Українське життя в Севастополi ХЕРСОНЕС — ХЕРСОН

Південь сучасної України надзвичайно багатий на унікальні історичні й археологічні пам’ятники, серед яких справжньою перлиною є античний Херсонес або середньовічний Херсон — Корсунь давньоруських літописів. Руїни Херсонеса знаходяться в межах сучасного м. Севастополя. На його території рішенням уряду України створено Національний заповідник, і він знаходиться під охороною держави.

Херсонес Таврiйський, заснований, за останніми даними, вихідцями з Гераклеї Понтійської і острова Делоса в 528—527 р. до н.е., проіснував майже двi тисячi років. Він був великим політичним, економічним, культурним центром регіону і відігравав значну роль у розвитку багатьох стародавнiх народів. Спочатку Херсонес Таврiйський займав невелику територію, що наприкінці V — першій половині IV ст. до н.е. була обнесена оборонною стіною. З моменту заснуванням в місті існували демократичні інститути самоврядування. Економічною основою життя було сільське господарство. На площі близько 27 га велося інтенсивне житлове та храмове будівництво, освоєння великих сільськогосподарських територій. Якщо в V — першій половині IV ст. до н.е. оброблялися порівняно невеликі ділянки на Маяковому півострові, то протягом другої половини IV ст. до н.е. було здійснено розмежування на наділи усього Гераклейського півострова площею 10 тис. га. На кордонах території розташовувався ланцюг поселень місцевого населення — таврів, жителі яких обробляли наділи херсонеситів.

Наприкінці V — початку IV ст. до н.е. херсонесити проникають до Північно-Західного Криму, що вже був освоєний греками-іонійцями. У цей час Херсонес з невеликого автономного поліса перетворюється на центр територіального державного утворення, котре володіло землями на Гераклейському півострові й у Північно-Західному Криму. Законодавчо новий тип держави було закріплено у присязі громадян Херсонеса. В другій чверті III ст. до н.е. зміни в степовій зоні Північного Причорномор’я призвели до виникнення в Криму ранньокласового пізньоскiфського державного об’єднання з центром у Неаполі Скіфському (м. Сімферополь). Скіфи почали активно шукати землі, придатні для занять землеробством. До кінця III — рубежу III—II ст. до н.е. у руках скіфів опинилася майже вся сільськогосподарська територія в Північно-Західному Криму і від їхніх набігів потерпала найближча округа Херсонеса. Місто не могло впоратися з ворогами і було змушене звернутися до молодого, енергійного царя Понтійської держави Митридата VI Євпатора. Він послав у Таврику війська під командуванням Діофанта, який у ході кількох воєн ліквідував скіфську загрозу. Надання військової допомоги Митридатом супроводжувалося змінами в політичному статусі цивільної громади. Херсонес проголосив царя Понта своїм «захисником» і, зберігши внутрішнє самоврядування, увійшов до складу Понтійського царства, основні володіння якого знаходилися на півночі сучасної Туреччини. У місті було розташовано понтійський гарнізон, який повинен був забезпечити його охорону і, видимо, виплату данини царю. Херсонес втратив свою незалежність і після поразки честолюбного Митридата у війнах iз Римом потрапив в орбіту політики Римської імперії.

Протягом перших століть н.е. Херсонес був тісно пов’язаний з імперією. У першій половині II ст. він дістав права елевтерії («свободи»), і в місті розташували римський гарнізон. Солдати перебудували оборонні стіни та вежі. Гарнізони були розташовані i в інших пунктах Таврики. Протягом 30 — 40-х рр. III ст. кордони Римської імперії й античні центри Північного Причорномор’я (Тира та Ольвія) зазнавали нападів варварських племен. Однак Херсонес залишився осторонь від основних напрямків їхніх походів і був головним форпостом імперії. Як і раніше, він був пов’язаний зі Східно-Римською імперією. Після виведення римського гарнізону пряма військова допомога була замінена грошовими субсидіями на утримання військ.

Раніше вважалося, що гунською навалою закінчується антична історія Північного Причорномор’я, і Херсонеса зокрема. Але зараз встановлено, що, розгромивши аланський союз племен, гуни пішли на Захід до границь Римської імперії, а Херсонес серйозно не постраждав. Основна маса гунів у Північному Причорномор’ї з’явилася пізніше. Це сталося в V ст., коли після смерті Аттіли їхнє державне утворення розпалося. Гуни з Подунав’я відкотилися у Північне Причорномор’я, але і цього разу вони не чіпали грецьких центрів, а лише подекуди влилися до складу їхнього населення.

Про становище Херсонеса, що у період середньовіччя став називатися Херсоном, наприкінці V ст. свідчить напис про відновлення оборонних стін у період правління візантійського імператора Зінона (474 — 491 р.р.). З нього випливає, що Херсон був імперським містом і через це йому було даровано гроші на відновлення оборонних споруджень. Включення міста до складу імперії при імператорі Зіноні добре узгоджується з початком місцевого монетного карбування в цей час. Економічний підйом за імператора Анастасія (491 — 518 р.р.) підготував експансіоністський напрямок зовнішньої політики Візантії, що яскраво проявилося в період правління знаменитого Юстиніана I (527 — 565 р.р.). Вплив імперії значно збільшився в Північному Причорномор’ї, де головним оплотом Візантії став Херсон. Посилення візантійської присутності в Криму відноситься до 532 — 539 р.р. У 70-х роках VI ст. зі сходу в Північне Причорномор’я, підкоривши аланів, прийшли інші войовничі кочівники — тюрки. У 581 р. вони стали табором біля Херсона, але оволодіти ним не змогли. З тюркською загрозою було пов’язане зміцнення оборонних споруджень Херсона в період правління Юстина II (565 — 578 р.р.), а після швидкого укладення миру з тюрками почалося масове будівництво найбільших міських християнських храмів. Наприкінці V — VII ст. місто продовжувало залишатися складовою частиною і головним опорним пунктом Візантії в Тавриці. Херсон, як і раніше, був одним iз великих центрів ремісничого виробництва й обміну, до якого тяжіло переважно сільське населення Таврики.

На межі VII — VIII ст. Херсон опинився в центрі бурхливих політичних подій візантійської історії. Тут був проголошений імператором Вардан Філіппік. Після цього імператора Юстиніана II у 711 р. було скинуто з престолу та вбито. У тому, що сталося, помітну роль відіграли не тільки жителі Херсона, але й хазари, з якими візантійцям довгий час доводилось ділити владу в Криму. Приблизно 840 — 841 р.р. у Південно-Західному Криму було створено візантійську фему (військово-адміністративна область) з центром у Херсоні. Фему очолив стратиг — начальник збройних сил.

У другій половині IX — Х ст. Херсон — Корсунь був тісно пов’язаний з Київською Руссю, котра в цей час стає активною силою в Північному Причорномор’ї. Місто відігравало важливу роль і в російсько-візантійських відносинах. На прохання імператора Василiя II київський князь Володимир Святославович надіслав йому військову допомогу. Але імператор не виконав своїх договірних зобов’язань. У відповідь на це в 988 чи 989 р. Володимир оволодів Херсоном і поставив за умову взяти собі за жінку сестру імператора — Анну. Візантія була змушена укласти з Київською Руссю мирний договір, а Володимир одружився з візантійською царівною і, за легендою, хрестився в Херсоні. Хрещення Київської Русі, котре відбулося незабаром після Корсунського походу, мало величезне значення для давньоруської держави. Київська Русь стала європейською державою.

У 1223 р. у Криму вперше з’являються татари хана Батия, а на південний берег Криму напали турки-сельджуки, які на той час влаштувалися в Малій Азії. Це катастрофічним чином відбилося на житті Херсона. Наприкінці XIII ст. Херсон захопили орди золотоординського воєначальника Ногая, а в середині XIV ст. контроль над містом встановили генуезці, які давно мали воєнно-стратегічні та торгові інтереси в Криму. Херсоніти намагалися вижити в таких умовах, але в 1399 р. татари знову розорили місто. Після цього розгрому окремі міські регіони ще продовжували існування, але десь iз середини XV ст. і їх остаточно залишили жителі. Згодом життя тут не відновлювалося. Горде ім’я міста на якийсь час було забуте, а чергові загарбники Таврики, турки-османи, чиїми васалами стали кримські татари, називали його Сари-Кермен (Жовта фортеця).

Нове життя Херсонеса—Херсона—Корсуня почалося 1827 р., коли було розпочато перші археологічні розкопки, що з перервами продовжуються і дотепер. Саме завдяки самовідданій праці кількох поколінь вітчизняних археологів та істориків, що ведуть тут розкопки вже понад 170 років, можна познайомитися з історією і культурою цього унікального центру людської цивілізації. UNESCO — Організація Об’єднаних Націй з питань освіти, науки та культури включила його в число 150 найбільш значних давніх пам’ятників, де він стоїть поряд iз такими «чудесами світу» як єгипетські піраміди, афінський Парфенон та римський Колізей.

Віталій ЗУБАР, доктор історичних наук,
Леонід МАРЧЕНКО кандидат історичних наук