Орест Корсовецький - поет, публіцист, фольклорист і педагог. "Їй-богу, талановитий!" - так писав Максим Рильський про О. Корсовецкього в одному з листів до редактора журналу "Дніпро" Олександра Підсухи. Народився Орест Іванович 9 серпня 1925 року в селі Клембівці Ямпольського району Вінницької області в учительській родині. Як згадує він, вся його дитяча пам'ять "була перевита піснями". Батько записував народні пісні, часто навіть ночами, граючи на скрипці, співав їх.
На початку війни з гітлерівською Німеччиною батьки вчителювали в Романківській семирічній школі, що на Дніпропетровщині. Як тисячі людей евакуюватись не змогли. Шістнадцятилітній Орест стає членом молодіжної підпільної патріотичної групи селища Романково, бере участь у партизанському русі.
Перші проби пера О. Корсовецького відносяться до 1941 року, коли за наказом командира підпільної групи він написав тексти листівок, вірші про народну боротьбу, а також пісні, що виконувалися на відомі мелодії. На третій день визволення Дніпродзержинська О. Корсовець-кий був уже в лавах нашої армії. З боями пройшов через всю Україну, закінчив війну в Чехословаччині. Демобілізувавшись у 1948 р., вступив на заочний відділ Немирівського педучилища Вінницької області. А через два роки вступив на заочний відділ філологічного факультету (спеціальність - українська мова та література) Вінницького педінсти-туту. Закінчивши вуз, став учителювати. Почав друкуватись в районних газетах. В республіканській пресі, в журналі "Дніпро" виступив уперше 1957 року. Важливу роль у формуванні таланту О. Корсовецького зіграв М. Рильський.
Доля закинула поета на Чукотку, де він прожив 21 рік. Учителював, навчаючи дітей чукчів, евенів, ескімосів. Майже щоліта вербувався робітником експедицій грунтознавців, ботаніків, геологів. 1987 року, ставши пенсіонером, О. Корсовецький повернувся в Крим. Цього ж року вийшла перша збірка його поезій "Над слідом ведмежим намет", яка засвідчила прихід в українську літературу митця з своєрідною манерою, своїм "душевним камертоном": "Все душею беру, на людину учусь". Уже в його першій збірці простежуються найпримітніші риси поетики, зорієнтованої до художньої неповторності. Поет дбає про виразність вірша, настійно шукає нових прийомів, виражально-зображальних засобів, тяжить до мистецького синтетизму, збагачуючи вірш елементами суміжних мистецтв - музики, живопису, театру, хореографії. Ліричний герой О. Корсовецького - романтик, сповнений жаги незвичайного, невтолимо прагне "дивизни чуда". Поет відкриває "чудо романтичне", малюючи крайсвіття - Чукотку. У краю снігів, сурових зим, коли морози "градусники рвуть", а влітку допікають "хуртовини комарів", є багато такого, що викликає радісний подив захоплює красою. Дорогоцінні розсипи краси поет знаходить як у природі, так і в середовищі людей. Пречудесна "дивизна" відкривається йому в душезлитті людей різних національностей, котрих "Чукотка заманила", коли "мова рідна і мова дальня" постають в образі "польових букетів", коли святкує торжество "згоди і ладу серед націй і рас". З справжнім натхненням написані вірші про чукчів - цих дітей тундри - чесних трударів, що "серцем спасибі кажуть".
На далекій Чукотці - в цій стороні моховій, сніговій, поет ні на одну мить не забуває про землю батьків, рідну Україну, яка являється йому в спогадах, в снах. Автор виходить на поетичну розмову з М. Рильським, О. Довженком, О. Підсухою. Йому здається, що ось уже разом з братами співає "мамині, рідні пісні".
У збірці є ряд віршів, у яких відлунює ехо війни з гітлерівськими загарбниками. Виділяється серед них балада героїко-трагедійного змісту "Безсонний трубач", у якій поет по-своєму одкриває романтичні "дивниці", вірші про край героїчної слави - Крим. Окреме місце у творчості О. Корсовецького посіли вірші про трагедію кримських татар. Нові ліричні твори поета сповнені глибоких роздумів, хвилювання про долю суверенної України. Письменник виявив себе талановитим полемістом. Більше дев'яноста публіцистичних статей він присвятив викриттю войовничого великодержавного шовінізму та різномастих ворогів молодої Української держави. Лауреат премії імені Івана Огієнка.
Орест Корсовецький увійшов у літературу і як талановитий публіцист. Його повні пристрасті, емоційного спалаху і глибини думки статті скеровані на утвердження національної ідеї, присвячені різним сторонам відродження української культури. боротьбі за розквіт української мови. Авторське гостре перо розвінчує великодержавницький печерний щовінізм, котрий так шаленіє в Криму. Сотні його статей будуть і далі на духовному озброєнні нашого народу. Орестові Івановичу Корсовецькому 0 поетові, педагогу, просвітителю присуджено премію імені Івана Огієнка.
7-го вересня 2000 року не стало нашого спільника по перу, славної людини, людини принципової, чесної. Гірко думати, що він так і не діждався виходу збірки поезій, книжки публіцистичних праць.
 
 

* * *
В снігах пташина білогруда.
І ні куща, ні деревця!
Майне-мигне секунда чуда -
Нам вихорошує серця.

Весною обрії незгасні,
Гудіння виталих джмелів.
І птичі танці як сучасні -
Все так нас тягне з кукулів!1

Та ще яких нам щастя-долі,
Коли чоломкне добра мить -
І мінерал сяйне на склоні,
І залп рушничний загримить.

Не зануджусь! Цікаво жити!
Бо треба часу для нудьги,
Бо скільки зором охопити -
Секунди чуда навкруги!

* * *
Аж серце з остраху холоне...
Що затріщало?.. Що було?..
А сонце, бистре та червоне,
Зайшло за обрій і зійшло.

Товариш, як Еней, регоче:
Злякав сохатий зліш біди!
А тундра кряче та гелгоче,
Багато гвалту і води.

Встають мої мінералоги,
Злітає сонце вище трав,
І відходились наші ноги,
І хтось Чукотку навіть кляв.

І на озеречко тремтяче
Летить, як хуга, дичина.
А тундра кряче, кряче, кряче,
Гелгоче - пишна, весняна.

* * *
Ранять квіти віхолу червону,
І навіки танк на гору збіг.
Гості, Севастополю, з перону,
З неба, з асфальтованих доріг!
 

Плине синя спека полуднева,
Плине заполонений людьми
Севастополь, повний Кишинева,
Севастополь, повний Костроми.
Клопітно тепер екскурсоводу
Між краси знайти війни печать.
Тільки ветеранам під негоду
Шрами севастопольські болять.
Тільки жалібні, з граніту ткані,
До могил схиляє прапори
Севастополь, повний Юрузані,
Севастополь, повний Бухари.
Тільки де екскурсії від світу -
На сумному мармурі в рядах
Сяють імена за алфавітом
Різьбленими буквами на шлях.
А по далечіням скроні білі,
Ветеранські милиці в кутку,
Пам'ять зарубцьована на тілі,
Пам'ять, кріпша горя на віку.
Сторона моряцька гостям рада,
Зустрічає плавом голосів
Севастополь, повний Ленінграда,
Севастополь, повний Чернівців.

ЧОКРАК
В степу міражі плавляться,
Пашить сухий бур'ян.
В яку дорогу правляться
Гані, Гафур, Асан?
Шляхи травою сховані...
Утоптані стежки...
Відмалку в путь рихтовані
Ступасті парубки.
Відмалечку полюблене,
Втонуло в дикий мак
Село, давно погублене,
Розвалений Чокрак.
Шляхи, давно не торені,
Дідівські, возові...
Прапрадідівські корені
Глибоко в мураві...

Шляхи, давно не ходжені,
В густому полині...
Ідуть не тут народжені
Гафур, Асан, Гані.
На картах не позначене,
Їм кроку набавля
Чокрак, село не бачене -
Свій край, своя земля.
Минають пляжі знадливі,
Де піниться лазур,
До рідного пожадливі
Гані, Асан, Гафур.
Міражі розплавляються,
Ідуть татари, йдуть.
Верта-а-ються! Верта-а-ються!
Легка-хай-буде-пу-у-уть!

ЗАПОВІДЬ ПОХИЛИХ
В. Захарченкові
Ми сиві й горбаті. Ми з наших часів:
Чуток не ставало, хто думати смів.
Нам тільки веліли, нас тільки вели,
Нас кличуть на площі якими були.
Бурхоче держава: нелагода їсть,
Шукає не там замість розуму злість.
Ми нашим просяклі в недугах тяжких -
До гвалту до крику нас треба таких.
Ми в наше застряглі, собі казкарі,
Нещирі, хвалебні, як фільми старі.
Ми нам понад силу, такі не з добра,
Не та наша зміна - новітня пора.
Казки відтручає суття молоде,
Крізь давні тумани свій розум веде.
Та в чому обвиклі, те досі трима:
Ми проти, ми проти з чужого ума.
Нам тільки веліли, нас тільки вели,
І от ми на площі якими були,
Ціпками підперті здіймаємо гам:
Не руште омани: то заповідь вам!

До змісту книги

Бібліотека "Українського життя в Севастополі"