Українське життя в Севастополi Бібліотека ім. Марії Фішер-Слиж Іван ЛЕВЧЕНКО НАД ПРІРВОЮ

Літературно-художнє видання
І.В. Левченко. "Над прірвою". Вірші. Севастополь:
Ареф’єв М.Е., 2012 р. ISBN-978-966-8738-20-3

Нова книга віршів "Над прірвою" члена Національної Спілки письменників України Івана Левченка, як і попередні видання, адресована шанувальникам сучасної української поезії. До неї увійшли твори останнього часу: ліричні вірші, байки, поеми, зокрема "Рідня", "Сімдесят п’ять троянд", "На ювілей до друга", "Як бабця дівкою була", та інше. Радість від спілкування з дорогими серцю людьми – ріднею, коханою дружиною, друзями, а то й незнайомими супутниками, щире вболівання за знедоленими, тими, кому незатишно живеться в світі, невідворотнє бажання відвести рідну країну від прірви, до якої штовхають її безвідповідальні політики і відверті українофоби, – такий загалом діапазон роздумів поета. Тим і приваблює його творчість – сердечна, сповідальна, змістовна і емоційно наснажена. Про час, у якому живе письменник, про людей – його сучасників, і про себе – свідка та учасника непересічних подій у житті.

Щоб відвести Україну від прірви
Замість передмови

Нова книга віршів "Над прірвою" за змістом і настроєм є продовженням двох попередніх – "Не губімо в собі Україну! " та "Заберу тебе в сон". Бо це теж практично щоденна сповідь ліричного героя про пережите, бачене й чуте. Власне – про наболіле в повсякденному житті.
Але вона хронологічно охоплює новий період життя автора, розпочатий 22 липня 2012 року, коли я з болем і сумом у серці прощався в багатотисячному гурті співвітчизників із актором-легендою, художнім керівником Національного академічного театру імені Івана Франка, великим українцем, що підносив мистецтво рідної країни, насамперед театру та кіно, на вселюдські обшири, Богданом Сильвестровичем Ступкою, і аж до 24 серпня 2013 року – 22-х роковин Незалежності України, коли пишу ці рядки. Загальнонаціональне свято співпало зі ще однією значущою подією в громадському житті – 10-ю річницею відкриття пам’ятника народному генію України Тарасові Григоровичу Шевченку в Севастополі.
На урочистостях у славному місті-герої на Чорному морі цього дня прозвучала прем’єра пісні "Чуємо тебе, Тарасе! " на мої слова. Пишаюся цим і як автор, і як віце-президент фундації імені Тараса Шевченка в Севастополі, яка доклала багато зусиль до того, щоб 24 серпня 2003 року Великий Кобзар дійшов і в Севастополь, поставши назавжди на п’єдесталі в Гагарінському районі міста. Музику до пісні написав відомий севастопольський композитор та виконавець власних пісень Олександр Горшков – мій давній творчий побратим.
Не можу обійти увагою ще одну непересічну подію в житті – предмет моєї особливої авторської гордості. Після оприлюднення і в Інтернеті, і на недавній моїй зустрічі зі школярами рідного села Мала Токмачка Оріхівського району на Запоріжжі нового вірша "Врятоване поле", присвяченого мужнім односельцям, передовсім Івану Данильченку, Миколі Олійнику, Павлу Рекубрацькому, Дмитру Буту та іншим сміливцям, які ціною власного життя врятували замінуване фашистами колгоспне поле, що пролягло від Бузинової балки і до Ягідної (а головне – відвели смерть, яка чигала на кожного, хто прямував тим полем), місцева влада – Малотокмачанська сільська рада – невідкладно прийняла рішення про увічнення пам’яті відважних розміновувачів. А саме: на врятованому колись ними полі 18 вересня 2013 року – в день 70-річчя звільнення села від гітлерівських загарбників – привселюдно відкрити пам’ятний камінь із викарбуваними на ньому іменами безстрашних земляків. Як бачиться мені, це – ще одне свідчення великої сили слова і відповідальності за нього, коли адресуєш його своїм читачам.
Як і попередня книга "Заберу тебе в сон", нова вмістила твори, спершу активно оприлюднені та схвалені численними користувачами популярного Інтернет-сайту "Фейсбук". Знайшли вони своїх шанувальників і на сайтах "Живий журнал", "В контакті", особистому сайті автора "Світлиця Івана Левченка" та потужному Інтернет-порталі "Українське життя в Севастополі".
Після прочитання оприлюдненого на "Фейсбуці" вірша "Звалище", який увійшов до нової збірки "Над прірвою", де все-таки превалюють твори злободенної проблематики, одна з активних і уважних читачок дорікнула: "А я хочу позитивних, романтичних, ліричних віршів. Не хочу жити в постійних проблемах. Слово проблеми замінила на вирішення деяких питань. Допомагає…"

Що тут скажеш? Кожна людина робить свій вибір – це її право. Врешті, можна й так – жити винятково романтиком, уникаючи будь-яких проблем. Якщо, звичайно, зуміти абстрагуватися від оточуючого світу. Але тоді картина життя буде неповною, а то й спрощеною, однобічною. Для кого? Для читача? І для нього теж. Але насамперед це стосується того, хто пише. Здається, я вже десь у своїх віршах говорив чи, може, хотів
сказати, що не можна почувати себе сповна щасливим, коли навкруг тебе нещасні люди (знов-таки – для того, хто пише, такими людьми є не обов’язково рідні, але фокус у тому,
що кореневим у цьому слові є рід – це детонатор всіх почуттів літератора, якщо він має національне коріння, а не космополіт).
Переконаний: той, хто читає, підходить вибірково до написаного. Адже у кожного автора є близькі для читача речі, тобто такі, що тривожать і полишають спокою, а є й такі, що він – споживач оприлюдненого – вважає невдалими.
Я не виняток. Однак ці два з лишком роки щоденно ділився тим, що виходило в мене з-під пера, не нав’язуючи нікому своєї точки зору. Якщо бачив схвальний значок під першодруком, мені здавалося, що нові рядки знаходять відгук у читацькому серці. А ні – вважав, що то прохідний вірш. Може б, треба було рішуче відмовитися від таких творів. Не зміг: мені кожен болить. Інакше б не витрачав на писання стільки часу, коли інші – цілком нормальні люди – задовольняються спілкуванням із природою чи ближніми своїми. Мені ж кожен твір – це як палець руки: який не вріж чи вколи – болить однаково.
Закид щодо непозитивності деяких творів я відкидаю. Кожен із них спрямований на утвердження гуманістичної моралі мого ліричного героя: він живе в певному часі, він бачить недосконалість людських взаємин, він хоче вплинути на них, щоб захистити паросток новітньої України – і в громадянському житті, і в особистому. Поглиблювати цю тему далі не бачу сенсу, бо все у віршах. Будуть сили – продовжуватиму писати їх. Ні – поставлю крапку. І – в засвіти… Але поки що таких намірів не маю. Дуже сподіваюся, що все не намарне. І комусь таки це потрібне. Може, передовсім – моєму ліричному герою. З його переживаннями, сумнівами, болем, радощами і бажанням щастя – кожному і всьому сущому під сонцем. Отака мораль і естетика мого віршування.
Без поезії життя прісне. І ми, українці, з самого дитинства потрапляємо в її полон – уже самим фактом поетичної мови, яку нам подарувало небо та мудрі мовотворці-попередники. Чого ж і збиткуються над нами українофоби: такої запашної мови – ніжної, цнотливої, чаруючої – немає ніде в світі. А як це – якісь там хохли, і в них є отаке багатство! Та ще й із самого дитинства! З першої колискової пісні, з першого слова рідної неньки над немовлям. Е, ні – хай нашою цвенькають!
І цвенькали ж – вважайте, століттями. А рідна все одно не замулювалася, бо жива, як Дніпро. І не всі забулися – хто ми є і звідки родом. Леліяли її, любу рідну мову, спілкувалися між собою, бо гріла споріднені душі, гріла наші серця, викохували дітей нею, благословляли нею в світ. І ніде в світі вона не була чужою, бо багата за своїм змістом, досконала виражальними засобами, а головне – мелодикою своєю неповторною, поезією. А вже як у пісню переллється, то немає тієї душі в світі, яка залишиться байдужою до почутого: посміхнеться щасливо, коли співають веселої, і заплаче-зажуриться, коли – сумної, як наша доля. То так уже хочеться, щоб переважав радісний спів. Бо ми ж не хохли. Нас Бог українцями благословив у світ. І маємо ними бути. А по-інакшому – гріх! Не вибачать небеса! І пам’ять про тих, хто зберіг і передав нам у спадок нетлінний скарб – мову великого народу. Поетичну й одну з найбагатших світових мов.
Тож нам є чим пишатися і що берегти. Як зіницю ока. Щоб відвести рідну Україну від прірви, до якої підштовхують ті, кому вона потрібна лише для поповнення своїх банківських рахунків. А нам вона – для життя і любові. Бо вона – рідна ненька!
Решта справді – у віршах. Сподіваюся на вдумливого читача. Солідарного душею.

Щиро Ваш Іван Левченко – письменник і журналіст, кандидат історичних наук, доцент. 25 серпня 2013 року, Севастополь, Київ.