Михайло ЛУКІНЮК
ФАРВАТЕРИ ДОЛІ
Трилогія

Написано душею, закоханою в море

Уважно ознайомившись із трилогією «Фарватери долі» Михайла Лукінюка, найперше з приємністю переконався у досконалому знанні її автором усіх тон­ко­щів як військової служби взагалі – від «гартування» в навчальному загоні до штабної служби у бригаді, так і корабельної служби, флотських традицій, особливостей багатогранного корабельного побуту.
Михайло Лукінюк ретельно виписав багато цікавих образів флотських офіцерів, міч­манів, старшин, матросів, однак поступово повноцінним персонажем трилогії стає й саме море – автор описує його у різних станах, у різні пори року, в різний час доби. Ось лише один приклад такого опису. «Важкі, схожі за кольором на ртуть лави хвиль безперервно наповзали на спотворений густими тінями антен і широкої ажурної мачти корпус катера, і, розчахнуті навпіл його гострим фор­штевнем, прокочувалися далі – аж туди, де над поверхнею моря нависало темне громаддя скель, злегка розкучерявлене рідкими пасмами чагарників та пухна­сти­ми кронами поодиноких дерев із чудернацьки викривленим віттям, щоб, відчай­душно спалахнувши на при­бе­режних брилах останнім білопінним спалахом, розсипатися дрібними бриз­ками і вже самою лише піною з безсилим шипінням виповзти на вузьку прибе­реж­ну сму­гу. І вся та неймовірна краса, мов довершений ювелірний виріб, покладений у коштовний футляр, зверху щільно накривалася глибоким темно­синім оксами­том неба, рясно поцяткованим яскравими діа­ман­тами мере­х­тливих зірок».
Такі ж мальовничі й точні, наче виписані «з натури», описи характерних кра­є­видів Сева­сто­поля – живописних бухт і сопок, велелюдних ву­лиць і площ, знаме­ни­тих історичних місць і привабливих для молоді танцмай­дан­чиків, а також інших місцин, куди доля закидала головного героя трилогії: Заполяр’я, Сибіру, Іраку – і, звісно, рідної Буковини.
Утім, є в трилогії й фрагменти, повністю створені художнім вимислом ав­то­ра. Ось, приміром, як виглядає віртуальний епізод, що ним головний герой трилогії подумки намагався відвернути увагу дівчат, перед якими «гнав косяками тюльку» під­пи­лий вахтовий на теплоході «Россия».
«…Було вже по півночі, коли на самому краю зеленуватого екрана свого радіолокатора я помітив чітку відмітку надводної цілі, що якось боком, ніби скрадаючись, прямувала в наші територіальні води. Раз і вдруге посилаю запит «свій?чужий» – не відповідає. Отже – чужий! Доповідаю на ГКП і отримую ко­манду дати попереджувальний залп перед кораблем-поруш­ни­ком. Вмикаю приво­ди наведення гармат і рішуче натискаю ногою на педаль стрільби. Ошалілими стрижами випорскнувши з вогнедишних жерл швидкострільних гармат, тра­су­ючі снаряди яскравими кометами розітнули темряву ночі. Та дарма ми спо­ді­ва­ли­ся, що порушник прислухається до грізної перестороги: за якусь мить і коло на­шого борту високо зметнулися стовпи води від вибухів ворожих снарядів. Ос­кол­ки зливою сипонули по палубі й надбудові корабля. Зойкнувши, впав, обливаючись кров’ю, наш стерновий, схопився обома руками за пробиті груди старпом. Під­ступні хвилі пожадливо злизували кров перших поранених, що поволі стікала на палубу. Зав’язався жор­стокий бій…» Це цілком доречна до сюжету вигадка автора. А ме­ні пригадалася інша – схожа, але невигадана – ситуація.
21 липня 1992 року екіпаж сторожового корабля СКР-112 (свого часу я впро­довж п’яти років коман­ду­вав цим кораблем) – тепер уже легенди українського військового флоту, який у ЗМІ прозвали українським «Потьомкіним» – склав при­сягу українському народові. За такий вчинок командування Чорноморського фло­ту Росії хотіло, але не встигло, розформувати екіпаж, а офіцерів та мічманів від­правити у відставку. Знаючи про це, командир СКР-112 капітан-лейтенант Сергій Настенко разом із екіпажем вивели корабель у море і взяли курс на Одесу.
Керівництво Чорноморського флоту вирішило силою зброї повернути «бунтівника» в базу. Кораблі ЧФ і авіація отримали наказ атакувати СКР-112, щоб примусити його вернутися в базу. Дійшло до того, що корабель на повітряній подушці КВП-505 за командою зі штабу ЧФ провів стрільбу із гармати по курсу СКР-112, який на той час мав понад 40 тонн боєприпасів. Але 108 Ук­ра­їнців, що складали екіпаж корабля, не злякалися. Вони гордо підняли на щоглі державний прапор Ук­раїни, увімкнули на повну потужність гучномовців гімн України і, незва­жа­ю­чи на реальну загрозу ведення вогню на знищення, повним ходом пішли об­ра­ним курсом. Висланий навперейми десантний корабель МДК-184 отримав коман­ду йти на таран. Однак, завдяки умілим діям екіпажу та маневрам сторожовика, він бла­го­получно дістався Одеси. А вже через кілька днів наказом мі­ні­стра обо­ро­ни СКР?112 було зараховано до складу Військово-Морських Сил України. То був яс­кравий взірець патрі­о­тизму реального дня.
На мій погляд, цікавою є також художньо привнесена «американська» лінія сю­жету, яка дозволила авторові не лише провести паралель від давньоруського флоту через коза­ць­кі чайки до сучасних ВМС України, а й глянути «заоке­ан­ським» оком на побут давньої та сучасної Буковини.
Символічним, на мою думку, є те, що син головного героя продовжив сла­ветну сторінку сімейної історії уже за часів незалежної української держави, очо­ливши підрозділ мор­ської охорони у складі ВМС України.
Принагідно хочу сказати кілька слів про створення самих ВМСУ. Пригадую квітень 1992 року, коли Указом Президента України Л. М. Кравчука мене було призначено на посаду Коман­ду­вача ВМС України. Я провів першу прес-кон­ференцію для українських і закордонних ЗМІ, і світ облетіла звістка про створення Українського флоту. З усіх куточків СНД до Севастополя почали з’їж­джа­тися офіцери. Далеко на Сході та Півночі вони залишали сім’ї, оселі, майно, перспективи кар’єри і – за покликом душі – поверталися на рідну землю, щоб усі свої сили, досвід, уміння покласти на вівтар Української держави, присвятити своє життя справі відродження Українського флоту (саме відродження, оскільки, як відомо, першу присягу моряки Чорноморського флоту склали на вірність не радянській Росії чи СРСР, а Україні – в лис­топаді 1917 року, а 29 квітня 1918 року на нараді пред­ставників Чорноморського флоту було ухвалено резолюцію про передачу флоту Україні в особі уряду Української Центральної Ради – тож і в 1918 році синьо-жовті прапори майоріли на щоглах кораблів ЧФ).
Ми починали з нуля. Без флоту, без людей, без кораблів. З одного боку, в умовах потужного спротиву комуно-шовінізму у Севастополі було дуже важко, але з другого – маючи патріотичну та високопрофесійну команду – дуже легко, бо кожен розумів із півслова, що треба робити, і виконував поставлене завдання сумлінно, з повною віддачею. Це був вияв на ділі високого патріотизму, безмежної відданості українському народові, його державі. У підсумку через два роки ми відродили ВМС України, які на той час уже нараховували понад десять тисяч військовослужбовців, мали підрозділи авіації, морської піхоти, вищий навчальний заклад, більше десятка сучасних кораблів.
Попри очевидне власне серйозне та відповідальне ставлення автора до вимог служби, сторінки трилогії густо пересипані жартівливістю, веселою іронією, і не менш рясно – добірною часткою самоіронії, що додатково посилить інтерес читачів до описуваних подій.
Важливою особливістю трилогії є те, що її автор досконало, із власного досвіду знає описувані «фарватери» – як корабельно-морські, так і су­хо­дольні. Тож для загальної оцінки цієї великої праці цілком підхожими видаються мені слова одного з персонажів трилогії, побувалого у бувальцях боцмана зі ста­ренької торпедної «сімки»: «…так не навчишся писати, хоч би скінчив не один, а навіть два Літінститути, так про флот може написати лише той, хто сам пройшов сувору школу корабельної служби, бо таке пишеться не рукою, не розумом – душею».
Трилогію «Фарватери долі» справді написано душею – душею, закоханою у море, залюбленою у флот…

Борис КОЖИН,
віце-адмірал,
Перший Командувач
Військово-морських сил України

До змісту Михайло ЛУКІНЮК ФАРВАТЕРИ ДОЛІ