Просвіта Дзвін Севастополя Союз українок ТРЦ Бриз
На першу Галерея Вільна трибуна УКІЦ УГКЦ
Відгуки Бібліотека Пласт Смішного! Лінки

Галина Хмільовська

Галина Хмільовська (Алексєєва Галина Іванівна) - поетеса, публіцист, перекладач, член Національної Спілки письменників України, член Ради Кримської республіканської письменницької організації. Нагороджена Почесною грамотою Держтелерадіо України (1996), дипломом Лауреата журналістської премії Міністерства внутрішніх справ України (1997), літературною премією ім. Василя Симоненка за книгу поезій "Терпкі меди мого кохання" (1998).
Галина Хмільовська народилася 2 червня 1962 року в м. Нововолинську Волинської області в багатодітній родині шахтаря, інваліда праці. Почала віршувати з раннього дитинства. Зі вдячністю згадує вчителів СШ№3 і №2 м. Нововолинська, де навчалася. Закладені ними знання допомогли їй написати вступний твір у Московський державний університет ім. Ломоносова на відмінно, а навики з військової підготовки (розбирала автомат Калашникова за 7 секунд !) - стати чемпіоном університету з кульової стрільби. Чужина остаточно сформувала її як свідому українку.
Після закінчення факультету журналістики у 1985 році приїхала з сім'єю до Криму, спочатку в Бахчисарай, а потім в с. Долинне Бахчисарайського району. Рішення розподілитися в Крим було прийнято після слів Марії Драч : "Повертайтеся в Україну, ви там потрібні!", що були сказані поетесі під час творчого вечора Івана Драча в Москві з нагоди присудження йому Державної премії СРСР.
І хоча була Галина Хмільовська однією з кращих студенток журфаку, в Криму в ті часи (до розвалу Союзу) роботу за спеціальністю знайти не вдалося, тому працювала в системі політпросвіти, випускала щоденники місцевого радіо в колгоспі "Перемога", а в 1988 взяла участь у перших демократичних виборах голови профспілки працівників зв'язку Бахчисарайського району, що проходили на альтернативній основі, і зв'язківці підтримали її.
1991 рік покликав на постійну журналістську роботу. Працювала власкором по Криму газети "Заповіт"( м. Тернопіль), потім - від заснування - в "Кримскіх ізвєстіях", а з травня 1992 року вела на кримському радіо українськомовну громадсько-публіцистичну програму "Ковчег". Ще не було "Кримської світлиці", тому весь шовіністичний негатив довелося приймати разом з колегою Валентиною Івановою-Самар на себе, адже, як сказав В. Чорновіл під час запису однієї з передач, то була "лінія боротьби за Українську державу". Три роки домагалася у Києва створення української телерадіоредакції, яку очолила 1 липня 1995. Взагалі, цей рік для автономії був переломним: перший український прапор в Сімферополі було піднято за умов шаленого опору 18 квітня 1995 року.
У 1996 році Галину Хмільовську переводять на роботу в Представництво Президента України, оскільки там не було жодного фахівця з української мови. Через шість місяців вона - власкор "УТН" Національної телекомпанії України, а з лютого 2001 року Г. Хмільовська очолює Всеукраїнський інформаційно-культурний центр в м. Сімферополі, створення якого обстоювали українці Криму ще з 1993 року.
Громадська діячка, член правління Кримського республіканського товариства "Просвіта" ім. Т.Г. Шевченка. Співпрацює з усіма проукраїнськими, продержавницькими громадсько-політичними, творчими та національно-культурними організаціями і рухами Криму, налагоджує міжрегіональні інформаційно-культурні та літературні зв'язки, особливо в царині українсько-тюркських літературних взаємин.

Галина Хмільовська

***
Крилатий коню, витопчи мій слід!
Всі вірші, до останнього рядочка!
І не вертайся до моїх воріт.
Я закопала вишиту сорочку…

Сама її до ями віднесла,
Зірвавши з тіла разом із душею.
І попливла, як човен без весла,
Моя душа - і вишиванка з нею -

У чорний морок…Світ отетерів…
Ні пари з уст!
Штормило ж - на всі балли!
Лише чіплявсь чорнобильський пирій
За руки, що могилу загрібали.

Що ж, Україно? Вже і я - вдова.
Бо схоронила найвірнішу мрію…
Не всі слова - полова!!!
Є слова,
Вже без яких я жити не зумію.


***

Не докричатись! Я одним одна!
Чи ж нас обох контузила розлука?
На плечі сіла зранена голубка…
І серце затремтіло, як струна.

Давай сипнемо із душі зерна!
І днів погожих випросим, хоч жменю!
Хто вишив Долю на твоє наймення?
На рушнику - лиш наші імена…

Давай у Бога випросим спасення!
Не докричатись…
Кам'яна стіна.

***

Ревную? Ні! Я рву тебе, як греблю!
Пекельно, як Помпею, спопеляю.
Меч гніву тобі встромлюю у ребра,
Щоб знав і пам'ятав,
як я кохаю!

Запалиш іншу - ні, не приревную! -
Залишуся невтішною вдовою,
Бо в ніч кохання я тебе зруйную,
Як Вавілон чи непокірну Трою.

Бурхливий Терек висушу у венах,
Знекровлю всі думки твої і мрії.
Зітру тебе,
мій гордий Карфагене!
Пробач,
Я ревнувати не умію…


***

У храмі осені малюю світлі лики.
Щоби у фресках лик твій віднайти.
Бо світ цей замалий,
а біль мій - завеликий!
Нам повені розлук повік не перейти.

У храмі осені виспівують прощання
У ризи вбрані сиві ясени…
Кричить моє освячене мовчання,
Летять сини лелеками у сни…

Сини, яких я вже не поцілую,
Бо їх у цьому світі не було!
Звучить кленово-срібне "алілуйя"…
Тремтить моє обпечене крило…

У храмі осені малюю світлі лики,
Щоб лик твій в кожній фресці засвітивсь!
Молюсь…
Та знаю: долю не вмолити!
Двом вересням ніколи не зійтись.


***

В готелі тім, де ми пили коктейлі
Із полину відмолених розлук,
Два одиноких серця, наче скелі,
На ланцюгу тримали крила рук.

Туливсь розчавлений дощами ранок,
Із мокрих шибок злизуючи біль…
У вир чи вирій нам було зарано, -
Цвіли в очах волошки голубі!

Достиглі вишні повнились сльозою…
Не втрата - страта - білопінних днів!..
Рої бажань ішли на нас грозою,
Громами поставали при вікні!

Вривались блискавицями в кімнату
І розбивали мури всіх зневір!
О Боже, як хотілося пірнати
В солодку невагомість - аж до зір!..

Кров підіймалась від бродіння хмелю,
Змиваючи усі наші гріхи…
В готелі тім, де ми пили коктейлі,
На золото спокус лягли сніги.


* * *

Клинописна обрію межа
Вжалить, аж безмежністю повіє!
Мов клинок, розбуджена душа
Здійме крила у кленовий вирій…

Там - за горизонтом - небуття
Мого "Я", позбавленого світла,
Тінь безтямна полум'я-життя,
Мого всесвіту і мого світу,

Що зійшовся клином на тобі!
Що востаннє догоряє кленом…
Плачуть зорі ніжно-голубі.
Голубино туляться до мене.


***

Повертаюсь у твій поцілунок,
Що раптово, мов хвиля, накрив…
То був виклик. Ніяк не рятунок!
Переможний похід на мій Рим!

То був вирок мені, безголосій.
То був чад, що дурманом струмить.
Залишилась волошка … в волоссі
Від цілунку в оту
гостру мить…

Повертаюсь, мов хвиля - щохвилі
На той берег… Німію від мук.
Скавутить і тихесенько виє
Спрагле серце в пустелі розлук.


***

Це так дивно - зберігати вірність…
Зберігати вірність попри все!
Зустрічі сліпа закономірність
Знову нас над смутком піднесе!

А коли глуха невідворотність
Чорний прапор виставить в вікні,
Цноту я знайду в собі і гордість
Відплатити невблаганним "ні!".

Це так дивно - зберігати ніжність
Там, де квіти чавлять об асфальт
І любов міняють на зловтішність,
Серця альт - на болю мегават!..

Це так дивно - дихати і жити
Там, де ні повітря, ні надій!
На пелюстках долі ворожити:
Мій - не мій. І знову:
мій - не мій…


***

Я повна жінка. Маю все - сповна!
П'янких медів і сонячних нектарів.
А ще - років - як доброго вина!
Але не маю в цьому світі… пари.

Я повна жінка. Це - від доброти.
Я повнокровна - як весняні ріки!
Віддам сповна усі свої плоди
Тому, хто стрінеться мені навіки.

Заповню щастям кожну спільну мить.
Хай дмуть вітри! Нехай гуркоче злива!
Ще в когось раптом серце защемить:
"Он - повна жінка. А така щаслива!.."


* * *

Світ занімів!.. Змовкли всі оркестри,
Промови і вітання урочисті.
Нарешті удостоєна я честі:
Нарешті взяв до рук мене Маестро!


Я - скрипка. Мій талант - в його таланті.
Магічність не в мені, а в музиканті!


***

Візьми мене в обійми, наче хвилю!
Візьми, мов келех кримського вина.
Немов юнці, безпечні і щасливі,
Цю ніч магічну вип'ємо до дна.

Всього на мить позич мене у людства, -
Як найсолодшу втіху із утіх, -
У клятих війн, глобальних революцій…
Нехай сьогодні править нами гріх!

По вінця переповнена криниця
Моїх жадань… Хіба не бачить Бог?
Жагуча буду і гріховно-ница,
Коли, нарешті, лишимось удвох…

На світлу ніч вкради мене у світу,
Заколисай на хвилях своїх мрій.
Щоб тільки - ми, щоб тільки -наше світло!
І більш ніхто й ніщо -
о тій порі.


* * *

І де той Князь, що втримає меча?
Де той Орел, чиї не зрадять крила?..

Збулось… Ти є! Один - на все життя.
Пішли Предтечі. І прийшов Христос.
Лягли снопи доріг без вороття.
Тож хай ридає і ревнує хтось!
Бо цей світанок - наш! Від сповиття!
Як це магічне новорічне свято!..
Ти - мій. Навік. До самозабуття.
Тепер із нас усі прокляття знято!!!
Я ще жива в ущелині душі.
В Пантісській. Що без бою не здається.
Йдуть почуття безжальні, як ножі!
І на шматочки крають моє серце!
Я у міжгір'ї горя - як весна,
Розстріляна дощами… й недоречна…
Мені сьогодні був небесний знак:
Тобі у руку вклав меча
Предтеча!

* * *

Мій лицарю, бери мене, висотуй!
Спустош вогнем до самозабуття!
Цієї ночі всі мої висоти
Тобі віддам - за крапельку життя.

Ти - переможець. Я - безсила бранка,
Чий шлях проліг в полон без вороття.
Увесь нектар останнього світанку
Тобі віддам - за крапельку життя.

Мій лицарю, відкрий своє обличчя.
Хай глянуть очі, повні каяття!
Бо всю себе - фатально, войовничо -
Тобі віддам - за крапельку життя.


* * *

Ти мій - до скону. Серце - на кону, -
Всі очі впились в нього ошаліло.
П'ють кров. І прошивають, як канву,
Голками болю…
Ще не відболіло!
Не відплило дурманом безнадій
Моє холодне, безпорадне літо…
Конає серце. Ти до скону - мій!
Цей сонях сонця хоче нас зігріти.
Чуття - мов коні в росяних лугах,
Де коники вистрибують, як діти…
Поміж серцями - райдуга-дуга…
Ми - на кону.
Немов у вазі квіти.

* * *

Всміхнулась осінь віями дерев.
Зронила непомітно сльози щастя.
Цей сум пречистий щойно лиш почався!
А біль у серці цвяшками дере…

Іще не розписали журавлі
Печальними автографами небо.
І срібнопавутинові жалі
Вуаль не загубили вересневу.

Іще бринить мелодія медів…
І день такий - що хочеться літати!
А сад парчеві ризи вже надів, -
Осінню службу править коло хати.

* * *

Розквітає душа, розквітає
У проміннях солодкого сну.
З виру-вирію серце вертає
І на крилах приносить весну.

Лебедіє душа, лебедіє.
Закипає, мов білий бузок.
Тануть чорні сніги безнадії
І прощальний затоплюють зойк...

Нас лихе не зігнуло минуле.
Не скосило - спливло, як мана...
А тепер ось весна пригорнула!
Приголомшлива злива-весна!

І кипить, і серця обпікає
Блискавицями вічних принад!
Я від неї - до тебе втікаю,
Та мене здоганяє вона!

Шаленіє весна, шаленіє,
Аж дзвенить ручаями вода!
П'ю з магічних джерел і веснію,
Неприборкана і молода!


* * *

Сьогодні серце просить небуденності.
Сьогодні воно проситься в політ.
Мереживом терпкої незбагненності
Струмить душа і піниться, мов цвіт.

Не треба слів! Тепер мені не боляче.
Вже вимита від бруду чорних літ -
В обіймах щастя волошково-сонячна -
Струмить душа і піниться, мов цвіт!

І я, мов брунька, соками розбуджена,
Пелюстки серця простягла у світ,
Щоб ти, Вкраїно, гнана і паплюжена,
В обіймах щастя пінилась, мов цвіт!


* * *

Двобій душі з одвічним анти - Я!
Двобій життя. Де - самосуд і осуд.
І незагойне: - Я навік твоя,
Допоки цвіт калиновий на косах…

Допоки під калиновим вінцем
Не понесли мене на смерть вінчати…
Хай дмуть вітри! Відкрий своє лице!
Підстав життя в найвищу мить розплати.

Що - смерть?!
Я знов по крапельці зберусь!
По крихітці в душі постане знову
І Київська, і ця, Вкраїна-Русь,
Щоб не змовкали
древні дзвони Слова.

***

Із далекого вирію
Кличу друзів і сивію.
Кличу друзів -
Лелеки летять…
Над землею святою,
Самотою, сльотою,
Золотою сльозою
Життя.

Кличу друзів із вирію -
Їх повернення вимрію!
Хто сказав,
Що нема вороття?!
Передайте, лелеки,
Що без друзів нелегко,
А буває і пеклом
Життя.

Передайте, що вірую
В їх повернення з вирію,
Із холодного сну небуття…
Безнадію осінню
І розлук голосіння
Ще здола воскресіння
Життя!

***

Вогонь життя не викрасти у нас.
Та як пітьма заляже понад світом, -
Мій вірний кінь, крилатий мій Пегас,
Із криги
іскри
викрише копитом!


НАД "КОБЗАРЕМ"

Над "Кобзарем" схилю чоло…
Торкнуся струн його правіщих.
Вони розкажуть, що було,
Що в УкраЇні відгуло,
Які вітри над нею свищуть…

За Катериною піду
Шукати москалеве лихо,
Губити вроду молоду.
І серед шляху покладу
Її дитя, байстрюче, тихо…

Схилю чоло над "Кобзарем",
До третіх півнів занімію…
Три шкури чужина здере,
Та дух козацький не помре,
Тарасе, Батьку, Соловію!

Гіркі Твої думки й пісні !
Це ж і до них потрібно брому!
Їм ріки крові затісні, -
Запалять нечисть і вві сні,
Із пекла встануть в оборону

Землі!..
Освяченим ножем
Он Гонта діток знов карає…
А біль звивається вужем,
Шипить: "Ой, лишенько, невже?!."
Та Гонта Волю обирає!!!

… Реве, ридає наш Дніпро.
Не хвилі - а гори.
Що було - те вдаль сплило.
Тільки сиве горе
Лишилося… Не лягло
В козацьку могилу!
Та могила розритая,
Як Вкраїна мила…

Над "Кобзарем" схилю чоло!
Торкнуся струн… Й піду шукати
Те - наче писанку - село,
Що й дотепер не відцвіло,
Де виглядає сина мати…

Над Кобзаревим олтарем -
Народу рідного молитви…
Ні, наша Воленька не вмре!
Вона ще правнуків збере,
Щоб Слово в Славу перелити!

***

Чини, чиновники, ченці…
Чи хрест, а чи кийок в руці.
Яка різниця для сліпця,
Якщо жертовна він вівця?!

***

Донечці Дарочці

І ти мене забудеш, Україно!

Як дощ у спеку - зникну у тобі.
Піде козакувати у журбі
Нескорена душа моя чаїна, -
Як ти мене забудеш, Україно…

Зітхне у тузі сивий батько-степ
І ліс чагарниками поросте,
І не всміхнеться мати сину, -
Як я тебе забуду, Україно!

Як у біді залишу хоч на мить!..
Із роду в рід нехай вогнем струмить
Мій сором аж до сотого коліна!
Та я тебе не зраджу, Україно!

Ні, не піду в осяяні світи!
Я хочу тут померти й прорости,
Щоб знов тобі служити до загину.

А ти мене не зрадиш, Україно?!.

***

Нема героїв. Нація - в міграції, -
Суцільні кандидати в емігранти!
Вінки тернові і чавунні грати
Тепер не в моді. У пошані - "раціо"!

Нема героїв, є лиш рої геїв.
Всіх героїнь спустошив героїн.
Стожале зло сягнуло апогею.
У кожній думці - формула руїн.

Нема героїв, лицарів, Богданів…
Космополіти всюди - як поліпи!
О, націє! Зберись в кулак востаннє, -
Щоб за життя у пеклі не горіти!


Я ЙДУ У ПЕКЛО

Я йду у пекло!
В пеклі не пече
Печаль солоних соловецьких ранків.
Немає там ні табелів, ні рангів.
Не обіймає зрада за плече.
Не плаче Муза.
І за мить краси
Не платить латами і гострим списом.
Й гарячих жил кораловим намистом...
Герданами досвітньої роси
Не прикрашає вбогі душі краль,
Що потонули в тютюновім чаді...

…Полтавський кінь ячить у "Іліаді"…

Я йду у пекло!
В пеклі - справжній рай!
Без нас, злощасних пасербів пітьми,

Що розгубили і волів, і волю,
І замість Долі вибрали сваволю
І третій Рим!..
Чи ж то були не ми?

Не ми топтали пращурний тризуб
Й трисуття українського безсмертя?
Покарані, відроджуємось втретє…
На радість внукам?
Чи - гірку сльозу?

Покарані - мов зварені живцем.
Покарані впокорою до ката.
Хіба не наша Матір розіп'ята,
Не наш поріг освячено свинцем?
Хіба не ми, змілілі та німі,
Як зомбі, стоїмо на перепутті,
В довічну зраду, мов руду, закуті,
Співаючи: "Раби - не ми!"?

Я йду від вас!
У пекло. На той світ.
У потойбіччя сивого туману.
Ковтнувши України, як дурману,
Як сон-трави!
О цей пекельний цвіт!

Ця рута,
Ця отрута наших втрат!
Гірчить любов - навік розкрита рана…
Над саркофагом молиться Оранта
За Україну - Матір всіх Орант.
Всіх орачів! Всіх оріїв-синів,
Всіх спадкоємців духу Прометея!
Конає наша атомна Помпея,
Продавши грішну душу сатані...

О, ні!!!
Я краще в пекло, у ясир,
Віддам свій біль,
Щоб вам не краяв груди!
Бо ще не всі запроданці-Іуди
Із черева родинного зросли!
Не всі облудні, зганьблені сини
Безсмертя роду висмоктали з кров'ю, -
Ще йдуть на Матір хмарою-горою,
Неначе чорна зграя сарани!

А я її, розіп'яту, люблю...
У мріях-снах їй розплітаю коси
І падаю у трав п'янкі покоси,
І роси п'ю… І заздрю солов'ю!
О як її я сонячно люблю!!!

Вона ніколи бранкою не буде!
Її ніхто на світі не здобуде!!!
Я рай для неї
в пеклі

***

І прокинеться магма
нестримної нашої суті.
І рубатиме небо
козак, спопеляючи синь.
Він - із кратера раті.
З бездонних криниць прамайбуті.
Цей "нікчема з-під тину"*
народу невизнаний син!
Він - митець. Не мисливець!
На лови братів не пристане.
Хоч трубіть у три роги,
хоч скручуйте в рога - хребта!
Він лавиною прийде.
Як магма, повстане востаннє!
Цей "нікчема з-під тину"
Христосом зійде зі хреста!

І впадуть полини попелясті
на владні роздолля.
І престоли впадуть…
Не відмолять достойні отці!
Недоторканість ваша -
народу ошукана доля.
Цей "нікчема з-під тину"
ще вгатить і вам по щоці!

* "Нікчемами з-під тину" назвав один із маловідомих прибічників В. Яворівського усіх письменників, хто виступив проти голови НСПУ на загальних зборах письменників України 29 жовтня 2003 року в Пущі-Озерній.

***

Наш чорний вік вже добіга кінця.
Щаслива мить початку настає.
Дванадцять б'є! Спалахують серця!
І щемно так зозуленька кує...

Все, що було, відчалило навік.
Все, що пекло, у пекло потекло.
Прощальні дні розчавлені, як скло.
Не встане на крило
наш чорний вік!

Звір атомний не викраде сонця!
Біду не збудить, горе не здійме
І не позбавить батьківських імен, -
Двадцятий вік вже добіга кінця!

Дванадцть б'є! Ми з Долею - на Ви.
У келихах надія виграє!
За вікнами - салютом! - вік новий
Вітає люд! Зозуленька кує…

***

Ні, мій народ не мертвий - як Додо!
У мул століть ми ще не запропали.
Так, все було. Але було це - до!..
До того, як із попелу повстали!

Це ми, розщеплені на тисячі родів,
Зронили зерна по усій планеті.
Я - не з ребра! Ребро моїх дідів
В мені горить із тих правічних нетрів!

А ви мене втоптали у багно?!
Ви мій народ тримали у покорі?!
Хто вам сказав, що наша доля - дно?..
Нас вже давно до себе кличуть зорі!!!

Лелечий лет - у генах. Не - з ребра!
Політ до щастя вже не зупинити!
Лелекою був пращур мій і брат,
А ми тепер - брати стальних "Зенітів".

Ні, мій народ не вмре, бо Фенікс він!
Окриленому - крил не зав'язати.
Він переміг себе! Він встав з колін.
Його ще важко буде наздогнати!

iз збiрника творiв письменникiв Криму "Сонця й моря на межi!"

Ідея та наповнення - Микола ВЛАДЗІМІРСЬКИЙ