УРОК УКРАЇНСЬКОЇ

Переможці в номінації “Есе” конкурсу “Таланти та ерудити Севастополя” 2010 р.

Севастополь. На межі?

В українському житті Севастополя крім незрівнянно видатних особистостей та безсумнівно значущих подій є події меншого масштабу, які не визивають жодних піднесених емоцій, позитивних відгуків або покращень у житті різних соціальних груп. Про це пишуть у газетах, це активно, іноді навіть занадто, обговорюють на Інтернет-форумах всі, хто має бажання висловитися, цю тему не раз у дискусіях піднімали як на всеукраїнському, так і на шкільному рівнях. Все це стало настільки повсякденним, що вже важко знайти людину, яку можна цим здивувати. Але можливо саме актуальність цієї проблеми виводить її на перший план і ставить у розряд значущих. Я пропоную замислитися над проблемою українського та російського життя Севастополя.
На сайті Міського інформаційного центру Севастополя (Городской Информационный Центр Севастополь — http://sevastopol.net.ua/) в статті від 26 березня 2010 року розповідається про дебати на ток-шоу в прямому ефірі на телеканалі «Перший Севастопольський» з приводу подій 5 липня 2008 року. Нагадаю: в той знаменний день «жителі Севастополя не дозволили встановити дошку на честь 90-річчя підйому українських прапорів на кораблях Чорноморського флоту та викинули її в море». Далі йде скорочений опис того, як російська половина учасників ток-шоу бореться з українською у пошуках правди. Одні кажуть, що винні військовослужбовці ВМС України, інші звинувачують жителів міста; знайшлись і такі, хто вважає, що всі провокації в Севастополі організовані російськими спецслужбами. Чи одержала одна із сторін перемогу в пошуках істини – не зрозуміло, але у тому, що дискусія носила досить жвавий характер, сумніватися не приходиться. І цей інцидент лише один з багатьох, які стихійно виникають на вулицях як нашого, так й інших міст Криму з тих чи інших приводів, які зазвичай мають національний характер.
Питання, кому належить Місто Слави – українцям чи росіянам, хвилює майже всіх, і не раз викликало зіткнення народних мас, які у гіршому ( і нажаль не рідкому) своєму випадку призводили до фізичного насильства. У наш час група людей з російськими прапорами на Нахімовській площі або біля пам’ятника Катерині II не викликає подиву, як і написи на стінах типу «Ти на своїй, Богом даній землі…». Особливе обурення викликають спроби запровадити українську мову практично у всіх сферах життєдіяльності міста: далеко не всі жителі спроможні прийняти зміну однієї мови на іншу. Так чи інакше, хиткий стан рівноваги кожного разу загрожує порушитися, що може привести до небажаних наслідків. Здається, що місто розділилося на два протилежних табори, які голосно сперечаються зі змінним успіхом. У першому таборі – українці, які з географічною картою, жовто-блакитним прапором, багатьма історичними працями, неповторним натхненням та абсолютною впевненістю завіряють в тому, що ще за радянських часів Севастополь став належати Україні. З іншого боку – росіяни, які не менш активно за своїх опонентів аргументують свої дії набагато товстішими історичними матеріалами та прикладами, розвиваючи всі свої концепції в біло-синьо-червоному напрямку і наголошуючи на особливому статусі міста. При тому обидві сторони запевняють у своєму виключному патріотизмі, акцентуючи увагу на тому, що вся діяльність проводиться суто в інтересах Севастополя. І продовжують свої нескінченні дебати, дискусії, виступи, промови, акції протесту, мітинги, збори голосів і тому подібне. Можливо, коли-небудь вони все ж таки прийдуть до консенсусу.
Але дозвольте запитати, де тут патріотизм? У чому він полягає? У тому, що місто буквально розривають на шматки? Чи, можливо, у тому, щоб довести комусь свою точку зору? А що тоді місто-герой? Поки сперечаються, яка країна має на ці землі більше юридичних прав, з величного білокам’яного міста моряків, виконаного в єдиному стилі, Севастополь повільно, але правильно перетворюється на химероподібну споруду, наповнену сміттям, наполовину відреставрованими у стилі «хай-тек» будинками та неоновим світом нескінченної реклами. Чомусь під словом «патріотизм» розуміють відстоювання думок, а коли доходить до діла, то патріотизм перетворюється на байдужість у кращому або навіть на вандалізм у гіршому випадках. Дискусії продовжуються, а багато молоді не знає нормально ні російської, ні української мови. Поки йдуть академічні дебати, на яких вирішують, українцем чи росіянином була та чи інша історична особа, забуваються імена реальних героїв, громадських та культурних діячів. За питанням національностей перестають помічати буденні проблеми транспортної та комунальної систем, освіти, культури, туризму, екології, збереження історичних пам’яток тощо. Більш того: проблема національної приналежності значно гальмує природний розвиток міста-героя.
Дуже модно зараз говорити «Я – Севастополець! Я пам’ятаю героїв свого міста!», але чомусь всі разом починають хворіти на амнезію, коли діло доходить до сутичок різних поглядів на події. Незважаючи на повагу до героїчного минулого Міста Слави, опоненти не соромляться брудної лайки й рукоприкладства. І в цьому наші два протилежні табори не гидують тренуватися при кожній зручній нагоді. Щось мені підказує, що всі, хто коли-небудь проливав свою кров заради оборони цієї землі, не сподівалися на такий розвиток подій. Важко уявити, що вони боролися за Севастополь тільки для українців або тільки для росіян. Вони захищали життя, воювали за праве діло, відстоювали свободу . І на тій самій землі, під тим самим небом при відсутності явних ворогів місто-герой зазнає поразки від своїх мешканців.
Але все ще може змінитися, якщо ми, севастопольці, того забажаємо. Якщо ми припинимо сперечатися між собою і почнемо об’єднувати сили для створення нових ідей та концепцій, які, можливо, приведуть до якісно нового етапу розвитку. У наш час є всі необхідні умови для реалізації соціальних та економічних проектів. У наших силах зробити це місто більш величним та багатим, гідним пам’яті героїв, які захищали його до останньої краплі крові заради нашого майбутнього. І тоді замість скандальних новин про чергові масові непорядки значущими стануть дійсно важливі події та особистості. Патріотизм кожного з нас повинен засновуватися на почутті любові, у першу чергу, до Малої Батьківщини – до Севастополя.

Андреюк Софія, студентка І курсу СевНТУ