Іван Левченко
ВСЕ ПОВЕРТАЄТЬСЯ В ЖИТТІ
Поезії

Севастополь – 2007

ЛІТЕРАТУРНО-ХУДОЖНЄ ВИДАННЯ

И. В. Левченко. Всё возвращается в жизни. Стихи.
Севастополь:
НПЦ “ЄКОСИ-Гидрофизика”, 2007 г.
ISBN-966-8107-53-5
Новая поэтическая книга «Всё возвращается в жизни» члена Национального Совета писателей Украины Ивана Левченко, как и предыдущие издания, адресована почитателям современной украинской поэзии. В неё вошли произведения последних двух лет: как иронично заметил автор, это стихи, написанные по дороге на работу и домой.
Многогранный мир, в котором живёт поет, дарит незабываемые впечатления. Они обогащают его творчество актуальными и эмоционально насыщенными размышлениями – о жизни, о новых встречах с людьми, о любви и надежде.

І. В. Левченко. Все повертається в житті. Вірші.
Севастополь:
НВЦ “ЕКОСІ-Гідрофізика”, 2007 р.
ISBN-966-8107-53-5
Нова поетична книга «Все повертається в житті» члена Національної Спілки письменників України Івана Левченка, як і попередні видання, адресована шанувальникам сучасної української поезії. До неї ввійшли твори останніх двох років: як іронічно зазначив автор, це вірші, написані дорогою на роботу і додому.
Багатогранний світ, у якому живе поет, дарує незабутні враження. Вони збагачують його творчість актуальними та емоційно наснаженими роздумами – про життя, про нові зустрічі з людьми, про любов і надію.

© Іван Левченко. Вірші, 2007.

“І відкривать себе для інших...”

Таким рядком закінчує Іван Левченко свою першу поетичну збірку «Мигдаль на руїні», яка 2003 року вийшла в Севастополі. Як на мене, у цьому – моральний стрижень творчої стихії автора, який і на клопітній посаді прес-секретаря Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини зберігає поетичне сприйняття світу.
Півтора десятка років тому звела мене доля з Іваном Левченком. Він був тоді начальником Головного центру громадських зв’язків МВС України, а я – редактором відділу кримінальної та судової хроніки “Киевских ведомостей”. Спільні журналістські десанти у в’язниці та дитячі колонії, інтерв’ю у героїв правозахисної акції “Ваше благородие”, серія публікацій про “Біле братство”, сектантські тенета якого обплутали багато сімей і в Україні, і в Росії, і в Білорусі... А ще Іван Васильович вів на УТ-1 щотижневу програму «Хроніка МВС» з міліційної проблематики.
Коли ж Україна здобула незалежність, мій колега в полковницьких погонах осів у Севастополі. Керував там регіональною державною телерадіокомпанією, залишаючись рядовим сучасної публіцистики: був автором резонансних прямоефірних телевізійних та радіопередач “Везучі”, “Струни серця”, “З турботою про кожного”... До слова, за підсумками І творчого конкурсу Асоціації засобів масової інформації Севастополя “Мас-медіа-2001” Іван Левченко був визнаний переможцем у головній номінації творчого змагання “Журналіст 2001 року” з врученням Диплома та гран-прі конкурсу. А в травні 2005 року його авторська робота в телепрограмі “Молитва за Україну” посіла третє місце на VІ Міжнародному конкурсі “Українська мова – мова єднання”.
Не так давно Іван Левченко, котрий здобув визнання і як член Національної спілки письменників, і як заслужений журналіст України, і як кандидат історичних наук, повернувся на круги своя – переїхав із Севастополя до Києва. Й привіз із собою багаж особливого значення та ваги – вірші, які знайшли своє місце під твердими палітурками збірок “Мигдаль на руїні”, “Недруги не зраджують ніколи”, “Стою на Майдані”, “Стрічаю піснею свій новий день” та «Порятунок у шторм». При цьому чи не з кожної книги проглядає ніжний образ музи поета – дружини Ельвіри, яка стала добрим ангелом-хранителем її неспокійного супутника і коханого на непростих житейських дорогах.
Нинішні будні Івана Левченка наповнені незнищенною турботою про долі інших. Адже він працює в інституції Омбудсмана України, обстоюючи конституційні права і свободи людини, а, отже, йому треба, як сам зізнався в одному з характерних віршів, “усе робити до пуття і відкривать себе для інших...” Таким відкриттям, як на мене, є й нова збірка поета «Все повертається в житті», в самій назві якої – філософія моральної відповідальності за все, що навколо тебе і в тобі самому.

Геннадій КИРИНДЯСОВ, заслужений журналіст України.

Я не встиг цим надихатись ще
Вірші, написані дорогою на роботу і додому

Ще не осінь...

Щось поважним став мій крок –
Втоми додалося.
Засріблилось біля скронь...
Рідшає волосся...

У свічадо я дивлюсь,
І смутніють очі.
Внучка каже: «Ти дідусь»...
Я ж старіть не хочу.

І кажу: не полишай,
Щастя, як і досі;
Не мілій, моя душа,
Літо ще – не осінь!

Чим явиться мить

Прожитих миттєвостей не повернуть.
Утрачених митей – подавно.
Духмяно акації в травні цвітуть.
Дурманять акації в травні...

Приходим у світ – у обійми століть:
Хто голосно, хто обережно…
Пташина злітає в безмежну блакить
І піснею душу бентежить.

А як би устигнуть зробити своє,
Щоб серце співало щасливе?
У сяєві дня мить чиясь настає.
Намарне чи явиться дивом?

Не візьмеш, Доле!

Мене так Доля пресувала,
А я кажу: не візьмеш, Доле!
У мене часу доже мало
На ницих недругів уколи.
Мені цей ранок треба стріти.
І днем надихатися вволю.
І ці слова – маленькі діти –
Ще треба викохати, Доле!
Зігріти серцем треба, звісно,
Щоб не схолонуть їм ніколи.
Я ще свою найкращу пісню
Не встиг подарувати, Доле!
Але я вірю – пісня буде!
А заздрість ницим очі коле.
Не колінкую – йду між люди.
Доволі спроб – не візьмеш, Доле!

Де мої 17 літ?

У квітневому розкриллі,
Де не гляну – там і тут,
Наче в платтячках весільних –
Абрикоси скрізь цвітуть.
І вже настрій незбагненний:
Зачаровано дивлюсь
На квітневих наречених.
Грішний – з присмаком жалю:
Бо не ті вже в мене весни,
Хоч і сповнені надій...
Ой ти, юносте чудесна,
Як тобі не порадіть!
У беріз – зелене плаття
І сережки виснуть з віт.
Так і хочеться спитати:
Де мої 17 літ?!

Олені замрії
Ларисі Хоролець на спогад про виставу «Голубі олені»

Десь олені мчали – такі голубі!
Над долею олені радісно мчали...
Зіваки питали: навіщо тобі
Ті олені? Власного клопоту мало?

А я їм: без оленів – то не життя!
Замало – лиш кіз та корів випасати!
Над долею олені, гляньте, летять –
Не хочуть моєї оселі минати!

Хто висріблив шлях їм у вічні світи?
І хто зупинити їх властен на світі?
Звичайно, простіше – нікуди не йти!
І тричі безпечніш – ніде не летіти!

А олені мчали. Я з ними – у світ.
І заздро зіваки, при призьбі вмостившись,
Кричали щось знов галасливо услід:
Мовляв, обережніш, обачніш, тихіше...

Такі мудреці... О, ще ті мудреці:
Аби все ладком, вдосталь їсти і пити...
Я віжки тримаю надійно в руці –
І «Вйо!» кричу оленям! «Вйо!» – скільки жити!

За законом джунглів

Виють вовки. Так – аж вухам болить.
Сарна беззахисна йде на заклання.
Постріл угору все міг би спинить:
Куля в мисливській рушниці остання...

Як ти учиниш, принишклий стрілець?
Вдома вже спить неголодна родина.
Цілиш у сарну. О світу творець,
Чом так подібні вовки і людина?

Здобич стрілець тягне радо у дім.
Хижі вовчата слід лижуть кривавий.
Боже Всевишній, ти мудрий у всім,
Тільки навіщо ці дикі розправи?

Скільки життя того, Господи? Мить!
Нащо вкорочувать миті короткі?
Виють вовки. Так – аж вухам болить.
Де закон джунглів, там править жорстокість.

Три ворони

Три ворони пасуться в траві:
Зирк та зирк – на потік перехожих...
Скільки літ прогляда з-під повік,
Те вгадати ніхто вже не зможе.
Але бачу: даються взнаки
Ті роки, що минули без ліку:
Походжають спроквола довкіл,
Навіть каркнуть – і то уже ліньки.
Мудре птаство! Бо так і між нас:
Хто голодний – про рівність сокоче,
А як їжі в кориті сповна,
То за ближнього й каркнуть не хоче...

Про іскру божу

Угризались в папір олівці
І заходилось серце від плачу.
На тарілці лишились млинці.
Біля неї лишилася здача.
А він біг під дощем весняним –
Навздогін за невпійманим словом.
І весь світ потішався над ним,
Над його молодим безголов’ям.
А Пегас сипав іскри з підків
І сліпились поетові очі.
Біс нашіптував: «Ти б відпочив:
Нащо так викладатися, хлопче?!
Ну нема того слова твого,
То займи собі в когось те слово...»
... Сів поет за млинці. І вогонь
Згас у нього в душі поступово.
Став обачним поет. Поважнів.
Римував, що траплялось під руку.
Мав відпустки. І мав вихідні.
Мав усе, окрім творчості муки.
О мої побратими-співці,
Не триножте баского Пегаса,
Не печіть скороспілих млинців,
Доки божа в вас іскра не згасла!
Бо підступний чигає на кожного біс:
Марнославством спокушує й статком.
А поет – це зоря з Богом даних орбіт.
Голос – божі вуста. Віще Слово – загадка.

Туга за побратимом
На сороковини колеги Івана Корчистого

Сьогодні так тихо спадало дорогою листя:
Злітало з дерев і лягало під ноги – додолу...
Не знаю чому – увижалось: то здалеку вісті,
Яких поштарі не приносять ніколи додому...
Ми поруч з тобою жили – наші вулиці поруч.
Одні – і трамвай, і метро – нас везли на Хрещатик.
Тепер опадають під ноги мені осокори.
І звична дорога – без тебе – прямує до хати.
Лишилось одному уквітчане зорями небо,
На людних завжди Позняках – ці густі тумани...
А листя злітає, як звістка осіння від тебе.
Вчувається в шерхоті листя: «Мене пом’яни!»
Звичайно ж, мій брате, тебе ми пом’янем.
Піднімемо келих, як звичай велить, у гурті.
Вознісся так високо ти, недосяжно, Іване,
Й без тебе наш гурт так до часу осиротів.
Найдовша дорога, якою ти йдеш у цю пору.
Із неї й на мить, на півмиті нема вороття.
За сорок цих днів пожовтіли листки осокору.
І скільки дороги – тривожно під ноги летять.
Поглянь із небес, сивий-сивий наш брате Іване,
Гірчить – не іде у гурті поминальне вино.
Що лист упаде – шерхіт серця миттєво дістане:
Тепер, як і пам’ять, з тобою навічно воно.
Це сонячне сяйво сьогодні, я певен, від тебе:
Тепло і сердечність лишив нам усім по собі.
Нехай же затишно душі твоїй буде на небі,
Небесного царства, дай Боже, Іване, тобі!
24 жовтня 2006 року

Дихаю осінню

Сіє осінь дрібненьким дощем.
Пада листя під ноги барвисте.
Я не встиг цим надихатись ще
І наслухатись шерхоту листя.
Наштовхатись в тісному метро.
І з вагона, що мчить на Хрещатик,
Краєм ока побачить Дніпро
І, як юнкою, замилуватись...
Йти і йти під осіннім дощем
І промінчику з хмарки радіти.
Не надихавсь я осінню ще,
Не втомився красу цю любити.
Крізь каміння зелена трава
Пробивається радісно вгору.
Люди добрі, вітаю я вас
У казково-замріяну пору!

Спогад про батька

Давно я без батька на світі живу,
А спогад про нього – з учора неначе:
У баби Уляни ми косим траву –
Лягають покоси – аж коси гарячі.
А мамине слово періщить дощем:
«Своє ще ж не впорали – на що це схоже!?»
А батько до неї: «Устигнемо ще!
А хто ж удові покосить допоможе?»
Від хати до хати вів батько мене.
Косили до втоми ми з ним. До знемоги.
І я ще тоді зрозумів головне:
Чим тяжча війна, тим гіркіш перемога:
Крім батька ніхто не вернувся в село.
Вдова на вдові – незагоєні рани.
У пам’яті це – наче вчора було:
«Ходімо покосимо в баби Уляни!»
Тепер підросли і у мене сини.
І хай від війни вже немає і сліду,
Та душить сльоза, як почую від них:
«Ми підемо, батьку, поможем сусідам!»

Третій тост
Полковнику-афганцю Валерію Аблазову

Я знаю: є на світі рани,
Яких не гоїть навіть час.
І з-поміж них – війна в Афгані:
Ота – чужа... І без прикрас.
«А ми не слали вас на неї!» –
Звучить уже десятки літ
Від доморощених пігмеїв,
Що владний зайняли Олімп.
Чи їм збагнути виклик часу –
Які нам випали зірки?!
І де їм знати, що накази –
Це є закон. Не балачки!
І де відчуть їм наші рани,
Передивитись наші сни,
В яких, як круки, мчать «Тюльпани»,
Вкотре ковтнувши цинк труни...
В них – наші юні побратими.
В них – сиве горе сивих мам.
Те горе, як ріка тектиме, –
Що не замулити рокам.
Гірка ріка. Болючі рани.
І пам’ять не здає свій пост.
За всіх, хто згинув у Афгані,
Я піднімаю третій тост.

Великдень

Так рясно на Паску цвітуть абрикоси
І сонце таке благодатне встає,
Що серце саме ласки Божої просить,
Воістину ніжним до ближніх стає.
Стою між мирян і чекаю причастя.
Душа аж тріпоче від звуків, пісень.
Це, мабуть, і є з ласки Божої щастя
У сонячний день – Паски світлої день.
Не знаю, що жде мене – радість чи мука?
Що день припасе, тим на світі й живу.
Сьогодні ж душа повна сонячних звуків.
Пред вічним Творцем прихиляю главу.
8 квітня 2007 року

Принади цивілізації

Не віщує серденько біди,
Як душа чогось запрагне дуже...
На гудроні – цяточка води.
Голуб труйну воду п’є з калюжі.
Пролітають весело повз нас
Велетенські «КРАЗи» та «КамАЗи».
Як цивілізації екстаз –
Викиди з машин отруйних газів...
На бігу з’їдаємо хот-дог,
І стає в нас тіло – пишним «боді»...
З вишини зірвавсь кислотний дощ –
Пожовтів весь овоч на городі.
Крижаніє розум від вістей –
Десь теля вродилось двоголове...
І все менш здорових в нас дітей,
Бо все більш Планета нездорова.
Водорості навіть у Криму,
Воду, кажуть, стали вже труїти...
Хто пояснить це? Учений муж?
Може, ласий теревенити політик?
Господи, прости бездумних нас!
Во спасіння з глуздом дай нам мужа!..
Повз летить задимлений «КамАЗ».
На гудроні голуб п’є з калюжі.

Осанна долі, життю і дорозі
Диптих
І
Черга – гідра в стонадцять голів:
Відсічи – знов і знов приростає.
Як її обійти не хотів –
Не відпускає!
І здалося: потік цей людський –
Просто черга туди, де всі будем...
Обира Бог не кращих – прудких,
Хто штовхається першим між люди.
Що ж поробиш: ми різні в житті.
Йдем і йдем. І зупинка відома.
Штовханина дійма. Але мушу іти
Й не вступлю свого місця нікому.
Черга – вічна. І всьому свій час.
Кожен дійде межі наостанок.
Я – щасливчик: іду між прочан.
І кажу я: життю і дорозі – осанна!
ІІ
В легку позолоту вдягається день,
Бо променем сонця вмивається зрання.
Осанна дорозі, що в світ нас веде,
Дорозі, що ми обираєм, осанна!
Осанна цій зустрічі в сонячну мить:
Йду в гості до друга, бо скучив так дуже.
Що більше є розкоші жить між людьми
І гріти теплом їх розбуджену душу?!
Радію, що з другом у цьому теплі
Ми разом. І сонцю усміхнені зрання.
Це долі дарунок – додаток до літ.
І долі, й життю і дорозі – осанна!

Все повертається в житті
Журналісту і поету Геннадію Кириндясову

Все повертається в житті,
Мов бумеранги золоті,
Коли віддав усе, що мав.
Не жив, як злодій, крадькома,
Й когось зігріти зміг в путі –
Все повертається в житті.

Все повертається в житті,
Чого б найменше захотів,
Що не простилося тобі:
Чиясь сльоза, образа, біль,
Твоя байдужість – поготів!
Все повертається в житті.

Все повертається в житті:
Слова, що, як остюк, пусті;
Брехня, що, як метал іржа,
Тебе зсередини вража,
Та ще й без підпису в листі...
Все повертається в житті.

Все повертається в житті,
Бо живемо на видноті.
І, врешті, все стає ясним.
Тому і заздрий анонім
Не знає радості й утіх.
Все повертається в житті.

Все повертається в житті.
Хай був чижем на висоті,
А корчить з себе став орла –
І кпину вдарила стріла:
Не стало й пір’я на хвості!
Все повертається в житті.

Все повертається в житті.
Я бачив сходини круті:
Не зміг здолать їх інвалід,
А повз дорослі і малі
Йшли. Й одверталися при тім.
Все повертається в житті.

Все повертається в житті.
Усі ми грішні – не святі:
І сто причин є про запас.
Але для чого ж він за нас –
Христос! – розп’явся на хресті?
Все повертається в житті.

Все повертається в житті.
І щире слово у гурті.
І потиск дружньої руки.
І кишенькові мідяки,
Що жебракові тицьнеш ти...
Все повертається в житті.

Все повертається в житті.
Доволі істини прості:
Щось та лишаєм на землі –
Нащадків, справи, власний слід...
І озвемось не раз у тім.
Все повертається в житті.

Все повертається в житті.
Періщить дощ. Я по сльоті
Бреду, бо знаю головне,
Що десь чекаєш ти мене.
Тому й не збить мене з путі!
Все повертається в житті.

Все повертається в житті,
Крім того, що б найбільш хотів:
Кого ти втратив і любив,
Хто оберегом був судьби.
І ті, що зрадив ти. І ті
Не повертаються в житті!
1 лютого 2007 року

Останнє прохання

Вмирає матуся. Я поруч стою.
До тітки шепочуть матусі вуста:
«Цілуйте-милуйте дитину мою,
Цілуйте-милуйте: воно ж – сирота!»

Нічого тоді я збагнути не міг,
Як маму в труні повезли на гробки...
І танув на личку сльозинкою сніг,
Коли на труну впали мерзлі грудки.

До брички ніс тато мене на руках.
А тітка за ним – аж зайшлась від ридань:
«Цілуйте-милуйте малого Ванька!
Цілуйте-милуйте: воно ж – сирота!»

І тато до себе мене пригортав.
А я оглядався на свіжі вінки:
«Чого мою маму, – у тата питав, –
У землю холодну поклали дядьки?»

Я вже не згадаю, що тато казав...
А коні вертали без мами в село.
І тітка мене цілувала в сльозах,
І мами у мене уже не було.

Без неї гірку чашу долі зіп’ю,
Бо хто, окрім нені, проситиме так:
«Цілуйте-милуйте дитину мою,
Цілуйте-милуйте: воно ж – сирота!»

По тому минуло вже стільки років.
Немає ні тата, ні тітки давно.
Приходжу весною тепер на гробки
І п’ю з усіма поминальне вино.

Всі підуть – самітний ще довго стою,
І голос матусі мені доліта:
«Цілуйте-милуйте дитину мою,
Цілуйте-милуйте: воно ж – сирота!»

Спокуса

Як риба голодна, лечу на гачок,
Але зупиняюся – там небезпека:
Спокусливо жирний висить черв’ячок,
А клюнь – й до пательні уже недалеко...
Зачистять луску – чи правий ти, чи ні,
Відіб’ють усе – щоб ні місця живого...
А потім наріжуть шматочки дрібні,
І ти на тарілці – «Смачного!».
Яким би голодним не був я тепер,
Гачки обминаю – спокуса лукава.
На світі від посту ніхто ще не вмер,
Але багатьох погубила «халява»:
Сьогодні задурно ти випив вино,
А завтра потягне, не дай бог, украсти...
І мить підоспіє колись все одно –
Як рибу у сіті, пійма тебе пастка.
Спокусливе те, що погано лежить.
Та хай йому біс – небезпека смертельна!
Вже краще голодному й вільному жить,
Аніж із гачка загриміть на пательню.

Ми не за це стояли на Майдані

Будні

Політики в рейтинги бавляться:
У кого відсоток який?
В метро щось наспівує бабця.
І Київ жде мощі Луки.

Китай потерпає від повені:
Загинуло стільки-то душ.
Затиснутий їду в вагоні я
З єдиним бажанням – чимдуж!

Колеса на стиках вистукують:
Одвічний метро монотон.
І тішаться двоє цілунками.
Й на них не зважає ніхто.

Щодня і щовечора буде так.
По колу, по колу – життя течія.
Насичена сірими буднями,
Коли святкуватимеш, душе моя?!

Коли ти патріот

Дожились незалежної, вільної ери,
Але й досі старих не позбулися пут:
Як у вирій, політики мчать до Америк
Із заїздом в Москву – уточнити маршрут...

Там, звичайно ж, розкажуть, як далі нам жити,
З ким у світі дружить, з ким побити горшки
І де краще продать потом скроплене жито,
Що скупили в селян за дрібні копійки...

Буде торг за ЄС. І чи треба нам НАТО?
Нашорошені вуха: а хто що сказав?
Україна стоїть, як розгублена мати.
Із насуплених хмар визріває гроза.

Тільки діти глухі. І як кібці, між себе.
Ладні матір продать за триклятий дохід.
А у громі звучить із високого неба:
Хлопці, вдома порядок наводити слід!

Що по всюдах шукать, коли безлад у хаті?
Що в Америк питать, коли свій є народ?
Якщо взявся за плуг, то вже маєш орати:
Порать ниву свою, коли ти патріот!

Бо, їй-право, нема більш ніде України.
І, крім неї, ніхто нас у світі не жде.
Повертає весна на крилі журавлинім.
Принесіть, журавлі, розпогоджений день!

Хай спадає з очей призамшіла полуда.
Досить пут! Бо у путах висот не сягнеш.
Бо як наша Вкраїна доладною буде,
Буде в світі й Москва, і Америка теж!

Новорічна сповідь президента

Я розлюбив вас, любі друзі,
Й на йоту в тім не винен я.
Це ж через вас тепер вовтузять
Моє божественне ім’я!
Я щиро так про чисті руки –
Ні в кого совісті нема:
До влади рвуться, наче круки,
Щоб увірвать жирніший шмат...
Всім не дає «бабло» спочину.
У всьому – сущий «дерибан».
А я ж у тебе, Україно,
Аж страшно мовити, – Гарант!
Мізкую: чим себе увічнить?
Як дать народу благодать?
... Купив листівки новорічні:
Прем’єра треба б привітать.
Ту, що на «Ю», вітать не стану,
Бо сам на «Ю»... Дай Боже сил
Ще привітати Омбудсмана...
І йти на пасіку – до бджіл!
Як невблаганно час минає.
Дошкульніш бджіл стає поет,
Коли Історія питає:
«А де ж твій, пасічнику, мед?!»
... Так закортіло мотоцикла:
Всі справи кинув би й гасав!..
... А коаліція дотисне –
Без прав залишусь. І без справ.
Підкову щастя мав у Долі.
З окличним – «Так!». Я в тім мастак.
Тепер лиш спогади і бджоли.
Пробач, Народе, що все так!

Ми не за це стояли на Майдані
Постпомаранчевий триптих

І
Ганьбу вождям шлю – не осанну:
Не ймуть-бо совісті й стида!
Прости моє розчарування,
Народом обраний Майдан!
Ти був мільйонним нашим віче.
Ти місцем став протистоянь.
Кажу: наївний чоловіче,
В чім воля справдилась твоя?
Країна вся, як на вулкані:
Ні в чому певності нема!
Ганьбу вождям шлю – не осанну
Й живу, обдурений всіма!

ІІ
Вожді свої міняють ролі,
А потерпа простолюдин.
Якщо Господь пошле недолю,
То – жить в епоху перемін.
Вирують пристрастю майдани,
Знов люд тече – з усіх сторін:
Такого Бог судив талану –
Нам жить в епоху перемін.
Про що, братове, речете ви?
Хто калатає у подзвін?
То синьо-білі, то рожеві –
Життя в епоху перемін.
Як жовчу, злістю бризка сцена.
Їй вторить натовп навздогін.
Питаю я, питають в мене,
Як жить в епоху перемін?
Таке життя – хитке, смугасте.
Одне втіша – я не один.
Але немає гірш напасті,
Як жить в епоху перемін?
Та ладен я усе стерпіти,
Бо я – землі своєї син.
Щоб щасливіш жилося дітям,
Живу в епоху перемін.

ІІІ
Минає все. І це мине.
Хай владу як не лихоманить,
Я дорікну їй за одне:
Ми не за це стояли на Майдані!
Повернем пам’яттю не раз,
Коли були ми одностайні.
А нині стільки підлих зрад!
Ми не за це стояли на Майдані!
Заслін ми ставили брехні
І зась казали «дерибану»...
Тепер лиш влада – на коні.
Ми не за це стояли на Майдані!
Нам світ повірив недарма –
Тій помаранчевій Украйні,
Якої й духу вже нема!
Ми не за це стояли на Майдані!
Який нам безлад принесли
Проводирі – пани і пані!
Ми знову бидло – як були.
Ми не за це стояли на Майдані!
Що я онукові скажу,
Коли розпитувать він стане,
Чому погрузли ми в олжу?
Ми не за це стояли на Майдані!
Мені бракує вперше слів:
Душа розтерзана, як рана.
Чи хто почує на Землі:
Ми не за це стояли на Майдані!
11 квітня-18 травня 2007 року

Отаке було кіно

Отаке було кіно –
Стало всім усе одно:
Від Івана до Степана –
Всім усе «по барабану!»
Хай що трапилося з ким –
«Фіолетово» усім…
Вранці встати неохота.
І до біса всім робота.
Від дорослих, до малих –
Всі у ліжках захропли:
Хто знічев’я засинав,
Хто – з важкого «бодуна».
Хто – щоб тільки не займали –
Заховавсь під одіяло.
Де не глянь – людей катма,
Як попоралась чума.
Подививсь Господь із неба:
«Бачу: втрутитися треба:
Все, що краще, їм віддав,
А вони все ловлять ґав
Та надіються на щось,
Як сусіди – на «авось!».
Рік тому ревли Майдани,
Нині – чубляться гетьмани.
Решті все, як ні до чого...»
Стало моторошно Богу,
І Господь послав громи –
Диво сталося з людьми:
До роботи дружно стали,
Дружно пісню заспівали –
Аж луна довкіл пішла –
Від столиці, до села.
Хто не міг керма тримати,
Встигли тих переобрати.
А гетьманську булаву
Бог сховав десь у хліву:
Хай їй біс! Мир не настане,
Як на неї три гетьмани.
Мир і спокій буде в хаті,
Як закон не зневажати.
І, звичайно ж, не зашкодить
Дослухатись до народу,
Якщо ти народу брат
І назвався демократ.
Вже доволі пихи й чвар.
Сонце глянуло з-за хмар.
Дозріває в полі жито.
Виростають наші діти.
Нащо їм ворогувать?
Краще роду слугувать.
Щоб, як сонячний вогонь,
Буть окрасою його.
І нарешті щастя буде,
Що забути встигли люди.
Бог поглянув із небес:
Наче знову Син воскрес,
Той великий іудей,
Що розп’явся за людей.
Скільки ж треба духу й сили,
Щоб нарешті всі прозріли
І збагнути те могли,
Що неправедно жили.
Любо-мило стало Богу.
І ... проснувся я від того.
Мерехтить телеекран.
Його вимкнути пора.
Все скінчилося давно.
Отаке було кіно.

Як цуценя, до тебе лащуся

Ранок

Перукар-вітер з кожної крони
Відсікає пожовклі листи.
Так надсадно гаркавить ворона.
Посміхаєшся весело ти.

Гарний ранок, бо стільки емоцій.
Велелюдний потік – до метро.
І торговці на кожному кроці
Розіклали нехитре добро.

Та скарби ті минають колони:
Їм би швидше зупинки дійти.
Не вгаває триклята ворона.
Посміхаєшся весело ти.

І не треба нічого на світі –
Тільки б усміх веселий не згас.
Зачекай! Я куплю тобі квіти:
Хай нагадують ранок. І нас.

Сонечко

За сонечком скучила спрагла душа
І рветься з обіймів туманної осені.
Намарне до літа тепер поспішать,
Коли до зими вже іду на запросини.

Ховаюсь у кокон – метелик меткий:
У шати минулого року закутуюсь.
А вечір холодний – самотній такий.
Тінь грішних думок молитвами спокутую.

Зривається дощ з посмутнілих небес.
Зіщуливсь горобчик побіля віконечка.
Діждатися б літа, діждатись тебе –
Моєї душі найніжнішого сонечка!

Так мало радості на світі

Так мало радості на світі
У цій гонитві днів, ночей...
Я призабув ті дивні миті,
Що звуться щастям між людей.
Звисока блисне сонце з неба
І знов за хмари забіга.
Так і мені тепер без тебе –
Всі дні самотність і нудьга.
Заробітчани ми з тобою.
І від безгрішшя стільки мук.
А серцю хочеться любові.
Любити хочеться йому!
Зустрілись – падаєм безсило
У сон, щоб тілу відпочить.
Якусь копійку заробили.
За неї радість не купить.
І все одно чекаю миті,
Що вітер хмари розітне,
І, наче сонце в цілім світі,
Зігрієш щастям ти мене!

В негоду

Нахмарене небо виношує дощ.
І хочу того чи не хочу –
Підступно мінор заповзає в рядок.
І листя тривожно тріпоче.

Де ділося сонце – ще зранку ясне?
Ген-ген ластівки в темно-сизому небі.
Напевне, одне, що утішить мене, –
Дзвінок телефонний від тебе.

А краще, щоб ти у цю мить на поріг:
Із гамору міста – додому.
Клубочаться хмари і дощ на порі.
Зустрічні спішать незнайомі.

Очима між стрічних шукаю тебе.
Нарешті – твій усміх привітний.
І миті цієї прорвало з небес.
І скрізь парасольки розквітли.

Ми вдвох біжимо під раптовим дощем.
І весело бризки летять із калюжі.
Мій настрій мінорний не знати де щез.
Радіти дощу навіть хочеться дуже.

Відсіється дощ і озоном війне.
Так дихати легко в ту пору.
Нахмарене небо і те не сумне,
Як тільки зі мною ти поруч!

Хай обмина тебе печаль

Хай обмина тебе печаль,
Моя відрадо чорноброва!
Іще не сплавилась свіча
Моєї ніжності й любові.

Ще кожен день і кожна ніч,
Як долі щедрої дарунок.
В життєвім морі ти мені
Від шторму завжди порятунок.

Вітрильник щастя – в добрий час! –
Пливе, споряджений любов’ю.
Хай обмина тебе печаль,
Моя відрадо чорноброва!

Як цуценя
Дружині Ельвірі

Як цуценя, до тебе лащуся.
З утоми в руки ніжні падаю.
А ти клопочешся, мов ластівка,
Біля гнізда своєї радості.

Не знаю, звідки в тебе сили ті?
І звідки в тебе стільки ніжності?
Ти, наче в колесі та білочка,
Біжиш життям і бігом тішишся.

Не знаю навіть, як віддячити
Тобі за дивні й щедрі миті ці?
На небі золотавим м’ячиком
Зависло сонце й щастям світиться.

А хочеш стану ніжним променем,
В житті твоєму миттю кращою?
Із ніг валюсь – такий натомлений,
Як цуценя, до тебе лащуся.

Звабне щастя

Думав так: все – позаду найгірше.
Та настав несподіваний день:
Перестали писатися вірші,
Перестав я складати пісень.
Десь – за вікнами – бісяться зливи.
Незатишно тому, хто в путі.
А мені так комфортно й щасливо,
Як ніколи раніше в житті!
А чого ж: є столична квартира,
Не черствий хліба шмат на столі.
Тільки змовкла чомсь капосна ліра
І потічок поезій змілів...
Та цвіте (бо щаслива!) дружина:
Ми знов разом – життя веселіш.
Щастя звабне! Я й вірші покинув.
Та на мить лиш, як свідчить цей вірш.


Ти і я

Ти рибу піймала, а я відпустив.
Вона, ошелешена, щезла у хвилях.
Такий от роззява, прости,
Мила!

З тривогою стріла вночі ти мене,
А я огризнувсь на порозі крізь зуби.
Ця втома узавтра мине,
Люба!

Я стільки тобі у житті досадив,
Що, мабуть, і вибачить важко...
А хто ж тебе більше любив,
Пташко?!

Та навіть як щось і не зможеш простить,
І навіть проситися станеш на волю,
Не зможу тебе відпустить,
Доле!

І сонце, і хмари звисають з небес.
За щастям біда – до порогу.
Я вимолю, чуєш, тебе
В Бога!

Якщо буде вгодно інакше судьбі:
Покличе мене Усевишній,
Я душу залишу тобі –
Вірші.

Яка мені жінка в дорозі всміхнулась!

Під крапель передзвін
Колезі Тетяні Подобній

Берізок, кленів шепіт тихий, таємничий.
З хмаринок перший дощ вмиває щедру пашу...
У вересня жовтої барви позичу
І кожен листок, наче сонцем, прикрашу.
В тілесних тонах – стільки світла й інтиму.
Сум перших ключів не під силу і скрипці.
Під музику крапель у гості ітиму
І крапки з тире розшифрую на шибці.
В тій азбуці Морзе про те, що минуло.
І звістка про бабине літо, що буде.
Яка мені жінка в дорозі всміхнулась!
Їй-право, той усміх повік не забудеш!
Цвіте, наче квітка, і тоне у квітах,
Дай Боже їй щастя, здоров’я дай Боже!
Ця жінка так схожа на сонячне літо,
Й ні краплі на осінь похмуру не схожа!

Мені не все одно

За мить літак увись майне,
І в небі згубляться сліди.
Ви покидаєте мене.
І я те знаю – назавжди!
Наповню келихи вином,
І заридає скрипка враз.
Мені, скажу, не все одно,
Чи я із Вами, чи без Вас.
А Ви не чуєте мене:
Новий, як даль, Вас вабить день.
За мить літак увись майне.
За мить сльоза з віч упаде:
Моя чи Ваша – все одно,
Коли прощання час настав.
Допите в келихах вино.
І вчасно подано літак.
Прощайте, люба, в добрий час!
Хай Вас недоля обмине.
Не знаю, як тепер без Вас,
Коли літак увись майне?
Як світ, історія стара.
З Адама й Єви – стільки літ.
Але без Вас від’їхав трап.
І я зостався на землі.
Ви вже без мене. Я без Вас.
Яка лягла між нами даль!
Вас, бачу, вилікував час,
А я хворію ще, на жаль...
Нічим не втішити мене.
Перед очима все немов:
За мить якусь літак майне,
І світ збідніє на любов.
Чому все склалося не так?
Моя чи Ваша в тім вина?
За мить якусь майне літак.
Допиймо келиха до дна!

Таке щастя

Так у березні сентиментально
Надриваються криком коти...
А для мене і грудень фатальний,
Бо не можу повз тебе пройти.
І ніяк пояснити не можу
(Мабуть, це хтось наврочив мені):
Нуль емоцій до всіх перехожих,
А зустріну тебе – й заяснів!
Посміхнешся – і раю не треба!
А байдужою повз промайнеш,
І нема більше сонця на небі,
І нічого не тішить мене.
Дав Бог щастя таке – що й казати.
Хоч би крихту те звідала ти...
Аж заходяться ґвалтом трикляті
За вікном березневі коти.


Сподівання тепла

Чекатиму сонця і синього неба.
До біса невдачі й затьмарені дні!
Ще, дякувать Богу, дзвінки є від тебе.
Іще, хоч і зрідка, ти пишеш мені.
Іще від саміття душа не страждає.
Ще серце радіє привітним словам.
Ти кажеш, що любиш. Ти кажеш – чекаєш.
А вже моя сива, як сніг, голова.
Давно розвела нас життєва дорога.
І вже не зійтись нам ніколи на ній.
Ти ще мені дзвониш, і дякувать Богу!
Ти ще мені пишеш, і тепло мені.

Лілія

Озвіться хоч зирком до мене Ви.
Цей ранок – з фантазій Далі:
Аж мружить мазками зеленими
На сонячнім тлі.

Дорога струмить, зацілована
Червневого сонця теплом.
Ви в платті сьогодні ліловому –
Прозорім, як скло.

Окреслені променем лінії –
Не можна очей відвести.
Я чую: хтось кличе Вас Лілія.
І з Вами – на ти...

Про що він словами буденними?
Де взявся отой чоловік?..
Озвітеся ранком до мене Ви.
Хоч гляньте в мій бік!

Ізнов завирує оркестрами
І даль, і людська метушня.
Дай Бог цьому ранку воскреснути
У радощах дня!

Щоб музика імені Лілія
П’янила мене на землі.
Ви – муза чи ламана лінія
З картини Далі?

Що було там – за болотом?

Все красу оберігає

Що було там? Що було там –
За віддаленим болотом?
Запитай про це у Нати,
Як напевне хочеш знати.
Або в брата її Віті –
Знають все вони на світі.
Навіть те, чого немає!
Хто не вірить, хай спитає:
Й ви дізнаєтеся, дітки,
Про казкову диво-квітку.
Може, то була лілея.
Чи пахуча орхідея...
Може, інше щось було там –
За віддаленим болотом.
Уподобали улітку
Вітя й Ната диво-квітку.
І зірвати б її раді –
Та болото на заваді!
Бачте, дітки, як буває:
Все красу оберігає.
А інакше, що б зросло там –
За віддаленим болотом?

А кішка одужала!

Захворіла кицька Ніка:
Лапки склала і лежить.
«Кепські справи – каже лікар, –
Я не можу підсобить:
І аналіз нікудишній.
Й нирки хворі. Й серце теж.
Постаріла ваша кішка.
Краще їй, як приспите...»
Вітя в сльози. В сльози Ната.
І мене пройма сльоза.
А чому полікувати
Лікар слово не сказав?
Обійшли ми всі лікарні
О вечірній тій порі.
І знайшлися ліки гарні.
І знайшлися лікарі.
Знову біга наша Ніка
І на вухо всім хурчить,
Що лікує справжній лікар,
А не справжній – лиш «приспить»!

На іронічній хвилі

Все одно – при ділі

Щез у березні із дому
На гулянку бісів кіт.
Тижнів зо три десь по тому
Повернувсь, що інвалід:
Весь худющий, бо гусарив...
Запеклася кров із ран.
Я сказав ветеринару:
«Став гулянкам хрест – пора!»
Операцію зробив він.
Але березень прийшов –
І котяра, як на диво,
На три тижні щез ізнов.
Повернувся знов худющий.
«Що ж робив ти?» – я спитав.
Він примружився, хитрющий:
«Я процесом керував!»
Тьху на тебе, мій кастрате!
Що природи є мудріш:
Хоч процесом керувати,
Як уже не согрішиш!?

Невже можна так любити?

Він встав у готелі –
Продер зранку очі:
Лежало в постелі
Створіння дівоче.
Чарівне створіння –
Від литки до вії.
Таке, що зустрінеш
Хіба що у мрії!
І він став вдивлятись
У дзеркало миттю:
Кривеньке, пузате
Щось глянуло звідти.
До того ще й лисе.
І навіть беззубе...
Якого ж тут біса
Створіння це любе?
Дививсь він на диво
В постелі пригожій:
Невже це можливо
Любити так... гроші?!

В очікуванні пісні

Кароліна

Зірвавсь із неба літній дощ,
І знову стало небо синє.
А я почув, як кличе хтось
Тебе так дивно – Кароліна!
Ти бігла в краплях дощових
І золотіло все довкола.
А я ніде красунь таких
Не зустрічав іще ніколи!
М’ячиком плине
Сонце у сині.
Сонце у сині
Небес.
Дівчинко Ліно
Чи Кароліно,
Де я зустріну
Тебе?!

Я так хотів тебе спинить,
Щоб слово мовити – «Чарівна!»
А ти у натовпі в цю мить
Устигла щезнуть, Кароліно!
І де тепер тебе знайти?
І що тепер мені робити,
Коли я знаю, що є ти –
Одна-єдина в цілім світі.

У сонці радісний іду.
Від щастя мружу мрійні очі,
Бо знаю: я тебе знайду.
Бо над усе цього я хочу!
Заграють арфами світи,
Коли я знов тебе зустріну,
Щоб мовить радісно: «Це ти!
Це ти – чарівна Кароліно!»
М’ячиком плине
Сонце у сині.
Сонце у сині
Небес.
Дівчинко Ліно
Чи Кароліно,
Де я зустріну
Тебе?!

Екстремали

Ти міг би жити, як усі.
І долі кланятись доземно.
Та є життя на грані сил,
Що називається екстремом.
Риск випробовує тебе:
На віражі не скажеш – «Досить!»:
Злітає хвиля до небес –
Тебе на гребені виносить.
Естремали, екстремали!
Звичних радостей нам мало!
Хай штормить з усіх сторін,
З нами бог – адреналін!
Коли незвіданим ідеш,
То хтось та мусить першим бути.
Що за межею всяких меж –
Така спокуса зазирнути!
Натисну радісно на газ
Всіма я силами своїми.
Оце воістину про нас:
Господня путь несповідима!

Невдачі плід бува гірким.
І за поразку мста безжальна.
Та не спинити нас нічим,
Бо по життю ми екстремали!
Наперекір вітрам ідем.
На перешкоди не зважаєм.
Хто знає, що таке екстрем,
Ціну собі сповна той знає!
Естремали, екстремали!
Звичних радостей нам мало!
Хай штормить з усіх сторін,
З нами бог – адреналін!

Флотська величальна
На 15-річчя Військово-Морських Сил України

Я до тебе доріг не питаю:
Ти у серці моєму одна,
Україна – від краю до краю –
Наше щастя і доля ясна.
Там, де хвилі сягають до неба,
Місто Слави увічнив народ,
Пам’ятай: є надійний у тебе,
По-козацьки нескорений флот.

Живемо ми у центрі Європи,
Що не раз зазнавала біди.
І допоки стоїть Севастополь,
Буде флот Український завжди!
Наче пісня, що з душ наших лине,
І сягає небесних висот,
Будеш жити повік, Україно,
Буде славен вовіки твій флот!

Після свят повертаються будні,
Як з походів морських кораблі.
Нам потрібно незламними бути,
Щоб був спокій і мир на землі.
А з недобрим хто наміром плине,
Той отримає завжди сповна.
Ми в одвіті за тебе, Вкраїно,
Що від краю до краю – одна.

Живемо ми у центрі Європи,
Що не раз зазнавала біди.
І допоки стоїть Севастополь,
Буде флот Український завжди!
Наче пісня, що з душ наших лине,
І сягає небесних висот,
Будеш жити повік, Україно,
Буде славен вовіки твій флот!
1 липня 2007 року

Песня о Лисичанске
К 300-летию города

Я тебя, мой город, узнаю,
Сколько бы не виделись с тобою:
Выправку рабочую твою
И размах весёлых новостроек.
Ах, какие здания-милашки
В центре и на Южной поднялись.
А на Северной – пятиэтажки
Вновь меня, как в детстве, заждались!

Говорю я гордо всякий раз –
Речь ли о Донецке иль Луганске –
Начинался всё-таки Донбасс
С самой первой шахты в Лисичанске!

Здесь врага бесславный ждал конец
В сентябре в далёком сорок третьем.
Это помнит Северский Донец
И героев город чтит за это.
Так штормит над Родиной порой.
И в твоей судьбе шторма не редки.
На канатной – снова перебой,
Но я верю – двинут вагонетки!

Лисичанск средь тысяч городов
По рабочей косточке узнаю.
И во славу лет твоих, трудов
Твой бокал хрустальный поднимаю:
Будь открыт, мой город, для друзей
И уютным домом – для живущих.
Пусть твой трёхсотлетний юбилей
Будет добрым стартом – в день грядущий.
Ах, какие здания-милашки
В центре и на Южной поднялись.
А на Северной – пятиэтажки
Вновь меня, как в детстве, заждались!

Говорю я гордо всякий раз –
Речь ли о Донецке иль Луганске –
Начинался всё-таки Донбасс
С самой первой шахты в Лисичанске!

Мужской разговор

На Приморском бульваре рассвет,
А на море – волна штормовая.
Эх, бы сбросить десятка два лет,
Где ты юность моя удалая?
Да запеть бы с отцом о далёких морях,
И припомнить о дальних походах.
Нет, скажу я, отец, не зазря
Мы с тобой по судьбе мореходы.

Как мне дорог неспешный мужской разговор.
Пусть исходит волна белой злобною пеной.
Я наполню бокал – за тебя поднимаю его,
А ещё – за друзей и за флот наш военный.

Кто романтикой службу зовёт,
Ну, а кто-то нелёгкой работой.
В ком морская волна не поёт,
Не рожден тот для службы на флоте.
У меня подросли моряки-сыновья
Им желаю семь футов под килем!
Нет, скажу я, отец, не зазря
Мы с тобою моря полюбили.

Как мне дорог неспешный мужской разговор.
Пусть исходит волна белой злобною пеной.
Я наполню бокал – за тебя поднимаю его,
А ещё – за друзей и за флот наш военный.

Я, отец, благодарен тебе
Да матросской закалке по жизни.
А еще благодарен судьбе,
Что любить научила Отчизну.
Мы на разных широтах, в далёких морях –
Служим Родине нашей с любовью.
Нет, скажу я, отец, не зазря
На земле мы пожили с тобою.

Как мне дорог неспешный мужской разговор.
Пусть исходит волна белой злобною пеной.
Я наполню бокал – за тебя поднимаю его,
А ещё – за друзей и за флот наш военный.

Блексифор

А давайте-ка грянем песню –
Пусть, как чайка, летит она:
Мы сильны – потому что вместе.
И у каждого цель – одна:
Чтоб на море на Чёрном нашем
Не вскипала враждой вода.
Будет мира полнее чаша –
Если с миром идут суда!

Блексифор – силы Чорного моря на рейде.
Блексифор – не противники мы, а соседи!
Мы дружны – значит, наше спокойнее море.
Блексифор – наш покой на совместном просторе!
Это наш под защитой простор –
Блексифор!
Блексифор!

То же солнце с тобой нам светит,
Те же звёзды с седой луной.
И беды нет чужой на свете,
Если море на всех – одно.
Угрожает девятым валом
Шторм на море со всех сторон.
Но надёжнее жить нам стало
Под созвездьем шести знамён!

Запевайте дружнее песню!
Пусть подхватит Дунай и Днепр:
Мы сильны, потому что вместе!
И заветнее цели нет:
Чтоб на нашем на Чёрном море
Не вскипала враждой вода.
Под защитою Блексифора
Черным морем идут суда.

Блексифор – силы Чорного моря на рейде.
Блексифор – не противники мы, а соседи!
Мы дружны – значит, наше спокойнее море.
Блексифор – наш покой на совместном просторе!
Это наш под защитой простор –
Блексифор!
Блексифор!

С вами песней своей говорю
Памяти певца Евгения Мартынова

Сердце клавиши памяти трогает,
И срываются звуки в ответ.
Я иду к вам весенней дорогою,
Когда пенится яблони цвет.

Лепестки кружат белою заметью.
«Как я счастлив!» – опять повторю.
Я иду к вам дорогою памяти.
С вами песней своей говорю.

А, казалось, года уже пройдены,
И с небес мне пропеть вам трудней,
Как любил я весеннюю Родину,
И что спел я, всё это о ней.
Сердце пело. Озлобленным не было.

В нём мечта и надежда жила,
Чтобы люди любили, как лебеди,
И Алёнушка счастье нашла.

Лепестки кружат белою заметью.
«Как я счастлив!» – опять повторю.
Я иду к вам дорогою памяти.
С вами песней своей говорю.

Привітання друзям і колегам

Мені й досі сниться Севастополь
Колезі і другові-севастопольцю
Олександру Шиловцеву

Я не знаю, чи сниться Вам море, чи ні:
У столиці і виміри інші, і ритми...
Та ніхто ще не виміряв величини,
За якою нам випало море любити.

Хай і Чорним назвали те море колись.
Чи Козацьким, чи Руським – немає різниці.
Але ми в Севастополі з Вами жили,
І це місто мені – над усі – тепер сниться.

Я люблю його бухти, де ждуть кораблів,
Симфонічну мелодію площ його й вулиць,
Де з каміння і бронзи, як свідок століть,
Промовляє до нас героїчне минуле.

Тут героїка справжня, якщо вже на те:
І я знаю напевне – за інших реалій –
Де б Європа була, і Америка теж,
Як би наші матроси Сапун не здолали.

Скільки я з ними йшов у атаки вві сні.
Гнав із ними від Чорного моря фашистів.
Серед славних імен так надійно мені.
Біля Графської пристані серцю затишно.

Я навік з Севастополем серцем зріднивсь.
І так хочу, щоб знов він до себе покликав.
Я не знаю, Вам сниться це місто, чи ні,
А мені відіснитись не зможе повіки!
19 липня 2007 року

Ностальгія за Карпатами
На 50 літ письменника Андрія Дурунди

У краї золоті, полонини далекі
(Грішний: кинув би все, хай і часу нема!)
Полетів би притьмом, де величні смереки:
Їх розкрилля Карпат в височінь підійма!

Там зустрів би тебе, добрий ґаздо Андрію,
Порадів би словам, що як добрі меди,
Про пречисту сльозу пресвятої Марії
І про красний наш рід, що пребуде завжди!

У дерев на вітрах облітає вже листя.
Що поробиш – пора: на поріг листопад.
Дай же Боже тобі стиглі сонячні мислі,
А ми, спраглі плодів, у твій прийдемо сад.

Захмеліє душа від осіннього танго:
Парашутить до ніг листопад золотий.
Хай тобі від краси тепло й радісно стане.
В трударя й ювілей випада в вихідний.

Відпочинь у гурті і братів, і сестричок.
За щедроти вклонися матусі своїй.
Що таке П’ятдесят – це всього півсторіччя.
На межі двох сторіч Ти ще юний такий!

Будь щасливий Ти нам, при грошах і здоровий,
Бо інакше й не можна в карпатському божім краю!
Хай мужніє твоє в муках знайдене Слово
І Господь береже чисту душу і долю твою!
Недільного ранку 5 листопада 2006 року

Вам уклониться Слово
Літератору і редактору Андрію Топачевському

А лютий лютує – найменню під стать:
Сльозу висікає розбурханий вітер.
Буй-туре Андрію, Вам є що згадать,
Бо Ви ж із тридцятих – найважчих у світі!..

Якими вітрами сікли Вас роки,
А Ви їм доземно вклонятись не стали.
... Життя на папері мережить рядки,
А Вам би, щоб слово доладне стояло.

Бо слово – то думки ясної повпред.
І мусить воно бути точним – до діла,
Щоб був зрозумілим у віршах поет.
І в прозі прозаїк щоб був зрозумілим.

Трудіться, Андрію! Важкий у Вас хліб,
Бо Ви – вартовий нескоримої мови.
Роки пролетять. А на рідній землі,
Як колос зерна, Вам уклониться Слово.

А сиве волосся хай вітер скубе.
Мороз хай лютує – таке його право.
Почуйте хорал, що зліта до небес:
Андрію буй-туре, хвала Вам і слава!

Дай Вам Бог шляхи нові!
Поетові Петру Селецькому на 50 літ

Танцює дощ ранкової пори.
І горобці купаються в калюжах.
Назву цей день – воістину Петрів:
Такий мінорний, поетичний дуже!

У тім дощі – селекція краси.
А в тій селекції – Селецького відлуння:
В «Закланні ночі» слово замісив,
І нам «Трилисник» зріс в дарунок.

Точніш – то папороть душі,
«Сліди багать» у «Колі днів магічних»:
Коли сягнув поезії вершин,
І «Безіменне місто» стало поетичним.

А небо хмари носить дощові.
Напевне, в дощ і, мабуть, теж улітку
Приснився, Петре, Вам «Осінній звір»,
І Ви його – у поетичну клітку:

Хай там живе, як ті дива,
Що відкриває щедро Слово.
І хай Вам сниться Шляхова –
Село з ім’ям таким чудовим!

Це – щоб іти у вічний світ
І не топтати щедрий колос...
То ж дай Вам Бог шляхи нові,
Що як рядки у книзі Долі!
31 липня 2006 року

І розкріпачиться Ваш дар
На 45 літ колеги-комп’ютерника Ігоря Грінберга,
в недавньому минулому режисерові столичного
театру імені Івана Франка.

Зберу пергу, щоб був нектар
І мед в вощині – на десерт...
А як збагнуть, що Ви – технар,
Хоч театральний режисер?!

Такий у долі карамболь:
Удар – і шар летить у лузу...
А десь нездара має роль.
І графоман ґвалтує музу.

Чому бува так – не збагну!
Та як і в кого запитати,
Коли, як риб, на мілину
Жене життя нас заповзято?

Щоб потім виплеснуть з ріки
І обпекти повітрям жабра.
Напевне, час настав такий,
Що відьмаки справляють шабаш.

Але я вірю – він мине!
І буде так, як має стати:
Розумне – в шані, а дурне...
Та цур йому, що з нього взяти?

І розкріпачиться Ваш дар,
А ми заплещем на виставі,
Яку поставить не технар,
А Режисер, що гідний слави!

І оживуть актори в ній,
Які запрагли справжніх ролей.
Повірте: хочеться мені
Такої побажать Вам долі!

Ходіть щасливо в листопад!
Диптих колезі-ювілярці Катерині Будаєвій
І
Знов падолисту дивна мить.
День догорів і йде у вічність.
Так щемко листя шерхотить.
Так серцю радісно від стрічі.
О, скільки квітів навкруг Вас!
Вітальних спічів – заметілі.
А листя вулиці вкрива –
Осиротіле плаче гілля.
Мінор природи й щастя мить.
А Ваші очі – сонця спека.
Так щемко листя шерхотить.
І до зими ще так далеко!

ІІ
Якщо душа запрагне знад,
Прошу прислухатись до мене:
Ходіть щасливо в листопад,
Де листя – золото червлене.
Ввіходьте в щедрий листолет:
У храм краси і храм печалі.
Втрачає розум там поет,
В контрастах фарб аж мліють далі.
Безсиле слово ту красу
Явить, як фарби на картині.
Осіння суть – як жінки суть,
Що в древніх греків – Катерина!
Це – чиста жінка, чистота.
Так переклав я мудрих греків.
Хто доведе, що це не так,
Нічого в жінці не кумека!
Вона цвіте, як пишний сад.
І хай роки летять, як листя,
Ходіть щасливо в листопад!
Коли душа бажає знад,
Одну я знаю акурат:
Це – Катерина. З греків – чиста!

День юриста і художника
На згадку Н.К. – Омбудсману Ніні Карпачовій

Час поклонів дощам і вітрам.
Ну, а серцю час ради – «Оговтайсь!».
Золотий порозвішував крам
На деревах вигадливий жовтень.
І немає на світі валют,
Щоб за крам той природі сплатити,
Окрім ніжного слова люблю,
Бо не можна красу не любити!
І, їй-право, нема протиріч,
Що у пору розкішного листя
День художника в жовтні зустрівсь
З днем, що надто близький нам, – юриста!
Бо у тому велика є суть
І незмінна довіку, я певен,
Що митець зображає красу,
А юрист захища її ревно.
Нам скорилася істина ця
І завдячуєм ми Омбудсману,
Що в собі сполучає митця
І юриста, як сплав бездоганний.
Їй під силу і мисль правника,
І натхнення Бетховена й Лея.
Наше щастя, що в нас є Н.К.,
Що життям ми йдемо поруч з нею!
А що хмариться десь – не біда:
Перебудем негоду і вітер!
День юриста квітча календар
День художника поруч. Славіте!
Фарб розкішних безцінна пора.
На душі і в негоду так гарно!
Час поклонів дощам і вітрам.
Ну, а серцю поради всі – марні!
8 жовтня 2006 року

Водій-поет
Диптих на 50 літ Сергія Кондратенка
І
Уранці засів за Квітневі я тези –
Завмерли перо і папір у руці:
Одним випадає крутити колеса,
А іншим, даруйте, гострить олівці...
Відкинув свій намір – його встиг здійснити
В минулім столітті буремний Ілліч:
Одним випадають космічні орбіти,
А іншим, пробачте, облуплена піч...
То – правда. Чимало подібних контрастів.
Та Вам, імениннику, за благодать
Від Бога дісталось поєднане щастя –
Крутити колеса і вірші складать.
Натомляться руки – й за аркуш паперу.
Закінчаться рими – й притьмом за кермо.
Дай боже Вам бути надійним шофером:
В житті – або нас, або ми веземо!..
І дай боже радості в пошуках слова:
Усіх оспівать, з ким зустрівся в путі.
А ще дай Вам боже козацьке здоров’я
І музу незрадну – в письмі і в житті!

ІІ
Куди б дороги не вели –
В Полтаву, Казахстан, Росію,
Вони в найкращу зі столиць
Повернуть, дорогий Сергію!
Чому – а хто його збагне,
Хоч ми й дороги обираєм,
Все решту у житті минем,
Тим вдовольняємось, що маєм?!
Колись мудрець сказав таке:
Роби завжди, на що ти здібний,
Бо що природне – те легке,
А що важке, те непотрібне!
Вам усміхнулася зоря
В одній особі поєднати
І водія, і віршара,
І мужа, й люблячого тата.
Чого бажати ще в житті?
Та, певно, тих доріг, що будуть.
І хай стрічаються в путі
Нові літа і добрі люди.
І свіжих рим, і добрих слів,
І міці, щоб кермо тримати.
Й того, що сам би ще хотів,
Дай Боже Вам стократно мати!
25 квітня 2007 року

З води і роси
На 60 літ жашківця Володимира Перця

Йде у Жашкові дощ. Йде у цілому світі.
Монотонно з небес діаманти летять...
А в озоні душа, наче риби у сітях.
І в краплині весь світ, як у долі – життя.

Все вмістилось у ній. І дай Бог ще вмістити,
Що уродить з дощу, що уродить з доріг...
Витанцьовує дощ по озимому житу.
І не дай Бог морозів опісля відлиг.

Це везіння таке нам – продовження літа.
Мов зими не було. І у гостях весна.
Йде у Жашкові дощ. Йде у цілому світі,
Щоб з води і роси. І щоб щастя сповна!
1 січня 2007 року

Будьмо!
Колезі-ювілярці Раїсі Бутаєвій

Звідки, Раїсо Андріївно, взявся цей сніг?
Щось в листопаді Всевишній так схибив:
Взяв і знічев’я у Ваш вихідний
Щедро розсипав розкішного срібла.
І засріблились повсюдно шляхи й дерева –
Дивом розщедрилось небо на свято!
... Не дочекалися вчора ми Вас.
А як без Вас цю красу святкувати?
Слава Всевишньому – сніг не розтав.
І до сьогодні на серці казково, їй-право.
Дай Бог Вам щастя й розкішні літа,
Друзів дай Боже в житті нелукавих.
Ну, й на тарифи хай буде регрес:
З Ваших старань неодмінно це буде!
Сипле, Раїсо Андріївно, срібло з небес.
Будень прийшов, а відлунює – «Будьмо!»
5 листопада 2006 року

Щастя Вам, Марійко!
Колезі Марії Синенькій

Свят духів день нагадує про Вас.
А спогади – то ангели на крилах.
Папір – аеродром. І ці слова
На парашутах радості злетіли.
Іскрився золотавий диво-день
Рясним дощем – небес благословінням –
На зелен-листя молоде,
На Ваші світлі іменини.
Вмивався світ тим золотим дощем,
І я бажав Вам радості, щоб стільки,
Як крапель з неба. Щастя Вам. І ще
Всього, що забажаєте, Марійко!
28 травня 2007 року

Ой, ти, доле моя!
На 50 літ колеги Володимира Хоменка

В сивий-сивий туман увійду на світанні,
Де одвічних таїн нерозгадана суть.
«Ой, ти, доле моя!» – долітає з туману.
За туманом роки безупинно пливуть...

А за ними – життя, де посивіли скроні,
Де від двох зірочок до трьох зір – на погон.
«Ой, ти, доле моя!» – там суціль гарнізони –
Від угорських лісів і до Львова мого.

А розтане туман – жовтий лист пломеніє.
І зі мною любов на імення Любов.
«Ой, ти, доле моя!» – прихисти мене, Київ,
Я з Москви і зі Львова до тебе прийшов.

Чути – падає плід: з гілки – яблука стиглі.
У зеніті літа – як від сонця вогонь.
«Ой, ти, доле моя!» – скільки треба ще встигнуть,
Щоб зігріти теплом, хто не має його.

Десь мої Єрковці, що у світ виряджали.
Кожен крок до людей починався від них.
«Ой, ти, доле моя!» – омбудсманська ти стала:
Як раніш я в строю – прав людських захисник!

Пізнаємось в синах, як були молодими.
А роки хай летять – до нових круглих дат.
«Ой, ти, доле моя!» – це про Вас, Володимир,
У такі золоті, як у Вас, П’ятдесят!
16 жовтня 2006 року

Отак і живем – у борні і труді
Колезі Володимиру Тарасову

Політик і вчений у нім поєднавсь
І вийшов Тарасов – якщо брать сумарно...
Від Сяну до Дону і далі – все зна,
Бо обшир, як розум, – усепланетарний!
На ти він з ПК, з Інтернетом – на ти.
Він ще на роботі, коли всі – додому.
І може на сайтах таке віднайти,
Що мало від Мами не буде нікому!
Він знає, від чого у хаті штормить
І хто там стоїть за отими штормами.
Він знає, як можна цунамі спинить,
А значить, і вижить від спалаху Мами!
Під дужим крилом юна зміна росте
І каже, долаючи труднощів трасу:
Вкраїнську я вивчив би тільки за те,
Що знав її сам Володимир Тарасов!
Про це не розкажеш, їй-право, без сліз.
Узяти б Болівію. Звідти він класний
Вкраїнською мовою шле прес-реліз,
Щоб я на російську те мав перекласти!
Отак і живем – у борні і труді.
Було б усе прісним, якби не Тарасов.
А він же – нівроку: козак молодий,
Що родом з Луганська і духом з Донбасу.
Ми з Вами зуміємо все осягти!
Тому одного я хотів побажати:
Дай Боже Вам щастя – сягнути мети:
Від Сяну й до Дону і далі сягати!
29 листопада 2006 року

Життя і є насправді Доля
На золотий ювілей редактора Ольги Кузьміної

Я не питаю, що є Доля,
Мережу радісно рядки...
А час летить, чарівна Олю,
А Ви поправите: роки!
І справді: день за днем алюром,
А на столі – пейзаж без змін:
Якийсь Монблан макулатури
Вас заступив з усіх сторін...
І я дивуюся, як з часом
З неоковирного рядка,
Що дав Вам правити Тарасов,
Шедевр книжковий виника!
Це тільки Майстрові під силу!
І хай пробачить син Максим:
Його мобільним Ви будили,
Хоч мали б поруч бути з ним...
Так виростають наші діти
Поміж бескидів вічних справ.
І як не важко, мусим жити
В надії щастя і добра.
Життя і є насправді Доля.
Її за нас не пережить.
А час летить, чарівна Олю!
Не переймайтесь – хай летить!
Аби надихатись досхочу
І словом рідним, і життям.
Сміються радо Ваші очі.
І будьте Ви щасливі нам!
18 січня 2007 року

Заспів у Долі
На 55-річчя колеги Володимира Яценка

Добрі вісті від добрих людей,
Наче полиск яскравої зірки.
От і Вас наздогнав Ювілей,
У якім дві потужні п'ятірки.
Може, то – одинадцять по п'ять?
Може, п'ять то по одинадцять?
Адже очі так юно горять.
Адже руки так спраглі ще праці!
То ж нехай Вам дорога – увись.
Дві п'ятірки – лиш позначки руху,
Що на станції Свята зійшлись,
Заряджаючи силою духу!
Ще попереду стільки іти!
Ще онукам запалювать зорі...
Дві п'ятірки – то тільки мотив,
Що сьогодні звучить від учора.
Дай Вам боже симфоній дожить
І надихатись щастям уволю!
Дві п'ятірки – Ви що не кажіть,
А вони – тільки заспів у Долі!
3 квітня 2006 року

«Візьми мене, дєдя, з собою!»
Зі звернення внука до Миколи Корчака,
нашого колеги з відділу пенітенціарних установ

Микола Степанович, щемко душі:
Копитять роки – гасне цокіт у луках...
І ходить дитинство в густім спориші:
Щоправда, не наше – дитинство онуків.
В отім поетичнім, що рине з їх вуст:
«Візьми мене, дєдя, в неділю з собою!»,
І є те, для чого на світі живуть,
Що зветься – в транскрипції серця – любов’ю.
Ми теж у любові освідчуємсь Вам,
Бо з Вами весь світ, наче радість на свято.
Хай, дєдя, приходять роки, як дива.
І дай Боже сили їх гідно вітати!
Бо, що з ними вдієш, коли надійшли?
Та є в них резон, бо радієм онукам.
Що ж Вам побажать? Щоб здорові були
А ще – без вагань брали чарку у руки.
Щоб тост підняли за роки, що летять.
На них, як на коней, не вдягнеш вуздечки...
Найбільше є диво на світі – життя!
За нього і келих, і слово сердечне!
8 грудня 2006 року

Коли маємо право на спомини?
Диптих на 70-річчя колеги Дмитра Усатова

І
Це день-першодень – з’яви світу Усатова.
Все решта – лиш відлік того, що вдалось.
Життєві дороги, як мічені атоми,
Погляньте на борозни-смужки долонь.
Не знаю, під силу вони хіромантові,
Але тільки в очі заглянеш – збагнеш,
Чому ми завдячуєм – праці, талантові,
Чи, може, любові до ближніх найперш?
Все в Вас поєдналось, як в сонячнім промені,
Природна краса і тепло, що для всіх.
Сьогодні Ви маєте право на спомини,
Та тільки коли Ви напишете їх?
Роботи ж бо – море. Невпинне. Неміряне.
Єдине утіха – пливе корабель.
У спогадах роки вертаються з вирію,
Як після доріг ми – до рідних осель.
Нехай закигичуть вони диво-голосом
З узбецьких долин і вкраїнських степів,
Зернятко мале себе множить у колосі,
Так множимось ми – у розкриллі трудів.
Усе, що вдалося, життям і назвалося.
Так щедро квітує у квітні весна.
Дай Бог, щоб жилось Вам, дружилось, кохалося,
Як в ці Сімдесят, скільки дихать – сповна!

ІІ
Шанувальник Губермана
Філігранного письма,
Вам, поезії гурману,
Рівних, бачиться, нема!
А тому – на страх і ризик –
Кличу музу підсобить,
Щоб вітальну Вам репризу
Зримувать в урочу мить.
Муза – з вибриками дівка –
Каже: годі зволікать –
Час збиратись у мандрівку
Й не забути Корчака!
Там до Харкова в дорозі,
Де лежать поля без меж,
І в поезії, і в прозі
Ти Усатова збагнеш.
Там відчуєш силу слова,
Коли зайдеш з ним на мить
До тієї установи,
Де бідовий люд сидить...
Отоді й збагнеш достоту,
Як то жити – за замком.
А Усатов, як по нотах,
Розігра все з Корчаком:
Все до йоти перевірить
І що треба – розшука.
Може, хто мені не вірить, –
Запитайте в Корчака!
А іще спитайте в нього,
Як співає пан Дмитро.
І чому легка дорога,
Як скумекати на трьох...
І почути з вуст закличне:
«Вознесімось!» В добрий час!
Дай Вам Бог здоров’я вічне,
Досхочу всього якраз:
Друзів, справ, доріг і щастя!
І любові – щоб сповна!
В День Ваш гожий, як причастя,
«Вознесімось!» хай луна!
23 квітня 2007 року

Причім аванси і зарплати?
Ювілярці-касиру, красуні Ользі Северин

Від свят немає зовсім спасу:
Щедротний березень гряде –
Несе весну, і день Тараса,
І Северин святковий день.
Щось є козацьке в Вашім йменні,
У вроді – сонячна яса.
Ікони гідна, як на мене,
Така божественна краса.
Вона чарує нас щоразу,
Поглянеш лиш – ожив немов.
А всі гадають, що у касу
Ми за грошима стоїмо.
Та ми, щоб тільки поклонитись.
І свідчим підписом всякчас,
Що ладні знову з Вами стрітись,
Коли запросите Ви нас.
Що ладні в черзі ми стояти,
Щоб тільки квітнув усміх Ваш.
При чім аванси і зарплати,
Коли завмерло серце аж?!
Якщо не вірите – скажіть-но:
Що нині премія, аванс,
Що ми так радо і привітно
Всі справи кинули й – до Вас?
Бо серце зна сердечну трасу.
Тому й сьогодні, попри все,
Ми знов до Вас, а не у касу
Любов із ніжністю несем.
І щастя зичимо, й здоров’я.
І хай Вас тішать залюбки
Весняне Ваше Придніпров’я
І любі серцю Позняки.
12 березня 2007 року

Дитя війни
На 70 літ колеги Валентина Уланова

Це природно – радіти квітучій весні.
Це чудово – знов травень квітучий зустріти.
... А якою буває весна на війні,
Коли батька не можуть діждатися діти?
Вам судилось зустріти ту ранню весну,
Ту сувору весну Сорок другого року,
Коли вражий бліцкриг назавжди захлинувсь
І на батька прийшла із Неви похоронка.
Як це можна збагнути в п’яточок років,
Що він більше не зайде до рідної хати?
Переможну весну принесуть ластівки
І салюти воєнні у тім Сорок п’ятім.
В травні знов спалахне першоцвітом життя,
Бо воно, попри біди, воістину вічне!
... Як бува: ще рік-два, як птахи, пролетять
І вже будете старші за батька утричі!
Чашу долі судилося випить сповна.
І за батька й за себе доводиться жити.
Знов надворі травнево буяє весна
І прямує спекотна до щедрого літа.
Дай Вам боже і щастя, й здоров’я, й тепла,
Добрих друзів, весняної радості в хату.
Сімдесят – це солідний життєвий Монблан.
Зичу щиро і ста Еверест подолати!
29 травня 2007 року

Вам тільки Тридцять!
Диптих колезі-імениннику Юрію Галаєвському

І
Не судіте – навчали нас мудрі – й судимі не будете!
Воно, може, і так, тільки мудрість ота – не для нас.
Бо такими життя переповнене буднями,
Що без суду ні кроку не зробиш якраз.
Не позаздрити – щастя на долю Вам випало:
Феєрверки листів, бо ображених тьма!
На деревах – бруньок оксамитові віхоли,
А Вам часу поглянути вгору нема!
Ото тільки й побачимось, що на нарадах десь,
Та ще, може, на пленумі суду. І все.
Тому, Юрій Васильович, дружня порада Вам:
Хоч у день у іменин, а спинитись є сенс.
Ви такий молодий – озирніться доокола:
Окрім третього поверху, є ще і наш...
Поділіться листами й думками високими:
Прес-реліз спечемо – сайти вибухнуть аж!
А сьогодні шлемо ми одну інформацію:
В Галаєвського – гала-прийом на весь день.
Дай Вам боже добра і приємних вакацій вам,
Бо то щастя – стезю торувать для людей!
ІІ
Ми ходимо, Юрію, ходимо
І місця собі не знаходимо:
Це ж треба – у юні літа
Злетіть
Та ще й високо так!
А врешті минеться і це,
Як і Тридцять...
Тож хай у житті Вам
Весь час козириться:
Щоб був на удачу і друзів
Багатим
І будні умів обертати
На свято.
І хоч вона люба – ця клята робота,
Щоб син бачив батька
Не тільки на фото.
Щоб сонцю радів,
Дивним пахощам квітів.
І, словом, по-людськи
Вмів жити й любити!
І хай Ваша думка,
Як день цей,
Іскриться.
Щасливий Ви, Юрію!
Вам – тільки Тридцять!

Стрекотіла про сорок сорока
Іменинниці Едіті Дударевій

Караоке березня. Караоке:
Сніг, як в лютім. Заліг на віти.
На хвості принесла сорока
Щось про сорок. І про Едіту.

Я на кпини підняв сороку:
«Та іди ти, та йди ти, йди ти!»
Сніг відлунював караоке:
Вісімнадцять! Ну, з гаком – Едіті.

Присоромив я тим сороку.
Білобока, кажу, ми квити.
В березні лютого караоке:
Снігу повно. Мов щастя – в Едіти!
6 березня 2006 року

Щоб карась не дрімав
На 60 літ Леоніду Камінському

Є робота, в якій не до віршів і точної рими.
І туман, що й казати – завада, не образ краси.
Але Ви, попри все, ті літа, що вже звуть золотими,
У сьогоднішній день завітать попросіть.
Хай Великою Вискою сонце, як золото, котиться,
До Сніжного заверне, а звідти притьмом і до нас.
Закигичуть літа, як польотом натруджена горлиця,
А Ви їм відкажіть: ще підводити риску не час!
Ще ж роботи у Вас – терикони, монблани нескорені.
І копати так глибоко треба, як в шахті колись.
Від «Зорі» і «Ударника» під донецькими зорями
Ваші серце й душа до людей назавжди приросли!
Щоб карась не дрімав в коридорах чиновницьких
І ніколи доріг до нужденних людей не забув,
Консультуйте, колего! І хай Вам здоровиться!
А Різдво Богородиці щастям прикрасить судьбу!
21 вересня 2006 року

Діло святе – захищати людей
Земляку-запоріжцю Валерію Терцю

Що рідне – те в пам’яті. А найрідніше –
У серці навік, непідвладне рокам.
Десь любе до болю твоє Запоріжжя
У гості до себе – додому – чека.

Матусі вклонитись. Сестричку обняти.
І рідними далями йти, скільки сил.
Роки – вартові – стали в Долі на чатах,
Щоб зичити щедро – з води і роси!

Здійма рученята до сонця онука.
Карино, до щастя ще йти та іти.
Які ж волохаті дідуневі руки,
Тому стільки в них і тепла, й доброти.

І що не кажіть: добрий ангел – дружина.
Як добре, Тамаро, що я тебе стрів!
Оце воно – щастя, коли у родині
І серце, і душу ти можеш зігріть.

Спасибі життю за непросту дорогу.
За діло святе – захищати людей.
Стою на землі і завдячую Богу
За кожен по вінця наповнений день!
10 грудня 2006 року

Таємниче ім’я
Іменинниці Інні Богачовій

«О люба Інно!» – так поет
Ім’я співоче обезсмертив.
На чому сходяться експерти:
Є в цьому імені секрет.
Його пізнали латиняни,
Бо їхнє «inno» – це пливти.
Щоб суть секрету осягти,
Здолати треба океани!
Нам в чомусь легше і простіше:
За океан пливти не слід,
Бо поруч ти – найчарівніша
Загадка-квітка на землі.
Пливем на хвилях мрій невпинних
І твердим: «Люба Інно – ти!»
Секрет принад не осягти
І геніальному Тичині...
Тому квітуй на заздрість всім,
Будь і щаслива, і здорова.
А таємниця вся у тім,
Що ти є Інна. Богачова!
3 жовтня 2006 року

Злітаються в гості літа
На 55 літ барду і колезі Івану Шишці

Це, може, й раптово. А, може, й не так:
Як сніг із узвишшя – на світ, що довкола,
Злетілись у гості до тебе літа,
Усілись, як друзі і рідні, до столу.

В життєвім щоденнику – книзі надій –
Сьогодні у тебе найкращі ужинки!
Тож маєш нагоду, Іване, радіть:
Одні лиш П’ятірки в графі, де оцінки...

І встиглось чимало. І серця тепло,
Кого б де не стрів, щиро й щедро зігріло.
Тому не біда, що козацьке чоло,
Як борозни, глибоко зморшки укрили.

То – дума твоя і зажура-печаль,
Бо світом нелегко ти йшов, що й казати...
Тепер уже дід: маєш двійко внучат.
Є стріти кого. І кого є чекати.
Тому і кажу – все вдалося на П’ять!
Дай бог тобі щастя! Зі щастям і пісню!
А ми вже зумієм тебе привітать,
Як тільки покличеш – і в сто, і опісля!
20 січня 2006 року

Навчіть, Кузьмичу, як спекатись старості?
Диптих на 66 літ колеги Степана Ткаченка
І
Повертали птахи із далекого вирію.
Чи то, може, роки познімались увись...
Наділив Вас Господь сильним духом і вірою,
Щоб ніяким вітрам не вклонялися Ви.
Горда вдача у Вас – то від батька і неньки.
А що мудрий козак – то таки так і є!
Та ще будьте міцним, як залізні обценьки,
Щоб упорати діло почате своє.
Ваш гербарій із фото – скарби незнищенні.
Лабіринти подій поховалися в них.
Кожна мить таїну відкрива достеменно,
Як для нас відриваєтесь Ви щовесни.
Дай Вам боже добра і пташиного гамору.
Хай Вам стелиться стежка життя із краси.
І хай Шишка втіша Вас пісенними гамами.
І хай буде всього Вам – з води і роси!
Хай Ваш квітень цвіте. І хай небо не хмариться.
А роки, як птахи, – їм летіти завжди!
Ви навчіть, Кузьмичу, як так спекатись старості,
Щоб і втоми не знать і щоб буть молодим?
Гей, земляче, козацька натура – аж світиться.
Запорозьку в Вас кісточку видно в усім.
Є Тринадцяте квітня – чарівного місяця.
То ж пребудьте Ви в нім, повний щастя і сил!

ІІ
Круті життєві піраміди.
І кожен день –
підйом на пік.
Я, Кузьмичу, Вам
як сусіду
Кажу:
«Блажен єсть чоловік,
Що зело мудр,
дав дітям раду,
Устиг при цьому побувать
як депутат – в Верховній Раді
Й п’ятами звідти накивать,
Щоб Омбудсмана стать вустами,
Іти у сонці і теплі
зі словом рідним –
твердо й прямо –
По весняній, як цвіт, землі.
А ми до Вас у гості прийдем.
І будем зичити повік,
Щоб у життєвій піраміді
Вам брать щодень
все вищий пік!
13 квітня 2006 року

Отака історія
На 75-річчя Ірини Таргулової

Отака вона, бачте, Історія:
Поєднались на Вашім віку
І спекотна морська Євпаторія,
І суворий далекий Іркутськ.
Хіба долю у слові вмістити
І такі, як у Вас, віражі?
У господі – усміхнені квіти,
Закодовані знаки душі.
Хай гикнеться Одесі розкішній
І замріється Ялта в теплі.
Ви для них – учениця колишня.
І назавжди – повпред на Землі.
Простяглися дороги безкраї,
Де Усть-Кут і Черемхово, глянь!
Те, що в серці, нехай зігріває,
Те, що в пам’яті, хай звеселя.
О, життя – на безмежних просторах.
Це не те, що заскніти в хліву:
Пані слідча і помпрокурора
Та ще й сам прокурор в ГПУ.
Знають Вашу натуру гарячу
Головаті, Онопенки і Піскуни.
Дай Вам Боже здоров’я й удачі,
Щоб торгівлю людьми припинить!
І дитячих навчить Омбудсманів
Ювенальним секретам сповна.
Як це звично – Таргулова й ранок.
Як це добре, що Ви є у нас!
15 березня 2006 року

Дай Вам Боже все встигнуть на світі!
Помічнику Омбудсмана Олені Шкурупій

Не Далі ми, звичайно, і не Піросмані:
А тому наш портрет з Вас – із сотнями вад...
Якщо жити комусь довелось на вулкані,
Це, Олено Іванівно, бачиться, Вам!
І хто вигадав кляті оті телефони –
Міжміський, а тим більш – міжнародний зв’язок,
Коли світ весь безмежний – в твоїх двох долонях
І буквально миттєвий на пошуки строк?!
Це Дейнека лиш бачить, та свідки ще зорі,
Скільки випало Вам перевергать проблем!
Кажуть ще: цьогорік Ви були на Босфорі,
І що Вас ледь не вкрали в турецький гарем...
Та, як бачимо, врешті усе уладналось,
Бо збагнув навіть сам Сулейман Демірель,
Коли десь щось не так в цілім світові сталось,
З Карпачовою нас навіть біс не бере!
Тож піднімемо тост за щасливі лиш миті,
Коли рифи й вулкани вдалось обійти:
Хай Вам вистачить сил все устигнуть на світі
І на радість усім, як сьогодні, цвісти!
5 вересня 2006 року

Роздум про дорогу
Колезі Анатолію Задворному

Не заперечить це ніхто
Та і оскаржувать хто буде:
Ви невловимий, як фантом
І в день народження, і в будень...
Ми щедрували цілий день
У понеділок під дверима:
Ні Хоролець нема ніде,
Ні Вас – фантоми невловимі.
Та відшукавсь, нарешті, слід,
Хоч і нелегко це, їй-право,
Бо з нас не кожен – слідопит,
Тим більш – в «майонтках» аж Варшави.
Що Вам сказати в добрий час?
Що ми Вас любим – аксіома.
Що добрий вчитель Ви для нас –
Про це і в Польщі вже відомо.
Що ми шануємо сліди,
Які лишили по собі Ви
І в дні торжеств, і в дні біди,
У звичні дні, й дні особливі.
Про це повіда сивина.
А ще – з Афгану побратими.
Скажу я так: надійно нам,
Коли Ви поруч і вловимий.
Дай Бог здоров’я для звитяг.
Ви довели, що щастя в того,
Хто не ховався за життя,
А йшов і прагнув лиш дороги!
2 жовтня 2006 року

Ви ще не потрібен у штаті на небі
Господарнику Володимиру Писаренку

Кому дати витримку, Бог добре знав,
Хоча й поскупився – на кабінетика...
Хто ближчий до самих, той має сповна:
Нічого не вдієш – така діалектика!
О, скільки раз клятий він – той кабінет!?
Як гирі – погони на господарнику.
Хто знає потреб незбагненний секрет,
Той запитам може вгодити начальника!
А нам же дістався начальник-вогонь:
Не дай бог де схибиш – про що ми балакаєм?!
А вже як натрапиш на вдячність його,
Дорожче за орден оте – «Я Вам дякую!»
То скільки ж це випало чуба скубти,
Якщо сяє щедро сократівська лисина?
Але все зумів – і дістати, й знайти,
Долаючи рифи фінансово-кризові.
Нам затишно з Вами – дай Боже сто літ!
Хай буде душі Вашій радісно з того,
Що Ви всім потрібен на грішній Землі
І ще не потрібен у штаті у Бога.
Ой, що ж там на поверсі другім гримить?
Тримайтеся, Павлович, що тут поробиш!?
Вітаємо щиро у сонячну мить:
Дав Бог ювілей щонайвищої проби!
2 квітня 2006 року

До зими ще іти та іти
Колезі-імениннику Михайлу Дворнікову

Михайло Васильович, осінь глибока,
Господи, йде і у нас не пита!
Вість принесла на хвості нам сорока –
Про ювілейні солідні літа!..
Праведний Боже, оце так ужинок:
Хто б міг повірить, що Вам Шістдесят?!
Та ми пам’ятаємо: наш іменинник
Із «Точмеханіки» вийшов на старт.
Ну й «Стальконструкції» гарт не на марне:
Врешті козак, як та сталь, і міцний!
Дай Бог Вам щастя, як осінь ця, гарне!
Все, що вдалось, дозріва восени!
Креслила доля життєву дорогу
Впевненим рухом руки кресляра.
Внука діждався. І дякувать Богу,
Є з ким піднять за здоров’я сто грам!
Хай буде радість на Вашому святі:
В доброму гурті приємно й гостить.
Осінь – нівроку: красива й багата.
І до зими ще іти та іти!
Теплих Вам спогадів, щедрого столу.
Хай там які ювілеї не йдуть,
Не розгубити ніде і ніколи
Молодість духу і тіла могуть!
15 листопада 2006 року

Ви більше поет, аніж технік
Колезі-комп’ютернику Миколі Борщу

Макітри тріщать, бо не все розумієм:
За паспортом, наче ж, учора вродивсь...
То ж, як Первозванний, мав зватись Андрієм.
А він в день наступний святкує завжди.
Іще ж майже тиждень, як буде Миколи...
Шаленого ребуса втнули батьки.
Напевно, його не розв’яжем ніколи,
Та віримо кадрам і йдем на святки.
Бо маємо, справді, чудову нагоду,
На потім закинувши справи усі,
І навіть начхавши гуртом на погоду,
Прийти, щоби мовить: «З води і роси!»
Хай доля до Вас буде щедрою, друже,
Як сайт наш, в розробці хай буде всякчас.
«Борщу навіть гори під силу подужать!» –
Казав академік Глушков так про Вас.
Ми віримо геніям – нащо їм брехні?!
Вклоняємось Вам за усе, що вдалось.
Ви все-таки більше поет, аніж технік,
Коли так до слова чутливий зело!
Спасибі Вам, друже, і дай Бог здоров’я!
Що чарка не п’ється – то теж не біда.
Нехай Вам віддячує Доля любов’ю
За все, що Ви іншим зуміли віддать!
14 грудня 2006 року

Літописцю – майстра знак
Заслуженому журналісту України
Світлані Макаренко

Світлано Павлівно, світає:
Проклюнувсь день – вставати час!
«Вечірній вісник» вже чекає –
Чекає Україна Вас!
Жде машинерія чимала:
До Вас в ефір з усіх усюд
Артерії – інформканали
Про те, чим жив сьогодні люд.
Десь Дніпрогес на Запоріжжі
Новий мільйон дав кіловат...
І огірками щедрий Ніжин
Вгостить готовий всіх підряд.
Десь ремонтує Миколаїв
Морські ковчеги-кораблі.
А у Карпатах скрипка грає
І душу кличе у політ.
Про все негайно, миттю треба:
Малюк вродивсь... Дозрів овес...
В «Оперативний пост» – до тебе.
Або ж – до «Хронік МВС»...
Хіба те можна умістити
В рядок римований тісний,
Як за зимою бігло літо,
Опісля – знову сніговій?..
О бочка часу, що без днища!
І як встигалось все – хто зна?
А на летючках так періщать –
Аж до ЦК іде луна!
Та де вони – ті лиходії?
Були і щезли – як туман.
Бо хто робити вміє діло,
Той завжди ціниться всіма!
Дай Бог такої передачі,
Що всіх збере в урочий час
І буде одкровення наче!
Це я – про «Зустрічі для вас».
Вже перший випуск – чи ж не дивно! –
Таки був вартий творчих мук,
Бо Президентом України
З того ефіру став Кравчук!
Щоправда, той герой належно
Не зміг подію оцінить.
А то б – скажу я обережно –
Давно б обмили ми цю мить.
Ну, що ж, нехай пізніш, а сталось,
Як і годиться, мовим так:
Героям – бронза й п’єдестали,
А літописцю – майстра знак!
В цей день Бобровиця всміхнулась,
Чернігів радо засіяв.
В них мила юність відгукнулась –
Ефірна молодість твоя!
О незбагненне – диво дивне:
Магічна тиша. Мікрофон.
І ти чаклуєш без упину,
Себе забувши, втому й сон...
А магія та зветься «Рада».
А спробуй дати раду їй
Під депутатську канонаду
І депутатський мордобій!
Та треба мудро все вчинити
І показати до ладу,
Що демократії ми діти
У всього світу на виду!
Звичайно, можемо і в пику,
Але то крайній аргумент.
Зате в нас – коаліційний спікер.
І є Прем’єр. І Президент.
І нас зібралося чимало:
Чотири сотні й п’ятдесят.
Ви покажіть нас і у залі,
І в кулуарах акурат.
Бо ми – народні, ми обрані,
Недоторканні – це святе.
І ми Макаренко Світлані
Лише підзвітні, як на те.
Ми їй і друзі, й опоненти.
Живем без сварки, як сім’я.
Її хотіли в Президенти,
Вона ж не хоче – ну, ніяк!
Тому ми всі зійшлись в одному:
Вона в ефірі – Президент.
Господар справжній в тому домі,
Де над усе лиш аргумент.
Бо хай ми тричі всенародні,
Умить і сон геть пропаде,
Коли Макаренко не згодна,
Як за столом розмова йде.
Тоді від Сяну і до Дону
Не жди від виборців добра.
Тоді уже не до законів –
Універсалу будеш рад!..
Хай обминуть нас ці напасті!
Сьогодні привід добрий є
Бажати успіхів і щастя.
І ймення славити твоє.
Світлано Павлівно, світає!
О Боже милий, день вже щез!
Хай буде так, як забажаєш,
Захочеш ще – хай буде ще!
24 серпня 2006 року

Сердечні слова – із любові
Колезі Надії Абрамович

Зранку сивий-сивезний туман.
І не грішно в цю пору казкову
Закрутить з листопадом роман
І зізнатись зустрічним в любові!
Я простую за квітами вслід.
Добрий знак: за уквітчаним рястом
Десь вродило життя на землі,
Як магнітом, притягує щастя!
Ми з туману і прямо до Вас,
Повні вражень і повні замрії,
Бо на світі казкові дива
Тільки в день Абрамович Надії!
Хай Вас доля між люди веде
Й буде щедра на щастя й здоров’я!
Із туману проклюнувся день,
А сердечні слова – із любові.
26 листопада 2006 року

Ви устигли в останній вагон
Колезі Ларисі Зборщик

Обезлюднів донецький перон,
Де завжди зазвичай тьма народу.
Ви устигли в останній вагон,
Коли потяг набрав уже ходу.
Фігурально про це я кажу,
Бо непросто у зрілому віці
Перейти раптом звичну межу
Й одчайдушно осісти в столиці!
Все минає, і безлад мине,
Як говорять із досвідом люди.
Хай Вам сниться, Ларисо, Донецьк
І затишно у Києві буде!
16 жовтня 2006 року

Треба вчасно народитися
Представникові Омбудсмана в парламенті України
Костянтинові Охріменку

Як сонця, радості – по вінця.
Хоч і морозну Бог дав днину,
Ми несемо до Вас гостинці,
Що із сердець пульсують нині...
Ну і везучий же Ви, дійсно:
Батьки явили в світ – з талантом:
У день захисника Вітчизни
І день народження Гаранта.
Що тут промовити – в десятку!
Хай буде щастя Вам. Крім того,
В Верховній Раді ще б порядку,
Бо щезне в темряві, їй-богу!
А як тоді писать закони?
Від кого нам контроль чинити?
Невже іти під «Регіони»
Нам – незалежним сучим дітям?!
Таке життя. Дай Боже сили
Навести лад у власній хаті.
Щоб Вам стабільно все служило,
Бо Ви – константний. Так тримати!
23 лютого 2007 року

Щоб зійшлися дебіт із кредитом
Головному бухгалтеру Ларисі Красновій

Пані Ларисо, хлюпочеться літо
В червні червленому на віражі.
Сонцем ціловані, пахнуть так квіти.
Сонячне слово – як промінь душі.
Щось є знаменне у тому, як бачу,
Що Ви червнево по світу йдете:
Бог дарував Вам, як сонце, удачу,
Лагідну душу і діло святе.
Спробуйте дебіт із кредитом звести,
Щоб в результаті був, звісно, баланс.
Ну і, звичайно, є справою честі:
Двічі на місяць побалувать нас!
Щоб ми відчули, що теж чогось варті
І Омбудсману потрібні таки.
Це, як Ви знаєте, зовсім не жарти,
Як у начальниках ходять жінки!..
Тож дай Господь Вам здоров’я і сили
Нині і прісно, на все житіє.
Й те, що в молитвах Ви в нього просили,
Хай Вам Бог щедро, як Ви нам, дає.
22 червня 2007 року

Живим – живе, щоб жити
Колезі-імениннику Леоніду Лісовському
після похорону колеги Івана Корчистого

Так випадає у житті –
Сумне і радісне йдуть поруч:
День іменин стрівсь у путі,
Коли усіх зібрало горе.
Та що поробиш – це життя.
І день останній не сплануєш.
Роки до вирію летять
І долю хрестиком гаптують...
Все поруч – радісне й сумне.
Але живим – живе, щоб жити.
Кажу: лихе хай Вас мине!
Дай Боже щастю порадіти!
Сьогодні стільки сонця знов.
Тепло – із кожного обличчя.
Ваш день народження пройшов,
А знов і знов до себе кличе.
Прийшли і ми в урочий час.
Віншуєм словом і серцями.
Повірте, ми шануєм Вас,
Тому так сонячно нам з Вами!
20 вересня 2006 року

Всього Вам удосталь!
Колезі і ювіляру Сергію Кудруку

Не дуже в житті я зважав на табу,
Бо надто п’янила свобода без краю.
Тому, може, й маю, як зебру, судьбу...
Тому, мабуть, досі спокою не маю.

Все щось випадало у світі не так:
Коли всі хапали за крила жар-птицю,
Її відпускав я до неба злітать,
З висот на суєтне життя подивиться.

Ніщо не спиняло на світі мене.
І хай на останку своєї дороги
Збагнув я: жар-птиця небес не сягне,
Бо ключ від небес, як і долі, – у Бога!

Та я не шкодую, що прагнув висот.
Усім, крім свободи, пожертвувать здатен.
Мене, як і Вас, наш великий народ
Навчив і свободи і вміння літати.

Неволя – в’язниця. Не дай Бог її!
Все решта досяжне, щоб жити і жити.
Співає душа, мов у ній солов’ї,
Про Ваші святки – десь на маківку літа...

Стрічать ювілеї настала пора.
У серпні, коли Шістдесят прийдуть в гості,
Хай буде врожайно від друзів і справ.
Щоб сил і бажань, і всього було вдосталь.
10 серпня. 2006 року

Що вдалося – для людей
Колезі Василю Терещуку

Отак і грудень на поріг.
Отак і снігу діждемося...
І так пасує цій порі
Терещуковий цвіт волосся!
Василь Васильович, Ваш день.
І не біда – відкрили зиму.
Бо що вдалося для людей,
Те і до заліку ітиме.
А Вам чимало на віку
Вдалося справ перелопатить:
Найперше – юні вожаку.
Ну і звичайно – депутату.
Тепер єднає доля тут
Нас – в оселі Омбудсмана.
Тож хай на справу цю святу
У Вас душі і сили стане.
Ваш день нове нам відкрива,
І він такий, як Ви, по суті.
Нехай затишно буде Вам
У нашім гурті – дружнім гурті.
1 грудня 2006 року

І сягайте вершин!
Скелелазу і голові Рахункової палати
Валентину Симоненку

Навіть Спікер лишає пенати,
Як є привід серйозний, як-от:
10 літ Рахунковій палаті.
«Тільки – за!» – на це скаже народ.
І ми згодні з народом, їй-право,
Бо й самі, попри складність проблем,
Полишаєм нагальні всі справи
І до Вас радо в гості ідем.
Вибачайте – з другого заходу,
Бо не втислись в сценарій святок...
Але ми, як повпреди народу,
Маєм дещо вручить, крім квіток,
Крім високих відзнак Омбудсмана,
Що самі по собі у ціні,
Маєм серце вручить наостанок
Одностайно, повірте, мені!
Зарахуйте в єдиний реєстр,
Бо в державі, як ви, тільки ми...
Десять літ буде нам через весну:
Зачекати лишається мить.
І тоді ми зустрінемось знову.
А сьогодні – віншуємо Вас!
Будьте нам Ви щасливі й здорові!
І сягайте вершин – в добрий час!
22 вересня 2006 року

Ностальгия по горам и морю
На 70-летие коллеги Алексея Орловского

Суетная жизнь в нас. Но не всё в ней всуе.
И сентябрь прорвало дождиком с небес.
Хочешь я, дружище, горы нарисую
И как плещут волны, расскажу тебе?

Это ностальгия по горам и морю.
Там взлетают чайки в голубую высь.
Да, надёжней суша – с этим не поспоришь,
Только жизнь без моря – разве это жизнь?

Бьют о скалы волны – разгулялись ветры.
И тревожно птицы оглашают даль.
Кто стихию может удержать на свете?
И кому под силу удержать года?

Как они несутся, весело мелькая,
Словно волны моря, под ветров напев...
Ты не понаслышке это, друг мой, знаешь,
Семь десятков (шутка ль?!) разменять успев.

Мы с тобой по жизни – вечные матросы.
Как бы не штормило, порт приписки – Крым.
Кто в Крыму родился, тот его не бросит,
Ну а кто уедет, вечно бредит им!

Иногда до боли сердце затоскует.
А что делать с сердцем, знаешь, верно, сам...
Суетная жизнь в нас. Но не всё в ней всуе.
Передай привет мой морю и горам!
4 сентября 2006 года

Ода судмедэксперту и артисту
На 60-летие коллеги Валерия Селина

Как душою велено,
Каждым сердца атомом
Поздравляем Селина
С юбилейной датою!

Эдаким гусаром Вы,
Теша нас репризами,
И насанитарили,
И наэкспертизили!..

Меж делами срочными
Вы – примерный папочка:
Горд двумя сыночками,
И дочуркой-лапочкой.

Ото всех ужастиков,
Дней, что вечно с бедами,
Выручает Настенька,
Внучка – счастье дедово!

Будь же полон песнями,
Выдумкой, веселием.
Коротко, без лести мы
Скажем: «Любим Селина!»
19 февраля 2007 года

Счастья Вам и добра!
Коллеге Татьяне Шигориной

Повторять я не устану:
Как бы ни был труден путь,
Но с Шигориной Татьяной
Можно горы все свернуть!

Это что за наказанье:
СМИ печатных – пруд пруди!
Но с Шигориной Татьяной
Каждый нынче эрудит.

На страницу только глянет –
И на мушке Омбудсмен...
Глаз Шигориной Татьяны,
Как у медиков рентген.

А веселья час настанет –
Все построит и – вперёд!
У Шигориной Татьяны
В общем дел невпроворот.

И я мудрствовать не стану:
Пожелать пришла пора
Вам, Шигорина Татьяна,
Только счастья и добра!
27 января 2007 года

На год длиннее жизни нить
Коллеге Светлане Наводкиной

И жизни нить длиною в год...
И Ваш сентябрь... И мы всё те же...
Но только видимся всё реже:

Наверно, дел невпроворот.
Всё, впрочем, можно объяснить,
Но разве, чтобы оправдаться...
Сегодня повод для оваций:
На год длиннее жизни нить!

Я знаю: хрупко всё на свете,
И жизни каждый миг - в цене.
Сегодня пусть поможет мне

Сказать о главном стиль сонета:
Прекрасней Вас, Светлана, нет,
Поверьте Вашему поэту!
12 сентября 2006 года

Ты выбрал своё
Коллеге-телевизионщику Сергею Витушкину

То, что выбрал в судьбе, кто-то может оспорить.
Только выбор всегда остаётся твоим.
Где-то плещет волна и качает на синем просторе
Твой зелёный фрегат под названием Крым.

Там привольно душе и намного уютней.
А столица – и здесь, и, конечно же, там.
И работа, кажись, не разнится по сути.
Но ты выбрал своё. Значит – надобно так!

И дай Бог тебе сил всё успеть в нашей буче:
Чтобы в нужный момент щёлкнул твой аппарат.
Говорят: где нас нет, там, пожалуй, получше.
Или: там хорошо, где нас нет, говорят...

Да успеется, брат, и до Крыма доехать,
Лишь бы был ты здоров да удачлив в судьбе.
Пожелаем тебе непременно успехов
И надёжных друзей пожелаем тебе!

Чтобы всё одолев – суету и лишенья, –
Как награду за то, что был верен мечте,
Ты нашёл свой фрегат и поплыл без сомненья
К берегам и портам – куда сам захотел!
13 ноября 2006 года

Замість епілогу

Роздум про ріку Часу

Неспинна й на хвилечку Часу ріка.
Їй-право, які парадокси природи:
Чим більше із неї років витіка,
Тим глибша вона й повноводна.
Вмістила бездонна – й минуле, й цю мить.
Така невблаганна – проситись намарне:
Готова у хвилях своїх утопить
І справді велике, і нице, й бездарне.
То що ж це виходить: резону нема
Творити нове і долати вершини?
А так собі йти – в череді з усіма –
Аж поки Часу течія не поглине...
Та в тім-то і справа: хто творить – живе.
Містки для прийдешніх – оте, що вдалося.
А Часу ріка повноводно пливе
Над тим, що збулося, над тим, що збулося.
Чого ж не було, що про те говорить?
Чого не існує, хіба те поглинеш?
Життя наше справді – малесенька мить,
А Часу ріка тими митями плине.
Хай повниться ними неспинна ріка.
І щастя – хоч трішки – хай буде в тих митях.
Чим більше років в річку Часу стіка,
Тим дужче на світі нам хочеться жити.
Бо як те лишити, що в серці навік?
Без того, що рідне, прожити не можна.
На світі одна з невпокорених рік –
Це Часу ріка, що владує над кожним.
І то не біда, що й тебе, і мене,
І справи, і плани, і мрії поглине.
Та вірю прийдешнім лишить головне –
Як часточку кожного з нас – Україну.

Бажання

Я більше не хочу на світі нічого,
Щоб тільки моя не кінчалась дорога,
Щоб тільки мої не печалились діти,
Щоб іншу я жінку не міг полюбити,
Щоб стрічні в дорозі мені посміхались,
Щоб кожному щастя, хоч трішки, дісталось.
Як сонця, що вдосталь для кожного завжди,
Хай буде удосталь любові і правди.
Замру молитовно: Всевишній, спаси нас!
Спаси моїх діток! Спаси Україну!

Книга в авторській редакції видрукувана МПП “ІПО”
99011, місто Севастополь, вулиця Руднєва, 31.