітний.
Збігає час. А мислі кволі.
А над усе – одноманітні:

Усе б покинути – й додому!
А там – хоч серцем відпочити.
Ховаю в ніч свою утому.
А сну нема. Думки, як діти:

Снують, міняючись, – не схопиш:
То про рідню. То про роботу...
Що не кажіть, а маю клопіт.
Без нього краще. Хто ж там проти?!
Але вже впрягся – мушу дибать
Туди, де стрічка виднокола.
За все, життя, тобі спасибі!
Ти ж бо і є найперша школа.

А що втомився – відпочину.
Що на душі болить – загою.
Добраніч, рідна Україно!
Скучаю дуже за тобою.

ЩАСТЯ ЖИТИ.

Живу за всіх, хто не дожив
До цього дня – до щастя цього.
Стою спокійно на межі
Нових замрій, життя нового.

Мені б неспокою. А ще –
Людей, і зустрічей, і дива.
Люблю раптовий серця щем.
Тебе – кохану і щасливу.

Розтане сніг. Мине зима.
Земля вбереться рястом-квітом.
І щастя більшого нема,
Як відчувать життя і жити!

ВКЛОНЮСЯ...

Вклонюся доземно усім, кого знав і стрічав:
Людині і сонцю, пташині і звіру...
Вклонюся землі, де я жив, і кохав, і страждав.
Вклонюсь за життя. За неспокій. І віру.

Усяке бува на примхливім життєвім шляху.
Та Долю гнівити прокляттям не треба.
Її ж бо одну – чи то гожу, чи навіть лиху –
Нам шле Вседержитель із вічного неба.

Стерпіти б усе – і наругу, і заздрість, і гнів.
Навчитись радіти прожитому дневі.
А щастя вже в тім, що під сонцем ти жив.
Землею ходив. Насолоджувавсь нею.

І все, що було і що буде, дай Боже, іще,
То – Долі дарунок. Життя і любові.
Вклонюся доземно за пісню. І радості щем.
І знову ж – за муки у пошуках слова.

ТВОРЧОМУ ПОБРАТИМОВІ.

Олександрові Горшкову
на відзнаку 30-річчя його творчої діяльності.

Хай нагадає нам весна,
Що ми на рік мудріші стали...
А я радію, що вона
Нову нам пісню дарувала.
Ми їй удвох дали життя
І два крила – слова і звуки.
Нехай вони у світ летять:
Задля людей ті творчі муки.
Задля людей звучить струна
І сон не йде до віч ночами.
До Вас у гості знов весна –
Із сонцем, з квітами, з піснями.
Вітайте березень: він – Ваш!
Привів у світ, щоб в нім творити.
А пісня – вищий пілотаж
Душі. Мов сонце – у зеніті:
Воно осяює весь світ.
І гріє всіх. І всіх голубить.
Дай Боже Вам щасливих літ!
Бо щастя з тим, хто інших любить!

УКРАЇНА МОЯ.

Незрівнянній, як моря прибій,
І величній, як доля Дніпра,
Україні я зичу моїй
Щастя-злагоди, миру й добра!

Від Карпат до Донбасу,
Запоріжжя і Криму –
Наша рідна квітуча земля.
Віще слово Тараса
І пісні солов’їні –
Це усе Україна моя!
Україна моя!

Запитайте – а чим я живу?
І почуєте – тим, що люблю
Отчий край, мови рідної звук
І під сонцем – країну мою!

Україна у долі моїй –
Рідна мати у ріднім краю.
Українці, любімо її –
Україну любімо свою!

Від Карпат до Донбасу,
Запоріжжя і Криму –
Наша рідна квітуча земля.
Віще слово Тараса
І пісні солов’їні –
Це усе Україна моя!
Україна моя!

ЗАЦВІЛИ САДИ.

Як у полі зійде сніг,
Жито визріє зелене,
Обіцяла навесні
Ти вернутися до мене.
Заспівала далина –
То із жайвором на крилах
Повернулася весна.
Тільки ти десь забарилась...
Зацвіли сади.
Зацвіли.
Зацвіли сади
Дивоцвітами.
Я іду один.
Я іду один
Поміж вітами.

Рад би світ весь обійти –
Тільки де тебе шукати?
Повертаються листи –
Не знаходять адресата.
Ллється спів із вишини –
Жайвір серце навпіл крає.
Радий співу і весні,
Хто любов і щастя має.

Вже у полі сіножать.
Відцвіли казкові вишні.
Ти за іншого, на жаль,
Не за мене заміж вийшла.
Те, що мріялось, – пусте!
Знов весна і знов без тебе.
Білопінно сад цвіте.
Жайвір висне в синім небі.
Зацвіли сади.
Зацвіли.
Зацвіли сади
Дивоцвітами.
Я іду один.
Я іду один
Поміж вітами.

МИ СВОЄ ЗДОБУДЕМ!
(Пісенька піратів)

Милями морськими нам мірять сиву даль.
За морями синіми – щастя чи біда?
Хто зважати буде з нас на бридню таку –
Ми своє здобудемо на своїм віку!
Даль – наша доля, суджена навік.
Хто нам про те, що гряде, розповість?
Так мусим жити: назло міражам
Вірить удачі й попутним вітрам!

Ми штормами мічені – лицарі ножа:
Без жалю калічимо і наводим жах.
Ми не ті, хто плутає море і ріку.
Ми своє здобудемо на своїм віку!
Даль – наша доля, суджена навік.
Хто нам про те, що гряде, розповість?
Так мусим жити: назло міражам
Вірить удачі й попутним вітрам!

Ми своє полюємо. І полюють нас.
Братці, пошикуємо – ще не вийшов час.
Хто гріхи спокутує – той не на гачку.
Ми своє здобудемо на своїм віку!
Даль – наша доля, суджена навік.
Хто нам про те, що гряде, розповість?
Так мусим жити: назло міражам
Вірить удачі й попутним вітрам!

ЛЮБІТЬ УКРАЇНУ СВОЮ!

Я жив під цим небом
У сонці й теплі.
І кращих не треба
Небес і землі.

На світі єдина
У сонці сія
Моя Україна –
Країна моя!

Як пісню свою солов’ї
Виспівують щемно в гаю,
Любіте її,
Любіте її,
Любіть Україну свою!

І небо безхмарним
Бува не завжди.
Та син свою матір
Не кине в біді!

Як можна лишати
Без ласки й тепла
Свою рідну матір,
Життя що дала?!

Птахи білим світом
Торують свій шлях.
Тому й перелітні
Птахам тим ім’я.

І зветься чужина –
Чужа сторона.
А рідна країна
Як мати – одна!

Як пісню свою солов’ї
Виспівують щемно в гаю,
Любіте її,
Любіте її,
Любіть Україну свою!

НА ГРАЛЬНІМ МАЙДАНЧИКУ.

Знову весен дива:
Квіту – море немов!
За вікном ожива
Гральний майданчик знов.
Я тебе упізнав
Через роки-літа.
В гості знову весна.
Тільки не та, не та!

На гральнім майданчику все, як колись:
На гральнім майданчику мами зійшлись.
На гральнім майданчику весело так
Із гірки малеча зліта!

Так далеко той час –
Безтурботні роки –
Як приводили нас
На майданчик батьки.
Нашу першу любов
Час безжально зітер...
Я з онуком прийшов.
Ти з онучкою теж.

Важко мовить: було!..
Юності не вернуть.
Наче серця тепло –
Вишні знову цвітуть.
Схожий на мене внук.
Внучка на тебе теж.
Дай їм, боже, весну –
Ту, що не відцвіте!

На гральнім майданчику все, як колись:
На гральнім майданчику мами зійшлись.
На гральнім майданчику весело так
Із гірки малеча зліта!

ПАНІ ОСІНЬ.

Глянь: золоте багаття іскристе:
То – спалах осені на листі.
Душа ясніє, як дивен-гай.
Ти, люба, серця мені не край!
Птахи у просині –
Знов на крило.
Такої осені
Ще не було.
Як осінь дивно-золота,
Кохання визріло.
Нехай журба не поверта
До нас із вирію!

Гай опадає – красень барвистий:
На вітрі кружеляє листя.
На тебе гляну – і ти мені
Вертаєш, люба, щасливі дні.
Птахи у просині –
Знов на крило.
Такої осені
Ще не було.
Як осінь дивно-золота,
Кохання визріло.
Нехай журба не поверта
До нас із вирію!

Де ми йдемо – відлунюють кроки.
Свої звемо вже мудрими роки.
Шепоче вітер твоє ім’я:
Ти – пані Осінь, любов моя!
Птахи у просині –
Знов на крило.
Такої осені
Ще не було.
Як осінь дивно-золота,
Кохання визріло.
Нехай журба не поверта
До нас із вирію!

КОЛИСКОВА СИНОВІ.

Сів за гори день, мій синку-синочку,
За вікном промінчик сонця згас.
Чуєш голос матінки-матусеньки:
Пізній вечір – спати час!
Спи, синочку, сон прийшов до хати.
Віченька заплющуй – засинай!
Хай тобі насняться мама й тато,
Казка, синку, сниться нехай!
Люлі – час,
Спати час.
Ти вічка закривай.
Промінь згас –
Пізній час.
Спи, синку, засинай!

Спить твій песик, і твій котик – клубочком.
Місяць з неба загляда до нас,
Наче хоче сказати синочкові:
Пізній вечір – спати час!

Завтра день настане знову, мій любий!
Сонце вранці збудить всіх ураз.
А сьогодні вже люленьки будемо:
Пізній вечір – спати час!
Спи, синочку, сон прийшов до хати.
Віченька заплющуй – засинай!
Хай тобі насняться мама й тато,
Казка, синку, сниться нехай!
Люлі – час,
Спати час.
Ти вічка закривай.
Промінь згас –
Пізній час.
Спи, синку, засинай!

БАТЬКІВЩИНА.

Там пахнуть хлібом руки в мами.
З усіх світів, з усіх доріг
Вертають звичними шляхами
Серця на батьківський поріг.
На предковічнім виднокрузі
Там сонце з зорями встає.
На все життя там перші друзі –
Дитинство сонячне моє.

Там усе, як на долоні:
Небо, люди і думки.
А на луках диво-коні
Мчать до вічної ріки...
Вишні й яблуні у цвіті –
Наречені під вінцем.
Якщо диво є на святі –
Диво батьківщина звем.

Там щастя йшло в простій хустинці.
Там я своє кохання стрів.
Від “зайця” й досі там гостинці
Приносить батько дітворі.
І всі ми – знані й невідомі –
(У кожного життя своє)
Вертаєм радісно додому,
Бо звідти родом ми і є!

Там усе, як на долоні:
Небо, люди і думки.
А на луках диво-коні
Мчать до вічної ріки...
Вишні й яблуні у цвіті –
Наречені під вінцем.
Якщо диво є на святі –
Диво батьківщина звем.

ХМАРИНКА.

Спішать хмарки за обрій на небі синім.
Одна лише хмаринка зосталась – не летить.
І я благаю хмарку – нехай же дощик піде
І хай веселка вийде прикрасити блакить!
Це так чарівно, так казково – аж до небес
Здійма веселка, несе у вись тебе!

Хмарко чарівна моя,
Не спіши від мене в даль!
Вигадаю мрію я,
А ти її вгадай!

Радій же веснам, серце, і сонцю-мрії!
А небові не лихо, як хмарка набіжить:
Землі на радість дощик із хмарки рясно сіє,
А від краплин веселка прикрасила блакить.
Як маєш мрію – так казково, аж до небес
Здіймає мрія, несе у вись тебе!

Хмарко чарівна моя,
Не спіши від мене в даль!
Вигадаю мрію я,
А ти її вгадай!

ВІТРИ НАД ДОЛЕЮ.

Гей, над долею вітри – нам недоленька:
Ой, нагнали звідусіль із дощами хмар.
А мені б летіть у світ, як соколику:
Гей, вітри-дощі рясні – то мені дарма!
Вітре, ти не ридай –
Буде світлою даль.
Сонця-долю нам дай,
Дай радості!
Гляне світло з-за хмар –
І розтане пітьма.
Гей, нам доля ясна
Хай справдиться!

Я у долі попрошу – будь ласкавою:
Втихомир свої вітри, і дощі пройдуть.
Мчать літа мої у даль – над отавами,
І надія не згаса – на щасливу путь!
Вітре, ти не ридай –
Буде світлою даль.
Сонця-долю нам дай,
Дай радості!
Гляне світло з-за хмар –
І розтане пітьма.
Гей, нам доля ясна
Хай справдиться!

НА МОРІ ЧОРНОМУ.

На морі Чорному на хвилях уряд
Чайки-човники плинуть далеко в Царград...
Пливуть козаки – їх невільники ждуть.
Нелегка їм путь, грізна, козаченьки, путь.
Ой, козаче, ти, козаче!
Гей, за синіми просторами
За тобою мила плаче,
Крячуть круки-ворони.

Ген басурманський край – твої там брати.
Рабські тавра їм встигли залізом впекти.
Пливуть козаки, щоб звільнити братів.
Та не всім вберегти козакам животів...
Ой, козаче, ти, козаче!
Гей, за синіми просторами
За тобою мила плаче,
Крячуть круки-ворони.

По морю човники вертають назад.
Весла весело плещуть – позаду Царград.
Пливуть козаки – кров сочиться із ран.
Вільні браття-брати. Лиш поліг отаман.
Ой, козаче, ти, козаче!
Гей, за синіми просторами
За тобою мила плаче,
Крячуть круки-ворони.

ДНІПРО-СЛАВУТА.

Ти із давніх давен і донині
Сиві хвилі несеш, мій Дніпро.
Усміхнися моїй Україні!
Нам на щастя пливи, на добро!
На добро!

Сивий батьку Дніпро!
Долі ти – ріка.
Слави гордої Славута.
Вільний ти і стрімкий,
Плинеш у віки,
Щоб і нам у силі бути!

Ми зазнали штормів і негоди.
Скільки нас полягло, ой Дніпро,
Щоб могутньо ти ніс свої води,
Щоб неволю наш край поборов!
Поборов!

Сивий батьку Дніпро!
Долі ти – ріка.
Слави гордої Славута.
Вільний ти і стрімкий,
Плинеш у віки,
Щоб і нам у силі бути!

Я милуюсь своєю рікою.
І у сонці, і сяйві зірок
Ти приваблюєш серце красою,
Вічний Дніпре, як вічний народ:
Наш народ!

Сивий батьку Дніпро!
Долі ти – ріка.
Слави гордої Славута.
Вільний ти і стрімкий,
Плинеш у віки,
Щоб і нам у силі бути!

БЕРЕГИНЯ.

Дивен давен час,
А дійшов до нас
Вітрами-болями.
Назвався долею.
І став долею!

Мамо – берегине долі
Вічна!
Ти сину сили дай,
Ти сину сили дай –
Не кланятись вітру!

Берегиня ти –
Берегиня роду.
Нам до тебе нести
Через далі-світи
Радість, любов і подив.

Мамо моя!
Зорею сіяй
І осявай нам долю –
Без бур і болю!

Мамо моя,
Зорею сіяй
І не сумуй під калиною.
Твій оберіг
Рід наш зберіг:
Той, що звемо Україною!