|
|
Іван Левченко
Щоб ми щасливими були
Книга віршів 2019-2020 років
Нова книга віршів "Щоб ми щасливими були" члена Національної Спілки письменників України Івана Левченка, як і попередні видання, адресована шанувальникам сучасної української поезії. До неї увійшли твори, написані автором від початку березня 2019-го і до кінця зими 2020-го років.
Життя рідної країни, отже, й власне, сповнене нових доленосних викликів і випробувань, здобутків і утрат, запліднює думки поета, а його чутлива душа продовжує знаходити схвильоване слово для образного втілення в нових рядках повсякденної – нерідко драматичної – реальності. Не випадково в книзі превалюють теми загальногромадянського звучання, бентежачи автора передовсім своїм трагізмом – загибеллю захисників-патріотів на триваючій гібридній війні Росії проти України на Донбасі, складовою якої залишається щодобова інформаційна агресія північного сусіда, передовсім на державних каналах телевізійного та радіомовлення.
Публіцистично наснажена поезія кличе до єднання співвітчизників, водночас ставлячи руба питання перед новою владою, якій вочевидь бракує політичного досвіду: доки тривати війні, а з нею і безладу в державі?
Мова не про капітуляцію перед ворогом, а навпаки – про активний пошук шляхів до миру за сприяння солідарної з Україною політичної еліти Європи та США. Водночас підтримка зусиль держави на зміцнення Збройних Сил країни, турботи про воїна-захисника, патріота-оборонця на передовій, жертовністю якого війна не пішла далі нашого згорьованого сходу, хай і частково загарбаного нападником.
До пори, до часу – переконаний поет-громадянин. А відповісти за злочини перед людством і людяністю все одно доведеться, повернувши награбоване. Такий незмінний його підхід до суті справи – цілком реалістичний за умови дотримання світовою спільнотою норм міжнародного права, зокрема, щодо територіальної цільності України.
Разом із тим Іван Левченко і в новій книзі залишається ніжним ліриком, співцем вірного кохання, незрадливої дружби та краси рідної природи – джерела натхнення талановитого майстра слова.
Поет як і раніше, розраховує на суголосну реакцію своїх шанувальників, практично щодня апробуючи першодруки на авторській сторінці у "Фейсбуці".
Словом, сучасністю – з її часто непередбачуваними колізіями, а відтак радощами та печалями – дихає кожен рядок, кожне слово нової щиросердної сповіді автора.
А душа найбільше прагне щастя
Переднє слово автора
Пригадав, як минулого літа, точніше 27 липня 2019 року, коли оприлюднив на "Фейсбуці" щойно написану байку "Якщо в Україні живеш", яка також увійшла й до нової книги, композитор, поетка і виконавиця власних пісень Алла Мігай зазначила: "Байка суперова! Замість дії самі балачки. Особливо тут, у "Фейсбуці", усі такі розумні…
Роздрукую собі, щоб десь прочитати.
Іване, мій улюблений вірш – про щастя. Спробую покласти на музику. Гарного дня, поете!".
Я тоді так відреагував на наміри свого багаторічного творчого партнера, друга в соціальній мережі й у житті, а також колеги-телевізійника: "Щиро-щиро дякую, Алло! Натхнення тобі, щоб і музика душу зігрівала!
Якщо правильно зрозумів, мова про вірш від 25 жовтня 2011 року ("Небагато для щастя потрібно..."). Господи праведний, вісім літ промайнуло!
Мій низький удячний уклін, композиторе! Хай оживуть слова в новій іпостасі, бо таки ж про щастя! Щоб було воно! І неодмінно!".
І подумалось після нашої розмови: а чому б не створити не тільки вірш, а цілу книгу про щастя. Тому й народилася назва "Щоб ми щасливими були".
Однак, якщо бути до кінця об’єктивним, сам задум визрів 1-2 березня 2019 року, коли була поставлена крапка в попередній книзі "Лиш не спинитися в путі…"( Київ, 2019 року).
Саме тоді (паралельно з віршами "Весніє ніжно-ніжно світ" та "Мов прапори Майдан колише", якими відкривається нове видання) народився верлібр "Пасинок і мрійник" як вірш-роздум про наступні творчі наміри.
Сьогодні, на мою радість, вдалося розшукати ті рядки, навіть неопубліковані мною у "Фейсбуці". Перечитав уважно і прийшов до висновку, що їм місце саме в передньому авторському слові до нової книги. То й наводжу написане в первісному вигляді:
Я в часу в пасинках вже, адже знаю,
Що майже не зважає він на мене – є молодші,
Яким його увага набагато важливіша:
Вони спроможні дивовижно вразити його.
А що найперше – категоричністю учинків:
Чи то закоханістю в неї – у красуню неймовірну,
Що ладні за прихильний погляд все кинути до ніг,
Чи навіть зважитись на виклик всьому світу.
І те, і те однаково цікаве й цінне часу,
Бо те і те з претензією на надзвичайне,
Чим захопитись може світ і прагнути змінитись,
Щоб стати кращим – в цьому сенс життя.
Застій же – часу антипод. Бо час – це рух вперед
В надії на настання благодатних змін.
Тому на них і надихає відчайдухів. А мені
Лиш залишає радість доживання: ці рядки на втіху.
Але коли він бачить, що я не згоджуюся з ним,
Що досі ще спроможний на зухвалі вчинки:
Закохано дивитись на обраницю й на небо,
Аби вплести їй в зачіску зірки і місяць,
Водночас зважившись створити світлу книгу,
В якій про щастя переважно мова, а відтак
Про світ любові – світ без воєн-ворожнечі,
І час тоді проймається довірою до мене.
Я, відчуваючи його увагу, знову вірю в себе,
Передовсім – як у повпреда свого роду і країни –
Моєї України, аби знав світ про неї – справжню,
Любу серцю, що дає наснагу прагнути краси.
І час киває – поетично й схвально, бо вірить сам
В поезію життя, що й зветься щастям.
Він спраглий змін, які ведуть в щасливий світ.
І знає: буде він, якщо про нього мріють.
Отже, світ мрії – запорука справдження бажаного. Були б тільки ті, хто спраглий світу Щастя – життя в любові до ближнього, себто суголосно з християнськими, загальнолюдськими нормами моралі і цивілізовними принципами суспільного життя на землі. Та переконаний – знайдуться відчайдухи! Якщо зародилася між людей така мрія.
Звичайно, я не Прометей (як мовиться у диптиху "Вдячність Прометею", що теж є у новому виданні) – той добрий бог давнини (десь ХІІІ століття до нової – до Христової - ери), який подарував людям вогонь та ремесла не тільки задля того, щоб вони зігрілися, готували смачну їжу для себе, приносячи жертву богам (хоч проти тієї запопадливості перед небом поставав весь дух їхнього найтурботливішого захисника), а й усякчас самовдосконалювалися (себто – ставали кращими узавтра, аніж були вчора: словом, щоб бути людині врівень із богами – не інакше). І не зажадав за це нічого взамін. Безсрібник!
Як же хочеться наслідувати йому, ставши добрим повпредом рідного слова. Може, кого й зігріє мій творчий намір та запліднить прагнення щастя – цього природного апогею людського життя. А то ж для чого й приходити у світ, якщо в ньому немає щастя, а тільки страждання та непоправні втрати? Ні, Всевишній задумав своє найкраще творіння з любові. Справжня ж любов (а поготів – взаємна) неодмінно веде до щастя. Про те й мова у пропонованих віршах.
Хоча, звичайно, в книзі знайшлося місце всьому, що найбільше бентежило душу – мою, сподіваюсь, і співвітчизників (свідчення тому – реагування, переважно обнадійливо-схвальне, моїх перших читачів у соціальних мережах: щиро дякую шанувальникам за душевну підтримку та поширення нових творів, зокрема, у тому ж "Фейсбуці").
Немає потреби перераховувати темачну поліфонію книги. Вдумливий читач відчує її самотужки. Було б бажання вчитатися в пропоновані твори. На те й поетове сподівання.
Як і на об’єднання зусиль кожного з нас для оновлення життя в рідній Україні – мирній передовсім, коли всяк сущий у ній відчує себе щасливою особистістю. І прагнутиме, як і волів згаданий мною Прометей, самовдосконалення. Творчого, зокрема. Чого й собі хотів би побажати теж.
Щиро ваш Іван Левченко – письменник, заслужений журналіст України, кандидат історичних наук, доцент. Місто Київ, 31 березня 2021 року.
|
 |
Просвіта
