Олександр Павлович Кулик - обдарований український прозаїк. Він належить до покоління письменників, що входило в літературу на початку вісімдесятих років. Народився 4 червня 1952 року в селі Хрестівка Чаплинського району Херсонської області в сім'ї сільського вчителя. Таврійська земля, розлогі степи, чудові, закохані в свою хліборобську працю люди були тим дивосвітом, у якому він формувався як літератор.
Іще в шкільні роки почав писати вірші, навчаючись у видатних ліриків - В. Сосюри. С. Єсеніна. Після закінчення середньої школи вступив до Сімферопольського державного університету, історичний факультет якого закінчив 1973 року. Закінчивши університет, О. Кулик працює вихователем професійно-технічного училища, служить в армії. Після демобілізації повертається до Криму. Деякий час був заступником головного редактора видавництва "Таврія". Нині він - головний редактор всеукраїнської громадсько-політичної і літературної газети "Кримська світлиця" - першого українського часопису в автономній Республіці Крим. Він же й голова Всекримського Товариства "Просвіта" імені Т. Г. Шевченка.
1983 року у видавництві "Таврія" з'явилася перша збірка О. Кулика "Залітки", до якої увійшли три повісті - "Лютневі "вікна", "Біля моря", "Марафон", низка оповідань та новел.
Провідною темою молодого прозаїка є тема села. Його хвилюють проблеми занепаду села як по лінії економічній, так і духовній. Причину цього він вбачає в нав'язуванні зверху позбавлених глузду настанов, планів, що сковували творчу ініціативу людей. Письменник гірко реагує на морально-етичні деформації. Його хвилює те, що люди тікають із села в міста, як риба з драного ятера. Кращим твором книжки є повість "Лютневі "вікна", у якій автор показав уміння живописати словом, створювати індивідуалізовані образи-персонажі, характери.
Багатьма гранями до повісті "Лютневі "вікна" наближається повість "Відкритий урок", заголовок якої став назвою наступної збірки письменника, опублікованої також у видавництві "Таврія" 1987 р. Автор продовжує осмислювати кризові явища в житті села. Провідною сюжетною лінією твору є життя школи. Але вона виступає в переплетенні з сюжетними розгалуженнями, підказаними живою реальністю сучасного села. О. Кулик в розробці кризових явищ іде в одному руслі з тенденціями сільської прози того часу. В порівнянні з повістю "Лютневі "вікна" повість "Відкритий урок" є твором мистецьки вивершенішим. Вражають пластичністю картини, виписані з участю яскравої поетичної уяви автора. Спостерігається поглиблення психологізму та ліричної стихії.
У селі є влада, колгосп. А школа опинилася в стані крайньої занедбаності. Приміщення майже столітньої давності. В класах попровалювалася підлога. У дирекції вічні проблеми: де взяти пальне? На рівні бідності і примітивізму обладнані кабінети. У самому колективі не раз бере гору дух заздрощів, підсиджування, що так згубно діє на молодого ініціативного, енергійного, обдарованого педагога Антона Павловича. Його мало не вижили зі школи.
Проблеми життя школи, педагогіки, виховання молодого покоління розробляється і в повісті "Сезон дощів і сподівань" (1990). Заголовок твору став назвою наступної збірки О. Кулика, Яка вийшла 1990 року у київському видавництві "Молодь". Впадає в око збагачення художньої палітри письменника іскристим гумором. В повісті виразно змальований образ педагога, майстра спорту Олександра Івановича, якому судилося працювати вихователем у профтехучилищі і довелося мати справу з такими учнями, які не тільки порушують дисципліну, не вчаться, а й вдаються до фінки.
У творчому доробкові О. Кулика більше тридцяти оповідань, новел, у яких відтворюються образи наших сучасників, носіїв моральної цнотливості, доброти, порядності, вірності в коханні і дружбі. Вони закохані в свій чудовий край - Крим, овіяний свіжістю неповторних у своїй красі гір, морських просторів, пахощами степового різнотрав'я. Привабливою рисою оповідань, новел є теплий ліризм.
О. Кулик останнім часом багато уваги приділяє публіцистиці. З-під його пера на сторінках "Кримської світлиці" з'явилося кілька десятків оригінальних, виписаних на високому професіональному рівні статей, у яких розробляються гострі політичні, культурологічні, морально-етичні проблеми. І в публіцистиці він залишається справжнім письменником. Особливо вражають статті пристрасністю розвінчання ідейних супротивників. При цьому автор ніколи не збивається на грубість тону, вживання лайливої лексики, що нерідко доводиться зустрічати у працях небезталанних журналістів. Блискуче він уміє полемізувати з своїми опонентами, дотримуючись чіткості та визначеності позиції, домагаючись аргументованості відстоюваної думки шляхом використання життєвих фактів та вмілого підкорення своїй меті різноманітних культурологічних джерел, влучних виразів, афоризмів.
Письменник поставив своє слово на утвердження, розвитку державності України, розквіту її мови, культури, збагачення національної свідомості нашого народу, гармонізації взаємовідносин людей різних національностей, що живуть у Криму.
На робочому столі митця - завершений рукопис роману "Південна зона", у якому порушуються гострі проблеми сьогодення.
З 1988 року Олександр Кулик - член Національної Спілки письменників України.
 

АКАЦІЯ

Найвище й найстаріше дерево нашого села - корчакувата акація що біля водокачки. Міцний кривий стовбур, порізаний глибокими зморшками, мов велетенськими шрамами, важко підводиться з землі і десь приблизно на третьому метрі, стрункішає, аж злітає, завершуючись розлогими гілками.
Найкраще акації весною. Мов літня жінка, котрій у пісню вплелася журлива нитка спогаду про цнотливе дівоцтво, вдягається вона в чисте плаття з духмяної кашки. Саме ця кашка, власниця тривкого паморочного духу, медвяним щемом сповнює навесні дівочі сни і мрії.
Та не одні юнки прибігають до дерева за квітом. Приходять навесні до акації й літні жінки, молодиці, бабусі, щоб набрати білого цвіту, з якого по-народному в селі виготовляють різні настої та відварки. Кажуть, що саме ця кашка, настояна на чебреці, - прекрасний бальзам від багатьох хвороб. Кажуть...
Спекотного літа марніє деревина. Стоїть стомлена, припорошена білою пилюкою. Влітку про акацію люди забувають. Одні горобці скачуть-перескакують з гілки на гілку, ніби горласті цигани на ярмарку сперечаються проміж собою.
Пізньої осені та взимку вітер-неборака вигулюється в мокрій кроні дерева. Чорною, опечаленою стоїть акація до першого снігу. І, здається, печаль її перекидається на довгі степові дороги, які вдалині сягають за небокрай, на синюватий шмат поля, залишеного під пар, на булькату й худу корову Онисима Шпака, старого, але кріпкенького ще дідуся, котрий і сам до пуття не знає, коли і де він народився.
Шпакова корова реве голосно і тужливо. Голос її довго витає над розгрузлою землею, доки Онисим не починає трусити в ясла січку. Перехиляючись через паркан, кличу старого. Шпак важненько човгає від корови, діловито сякається, мовляє, витираючи пальці об фуфайку:
- Що, на канікули, Шурко, прибув? Чи мо' дьору дав з бурси?
- Та на канікули, - відповідаю, всміхаючись: дід таким і лишився недовірливим. - Та я до вас, діду, не просто так звертаюся, а по ділу. Шпак недовірливо кліпає оченятами.
- За ділом так не ходять, - відказує швиденько. - З пустими руками, кау, за ділом не ходять. Мо' у вашому городі така мода пішла, а в нас не ходять.
- Та в мене діла того - кіт наплакав, - боюся, щоб старий не пішов до хати. - Хочу у вас оце про акацію спитати. Чия вона?
Онисим по-молодечому хутко повертається в сторону башти, і мені на мить починає здаватися, що він прикидається, набавивши собі років. Може, так йому легше у світі жити - під забралом віку свого солідного. Шпак прокашлюється потім каже:
- Найшов про що питати! Акація зараз нічия, а колись була Тимохина. Вредний був чоловік, ой, вредний.
- Та хіба може вредна людина виростити таке чудове дерево? - навмисне не погоджуюсь, заохочую діда.
- А воно, кау, у світі по-всякому виходить. Хотів Тимоха ще при житті труну для себе вистругати з акації, щоб ото віки в землі нетронутим лежати. Хвараоном захотів стати. Та не підрахував днів своїх до пуття, загинув передчасно від простуди. А люди вже дерево не стали чіпати, не до труни з акації було у війну...
- Де ти там, діду? - долинуло від хати.
Хотілося доповнити старого. Розповісти про терпкий акацієвий дух, від якого щасливішають дівчата, про оперету, де акація в центрі уваги, про галасливих горобців... Та старий вже був далеко; а кричати йому услід мені, молодому, було не з руки.
Тож я повернувся до своєї хати і вже з сіней довго розглядав нашу древню акацію, що ніби велетенське вітрило гойдалося у сірих нитках осіннього дощу.

До змісту книги

Бібліотека "Українського життя в Севастополі"