Іван ЛЕВЧЕНКО
Я ВІРЮ: ВКРАЇНОЮ КРИМ ПРОРОСТЕ!
Поезії

Севастополь – 2009
Літературно-художнє видання

Новый сборник стихов “Я верю: Украиной Крым прорастёт!” члена Национального Союза писателей Украины Ивана Левченко, как и предыдущие издания, адресована почитателям современной украинской поэзии. В неё вошли произведения последнего времени, в частности две стихотворные сказки для самых маленьких читателей (хотя и не только для них!) – "Сказка о маковом зёрнышке" и "Сказка об Ивановом счастье".
Поэт уверен: каждый человек появляется в этом мир, чтобы быть счастливым. Своим словом он стремится напомнить об этом читателю, делясь с ним самыми сокровенными мыслями – о Родине, о времени и о себе.

Нова збірка віршів “Я вірю: Вкраїною Крим проросте!” члена Національної Спілки письменників України Івана Левченка, як і попередні видання, адресована шанувальникам сучасної української поезії. До неї увійшли твори останнього часу, зокрема дві віршовані казки для найменших читачів (хоч і не тільки для них!) – "Казка про макове зернятко" і "Казка про Іванове щастя".
Поет упевнений: кожна людина з'являється в цей світ, щоб бути щасливою. Своїм словом він прагне нагадати про це читачеві, ділячись з ним найпотаємнішими думками – про Батьківщину, про час і про себе.

© Іван Левченко. Вірші, 2009.

Триклята криза – не до віршів...
Замість переднього слова

І справді – кожен день нині перетворився на нескінченний біг за шматком хліба насущного. Таке життя – одноманітне, пригнічене, похмуре... Хтось позаздрив нам, українцям, і наслав ще одне надвипробування під жорстким присудом – криза. Така собі вселенська пошесть – гірша від холери, пташиного чи свинячого грипу, новітній безжальний голодомор на наше безголов’я.
Отак поремствую на сьогоднішню свою долю, а потім пригадаю друзів у назавжди любому мені Севастополі, і відпустить. Бо їм, хто кожної миті утверджує українське життя у нашому славному місті на Чорному морі, у тисячу разів важче, ніж нам, українцям, на континентальній Батьківщині, навіть за нинішніх непростих життєвих колізій і випробувань. Бо, справді ж, киянину чи львів’янину нічого не загрожує за мовлене материнське слово, за утвердження української національної ідеї – бути господарями на рідній землі. Причому – без лякливих поглядань у бік інших столиць та їхніх лідерів із прищуром пожадливих і мстивих очей. А от моїм побратимам, хто творить Українську державу в Севастополі чи загалом у Криму, надто небезпечно активно діяти, бо за затяте українство, а тим більше українізацію "міста російських моряків" (треба ж так піддатися пісенно-політичному міфу!) можуть і вточити кров, вже не кажучи про втрату душевного спокою та сякого-такого благополуччя.
Микола Владзімірський, Богдана Процак, Віктор Качула, Данило Кононенко... Вони з тієї когорти особистостей, яким під силу найважчі виклики часу. Пригадую неймовірно драматичні, почасти трагічні дев’яності роки минулого і початок нинішнього століття. Економіку шматують скажені пси криміналу, б’ючись за переділ власності. Звичним явищем стають розбійні напади, вбивства, знущання, криваві розбірки. Людське життя девальвується, як перехідна вітчизняна валюта – купон...
У севастопольських засобах масової інформації, передусім в ефірі державного телерадіомовника, зовсім не чути України – тієї держави, що прагне зігріти своїм теплом кожного в ній сущого. Натомість настирно підігріваються горнятка протистоянь, кипить смола розбрату у чанах нестихаючої інформаційної війни – передусім у тенденційних репортажах проросійськи зорієнтованих журналістів, якими вперто вип’ячуються на липових котурнах "народного визнання" дійові особи, котрі сплять і бачать Севастополь, як і Крим у цілому, в складі іншої держави. Перед очі прибулого на площу Нахімова Президента України Леоніда Кучми, що стоїть поруч зі своїм російським колегою, виставляється промовистий транспарант "Володимир Путін – наш Президент!"
І скільки пам’ятаю себе в Севастополі, під вікнами 4-ї Бастіонної, 1 водять свою тричі облуплену козу протистояння затяті демонстранти від компартії, яким заплатили по три-п’ять гривень за півгодини галасу про "американського запроданця – дядька з Києва" у кріслі генерального директора Севастопольської регіональної державної телерадіокомпанії...
Боже мій праведний, тільки завдяки витримці і переконаності, які завжди йшли від моїх однодумців – людей цілеспрямованих і твердих, мені вдалося хоч на йоту, але подолати дисбаланс інформаційного простору в місті на Чорному морі. Більше того, за їхнього сприяння, доброзичливих порад, а почасти і нищівної критики з ефіру державної телерадіоорганізації поступово щезали одіозні постаті, натомість спалахували на екрані юні обличчя зі щирим бажанням творити Україну в Севастополі. З’явилися телерадіопрограми, в яких розкуто і природно, наче джерельний срібний струмок, зазвучало українське слово, полинула в севастопольський обшир хвилююча українська пісня, і всі відчули українську душу – щиру, люблячу, відкриту, милосердну, щедру.
Сьогодні ці люди, попри всі удари кризи та нестатки, продовжують подвиг свого життя, запліднений незнищенною любов’ю до рідної України, до рідного слова. Згадати б потужний Інтернет-ресурс "Українське життя у Севастополі" чи "Кримську світлицю", завжди гостинно відкриту для читача у Сімферополі. Тут пахощі Українського духу, тут щедро квітує духовність нашого народу, перлини його вічної душі, вогонь його серця.
Читаю ці скарби духовності і радісно посміхаюсь, наче п’ю воду у спраглий день. Це радість за талановитих людей, які прагнуть гідного життя на рідній землі. Це радість за щасливих побратимів-творців, адже немає вищої доблесті і щастя, як визнання твоєї справи людьми. Любов людей – заслужена нагорода за тяжкі труди, безсонні ночі і напружені до краю дні.
З думкою про це буджу свою ліру і прагну долучитися новим словом до душевного неспокою моїх однодумців та соратників. В ім’я нашого багатостраждального, але Богом обраного великого народу, в ім’я торжества рідної, нині і прісно любої і ніким невпокореної України, вічної, як саме життя, як Справедливість і Добро на землі.
Хай благословиться ще одна можливість поспілкуватися з вами, мої дорогі друзі!

Щиро ваш Іван Левченко

Треба встигнути стати щасливим

Земляки в Аргентині

Я розповім про Аргентину:
Які дощі там навесні
І як душі не до спочину
Від України вдалині:
А що там діється удома?
Іде гризня за владу знов?
А в Аргентині невідомій
Я земляків своїх знайшов.
І з жахом виявив: між ними
Порозуміння теж нема.
Мігранти. Звуться – трудовими.
Гризуться теж: за кращий шмат.
Одні зіп’ялися на ноги.
А інші – щойно в цих краях.
Їм не лишається нічого,
Як слугувати хазяям...
Пани й раби. І не дай Боже,
Щоб хто з нових повище став!
І звідки в нас оця ворожість,
Мої вкраїнці, вироста?
Чому тут заздрити: світами
Блукаєм в пошуках судьби.
І це, щоб стати ворогами
І знемагать від боротьби?
Тукан на пальмі стиха кряче:
Які наврочить нам роки?
Дощ в Аргентині плаче й плаче.
І я з ним плачу, земляки!

Гніздечко

Є пам’ятник Шевченку
В далекій Аргентині.
Бував я там давненько,
А згадую донині:
На пам’ятнику тому,
Де ліктя згин безпечний,
Пташина невідома
Звела собі гніздечко.
Сидить у нім, співає
І звеселяє стрічних.
Поета погляд сяє
В натхненні поетичнім.
Я дякував сердечно
За мить свого прозріння:
Шевченко – це гніздечко
Духовне України.
Де б не були у світі,
Чи потерпали в скруті,
А з ним ми і зігріті,
І світом не забуті.

За віщо?

Юстині Ходак із села Битків на Прикарпатті

Чавили кров. А душу
Взять не змогли безвинну.
Забили твого мужа
В міліції, Юстино!
Як звірі, гарцювали
На зболеному тілі.
Аж за вікном ридали
Січневі заметілі.
І одяглася в чорне
Згорьована Юстина:
Петро більш не пригорне
Її, дочку й два сина.
Хто зможе відповісти:
За що закатували?
Чом схожі на фашистів
Міліціянти стали?
Вкриває сніг хустину.
У горах вітер свище.
У чорному Юстина:
Чому так? І за віщо?

В азербайджанській чайхані

Не лий, чайханщику, мені вина.
Достатньо і гранатового соку...
Я хочу слухати, про що вона
Співа надсадно голосом високим.
Ельміро-дівчинко, про що твій плач?
Про те, що любий у далекім краї?
Розлука – дійсно, з трутою стріла.
Вона вражає серце, що кохає.
Весела завмирає чайхана:
Виспівує дівча невтішне горе...
Надсадно вторить їй струна.
І Каспій сивий хвилями їй вторить.
Ельміро-дівчинко, збагнув твій спів,
Бо десь далеко – у моєму краї
Я теж свою кохану залишив,
Що, як і ти, з доріг мене чекає.

Жінка

Ми мусимо встигнуть сказати в житті,
(Хоч вічні цейтноти чигають, як ласо):
Ви нам заповідані – грішні й святі,
Обраниці спільної долі і часу.
Ми веснами міряєм силу чуття,
Прийдешня весна незбагненна, як щастя:
І ви, що даруєте диво – життя,
Своїм материнством безмірно прекрасні!
Як сонце з небес зігріва навесні,
Так усмішка ваша і лагідне слово.
Своєю жіночністю ви чарівні.
Й ні з чим незрівнянні в безмежній любові.
І ми чогось варті на вашому тлі –
І чин маєм мужа – мужчини – з правіку.
Із жінки усе почалось на землі,
Тієї, що Бог сотворив з чоловіка:
І гріх першорідний, й прокляття небес,
Тріумфи й падіння і прагнення неба.
І скільки життя, будем славить тебе,
Бо вищого, жінко, немає за тебе!

Справжнє золото

На день народження дочки Ольги

Мила Олю, день такий:
День Михайла й Сави,
І Покрови, й козаків,
Вольниці і слави...
Скільки глянеш – даль цвіте
Чарівним багрянцем.
Сонце листя золоте
Цілувало вранці.
А коли ясніє світ –
Настрій золотавий.
Дай тобі Бог – многа літ.
Друзів нелукавих.
А роки нехай летять:
Щастя – як крилаті.
Справжнє золото – життя.
Будь же ним багата!

14 жовтня 2008 року

Внучка

У Даринки – довгі війки,
Оченят блакитних двійко,
Двоє щічок, вушок двійко,
Ротик, носик, чорні брівки,
Двійко ручок, двійко ніжок…
І все тільце – ніжне-ніжне!
А під губками – два зуби:
Лиш півроку внучці любій!

Пора повноліття

На 18-річчя дитячого омбудсмана Івана Черевка

Ой Іване – пишний чуб,
І, як смоль волосся.
Чи то щось я недочув,
Чи то приверзлося:
Повноліття на порі?
А я думав – "деза"!..
Вісімнадцять на поріг,
Вісімнадцять весен.
От які вони – літа,
Як прудкі лелеки,
І, вважай, дитинство там –
Десь уже далеко...
А тепер... Та що про те –
Все збагнеться з часом.
В небі сонце золоте
І пора – прекрасна!
Йти і йти – на повен зріст
І життю радіти.
Я б за мить о цій порі
Все б віддав на світі!
Щоб Антея дух в мені
Нуртував вулканно.
І новими заяснів
Світ, як цвіт, думками.
І співали солов’ї
В серці аж до ранку.
От які вони – твої
Вісімнадцять, Йванку.
А тому і зичим так
Юному такому:
Золоті твої літа,
Хай щастить у всьому!

6 березня 2009 року

Пересторога комп’ютероманам
Для відвідувачів сайту «Весела Абетка»

Диво техніки - комп’ютер.
Полонені дивом тим:
Замість того, щоб скрізь бути,
Сидимо тепер за ним!
Підвестись ото б з-за столу,
Ніжки миттю розім’ять -
І до лісу, в гори, в поле:
От де справді благодать!
Там краса і спів пташиний,
Сонця промені ясні.
А всесвітня павутина
Ловить тих, хто облінивсь!
І тому не диво, милі,
Що ні м’язів, ані сил
В нетренованому тілі.
Та ще й біль у нім засів.
Аби вад отих позбутись,
Я цей віршик написав.
Бо життя - не лиш комп’ютер.
Окрім нього, тьма є справ!
Бо життя - це рух одвічний.
А як біль наздожене,
Прочитайте віршик тричі
І дослухайтесь мене!
Будьте в русі, ніби вітер!
І здорові будьте всі,
Щоб збагнути, скільки в світі
Первозданної краси!

В очікуванні вихідних

Розподілю на тиждень сили,
Бо вихідні іще не скоро.
Важкий і справді понеділок!
А чим він легшим – той вівторок?!
Шкода вівторок – не субота.
I треба всюди поспішать.
Настобісіла ця робота.
Бо прагне літечка душа.
Дай Боже середи діждатись,
І тижня вже, вважай, немає.
Четвер – вікенд щоб спланувати.
А ще для чого – хто те знає...
Шкода, четвер – то не субота.
І треба всюди поспішать.
Настобісіла ця робота.
Бо прагне літечка душа.
Чотири дні вже промайнули.
І п’ятий теж мине – чого там!
Нарешті, серце посміхнулось,
Бо після п’ятниці – субота!
А вже субота є субота.
Не треба зовсім поспішать.
Бо що поробиш – до роботи
Улітку не лежить душа...

Мітла життя

Двірнику Володимиру Чернякову

Знов листопад жбурляє листя,
Немов червінці золоті.
Мітла життя мете все чисто,
Що випадає у житті.
Без Вас десь осінь у Кронштадті,
На друзки хвилі море б’є.
А ми тепер в одному штаті.
І за здоров’я чарку п’єм...
Я тисну радо Вашу руку.
Їй всяких випало робіт.
Мітла змітає листя з бруку,
Неначе дні прожитих літ.
Вже й Шістдесят прийшли, земляче!
Пора, їй-право, золота.
Хай не змете мітла удачу
На всі, що випадуть, літа!

7 листопада 2008 року

Увічнена мить

Фотохудожнику Сергієві Рижкову

Не задля тоста
Чи щоб улестить:
Це дуже непросто –
Увічнити мить!
Життя ж бо по нотах
Не завжди іде.
І є просто фото,
І Фото – шедевр!
Прозрів я потроху
І знаю цілком:
Жили ми в епоху,
Що ввічнив Рижков.
Таки пощастило
Нам – що й говорить:
Бо справді це – диво
Зупинена мить!
Душа аж сміється –
Немов на святки.
Що викоха серце –
То вже на віки!
А він як апостол
Між нами стоїть.
І як це непросто –
Увічнює мить!
Дай Боже і сили,
І щастя сповна.
Який Ви красивий,
Сергію, у нас!
Спасибі за миті,
Що не відцвітуть.
І дай Бог на світі
Щасливим Вам буть!

Величальна Києву

Немов пергамент, що не тліє,
Віки імення зберегли:
Ти – Батько міст, величний Київ,
Ти – сонцесяйна зі столиць!
Дай, Боже, віри і надії,
Пошли любові і добра,
Благослови на щастя Київ –
Хрещеник вічного Дніпра!
Ти не корився супостату.
І на коліна на ставав.
З руїн оновлював Хрещатик,
Щоб він, як сонце, засіяв.
Живи, столице ясночола,
Ти – України оберіг.
І хай не зна доріг недоля
До Золотих твоїх воріт!
Дай, Боже, віри і надії,
Пошли любові і добра,
Благослови на щастя Київ –
Хрещеник вічного Дніпра!

Слово про Майстра

Журналістові й поету Геннадію Кириндясову,
якому в понеділок 8 червня 2009 року виповнилося 60 літ

Шість десятків голубок летіло –
По пір’їні зронило на путь...
Не взискуй, що родивсь в понеділок.
І не вір, що "в них справи не йдуть"!
То пустив хтось пісенну дурницю.
А екран? Він всеїдний – екран!
Рік-пір’їна від кожної птиці –
На вагу золотого пера!
Ми жили всі у оному часі.
Щось писали... І де воно все?
А з імен лиш одне – Кириндясов! –
З небуття нас поверне й спасе!
Як скрижалі – газетні рядочки,
Де спресована дум течія.
Мав характер і голос – нівроку!
Але свій! І на тому стояв.
Ярлики всі забудуться, знаю.
Але правда, як наша душа –
І не тоне, й не мре, й не згорає.
І байдужими нас не лиша.
Нерозмінне з бо Слово – на чатах.
І захищена доля чиясь,
І рожденний тобою "Хрещатик",
І сьогодні прес-служба твоя:
Все – то віхи на виклики часу.
І сповна хай – з роси і води.
Є в історії бренд – Кириндясов.
Себто майстра тавро – назавжди!

Не ремствуймо дарма!

Колезі-імениннику Леоніду Дайнеко на його 74-річчя

Поєдналося все – і борги, і "Газпром",
Й новорічне сьогоднішнє свято...
У вагоні троянди так пахли – в метро,
Де не те, що вже сісти – не стати!

Хтось штовхався затято і шпетив усіх.
Машиніст гальмував, і всім стачило місця...
А із юних очей бризкав радісний сміх,
Мов заграли святково музики троїсті.

І проклюнулась думка: не ремствуй дарма!
Бо поки ми живі, все, їй-право, прекрасне!
Абсолютно ніякої кризи на світі нема,
Доки сонце щедротне на небі не гасне.

Так троянди світилися тепло в цю мить!
І я знав, що ми йтимем у гості сьогодні,
Щоб Ваш день у сердечній шанобі зустріть
Попри виклики всі й катаклізми природні.

Хай святково Вам буде в цей радісний день,
Хоч для когось він, може, сякий-такий будень.
Новий рік відсьогодні насправді гряде.
І ми зичим: на щастя багатим хай буде!

14 січня 2009 року

Спасибі, мій любий, що ти в мене є!

Освідчення Марії Парубок своєму знаменитому
чоловікові Омеляну на святкуванні його 70-річчя

Отак, Омеляне, уже й Сімдесят
До тебе у гості – у рідні Баштечки.
Про кожну з прожитих і сонячних дат
Їй-право, могла б говорить безкінечно.

Спасибі, мій любий, що ти в мене є.
І долі уклін, що зову тебе мужем.
Як корінь і крона – твоє і моє
Сплелися в життя, наче дерево дуже!

І тричі вклонюся за те, що вдалось –
І радісно мовлю в хвилину урочу
Це – щастя, що в діток усе перейшло –
У доню і наших з тобою синочків!

Що гарні онуки з тобою в нас є.
Що маєм сім’ю – нашу справжню родину.
Що серце закохано б’ється моє,
Коли я до тебе, як в юності, лину.

Тебе виглядала–чекала з доріг.
І вся трепетала від кожної стрічі!
Радію, що й ти почуття ці зберіг,
Мій любий, єдиний навік чоловіче!

Як доля, лани пролягли в далину,
Земля, що любив прикрашать ти, коханий.
На вірність ти їй, на любов присягнув,
І дяка тобі від людей, Омеляне!

Знов – січень. У гості поважна із дат:
Прийшли Сімдесят, сіли грітись в господі.
Святкуй, Омеляне, святкуй Сімдесят!
На полі життя, що бажаєш, хай родить!

Забруднене озеро

Гине озеро – біда,
Рукотворне лихо:
І забруднена вода,
І нема чим дихать.
Покупавсь би – бруд спиня.
По воді зеленій
Двійко диких каченят
Підплива до мене.
Кину крихти хлібця їм –
На отруйну воду.
Отакі ми хазяї
І – вінець природи...
Стік збігає до води
Із труби зловісно.
Плюс – де глянеш – скрізь сліди
Празника – Дня міста:
Мов була якась орда
І знялась учора...
Гине озеро – біда!
Наш довічний сором!

Вітчизна

Не впізнаю своє село –
Хати повалені повсюди...
Дитинство тут моє жило,
Якого вже, як хат, не буде...

Та впізнаються земляки
В очах дітей і їх онуків,
Як наїжджаю на святки
І подаю при стрічі руку.

Того згадаєм і того –
У поминальний день весняний.
І душу пам’яті вогонь
Зігріє щедро, всіх пом’яне...

Гудуть прикрашені гробки,
Де вкупі все – і сльози й радість.
... І тільки сироти-хатки
Стоять у диких хащах саду.

Немає тих, що там жили,
Тому й життя у них немає.
І ти ж село лишив колись –
Собі у думці дорікаю.

Було усякого. Було...
Та маєм шанс урятуватись,
Коли врятуємо село:
Свою вітчизну – рідну хату.

Коли ж його ми не спасем
І не узавтра – вже сьогодні,
Їй-право, прахом стане все,
Як той Чорнобиль – мертва зона.

Після відвідання рідного села 26 квітня 2009 року

Пісня про рідне село

Там, де Конка плине,
Срібна стрічка наче,
Є село предивне:
Звуть – Мала Токмачка.
Те одне на світі,
Що ми родом звідти.
Жаль, сюди вже діти
Приїжджають рідко...
У високім небі – перелітні птиці.
Як малим радів їм, сину, пригадай!
І Мала Токмачка, хай тобі присниться:
Твій навіки вічні рідний, отчий край!

Птахи перелітні –
Діти наші в світі.
А село самітне
Жде додому діток.
Знаю: дочекає,
Як збагнуть із часом:
Більш села немає,
Як Мала Токмачка!
У високім небі – перелітні птиці.
Як малим радів їм, сину, пригадай!
І Мала Токмачка, хай тобі присниться:
Твій навіки вічні рідний, отчий край!

Тут, де Конка сяє,
Срібна стрічка наче,
Із доріг чекає
Нас Мала Токмачка.
Ждатиме довіку.
Все збагне й пробачить…
Нам повік велика
Ти, Мала Токмачко!
У високім небі – перелітні птиці.
Як малим радів їм, сину, пригадай!
І Мала Токмачка, хай тобі присниться:
Твій навіки вічні рідний, отчий край!

Я вірю: Вкраїною Крим проросте!

Миколі Владзімірському – творцеві потужного
Інтернет-ресурсу "Українське життя в Севастополі"

Як море безмежне,
Що Чорним ми звем,
Так море життєве
Нічим не спинити!
На хвилях вкраїнства
Ми Кримом пливем,
І тим пошановані
Світом.

Прислухайся: в човні –
Ковчегу життя –
Звучить наша пісня
І мамине слово.
І шлях, повний бур,
І тривог, і звитяг,
Не топить, утримує,
Рухає човен.

А тих, хто хотів би
Втопити ковчег,
Чи так розхитать,
Щоб ми щезли зі світу,
Немало і досі,
І буде ж іще,
Сповитих Кремлем
І Москвою пригрітих.

Та тільки дарма –
Ті потуги дрібні.
І ми випрямляємо
Лицарські спини,
Гартовані часом,
В щоденній борні
За те, щоб розквітла
В Криму Україна.

Батьків наших кров’ю
Полита земля.
І нині, і прісно
Вкраїні тут жити.
І стяг синьо-жовтий
Надію вселя
На те, що не стануть
Манкуртами діти!

Нести їм наш стяг,
Наше слово святе.
Під вітром не гнути
Ні спин, ні колін нам.
Я вірю: Вкраїною
Крим проросте.
Бо Крим, Севастополь –
Навік Україна!

Щоб ми не забули
Про це ні на мить,
І прагнули миру,
Єднання й любові,
Все впевненіш
Слово вкраїнське звучить,
Звучить українська тут
Мова!

Тупцює у світ
Світлооке дитя.
Нікому цей хід
Не спинити ніколи.
За те, що вкраїнським
Стає тут життя,
Завдячуймо, браття,
Обраниці-долі!

Вітрильник вкраїнства
Лаштуймо у путь,
Допоки серця
Молоді і гарячі.
Я знаю: шторми
Нас попереду ждуть.
Та компасу стрілка
Для нас – на удачу!

22 травня 2009 року

Безсмертя

За межею земною – нічого...
Що устиг, те й твоє по тобі.
Уповання наївне на Бога –
Гарна казка біблейна. Не більш!
Ні пришестя не буде, ні раю.
І у пеклі ніхто не згорить.
Тільки те по тобі не вмирає,
Що ти іншим зумів залишить.
Більш нічого по смерті не буде.
Залишиться хіба що той слід,
Чим цікавим явився ти людям,
Чим цікавим ти був на землі.
А тому треба жити на світі,
Попри все – скільки сил в тебе є.
І чим зможеш себе ти явити,
В тім насправді безсмертя твоє.
Крім земного, нема більше раю.
Крім земного, більш пекла нема.
Чи забудуть тебе, чи згадають –
Все від того, що в серці ти мав.
Треба встигнути стати щасливим,
Як Людина ні в чім не зміліть.
Бо життя – то найбільше є диво.
Бо з любові усе на землі.

Казки дідуся Івана

Казка про макове зернятко

Моїм онукам Марійці, Даринці та Іванку

І
То були такі часи,
Як ще люд був неписьменний...
Мій читачу, я б просив –
Не присікуйся до мене:
Що повідали мені,
Те й тобі розповідаю.
Як збрехав де – не вини,
Бо діряву пам’ять маю.
Так отож – казали так:
То був час, коли дружили
Між собою миша й птах
І все порівну ділили.
Так минуло тридцять літ –
І повік були б друзяки,
Якби птах раз на землі
Не знайшов зернятко маку.
"Що зернятко це ділить:
Дзьобнеш раз – й нема нічого!"
Проковтнув його умить
Та й забувся птах про нього.
Але миша, як на гріх
(Треба ж трапитись такому!):
Бігла повз о тій порі
І все бачила сірома:
"Ах ти ж, злодію лихий,
Як ти смів таке вчинити?
Відтепер ти – недруг мій,
Я з тобою буду битись!
На підмогу птаство клич,
Я покличу звірів миттю!"
Бій почавсь: згори орли
Понеслись несамовито,
А за ними горобці,
Ластівки, щури, синиці –
Затряслися кабанці
Заметалися лисиці.
Галас скрізь і кров тече.
Звіру птаха не здолати.
І від птаха не втечеш,
Бо меткий він і крилатий.

ІІ
Грізна битва та була.
Аж під вечір закінчилась.
В ній поранили орла –
Перебили дужі крила.
На сосну орел той сів –
Далі вже не міг летіти.
Повз якийсь мисливець брів.
І зібравсь орла добити.
"Не вертатися ж мені
Геть без здобичі додому!" –
Сам до себе гомонів
Той мисливець. І потому
Взяв приціливсь. Та в цю мить
Обізвавсь орел до нього:
"Не спіши мене убить –
Мало користі від того!
Ти живим візьми мене
І годуй мене три роки.
А опісля сам збагнеш,
Що вчинив таки нівроку:
Відплачу тобі добром –
Наберуся тільки сили!"
"Панькатись іще з орлом!.." –
І мисливець знов приціливсь.
Вдруге мовив той орел:
"Не вбивай – в нагоді стану!"
А мисливець за старе:
"Здобич, врешті, непогана!.."
Втерши піт свій із чола,
Втретє він підняв рушницю.
І прицілився в орла.
Втретє мовить слово птиця:
"Не вбивай, а полікуй!
І мерщій ходім зі мною –
Здобич візьмеш хоч яку!"
Й показав на поле бою.

ІІІ
На галявині добра
Стільки, що не описати!
Все мисливець підібрав.
Шкури в місто звіз продати.
Вторгував там гарний гріш,
Що амбар заповнив хлібом
На три роки, як не більш.
А все орлику спасибі!
Проминає перший рік.
Затяглись орлові рани.
І якраз один засік
Спорожнів амбарний.
Отоді орел сказав:
"Мусим встановити,
Чи я силу вже набрав,
Ту, що мав до битви?
До сосни вези мене,
Звідки взяв до себе".
Мить – і там. Він як майне –
Той орел до неба.
І з розгону – враз униз:
В дерево поцілив.
Те – навпіл! А він, сумний,
Мовив: "Мало сили!
Ти годуй і другий рік,
Щоб я став міцніший".
Другий спорожнів засік.
І орел ще вище
Зміг злетіти – і з небес
В дерево гіллясте
Кинув каменем себе:
На чотири частки
Розкололося воно.
І орел мисливцю
Мовив: "Третій рік зерном
Маю поживиться,
Бо нема колишніх сил!"
Третій рік минає.
Третій спорожнів засік.
Знов орел літає.
У найвище із дерев
Він з небес поцілив:
Те – на тріски. Знов орел
Мав колишню силу!

ІV
І мисливцю він сказав:
"Дякую, молодче!
Ти мене урятував –
Я віддячить хочу.
Залишай коня свого
І сідай на мене".
Підійняв до хмар його:
Ліс внизу зелений.
Море синє під крильми.
І орел говорить:
"А скажи мені в цю мить,
Чи велике море?"
"Буде з колесо – воно!" –
Той відповідає.
"Спробуй-но – глибоке дно?" –
Знов орел питає:
Скинув з крил його – до хвиль.
Підхопив – і вгору.
"А поглянь тепер з-за крил:
Чи велике море?"
"Наче куряче яйце" –
Відповів мисливець.
І униз зірвавсь мигцем
З орліх дужих крилець.
Вже дістав було до хвиль,
Та орел знов миттю
Підхопив і скільки сил –
Вгору. До блакиті.
І запитує він знов:
"Чи велике море?"
"Буде з макове зерно!"
Знов піднявшись вгору,
Враз мисливця з дужих крил
Струсонула птиця.
Знов орел аж з пащі хвиль
Вихопив мисливця.
І спитав, нарешті, птах:
"А скажи, молодче,
Чи ти звідав справжній страх?
Я це знати хочу!"
"Звідав, – каже, – і сповна:
Страх то був смертельний!"
"Так і я його спізнав,
Як ти ціливсь в мене! –
Так мисливцю птах сказав. –
Злом ми поквитались.
Для добра нам час настав.
Досить вже печалі!"

V
Полетіли. Берег. Ліс.
В полі зріє колос.
В’ється стежка по землі.
Мідний стовп край поля.
Тут вони й зустріли ніч.
Вранці бачать диво:
Мідне місто вдалині.
Чути дзвони й співи.
Мідне місто – справжній рай.
Гарне і величне.
"Тут живе моя сестра –
Старшенька сестричка –
Розповів орел. – Ти їй
Кляняйся доземно.
Розкажи про смертний бій,
Розкажи про мене.
Срібло-злото не приймай –
Хай воно й блискуче,
Мідну скриньку попрохай
І до неї – ключик".
Так мисливець і вчинив.
Розповів сестриці,
Як орел хоробро бивсь,
Як діставсь мисливцю,
Як він виходив орла –
Сповнив міці-сили.
І сестра скарби внесла,
Й щедро пригостила.
А він просить скриньку лиш
Та ще ключик мідний.
"Ні, мій голубе, облиш!
Ти того не гідний!
То коштовна дуже річ!" –
Відмовля сестриця.
"Ну тоді я йтиму пріч!
Хай все вам лишиться!"
Розповів орлу, що й як –
Полетіли далі.
А орел: "Хотів би я,
Щоб того не сталось!
Ти мені скажи в цю мить,
Що позаду видно?"
А мисливець: "Все горить!
Дим над містом мідним!"

VІ
День летять. Спиня їх ніч.
Стовп край поля – срібний.
А за ним – у далині
Срібне місто видно.
"Відпочинемо якраз.
Тут, у срібнім місті,
Середульша є сестра.
Кланяйся їй, звісно! –
Мовить знов орел своє. –
Я за нею скучив.
І щоб знав – у неї є
Срібна скринька й ключик.
Віддаватиме – бери!
Лиш не інше диво!"
До середньої сестри
Вирушив мисливець.
Розповів про брата їй.
А сестра і мовить:
"Всі коштовності мої
Я віддать готова.
Що захочеш, все твоє!
Глянь – скарби блискучі!"
"Та мені б одне, що є:
Срібну скриньку й ключик!"
Як почула це сестра,
Скрикнула сердито:
"Не по горлу шмат: якраз
Можеш подавитись!
Дорогу ти просиш річ!"
"Що ж, – мисливець мовив, –
То піду ні з чим я пріч!
Будьте нам здорові!"
Розповів орлу, що й як.
Полетіли далі.
А орел: "Хотів би я,
Щоб того не сталось!
Ти мені скажи в цю мить,
Що позаду видно?"
А мисливець: "Все горить!
Дим над містом срібним!"

VІІ
Цілий день летіли знов.
Та й гайда додолу.
В полі визріло зерно.
Стовп стоїть край поля –
Чистим золотом сія.
"В місті золотому
Менша сестронька моя –
Владарка хоромів, –
Мовить втомлений орел. –
Ти піди до неї.
Все повідай. Врешті-решт
У сестри моєї
Скриньку й ключик золотий
Попрохай для себе.
Окрім них, нічого ти
Не бери – не треба!"
Йде мисливець в гості знов
До сестри-цариці.
Місто з золота, немов
Сяюча жар-птиця!
Де не гляне – квіти скрізь.
Лиш ступив із мосту,
Як цариця на поріг:
Вийшла навстріч гостю.
Розповів він про орла.
І сестра мисливцю
Дуже вдячною була.
Він вклонивсь цариці
За гостинність, за хліб-сіль:
"Маю йти вже ниньки!".
"Все, що хочеш, все проси!"
А мисливець: "Скриньку
Й ключик золотий –
От і все, що хочу!"
"Це дарунок дорогий,
Але брат дорожчий!"
Так промовила вона,
Давши ключ і скриньку.
Як про те орел дізнавсь,
Аж зронив сльозинку.
Потім радо усміхнувсь
І сказав мисливцю:
"Маєш річ ти чарівну –
Справжній скарб сестриці!
Йди додому. Як дійдеш
Аж до свого двору,
Отоді і відімкнеш
Скриньку". Сіли поруч.
І за хвильку – в добру путь:
"Прощавай, мій друже!"
Йде мисливець. Відімкнуть
Скриньку хоче дуже.

VІІІ
Вже до моря він добрів.
Чобіт ногу муляв.
В скриньку ключика встромив –
Скринька відімкнулась.
Враз на березі палац
Золотий засяяв.
Їжа всяка – на столах.
Слуги – аж літають:
Все, що хочеш: холодець,
Сало і печеня,
Борщ, узвар... Насамкінець
І вода свячена.
Він наївся і напивсь.
Повалився спати.
А на ранок пробудивсь
І почав гадати:
Як же в скриньку знов палац
Золотий вмістити?
Той не входить – хоч ти плач.
Що тепер робити?
Раптом бачить: із води
Бородань виходить.
Отакої бороди
Він не бачив зроду:
Аж до пояса звиса.
Чуб – до п’ят сягає.
Босий, в водоростях сам.
Став собі й питає:
"Чом ти тужиш гірко так?
Що тебе печалить?"
"Та у скриньку цю ніяк
Я палац не вставлю!"
А прибулець-бородань
Так мисливцю каже:
"Теє лихо не біда,
Я йому зараджу!
А за це віддай мені
Те, що вдома маєш:
Що з’явилось у ці дні
Й ти його не знаєш".
"Що ж таке не знаю сам –
Все я знаю вдома!
Ти вставляй палац, віддам
Те, що невідоме!"
Тільки мовив ці слова –
І палац у скриньці.
Знову в путь. Нові дива
Вдома ждуть мисливця.

ІХ
Як прийшов у рідний край,
В рідну свою хату,
Каже: "Жінко, зустрічай!"
Маю щось казати".
А вона дитя несе –
Щойно народилось.
"Я таки не знав усе!" –
Аж сплакнув мисливець.
"Чом гіркі ти сльози ллєш?" –
Запитала жінка.
"То я з радості, авжеж,
Йди до мене, синку!"
Побоявся чоловік
Правду розказати.
Замість того розповів
Він пригод багато:
Про орла і про міста,
Про дива на світі.
І що скринька золота
Дасть і їсти й пити.
Тільки скриньку відімкнув,
Як палац засяяв.
І мисливець вмить забув,
Що віддати має.
Слуги бігають довкіл,
Пригощають квасом.
У ставках – коропчуки
Й навіть пеленгаси!
У садах пташиний спів –
Рай тобі господній!
... Підрости синок успів.
Красень став та й годі.
І розумний, і меткий –
Тішить батька й матір.
Підійшли такі роки,
Що сватів час слати.
Отоді мисливця й стрів
Бородань той босий:
"Чом до мене не привів
Йванка свого й досі?
Обіцяти ти швидкий,
Забувать ще швидший.
Маєш борг – віддай мершій,
Щоб не стало гірше!"
X
Йде мисливець – сам не свій –
Почорнів від горя.
Навіть палац золотий
Вже не тішить зору.
Розповів дружині він
Про свій борг колишній,
Що тепер Іванко-син
Мусить їх залишить.
Пожурилися вони.
Батько гірко каявсь:
"Як я, Йванку, завинив!
Що робить – не знаю?!"
Вивів сина за село.
Показав стежину.
На той час уже було
Літ зо двадцять сину.
Богатир синок Іван.
Що є страх, не знає.
Все йому навкруг – дива,
Знай іде й співає:
"Сонце красне, світе мій!
Не згасай на небі!
Сонця долі молодій
Сонця й щастя треба!
Вийде місяць – не біда.
Хай в дорозі світить.
Ой ти, доле молода,
Ти найкраща в світі!"

ХІ
Привела стежина в ліс.
Хащі – ні доріжки.
Хатка лиш неподалік
На курячих ніжках.
Обертається довкіл
І скрипить, як бричка...
Двері. І на них – гачки.
Ґанок невеличкий.
Просить хлопець: "Зупинись,
Відпочинь хвилинку
І до мене повернись
Передом, хатинко!"
Тільки стала – він піднявсь
По крутому ґанку:
"Хочу доброго всім дня
Побажати зранку!" –
Каже Йванко й зирк туди,
Де живе бабуся:
"Іч шміливець, ну жайди!"—
Шамкає Ягуся.
Сіла в ступу – при мітлі:
Ладна десь летіти.
Як на вік – їй стільки літ,
Що й не полічити!
Із зубів – один чи два...
І синець – під оком:
"Вчора впала – ледь жива!
З чим ти в гості, сокіл?
Чи шукаєш в лісі справ?
Чи від справ тікаєш?"
"Я б, бабусю, розказав, –
Гість відповідає. –
Але спершу нагодуй!",
"Що ж тобі поїсти?
Будеш травку череду?
Чи відвар любистку?
А на інше сил нема,
Немічна я стала!"
Чи поїв чи ні – дарма:
Аби щось бурчало...
А потому розповів
Він про все Ягусі.
"Кепські справи! – у одвіт
Мовила бабуся. –
Жде тебе цар водяний
В царстві водяному.
Не зайшов сюди б, живий
Не вернувсь додому!
Я навчу, що мусиш ти
У путі зробити.
Бачиш стежку. Нею йти
Треба далі світом:
Будуть гори і яри.
Стрінеш і ворота:
Стукай в них разів зо три –
І відчинеш. Потім
Буде став. І буде в нім
Каченят дванадцять.
То – сестриці чарівні
Прийдуть покупаться.
Доки бавляться в воді,
Одяг, що найкращий,
Ти сховай. А що тоді
Буде – сам побачиш!
Лиш одне запам’ятай:
Як дівча попросить:
"Відгукнись і одяг дай!" –
Ти мовчи, як досі.
Скаже: "Буду за сестру
Чи за доньку буду!" –
Ти мовчи. За пруг
Сяде сонце. Всюди –
Стане тихо. Отоді
Те дівча востаннє
Скаже: "Вийди! Я тобі
За дружину стану!"
Як почуєш ці слова,
Обізвись зі сховку.
А тепер здоров бувай!"
І Яга замовкла.

ХІІ
Він подякував. Вклонивсь.
Помахав рукою.
І в цю мить Яга над ним
В ступі із мітлою
Гульк – у небо: подалась
Чахлика провідать.
Йде Іванко. Даль лягла.
Місяць з неба світить.
Поспіша собі Іван.
Гори, яр позаду.
Тільки де оті дива,
Що Яга казала?
Щойно те він пригадав,
Враз довкіл – ворота,
А за ними плеще став.
І качки – навпроти.
Тричі вдарив – відчинив
Ті ворота Йванко.
Глянув – одяг перед ним,
Що зняли панянки.
А найкращий – ближче всіх.
Він схопив те плаття
І за тин високий сів:
Став качат чекати.
Вийшли ті качки з води –
Обтрусили крильця.
І з качок тих – диво з див –
Стали враз дівиці.
Кожна одяг свій взяла
Й хутко надягає.
А найменша не знайшла
Плаття. Позирає
Тут і там – нема ніде.
Сіла й тихо плаче:
"Відгукнися – хто ти, де?
І віддай-но плаття!
Хочеш – буду за сестру,
А ти – братом милим?"
Йван мовчить. Ягу стару
Згадує, що вчила.
А дівча: "Я стану вмить
За дочку покірну!"
Йван мовчить. "Тоді візьми
За дружину вірну!"
Як почув він ці слова,
Вийшов, дав їй плаття.
"За дружину, – каже Йван, –
Хочу тебе взяти!"
Обручальний золотий
Йвану дала перстень
І питає: "Звідки ти?
Йдеш куди? Як звешся?"
"Звусь Іваном. Йду з села
До царя морського" –
Каже Йван. – Чи не могла б
Шлях вказать до нього?"
"Зачекався тебе цар:
Цар морський – мій тато.
Приведе стежина ця
У підводне царство.
І мене там стрінеш ти".
"Як же тебе звати?"
"Василина. Час іти:
Гнівається тато!"

ХІІІ
Обернулась каченям
І майнула в небо:
"Нумо, Йванку, доганяй!
В татка жду на тебе!"
Йде Іван – далека путь.
А дійшов – і бачить:
В царстві, що підводним звуть,
Як у нас все наче –
Ті ж поля, гаї, ліси,
Сонце, місяць сяють.
Чути пташки голоси –
Соловей співає.
В кріслі цар сидить морський,
Зграйки риб – круг нього.
Цар питає: "Хто такий?"
А Іван – з порога:
"Я Іван – мисливця син".
"Забаривсь ти дуже!
То ж за батьків гріх один
Відповісти мусиш!
Але служба не важка:
Глянь – он пустирище:
Трішки, правда, в байраках
І камінне трішки...
Тридцять в нім верстов всього.
Мусиш ти до ранку
Зарівняти все його.
Й це не все ще, Йванку:
До схід сонця мусиш ти
Виростити жито.
І щоб був той лан густий
Та високий цвітом.
Щоб і птах у нім сховавсь.
Словом, всім на подив!.
Не зумієш, голова –
З пліч твоїх! Та й годі!"

ХІV
Йде Іван – журбу несе.
З терему морського
Василина бачить все
І питає в нього:
"Чом зажурений ідеш?"
"Як же не журитись,
Каже Йван, – Бо хто і де
Може так зробити,
Як твій тато наказав,
Щоб отут до ранку
Лан із жита забуяв?
"Це не лихо, Йванку! –
Василина із вікна. –
Справи є й складніші.
Ранок, щоб ти знав,
Вечора мудріший!
То ж до ранку спочивай –
Ти в путі втомився!"
Ліг Іван. Навкруг дива
Вмить розпочалися.
Василина кличе слуг:
"Нумо, слуги вірні,
Зарівняйте все навкруг,
Де пустир камінний.
І до ранку щоб зійшло
На тім полі жито.
Та густим таким було
І високе цвітом,
Щоб і птах сховатись міг!"
Слуги вмить за справу:
Доки ранок на поріг,
Лан зацвів на славу.
Зерня жита в колосках –
Зріле, тугувате.
Й птаху в тих густих житах
Є де заховатись!
Встав удосвіта Іван:
Глянув, а довкола
Де пустир був, дозріва
Житечко у полі.
До царя він. Каже цар:
"Дякую, Іване!
Це півсправи – справа ця.
Завтра, як я встану,
Мусиш викосити лан,
В триста скирт все скласти.
І щоб триста кіп, Іван,
В кожну скирту вклав ти.
Потім, щоб обмолотив
До зернини жито,
Не зламавши ні снопів,
Ні копиць у скиртах.
От і все, що треба, Йван,
Втіш, як і сьогодні!
Не зумієш – голова
З пліч твоїх! Та й годі!"

ХV
Знов Іван журбу несе.
З терему морського
Василина бачить все
І питає в нього:
"В чім печаль, скажи мені?
Що знов хоче тато?"
"Наказав мені за ніч
Жито в полі зжати.
Потім скласти в триста скирт.
В кожній кіп щоб триста.
Ну й зі скирт тих колоски
Змолотити, звісно,
Не зламавши скирт і кіп!"
Василина мовить:
"Не біда – є й більш важкі
Справи. Все чудово!
Вечір пізній – спати йди:
Сон тебе утішить!
Ну, а ранок – він завжди
Вечора мудріший!»
Йван від слів тих звеселів
Ліг і став дрімати.
Василина ж косарів
Кличе жито жати.
Косарі скосили лан.
В скирти склали жито.
Потім черга надійшла
Жито молотити.
Всіх, що в царстві є, комах
Кличе Василина.
Мить – у скиртах, у снопах
Жодної зернини!
Все знесли зерно на тік.
Цар проснувся – глянув:
Жита гори золоті.
Дякує Івана:
"Я сьогодні по росі
Вийшов в поле зранку,
Полічив копиці всі,
І всі скирти, Йванку
Ні на полі, на стерні,
Ні у скиртах нині
Не вдалось знайти мені
Жодної зернини:
Все, як слід, ти поробив.
Хліба вдосталь буде.
А тепер би я хотів,
Щоб ти звів споруду,
Та споруду непросту –
З воску церкву хочу.
Як збудуєш церкву ту
Вже цієї ночі,
Я дочку віддам тобі,
Йване, за дружину!
Повінчаєтесь собі
В церкві тій. І сином
Станеш ти мені, Іван,
У моїй господі.
Не зумієш – голова
З пліч твоїх! Та й годі!"

ХVІ
Отакі вони – дива.
Отаке спасибі.
Йде зажурений Іван,
Ледве-ледве диба...
Василина знов його
З терема питає:
"А тепер сумний чого?"
Він відповідає:
"Наостанок цар велів
Церкву збудувати.
І таку вже захотів –
Аж боюсь казати.
Щоб із воску церква та
На землі постала.
Щоб з його дочкою там
І мене вінчали.
А не зможу, смерть тоді!"
Журно глянув знову.
"Не біда це – півбіди! –
Василина мовить. –
Відпочинь від дум сумних –
Ранок прийде – втішить.
Ранок завжди, вір мені,
Вечора мудріший!"
Тільки Йван заснув собі –
Василина кличе:
"Бджілки любі, до робіт!
Бджілоньки, хутчіше!
Скільки є на світі вас,
Всі до мене миттю,
З воску церкву в добрий час –
Маєте ліпити.
Треба встигнути за ніч.
Маєм поспішати,
Щоб у церкві тій мені
Завтра обвінчатись!"

ХVІІ
Цар о вранішній порі,
Глянув у віконце:
Церква з воску у дворі
Аж блищить на сонці:
Хрест до неба золотий,
Злотосяйні бані.
"Догодив цареві ти, –
Каже цар Івану. –
Ще ніхто, як ти, не міг
Чимось здивувати.
Прошу до палат моїх –
Дасть Бог, станеш зятем!
Ось мої дванадцять донь –
Наче красні ружі.
Вже якась тобі, либонь,
І запала в душу?
Як до трьох разів її
Зможеш упізнати,
В церкві отоді своїй
Підете вінчатись.
Будеш син мені, Іван,
Мовлю принародно.
А не зможеш, голова
З пліч тобі. Та й годі!"
"Ну, це справа неважка!" –
Каже Йван. "Ой, хлопче,
Ще побачимо яка! –
Цар примружив очі. –
Жду опівдні я тебе
На зелених луках".
Йде Іван. Пташок з небес
Лине спів стозвуко.

ХVІІІ
В сонці вранішня трава,
Як шовковий килим.
Посміхається Іван –
Йде собі щасливий.
Василина в теремку
Із вікна питає:
"А тепер собі яку
Йване, справу маєш?"
Розповів про все Іван.
І додав при цьому:
"Легше справи не бува
Хлопцю молодому!"
Василина чує те
І відповідає:
"Діло дуже непросте
Цього разу маєш!
На лошиць оберне нас
Батечко на луках:
Всі – в одну: не розпізнать!
Ось тобі наука:
На вуздечці на моїй
Почорніє цятка:
Вибирай мене по ній
І підводь до татка.
На голубок потім нас
Таточко оберне.
Як махну крилом, ураз
Ти вкажи на мене.
На дівиць – одна в одну –
Нас оберне тато.
Приглядайся: я махну
Хусточкою раптом!
Отоді мене бери
І веди до татка!"
Непрості в морських царів
Для зятів загадки.

ХІХ
Йван на луки. Там у ряд
Кобилиць дванадцять:
Всі – одна в одну – стоять.
"Вибирай, Іванцю!" –
Мовить цар. Іван лошиць
Обійшов неспішно:
Як одна, всі до душі –
Аж завмер невтішний.
Коли бачить він – умить
На одній вуздечці
Стала блискітка чорніть.
Відлягло від серця:
"Наречена це моя!" –
Йван цареві каже.
"Ой невдала, іншу я
Вибрать тобі раджу!"
"Ні, не хочу – каже Йван. –
Ця мені до серця!"
Цар тоді:"З пліч голова
Полетить, здається!"
На голубок він умить
Доньок обертає.
Бачить Йван: одна крильми
Поміж них махає.
Враз її за крила Йван.
Цар йому знов каже:
"Ця невдала теж, стривай!
Вибрать іншу раджу!"
"Ні, не хочу – каже Йван. –
Ця мені до серця!"
Цар тоді:"З пліч голова
Полетить, здається!"
На дівиць голубок тих
Обернув цар миттю.
Гарні – віч не одвести:
В косах зорі світять.
Ніжні щічки і вуста.
Голоси звабливі.
А що ніжки, а що стан!
Словом, всім – вродливі!
Як Іванові вчинить?
Де тут Василина?!
Став і дивиться на них –
Розгубивсь хлопчина:
Всі дівиці, як одна –
Рівні всі на вроду.
Цар питає: "Де ж вона?
Годі зиркать, годі!"
Йван цареві: "Не гнівись!"
Хвилька лиш минула!"
Вмить одна з дівиць
Хусткою махнула.
І за руку враз Іван
Ухопив дівицю.
А цар знову: "Постривай,
Геть ця не годиться!
Глянь-но!.. Іншу раджу я..."
А Іван: "Ні, царю,
Наречена це моя –
З нею буду в парі!"
"Добре, Йване, ти вчинив,
Хоч я хитрий, брате,
Ти мене перехитрив.
Час іти вінчатись.
Віддаю свою дочку –
Любу Василину.
Дай Бог щастя на віку,
Будь мені за сина!"

ХХ
Обвінчав їх цар морський.
І живуть – не тужать.
Рік минув чи два якісь –
Сумно Йвану дуже.
"Чоловіче любий мій,
Каже Василина –
Чом не бачу усміх твій?
Що тому причина?"
Відповів Іван на те:
"Сон я бачив, мила:
Рідна хата, сад цвіте,
У тім цвіті білім
Тато й мама. Біля них
Дітки грають. Свято.
Може, рідні теж вони –
Дві сестрички й братик?
Вже минуло стільки літ,
Як пішов я з дому.
Що там робиться в селі,
Люба, невідомо?"
Василина у одвіт:
"От і справжнє лихо!
Цар прогнівається – вслід
Полетить, як вихор.
Не втекти нам звідсіля –
Смертю цар скарає!"
А сама майстрює ляль –
Мови їх навчає.
Посадила в в три кутки
Лялечок у хаті.
І з Іваном напрямки
В край його тікати!
Рано-вранці молодих
Кличе царська служка.
Тихо лялечка за них
Каже: "Рано дуже!"
Ще годин зо дві мина –
Служці знову з ліжка
Інша лялечка: "Ви нас
Почекайте трішки!
Ми іще не одяглись".
Втрете служка мовить:
"Цар велів, щоб ви прийшли
Миттю!" "Ми готові!" –
Третя лялечка в одвіт.
Потім тихо стало.
Втікачів схолов і слід.
Лихо вслід помчало.

ХХІ
Цар лютує: в небі грім
І шторми на морі.
"Поверніть дочку в мій дім! –
Слугам грізно мовить. –
Та й Івана теж верніть,
А щоб знав, вражина,
Що належить він мені,
Як і Василина!
Ну, нарешті, ти меча
Покуштуєш, синку!"
Молоді на конях мчать
Мчать без відпочинку.
"Йване любий мій, зажди!
Що там тато коїть?
Вухом, прошу, припади
До землі сирої!
Що там чути, розкажи?" –
Василина просить.
"Тупіт чую – кінь біжить,
Гуки вітер носить"
"То погоня мчить, Іван.
Рятуватись треба!
Замість коней хай трава
Виросте круг тебе.
Обернусь я на вівцю.
Пастухом ти станеш!"
І погоня в мить оцю
Добіга вже Йвана.
"Діду, – кажуть, – в добрий час,
Може, бачив, щойно,
Хто й куди повз тебе мчав:
На баских мчав конях?"
І дідусь гінцям в одвіт:
"Я пасу в цім полі –
Сорок, мабуть, з гаком літ –
Не промчав ніколи
Звір чи птах – не те, щоб кінь!"
З тим гінці й додому.
"Царю, – кажуть, – дід якийсь
Стрівся невідомий.
Пас вівцю. І нам сказав,
Що ніхто не їхав".
Знову цар залютував:
"Горе мені, лихо!
Як довіритись могли
Дідовому слову?
То ж дочка і Йван були!
Мчіть за ними знову!"
І погоня царська в путь.
Каже Василина:
"А послухай, що там чуть?"
"Тупіт безупинний!"
"То погоня знов летить.
Церковкою стану.
Будеш батюшка в ній ти,
Любий мій Іване!"
Враз до батюшки гінці:
"Отче, може, бачив
Діда в полі при вівці?
Щойно ж був тут наче..."
Здивувався піп: "Овва!
Сорок літ церквиці,
Не бували тут, крім вас,
Ані звір, ні птиця!"
Повернулись без новин
Слуги знов додому.
"Недоумкуваті ви! –
Каже цар потому. –
Мали б церкву розламать.
Потім все, до тріски,
Як і батюшку, забрать –
Втікачі ж то, звісно!"
Залишає вдома всіх –
На коня злітає.
Скільки сил коневих тих –
Мчить, не спочиває.

ХХІІ
А тимчасом втікачі
Дальню путь долають.
"Нумо, коню мій, хутчій!" –
Цар їх доганяє.
Аж земля під ним двигтить.
Василина й каже:
"Навздогін сам цар летить.
Кепські справи наші!
Стану річкою мерщій.
Окунцем ти станеш,
А травою коник мій
І твій кінь, Іване!"
Так і сталось. Річка враз
Пролягла широка.
Луки скрізь із зелен трав.
Плине в річці окунь.
Скаче цар. Ріка довкіл.
Окунець хлюпоче.
"Та ніякої ріки
Не було тут, дочко!
Що ж – на себе нарікай!
Я повеліваю:
На три роки залишайсь
Річкою в цім краї.
Взимку хутко замерзай.
Висихай улітку".
Та й покинув цар той край
На весь світ сердитий.
У підводнім царстві знов
Він засів – царює.
І з тих пір його давно
Вже ніхто не чує.

ХХІІІ
Плине річка – хвиля б’є
В береги високі:
Час прощатись настає
На три довгі роки.
"Йди, Іване в рідний край, –
Василина мовить –
Та ніде не забувай
Нашої любові!
Не цілуй, прошу одне,
Крім батьків, нікого,
Бо забудеш враз мене
Від цілунку того!"
Так в село дійшов Іван.
Всім вклонивсь доземно.
Маму й тата цілував.
Привітався чемно.
Потім братика й сестриць
Обійняв сердечно.
І до ранку говорив
Про свою утечу.
Так і рік минув. І два.
Третій вже минає.
Всіх сторониться Іван.
І не помічає.
Раз заснув він сном міцним.
А сестра – в кімнату.
Нахилилася над ним.
І цілує брата.
Враз збудився Йван зі сну –
Все забув на світі.
Й Василину чарівну
Теж забув він миттю.
Через місяць слав сватів –
Наречену сватав.
Напекли вже пирогів.
І готують свято.
А сестра пішла води
Зачернути в річці.
І як глянула туди –
Там краса-дівиця.
З річки дивиться вона
Ніжними очима.
Тільки усмішка сумна
У тії дівчини...
Миттю в дім біжить сестра
Мовить всім про діву.
І на річку всі ураз,
Щоб побачить диво.
Прибігають до ріки,
А ріки немає.
Навіть висохли струмки.
Лиш трава буяє.
Де красуня та, хто-зна?
Трави хилить вітер.
Отака-то дивина
Сталася на світі.

ХХІV
Повернулися в село.
Тільки про те й мова,
Що ріки як не було –
Щезла загадково.
А під вечір в дім до них
Хтось постукав тричі.
Батько двері відчинив:
Маму гостя кличе:
"Я прийшла допомогти, –
Каже господині, –
І варити, і пекти,
І гільце весільне
Прикрашати буду теж
Колосками-цвітом".
Мама каже: "Йди, авжеж,
Що тобі платити?"
"Анічого! Хочу лиш
Бути на весіллі!"
"Ну тоді давай хутчій
Приступай до діла!"
Гостя з тіста голубків
Ліпить, в піч саджає.
"Ще не бачила таких" –
Мама примовляє.
"А що буде з ними все ж?" –
Гостя запитала.
"Та з’їмо і край, авжеж!"
"От і не вгадали!"
Відтуляє гостя піч –
Вилітають звідти
Двійко голубків. І річ
Нумо говорити:
"Пам’ятаєш, як ти був
У царя морського?"
"Ні, про це я вже забув!"
"А як втік від нього?"
"Теж забув!" "А як удвох
Ми на конях мчали?"
"Я забув!" "А ще скількох
Ми гінців стрічали?"
"Теж забув!" "А як ти був,
Пастухом овечки?
А попом?" "І це забув!"
"А кінець утечі:
Я – ріка, ти – окунець!"
Йван всі справи кинув
І згадав насамкінець
Любу Василину.
Він за руки гостю взяв,
Каже нені й тату:
"Це дружинонька моя –
Василина звати.
Ви її, прошу одне,
Як дочку любіте!
Бо без неї вже б мене
Не було на світі!"

ХХV
Світлий ранок настає.
Каже батько: "Сину,
Як дружина в тебе є,
То яке ж весілля?
Обдаруємо усім
Скарбом наречену.
Та й відпустим в рідний дім.
Шлюб – то річ священна!"
Так і сталося. Й ніхто
Не картав Івана.
Через рік дав бог діток –
Двох близняток гарних.
І живуть вони, немов
Пара голубина,
Де є злагода й любов,
Йван і Василина.

ХХVІ
Тут і казочці кінець.
Що ж було початком?
А манюсіньке одне
Макове зернятко.
От якби птах поділивсь
Ним тоді у полі,
Може, в мирі всі б жили
Й дякували долі.
Та, погодьтесь, то б була
Зовсім інша казка.
А на пам’ять ця прийшла,
Вже, що є, будь ласка!
Сталось це давним-давно:
Починай спочатку!..
Все ж, не дріб’язок воно –
Макове зернятко.

20-25 січня 2009 року, місто Київ.

Казка про Іванове щастя
І
Там, де з неба виснуть зорі,
Де тополі стали в ряд,
Жив був цар. І цар мав горе:
Старість мучила царя.
У руках не ті вже сили.
І очима цар ослаб.
Світ цареві став немилий.
Смерть з косою підійшла...
І було в царя три сини:
Федір – старший царський син,
Вже дорослий був хлопчина,
Трішки меншим був Василь,
А Іван – той наймолодший:
Тільки-тільки сіявсь вус...
А поглянуть: красень кожен,
Хоч вручай їм булаву...
Якось цар почув від когось:
Ніби сад такий десь є,
Як скуштуєш яблук з нього,
Молодим ізнов стаєш.
А в саду тім є криниця.
В ній жива вода струмить:
Лиш промиє хто очиці,
Від води прозріє вмить.
І покликав цар до себе
Всіх князів, бояр, вельмож...
"Молодильних яблук треба, –
Каже цар, – я став не гож...
Та води б іще з криниці,
Щоб побачить світ очам.
Хто знайти їх зголоситься,
Я тому півцарства дам!"
Що тут миттю почалося:
Страх – у кожного в очах!
Як з пропасниці всі гості
Затремтіли і мовчать.
Старші меншими прикрились,
Менші меншими – услід.
Лиш царевичі лишились
При царевому столі.
І сказав потому Федір:
"Царство роздавать не варт.
Я знайду усе для тебе,
Щоб ти, батьку, царював!
Привезу води і яблук.
Слово знаєш ти моє.
Щоб ти світ побачив, я би
Все віддав, що в мене є!"

ІІ
Федір коника сідлає,
Що з конюшні підвели.
Сам коня свого гнуздає,
Батога подать велить.
Цвьохнув ним – як стрельнув наче:
Дибки кінь і миттю в путь.
Дай Бог Федору удачі,
Щоб з обіцяним вернуть!
Чи то день, чи два він їхав,
А на третій кінь спинивсь.
Три дороги, як на лихо,
Простяглися перед ним:
Перепуття. Камінь-плита.
І слова на ній такі:
«Звернеш вліво – будеш вбитий.
Урятується лиш кінь.
А праворуч – кінь загине.
Ти залишишся живим.
А як прямо – неодмінно
З щастям стрінешся своїм!»
Прочитав той напис Федір
Та й поїхав напрямки:
Молодому хлопцю треба
З щастям стрітися таки.
Їде прямо – терем бачить.
Дах із золота блищить.
А навстріч, із казки наче,
Діва писана спішить.
Ту красу не описати:
Щічки, брівки, а вуста
Цілувати б, милувати,
Обнімати дивний стан…
І царевичу дівиця
Каже: «Довго кінь твій біг.
Прошу в терем – у світлицю.
Відпочинеш від доріг!»
«Радий був би відпочити, –
Федір дівчині в одвіт. –
Тільки мушу я спішити!»
«Квапитись робити слід, –
Діва Федорові мовить, –
Те, що любе-миле лиш».
А в очах – вогонь любові:
Тільки глянеш – і згориш!
Повела його до хати.
Їсти-пити подала.
А потому вклала спати.
Лиш заснув – вона взяла
Й ліжко вмить перевернула.
Федір гульк – і впав у льох.
І про Федора забули,
Мов його і не було…
ІІІ
Скільки часу пролетіло,
Те ніхто не пригада.
Цар нездужа. Біль у тілі.
І сивіє борода.
Де взять яблук молодильних?
Де жива вода струмить?
Повернув би міць і силу,
Повернув би зір умить…
На бенкет цар знову кличе
Всіх вельмож, князів, бояр…
«Гості славні і величні,
Знов до вас звертаюсь я.
Хто шукати зголоситься,
Де – того не знаю й сам…
Та за яблука й водицю,
Я тому півцарства дам!»
Наче в рот води набрали,
Гості знов собі мовчать.
Навіть браві генерали
Схожі стали на зайчат.
Тільки кліпають очима
Та ховаються за всіх.
Не дай Боже, із такими
На війну – ганьба і сміх!
І сказав Василь-царевич:
«Царство роздавать не варт!
Я усе зроблю, що треба,
Щоб ти, батьку, царював!
Привезу води і яблук.
Слово знаєш ти моє.
Щоб ти світ побачив, я би
І життя віддав своє!»
ІV
Василю коня виводять.
Загнуздав його. Усівсь.
«Розійдись!» – гукнув народу
І, як вихор, полетів.
Тільки й бачили, що їхав,
Зник з очей і мов пропав…
Знов у царстві любо й тихо.
Тільки цар все хворував.
А Василь тим часом їде
День і ніч – не зна куди:
Хоч дорогу б хто повідав
До тих яблук і води…
Пролягли аж три дороги –
Вліво, вправо і вперед.
Кінь втомився до знемоги.
Й Василя вже сон бере.
Раптом бачить – камінь-плита.
І слова на ній такі:
«Звернеш вліво – будеш вбитий.
Урятується лиш кінь.
А праворуч – кінь загине.
Ти залишишся живим.
А як прямо – неодмінно
З щастям стрінешся своїм!»
І Василь, здолавши втому,
Взяв і рушив напрямки.
Щастя хлопцю молодому
Стріти хочеться таки!
От і терем злотом сяє.
Квіти скрізь. І трави скрізь.
Красна діва вибігає
Гостю любому навстріч.
«Натомився, бачу, дуже, –
Каже діва Василю. –
Відпочинь, у мене, друже,
Миттю ліжко постелю».
«Та мені спішити треба! –
Хлопець дівчині в одвіт.
А від неї, наче щебіт:
«Квапитись робити слід,
Що тобі лиш любе-миле!»
За вуздечку узяла.
Йвана в терем запросила.
Їсти-пити принесла.
Скуштував Василь ту їжу
І натомлений заснув.
А дівиця круть-верть ліжко,
І Василь у льох майнув.
«Хто летить там?» – з льоху чути:
« Я Василь, а ти хто є?»
«А я Федір, брате любий,
Теж тут щастя стрів своє!..»
«От попалися ми, брате! –
Гірко вимовив Василь, –
В льосі мусим пропадати…»
Та й замовк: ні слів, ні сил.
V
От чи довго чи недовго,
А минув якийсь там час.
Знову кличе цар підмогу:
«Чи зголоситься хто з вас
Воду й яблука шукати,
Бо несила ночі й дні
Біль терпіти: ані спати,
Ані рухатись мені!
Я кажу вам – воєводам,
І боярам, і князям,
Жде сміливця нагорода:
Я йому півцарства дам!»
Знов найбільші за середніх,
А середні за малих
Поховались. А передні
Схожі стали на німих:
Ані пари з вуст, ні слова.
Підійшов тоді Іван
І при всіх цареві мовив
Серцем зважені слова:
«Батьку, за благословенням
Я прийшов – благословіть!
Бо одне бажання в мене,
Щоб додать вам сили жить.
Я знайду води і яблук.
Відшукаю і братів.
Щоб те справдилося, я би
Більш нічого не хотів!»
Затремтіли в батька руки.
З віч зірвалася сльоза.
«То мені найтяжча мука, –
Цар Іванові сказав, –
Без синів, без тебе, Йване,
Жити немічним, без сил.
А як ще й тебе не стане,
В кого помочі просить?
Але я у тебе вірю.
Просиш, я благословлю!».
«Батьку, знайте, я без міри
По-синівськи вас люблю!»
Обійняв Іван старого
І пішов збиратись в путь.
Та біда: коня для нього
До ладу не підберуть.
Лиш коневі гляне в очі,
Той від страху аж тремтить.
За загривок взяти хоче –
На коліна кінь умить.
VІ
І пішов Іван в дорогу
Пішки. Голову схилив.
Довго йшов, а чи не довго –
У путі жебрачку стрів.
І повідала бабуся,
Як царицею була,
Що вона – його матуся,
Й Федора, і Василя…
"Те давно було. Тоді ще,
Як були ви ще малі.
Цар відбув на бойовище
На чужинській десь землі.
Ворогів розбив. Потому
Повернувся. Та не сам:
Діву він привіз додому.
От де, господи, краса:
Стан високий, чорні брови,
На голівці – сотні кіс…
Збожеволів від любові
Цар – у нім вселився біс:
Вже жона йому не мила –
Вигнав з двору він мене.
А невдовзі і весілля
Справив з дівою бучне.
З вами няньчилися інші,
Доки ви не підросли.
Цар зістарівся, погіршав.
Сили вже не ті були.
А дівиця, як картинка,
Кров тобі із молоком…
І надумала чужинка
З двору щезнуть потайком.
Скарбу всякого набрала.
І коли бенкет гримів,
Діва кращих осідлала
На конюшні жеребців.
Як рвонула у дорогу –
Тільки курява знялась.
Де тепер вона, небога?
Чутка нібито була:
Зі скарбів звела хороми
І проїжджих стереже:
Перепуття те нікому
Не об’їхати уже.
Хочеш, ні – вона заманить
І в глибокий кине льох.
Ось чому твоїх немає
Рідних братиків обох".
Йван обняв жебрачку-маму.
Мовив: «Мамо, мушу йти!
Ще зустрінетесь з синами,
Тільки б тата нам спасти!
Та коня б ще відшукати
До ладу мені тепер.
Мушу квапитись, щоб тато
До повернення не вмер».
А жебрачка каже: «Сину,
Знаю, де узять коня.
Він такий, моя дитино,
Що і вітер обганя!
А стоїть той кінь у льосі.
Скутий в сотні ланцюгів.
Не об’їжджений і досі,
Бо ніхто те не зумів!
Я ношу коневі їсти,
Бачиш – з сіном в льох іду.
Як на нього вдасться сісти,
Кінь той буде до ладу!»
Повела до льоху сина.
На коня Іван злетів.
І рвонув той кінь щосили –
Вмить звільнивсь від ланцюгів!
VІІ
Мчить Іван. Летить, як вихор.
Повід навіть відпустив.
Десь під вечір він доїхав
До врізнобіч трьох шляхів.
Перепуття. Камінь-плита.
Напис із кількох рядків:
«Звернеш вліво – будеш вбитий.
Урятується лиш кінь.
А праворуч – кінь загине.
Ти залишишся живим.
А як прямо – неодмінно
З щастям стрінешся своїм!»
Прочитав Іван. Міркує:
«Що таке те щастя є?
Жив-здоров я – не бідую.
От і щастя в цім моє!
Маю коника хуткого.
А як втрачу де його –
Не добуду я нічого
Й не спасу отця свого!
Доки кінь мій піді мною –
Доти й щастя при мені!»
Вліво взяв він. І стрілою
На баскім помчав коні.
Вже позаду луки й гори.
Йван до гриви припада.
Сіло сонечко за море.
Місяць з неба погляда
І сріблить шляхи коневі:
Видно, наче серед дня.
Зирк – хатинка. Біля неї
Зупинив Іван коня.
Диво дивне та хатинка:
Верх – на курячій нозі.
І одне віконце тільки.
Йван хатинку попросив:
«Стань-но передом до мене,
І до лісу задом стань!»
«Хто там хату крутить-верне?» –
З хати голос доліта.
Йван тоді зайшов у хату,
Де сидить стара Яга,
Геть худюща вся, патлата,
Й кістяна стирчить нога.
«Тьху ти – дух людський у гості!
Вже не чула стільки літ!»
Аж заходиться від злості
В ступі баба при мітлі.
«Не люб’язні ви, бабусе!–
Каже Йван Язі на те. –
Думав: їжі тут діждуся.
Й відпочить мені дасте!»
«Це самітність клята, хлопче,
Час мене так озлобив!
А насправді дуже хочу
У нагоді стать тобі!
Бачу, чемний ти, юначе,
І сміливець – хоч куди!
Та хотіла б знать, одначе,
З чим навідався сюди?»
«Ну, це інша вже розмова, –
Каже Йван. – Царевич я.
Дав своєму батьку слово,
Що знайду в чужих краях
Я йому води живої
Й молодильних яблук теж.
Батька старість непокоїть.
Дуже хворий цар-отець!»
«Що скажу: нема на світі
Справи важчої, ніж ця.
Та пораджу, як зробити,
Щоб ти зміг спасти отця.
Ті скарби у Синьоочки,
Богатирки, що мені
Є племінницею, хлопче.
На своєму ти коні
Не дістанешся до неї.
Дам тобі коня свого.
До сестриці до моєї
Він домчить тебе бігом.
А сестриця дасть пораду,
Що належить ще зробить.
Ти лягай, Іване, спати.
Бо вже все на світі спить!»
VІІІ
Тільки блиснув промінь ранком –
День новий благословивсь,
На ногах уже Іванко
І старій Язі вклонивсь.
Красно дякував бабусі
За нічліг і за коня.
І помчав. Лиш свист у вусі:
Кінь вітри переганя.
«Стій, мій коню! Рукавицю
Щойно десь я загубив».
Кінь на те: «Пробач, за мить цю
Двісті верст я пролетів!»
І не зчувсь Іван, як вечір
Зорі висіяв над ним.
Знов хатинка. В ній хтось крекче:
«Хто це там коня спинив?
Тьху ти – дух людський я чую!
І немов сестриці ж кінь?..
Щось ніяк не зметикую –
Хто ж у гості це такий?»
Тут Іван заходить в хату.
А у ній Яга сидить –
Тільки старша набагато...
«З чим навідавсь ти сюди?» –
Запитала у Іванка.
«Я царевич, – мовить він. –
На нічліг прошусь до ранку.
Вам сестриця шле привіт.
На її коні примчав я.
Маю в світі віднайти
Синьоочку величаву
Й татусеві помогти.
Є вода жива у неї.
Диво-яблука в саду..."
"Важче справи від твоєї
Я навряд чи де знайду, –
Каже Йванкові бабуся. –
Не здолаєш ти її!"
"А без цього не вернуся
Я у батьківські краї.
Ви навчіть мене, бабуню,
Як племінницю знайти.
Уклонюсь до ніг красуні –
Тільки б татку помогти!" –
Так Іван Язі промовив.
І розчулив тим її:
"Чую, хлопче, щире слово.
Добрі наміри твої.
Дам свого коня тобі я,
Їдь до старшої сестри:
Та порадити зуміє.
А тепер – спочинь з доріг!"

ІХ
Встав Іванко на світанні.
Попрощався, й на коня.
Кінь стрілою мчить Івана.
Сонця промінь доганя!
"Стій, мій коню! Рукавицю
Щойно й другу я зронив"
Кінь на те: "Пробач, за мить цю
Триста верст я пролетів!"
Знову вечір. Знов хатина.
І Яга така стара,
Що як сніг – її сивини.
Ні зубів, ні брів – мара!
Їй Іван вклонився чемно.
Привітався. Посміхнувсь.
"Звідки вершник чужеземний –
Я ніяк не зметикну?" –
Каже Йванові старенька.
"Я царевич. Звусь Іван.
А прибув я здалеченька.
На нічліг прошусь до вас!"
"Бач, нічліг не взять з собою...
А потрібен всім нічліг...
Що ж подіяти з тобою –
Відпочинь з важких доріг!"
Принесла і їсти й пити.
Розпитала, що і як?
Перед тим, як постелити,
Промовляє гостю так:
"Я живу давно на світі.
Різних бачила людей.
А таких, як ти, привітних
Не стрічала ще ніде.
Ти за батька вболіваєш:
Дуже це приємно чуть.
Добре серце, хлопче, маєш.
Та важку обрав ти путь.
Синьоочка – сильна, вправна.
Варту має теж міцну –
Тридцять лицарів незламних.
І звела навкруг стіну
На три сажні, як не вище.
І завтовшки – сажень десь!
Дам коня. І дам батіг ще.
З ними ти не пропадеш.
Синьоочка – справжня фея.
Чим здолати – думай сам.
Як дістатися до неї,
Я тобі пораду дам.
Ти опівночі домчати
Мусиш, Йване, в царство те.
Варта стане засинати –
Ти пильненько все простеж!
Вдар коня тоді щосили –
І опинитесь в саду.
Не забудь, мій гостю милий,
Анічого не забудь:
Яблук зірвеш тільки трійко.
Тільки глек наллєш води.
Не затримуйсь там ніскільки
І у терем не ходи!
На коня сідай, Іванку,
Вдар щосили – й мчи хутчій!"
... Йван не став чекати ранку.
Уклонивсь Язі старій.
І подякував сердечно
За усе, що він почув.
Сам надів коню вуздечку.
І у даль нічну майнув.
Х
Б’ють в обличчя вітрюгани.
Не спинить нічим коня.
Кінь, як куля, під Іваном:
Все, й найвидше, обганя!
Ліс, чи поле, чи болото –
Стрибунцем переліта.
І хвостом він повноводні
Ріки миттю заміта...
Встиг опівночі домчати
До високої стіни.
Варта лицарів – на чатах.
Мить якась – і сплять вони:
Не чекали ж ні на кого.
На чужинця – й поготів.
Вдарив Йван коня – прожогом
Той стіну перелетів.
Зліз Іван з коня – й до саду.
Бачить яблуньку – й туди.
Срібне листя з гілки пада...
Що не плід – то золотий!
Трійко яблучок зірвав він.
І набрав у глек води.
Час іти. Та біс лукавий
Мов шепоче: "Не ходи!
Подивися – терем поруч.
Синьоочка спить у нім!"
Все Іван забув на горе
І пішов до діви в дім.
Синьоочка й справді спала.
Поруч подруги при ній.
Ну, поглянув? Йвану мало:
Йде до неї, як вві сні...
Діви личко зір милує.
Що то – юні є літа:
Нахилився і цілує
Синьоочку у вуста.
Посміхнулась Синьоочка –
Сон солодкий сниться їй.
Хто ж проснутися захоче
О порі щасливій тій?!
Душу діви сон хвилює:
Хто ж цілує ніжно так?
І в цю мить Йван голос чує –
Від коня той доліта:
"Не послухався, Іване!
Не здолать мені стіни!"
"Ах ти ж, гицелю поганий,
Ти дурниці припини!"
Підбіга Іван до нього,
І пішов свистіть батіг!
Кінь розсердився й прожогом
Вверх злетів. Уже, як міг:
Та підківкою одною
Зачепив ледь-ледь стіну.
Заспівали струни-дзвони.
Кожен в теремі проснувсь.
Синьоочка всіх збирає:
"Обікрали, – каже, – нас!"
І погоню споряджає:
Наздогнати Йвана враз!
А Іван жене щодуху,
Б’є у відчаї коня.
Нашорошує кінь вуха –
Синьоочка доганя!
ХІ
Ні, не встигла. Долітає
До Яги Іван за мить.
І мерщій коня міняє.
І на нім у даль летить.
Синьоочка теж у хату:
Тільки стала на поріг:
"Що за звір побіг у хащу?"
"Та ніякий звір не біг!
Ти, зайди, моя красуне,
Хоч на хвилечку у дім:.
Знала б ти, як жити сумно,
Як однісінька у нім!
Я корівку подоїла –
Молочка тобі наллю,
Йди, моя дитинко мила,
Як же я тебе люблю!"
Чи пила, чи ні – цілує
Синьоочка ту Ягу.
І в дорогу. Вухом чує
Дзвін підківок на бігу.
То Іван вже долітає
В ліс до іншої Яги.
Ледь коня змінить встигає,
Й починаються біги.
Синьоочка знов про звіра:
Чи не біг у цих краях?
А Яга цілує щиро:
"Здрастуй, дівчинко моя!
Про якого звіра мова –
Тут ніхто не пробігав.
Ой, яка ж ти пречудова,
Золота і дорога!
Ти зайди, доцюню, в хату.
Покуштуй моїх млинців.
Встигнеш звіра відшукати,
Де не йшов і де б не брів!"
Синьоочка відкусила
Для годиться півмлинця.
І в дорогу полетіла
Доганяти молодця.
ХІІ
А Іван уже навідавсь
До найменшої Яги.
Поміняв коня та й їде.
Зирк – не кінчились біги:
Доганяє Синьоочка!
І дванадцять дів при ній.
Упіймати Йвана хочуть
І розправитись мерщій:
"Що ж ти, злодію, накоїв,
Яблук вкрав, з криниці пив,
Втік із саду. Й за собою
Ти криниці не прикрив...
За таку твою провину
Маєш вмерти і умреш!" –
Синьоочка списом в спину
Йвану цілить. Діви теж.
І тоді Іван промовив:
"Що ж ви всі – на одного?
Я помірятись готовий
Сам на сам: щоб – хто кого?
Синьоочка, кажуть всюди,
Сильний воїн – хоч куди!
Може статись: брешуть люди?
Ти в двобої доведи!"
"Що ж, – сказала Синьоочка, –
Справедливий це підхід!"
...Зранку билися до ночі,
Сам на сам бійці лихі.
І мечі вже пощербили.
Зламані списи лежать.
Синьоочка повна сили –
Аж поблискує кинджал!
Тільки що це із Іваном –
Він спіткнувсь і впав умить...
Діва свій кинджал булатний
В груди ладна вже встромить.
А навпроти Йвана очі.
Нахилилася над ним.
І цілунком Синьоочку
Вмить Іван зігрів палким!
І вона згадала сон свій:
Стало солодко ураз,
Мов зійшло на небі сонце.
То – кохать прийшла пора.
Цілувала-милувала
Йвана діва чарівна,
Наче в келих наливала
Чудодійного вина.
І вуста цвіли медові.
І в очах зоря цвіла.
Ой, три ніченьки чудові
Синьоочка провела.
І три дні, як мить злетіли.
Розставатись час настав.
Посмутніло личко біле.
Тільки мовили вуста:
"Їдь, Іване, їдь, коханий.
І мені додому час.
Та одне прошу, Іване,
Будь обачним повсякчас.
Хто б не стрів тебе в дорозі,
Ні на кого не зважай.
Цим ти шляхом їхав досі,
То й ніде не завертай!
Через три приїду рочки
Я до тебе. Прощавай!"
Йван поїхав. Синьоочка
Повернула в рідний край.
ХІІІ
От чи їхав чи не їхав –
Перепуття з трьох доріг.
Знову напис, як на лихо,
Що на камінь карбом ліг.
Повернув коня до плити.
Знов читає Йван рядки:
«Звернеш вліво – будеш вбитий.
Урятується лиш кінь.
А праворуч – кінь загине.
Ти залишишся живим.
А як прямо – неодмінно
З щастям стрінешся своїм!»
От Іван собі й міркує:
"Вліво я звернув і що ж?
Яблук і води добув я.
Сам живий. І кінь також.
Напис, бачу, неправдивий.
Застороги ці пусті.
Тільки дуже мені дивно,
Де ж поділися брати?
Чи на щастя спокусились,
Чи їх коні полягли?
Може, вже й самі в могилі,
Хоч ліворуч і не йшли!
А поїду їх шукати –
Може, слід знайду який?"
І коня став повертати,
Щоб поїхать напрямки.
ХІV
З неба сонце красне сяє.
Соловейко – "Тьох"! та "Тьох!"
Ніжним співом серце крає.
І відлунює – "Ох!", "Ох!"...
Справжній рай навкруг, їй-право:
Зелен ліс. І пшениці.
Як на скрипці, в травах грають
Прудконогі стрибунці...
Все снує. Усе у русі.
Звуків дивний передзвін.
Йван щасливо посміхнувся,
Бо таки щасливий він.
Є у нього Синьоочка.
Батьку є чим помогти.
Лиш одне дізнатись хоче:
Де поділися брати?
Бачить терем – дивний палац.
Заіржав Іванів кінь.
І до нього обізвались
Звідти коники прудкі.
То братів іржали коні.
Враз Іван їх упізнав:
І вуздечки, і попони,
І попруги, як одна...
Йван на ґанок, грюк – у двері:
З вікон вилетіло скло!
Захитався диво-терем
Від Іванових долонь.
Звідти діва вибігає
І припрошує зайти:
"Я давно тебе чекаю –
Натомився, бачу, ти.
Приготую їсти швидко.
В ліжко укладу сама".
Сів Іван. Під стіл наїдки
Викидає крадькома.
І напій туди ж зливає:
Бозна, трунок, може, там?!
В ліжко діву ту штовхає
Й ліжко вмить переверта.
Полетіла в льох дівиця.
Та й замовкла в нім навік.
"Чи хто є живий? Озвіться!"
"Ми тут!" – з ями чути крик.
"Хто ви?" "Братику Іване,
Федір я!", "А я Василь!"
Витяг їх він – невпізнанних,
Почорнілих і без сил.
Вмив живою їх водою –
Стали кращі, ніж були.
"Нумо, браття, час додому!".
І – в дорогу відбули.
Сонце сяє у блакиті.
Не змовка пташиний спів.
Коні мчать – гримлять копита,
Іскри крешуть із підків.
ХV
Перепуття знов – три шляхи.
Хоче Йван перепочить,
Бо не спав же бідолаха
Ні удень, ані вночі...
"Ви коня мого пильнуйте! –
Каже браттям. – І заждіть!"
Тільки очі встиг зімкнути,
Провалився в сон умить!
А брати принишкли й мовлять
Один одному: "Вважай:
Не дотримали ми слова.
Хто ж нас буде поважать?
Не змогли води живої,
Ані яблук роздобуть!.
Йван ходитиме в героях.
Гуси пасти нас пошлють!"
Змовкли. Знов загомоніли.
Каже Федір: "Зробим так:
В прірву скинем сонне тіло.
І додому вдвох – гайда!"
Із-за пазухи в Івана
Вийняв яблука Василь.
Федір глек узяв старанно.
Вдвох жбурнули, скільки сил,
Йвана в урвище глибоке.
Відпустили в степ коня.
А самі мерщій навтьоки –
Тільки вітер доганя.
ХVІ
Ой, летів Іван три ночі
І три дні у прірву ту.
Як стулив з утоми очі,
Так і спав він на льоту...
На узмор’ї впав – отямивсь,
Бачить – море й ліс довкіл.
Дощ періщить до нестями.
У гнізді пищать пташки.
Зняв Іван каптана з себе
І малих пташат накрив.
Сам сховався. Гульк – із неба
Птах до діток прилетів.
Величезний Гриф могутній
Сів, питає пташенят:
"Як негоду перебути
Вам вдалося цього дня?
Вже й не думав, що застану
Вас живими у гнізді".
А пташки: "Це нас каптаном
Вкрив був хлопець молодий!"
Бачить Гриф – Іван під дубом.
Каже птах: "Виходь – не бійсь!
Врятував ти діток любих!
Дуже вдячний я тобі!
Звідкіля ти в нашім краї?
Як потрапив ти сюди?"
"В прірву, – Йван відповідає, –
Рідні кинули брати.
Вкрали яблука і воду,
Що для тата я добув..."
"А за те, що ти негоду
Допоміг нам перебуть,
Каже Гриф, – проси, що хочеш:
Срібла-золота, скарбів!"
Йван на те: "У край свій отчий
Повернутись я б хотів!"
"Що ж – збираймося в дорогу!
Та готуймося, як слід:
Треба м’яса чан. До нього
Чан води на весь політ".
Вполював притьмом у лісі
Йван гусей – на повен чан.
І води набрав. Підвісив
Все до крил. І всівсь Іван.
Полетіли. Гриф долає
Неокраю синю даль.
Та все дзьоба повертає
До Івана : "М’яса дай!"
М’ясо з’їв, водиці просить.
Рідний край уже ось-ось.
Поверта Гриф дзьоба-носа –
В чані й кістки не знайшлось...
Що робити? Йван кинджалом
Відріза від литки шмат.
Та на лихо – Грифу мало:
Знову дзьоба підійма,
Повертає до Івана,
Просить м’яса – Йван відтяв
Другу литку. Наостанок
Шмат з грудей йому подав.
Так до царства й долетіли.
І сказав Івану птах:
"Скільки я на світі білім
Вже прожив, а смачно так
Ще не їв ніде й ніколи.
А в кінці, мов мед ти дав!"
Став блідий Іван від болю
І три рани показав.
Відригнув Гриф три шматки ті.
Притулили їх до ран.
Приросли до тіла миттю –
Знову жив-здоров Іван.
Попрощався він із птахом.
Гриф майнув у височінь
І за мить став, як мураха,
В піднебессі летючи...
ХVІІ
А Іван іде в столицю,
Одягнувшись, як жебрак:
Побувать скрізь, роздивиться
І дізнатись, що і як?
Люди Йвану розказали,
Що у царстві супокій:
Очі царські зрячі стали
Завдяки воді живій.
Цар від яблука зцілився –
Дужий став і молодий.
Вже й царицю придивився,
Щоб женитися на ній.
Старший син і середульший
Пошановані тепер.
Цар чекав Івана дуже.
Та, напевне, той помер...
Словом, що з ним невідомо!
Цар і ждати перестав...
Не пішов Іван додому –
Між голоти жити став.
У шинках і дні, і ночі
Аж три роки він провів.
... А тимчасом Синьоочка
Народила двох синів.
І зросли вони на диво –
Просто два богатирі.
Синьоочка спорядила
Якось військо на зорі.
У похід синів забрала.
І пішла в Іванів край.
Там шатро прилаштувала.
Й килими біля шатра.
Шле цареві у столицю
Депутацію свою.
"Як не хочеш, – каже, – биться,
Волю виконай мою:
Хай царевич старший прийде
До шатра мого мерщій.
А як ні – то я приїду.
І тоді настане бій,
Від якого ні себе ти,
Ані царство не спасеш.
Сподіваюся – кебету
Маєш, царю. Зваж усе!"
Цар злякався. Каже сину:
"Треба, Федоре, іти!
Бо як царство все загине,
З ним загинем я і ти!
А без царства царювати
Ні тобі, ані мені!
Спробуй миром все владнити
І вернутись на коні!"
До шатра приїхав Федір.
Спішивсь. Став на килими.
Двох хлоп’ят з ціпками вгледів.
Ті до матері в ту ж мить:
"Мамо, хто це? Може, тато?"
"Ні, сини, це дядько ваш!"
"Як його нам привітати?"
"А ціпками, щоб аж-аж!"
Так його відлупцювали –
Ледве Федір втік від них...
... Синьоочка знов прислала
До царя гінців своїх .
А у них наказ цариці –
Ті слова, як кулі, б’ють:
"Як не хочеш, царю, биться,
Волю виконай мою:
Хай середній син твій прийде
До шатра мого мерщій.
А як ні – то я приїду.
І тоді настане бій,
Від якого ні себе ти,
Ані царство не спасеш.
Сподіваюся – кебету
Маєш, царю. Зваж усе!"
Каже цар: "Василю-сину,
Мусиш ти тепер іти!
Бо як царство все загине,
З ним загинем я і ти!
А без царства царювати
Ні тобі, ані мені!
Спробуй миром все владнати
І вернутись на коні!"
До шатра Василь прямує.
Спішивсь. Став на килими.
А ті хлопці, що вартують,
У шатро до мами вмить:
"Мамо, хто це? Може, тато?"
"Ні, сини, це дядько ваш!"
"Як його нам привітати?"
"Теж ціпками, щоб аж-аж!"
Василя відлупцювали –
Ледве-ледве втік від них...
... Синьоочка знов прислала
До царя гінців своїх.
Наказала йти шукати
Сина Йвана, а як ні –
То царю не врятуватись:
Неодмінно буть війні!

ХVІІІ
Бачить цар, що це не жарти.
Кличе цар синів своїх.
Йвана йти велить шукати
Чи між мертвих, чи живих.
Ті від слів тих заніміли,
В ноги кинулись сини.
І зізнались, як згубили
Брата в урвищі вони.
Він же яблука і воду
Сам добув. І спас братів.
Цар заплакав принародно.
І під варту взяв синів.
А під варту – це за ґрати,
Де ні волі, ані сну...
Наказав їх пильнувати
І на три ключі замкнув.
... А тимчасом Синьоочку
Йван прийшов відвідать сам.
Знов запитують синочки:
"Мамо, що робити нам?
Там якийсь прийшов п’яниця
І голота з ним якась!"
Аж засяяла цариця
І назустріч підвелась:
"У шатро заводьте гостя.
Це – ваш таточко, сини.
Постраждати довелося
Татусеві без вини!"
І сини за руки білі
Батька радо узяли.
Хлібом-сіллю пригостили
І до мами підвели.
Синьоочка вмила Йвана.
В шати царські зодягла.
А голоті наостанок
По чарчині піднесла.
Гості радо частувались
І додому розійшлись.
А потому ніч настала.
Спати всі, спочить лягли.
Тільки Йван і Синьоочка
Не змовкають ні на мить,
Бо не бачились три рочки:
Є про що поговорить.
ХІХ
Підійшов, нарешті, ранок.
Світ ожив, як із імли.
Синьоочка із Іваном
До жебрачки вдвох прийшли.
Як зраділа їм матуся,
Наче вишня розцвіла.
Йван щасливо усміхнувся.
І з матусею – в палац.
Що було – не розказати:
Цар нечувано зрадів.
Молодильних яблук дати
Він негайно повелів.
З’їла яблуко жебрачка –
Стала юна, як колись,
Цар аж скрикнув, як побачив...
І за гріх свій повинивсь.
Усміхнулась юна діва –
Все пробачила сповна.
Бо вона тепер щаслива.
І цариця знов вона.
Йван братів велів покликать.
Цар дозволив привести.
Що то честь для чоловіка –
Не впізнав Іван братів:
Стали згорблені, ввібрали
В шиї голови свої...
З двору їх обох прогнали.
Не простили злочин їх.
Кажуть, бачили їх десть там.
І усім вони чужі.
Так бува з людьми без честі,
Хто погруз в болоті лжі.
ХХ
А в царя – бенкет. Застілля.
Не злічить було гостей.
Святкували два весілля:
І батьків, і їх дітей –
Себто Йвана й Синьоочки.
Танці й співи – тижнів два.
Тут, як кажуть, що захочеш:
Чи танцюй, а чи співай!
Веселилися щасливі.
Бо щасливими були.
А в садах – весняне диво:
Вишні й яблуні цвіли.
Цар царицю обнімає.
Пригортає внуків цар.
Молодий, а внуків має.
Отакий от государ!
Відгули свята й весілля.
Стали жити-поживать:
Святкувати у неділю,
А у будні – працювать.
Попрощавсь Іван з батьками.
І з тих давніх вже давен
Він за горами-морями
З Синьоочкою живе.
В царстві тім, де сад казковий.
Де жива вода струмить.
І де силу загадкову
Кожне яблучко таїть.
Отаке в Івана щастя:
Діти, жінка люба, дім...
Дай вам Боже, як у казці,
З щастям стрітися своїм!

ХХІ
Все, здається, я повідав,
Тут би оповіді й край,
Тільки правди ніде діти –
Пам’ять, дітоньки, стара...
Цар з’їв яблуко одне лиш,
І одне цариці дав.
Але хто ж тоді, ой леле,
Третє яблучко дістав?
Треба ж так оце, їй-богу:
Я про нього і забув!
А воно якраз для того,
Хто цю казочку почув.
Як зістаришся ти дуже –
Пролетять роки-літа,
Ти тоді в те царство, друже,
Неодмінно завітай!
Царство теє недалечко:
Перейти лиш через ліс,
Потім буде поле гречки,
Далі стежечка навкіс,
Через річечку місточок,
І, будь ласка, – царство-рай...
Словом, друже, як захочеш,
Віднайдеш його ураз.
Уклонись царю, цариці.
Й теє яблучко прохай.
А тепер стуляй очиці
І хутенько засинай!
Хай у сон цієї ночі
Прийде казка чарівна.
Глянь-но: з неба Синьоочка
Сипле зорі до вікна...
Спи, дитинко, пізній вечір!
Відпочити час настав.
Для слухняної малечі
Я цю казку розказав.

7-12 березня 2009 року, місто Київ.

Про автора