УРОК УКРАЇНСЬКОЇ

Переможці в номінації “Есе” конкурсу “Таланти та ерудити Севастополя” 2010 р.

Залишити слід по собі…

Поезія – це завжди неповторність,
якийсь безсмертний дотик до душі.
Л. Костенко

Незбагненна сила поетичного слова. Ніжне і гнівнообурливе, пристрасне і розчулене, воно обережно торкається найпотаємніших струн у наших серцях, викликаючи мелодії радості, смутку, любові, надії.
У кожного з поетів свій неповторний голос, своє особливе бачення світу. Читаючи Т.Шевченка, Лесю Українку, В. Самійленка, М. Вінграновського, Д. Павличка, І. Драча ми бачимо багатовимірність, різнобарвність усього, що оточує, учимося відчувати, сприймати напівтони і напіввідтінки, глибше усвідомлювати неповторність кожної митті життя. Українську поезію сьогодні важко уявити без Ліни Костенко. У її дивовижному за красою і силою поетичному голосі гармонійно поєдналася зворушлива ніжність жінки і твердість духу справжнього борця, філософська заглибленість у проблеми буття і пристрасна емоційність трибуна.
Але мені, пересічній громадянці України, простій учительці великої української мови та літератури, хочеться написати про поета, на очах якого мінялося наше сьогоденне життя в Севастополі. Він так точно підмічав ці зміни, радів їм…
24 серпня 2003 року… Значуща дата в українському житті Севастополя... Відкриття пам’ятника Тарасу Шевченкові в нашому місті приурочене дванадцятій річниці незалежності України. Ця подія знайшла позитивний відгук у душах тисяч громадян нашого міста та держави. Святково і збуджено вирує людський потік. А кругом – квіти… Вони майже в кожного в руках. Останні хвилини очікування.
Мить – і білий шовк, підхоплений подихом серпневого вітру, повільно сповзає вниз. Перед тисячною громадою постала майже чотириметрова бронзова постать Т. Шевченка. Стоїть він на повен зріст, гордо, одягнутий не в звичний для всіх кожух і шапку, а в легкий плащ з непокритою головою. У правій руці – книга, яку він опустив на коліно. Стоїть у задумі, а зір його направлений до моря, де на розгорнутій долоні Херсонесу дихав чебрець і виворожував з пітьми віків попіл вогнепальний... Постамент у формі бандури створює особливий національний колорит, відображає українську символіку. Щоб там не говорили, а пам’ятник так добре вписався в ландшафт місцевості, став окрасою майдану, що здається він тут стояв завжди. Від усього побаченого стає одночасно і радісно, і приємно, і хвилююче: почуття переповнюють душу.
А потім були виступи. Запам’яталися слова Дмитра Павличка, народних депутатів України Юрія Костенка та поета Івана Драча. Виступ мецената із Торонто, який виділив кошти на створення пам’ятника, його прекрасна українська мова, його розуміння значення події, що відбувалася, вразили величчю вчинку. Меценату 80 років, а він як гідний нащадок Кобзаря продовжує єднати українців.
І ось перед присутніми на святі з відповідним словом виступає високий, стрункий, з інтелігентним виразом обличчя, молодик. Це поет Іван Левченко, який зворушливими поетичними рядками звернувся до гостей майдану:

Запам’ятаймо цю хвилину –
Вона найвищих варта слів:
Мов усміхнулась Україна,
І Севастополь заяснів…

Його голос звучав упевнено, ніжно, відповідально, з оптимізмом і стверджено:

… І я скажу: у добрий час,
Тарас Григорович Шевченко,
А ти таки дійшов до нас!

…А ось іще одна із яскравих подій в українському житті севастопольської юні. Січень 2004 року… Палац дитинства та юності. Заключний етап IV Міжнародного конкурсу з української мови імені Петра Яцика…
На сцені п’ять юнаків-одинадцятикласників…
Бентежно звучать з їх вуст слова-звертання кримського поета Данила Кононенка:

Українці мої!
Кримські браття
у першім колінці!
Чом принишкли собі,
ніби вас і нема в цім краю?!
Ми такі ще живі,
ми ж бо з вами таки українці,
І не втратили гідність
і совість, і мову свою!

З почуттям зневаги і презирства до тих, хто глузливо називає нашу мову «мужицькою», морщиться, коли чує розмову по-українськи, звертається наступний юнак до залу, хвилюючи закликає:
О, братове мої!
Не соромтесь, благаю вас, мови своєї,
Не соромтесь пісень, що полонять увесь
білий світ!
Не цурайтесь неньки – Вкраїни, горніться
серцем до неї,
Бо без неї зав’янем, загинем як гине
у непогідь цвіт!

Попереду мене сидять гості нашого урочистого свята. Але я не звертаю на них уваги, бо переймаюсь своїми учнями-юнаками, які зараз своїм виступом так тривожать душі тих, хто був у залі.
У залежності від того, які слова звучали зі сцени, видозмінювався настрій у присутніх. Та раптом колега смикнула мене за руку і очима показала мені на чоловіка, що піднявся з місця. Я почула її схвильований шепіт: «Іван Левченко встав».
А із сцени звучав юначий тривожний голос, розвиваючи мотив – ми отут, у Криму, не в гостях, а дома, «і ніхто і ніколи нас не вирве з цієї землі»,

Крим наш дім!
Запорожці не раз тут бували.
Богуславка Маруся тут своїх
спородила синів.
Нашу Лесю Вкраїнку простори оці
зчарували.
Чумаки просто неба отут
надивлялися снів.

Іван Васильович повернувся і запитав:
— Це хто написав?
— Данило Кононенко,— тихо відповіла я, піднімаючись теж.
Встали всі, а зі сцени лунало:

Земляки мої кримські!
Та ж випряміть плечі і спини!
З-поміж інших в Криму
хай і ваші бринять голоси!
Ми ж бо з вами таки
живемо на землі України!
Ми ж бо ще українці!
Українці на вічні часи!

Данило Кононенко гідно заповнив свою життєву «золоту анкету» і як поет, і як громадянин. А на сцену швидкою і легкою ходою піднявся генеральний директор Севастопольскої регіональної радіокомпанії Іван Васильович Левченко. Його слова звучали в унісон, проникливо і натхненно. Зал заворожено ловив кожне слово свого кумира.
Не знаю чи ще раніше, чи після цього урочистого вечора, але свою поезію «Найбільше диво» Іван Левченко присвятив саме Данилу Кононенкові:

Щасливий, хто не відцуравсь
Від рідних місць і від родини.
Жив для загального добра,
Ім’я якому – Україна.

Ні, не марними тоді були такі ще короткі, але такі тяжкі роки нашої незалежності. Будуючи державу, в державотворчій роботі ми ставали потроху державним народом.
Людина не може прожити своє життя непомітно, беззмістовно. Воно в нас одне, тому не повинно промайнути мов осіннє листя, зірване подихом холодного вітру. Кожен з нас має єдине й велике призначення, яке треба відчути, зрозуміти в собі та присвятити йому все життя.
Не важливо, хто ти є, і що ти маєш, як те, що ти робиш для себе, людей, а, можливо, для нащадків.
...Проходять дні за днями, проходять роки… У майбутнє треба йти, озираючись у минуле. А ми всі з того далекого комсомольського минулого. Ще один штрих, ще одна невеличка сторіночка...
Жовтень 2008 року. Зустрічаю свою знайому ще з комсомолу. Працює на телебаченні:
— Як живеться, як працюється? – питаю.
— Аа!.. – чую у відповідь, — пока був Левченко, то й горіли… 29 жовтня прийдеш до пам’ятника комсомольцям?
— Обов’язково!
Комсомолу України було 90 років!.. Як же не прийти й не покласти квіти до підніжжя пам’ятника мужності, вірності, стійкості комсомольській. Це ж наше минуле, наша юність. Зустрічі з друзями... У Гени Сазонова вийшла друком книга віршів "Светить поярче". З розмахом дарує свій автограф... Розгортаю книгу:

Кацап я, а душой хохол.
Я, русский, украинцем вырос.
Я — галициец, я монгол.
Язычник я, а сердцем в клирос.

Империя по мне прошла
Неотвратимой колесницей,
Испепелив нутро до тла,
Но будущность должна открыться.

По дорозі додому зайшла в книжковий магазин. Знайоме обличчя на обкладинці. «Недруги не зраджують ніколи» Івана Левченка! Боже!.. Яка глибина?! І «Контракт», і «Диптих про зраду», «Іуда» — краще не читати. Боляче!..
А ось «Стрічаймося!» з присвятою колезі Геннадію Сазонову. Так, саме тому Геннадію з комсомольської юності, що подарував мені свою книгу з автографом. Читаю:

Як молоді, то легко й просто
На світі, друзі, живемо.
А посивіли – вже не в гості
Один до одного йдемо:
Тривожні носять телеграми
До нас додому поштарі.
І меншає всіх із роками,
Хоч не такі ми вже й старі.
..............................................
Частіш відвідуйте знайомих.
Багато важить наш привіт.
Частіш ходіть до них додому,
Допоки ще вони живі.
А то зайдуть за тихі зорі
І не озвуться звідтіля.
Як жаль, що зближує лиш горе,
Біда скликає всіх здаля.

Ми так рідко стрічаємось, друзі!
Дай нам Бог – хай подовше не звуть
Біля когось постоять у тузі,
У в останню проводячи путь.

Іван Левченко уже не працює і не живе в Севастополі. Столиця прийняла його у свої обійми. Журналіст, літератор, член Національної спілки письменників України, громадський діяч, кандидат історичних наук, доцент, лауреат багатьох загальнонаціональних журналістських конкурсів і просто людина-патріот, що залишив глибокий слід у пам’яті багатьох севастопольців, залишив у душах українців пучечок чебрецю, щоб його гострий гарячий аромат нагадував про тепло рідної домівки, відновлював сили та зміцнював дух.

Валентина Рябка, учитель гімназії № 7