УРОК УКРАЇНСЬКОЇ

Переможці в номінації “Есе” конкурсу “Таланти та ерудити Севастополя” 2010 р.

"Вчителько моя, зоре світова…"
А.Малишко

Ці слова приходять до мене завжди, коли я згадую свою першу вчительку…
І ось сьогодні заходжу до свого класу, сідаю за першу біля вчительського столу парту, саме за ту, за якою сиділа 1 вересня одинадцять років тому…
Немов зараз бачу себе маленькою школяркою з великими бантами в косах, в українському костюмі, бо я, учениця першого українського класу, мала сьогодні відповідальне завдання — давати перший дзвоник. Тепер я вже сиджу, склавши перед собою руки, і уважно дивлюся на свою вчительку. Яка вона гарна! Молода, красива, з великими сяючими очима, і, найголовніше,— привітна і усміхнена… І ось вона заговорила. Ми ловили кожне її слово, а вона говорила співучою українською, говорила не поспішаючи, зупинялась, дивлячись на нас, чи ми її розуміємо? Ми, не знаючи української мови, чомусь все розуміли. А потім сказала, що дуже скоро ми будемо розмовляти українською краще, ніж вона. Чомусь не сумнівались, бо з першої зустрічі вже цілком довіряли їй, її словам. А про те, що батьки наші довіряли їй, ми зрозуміли пізніше, бо в неї завжди в класі було найбільше учнів. Ми дуже пишалися тим, що вона, окрім того, що наша вчителька, ще й завуч, до неї за порадою приходять учителі інших класів. А скільки років підряд ми чули її чарівний захопливий голос по радіо «Бриз», адже вона була ведучою першої української передачі для дітей «Ластів’ятко». А деяким навіть щастило разом з нею брати участь у цій передачі. І коли вона скрізь встигала? Адже були ще й сім’я, і син-школяр.
Але зараз я дивлюся не туди, де завжди за столом стояла моя вчителька, а на двері, чекаючи, що зараз вони відчиняться і ввійде та, на яку ми, малюки, чекали з нетерпінням… Вона входить, точніше не входить, а впурхує до класу, як метелик, бо завжди любила одягати кофтинки або накидки з широкими рукавами. І ось вона вже біля столу, усміхнена, весела: «Доброго ранку, мої любі, рада вас бачити!» або: «Ой і живі, і здорові всі родичі гарбузові! Вітаю вас і дуже рада бачити». Після цих слів навіть ті, що не виспалися або зранку дістали вдома прочухана (сиділи з набурмосеними обличчями), починали посміхатись. А далі були цікаві уроки, знахідки, відкриття…
Дуже важко було нам вчитися українською, бо більшість учнів не знала жодного слова, але в нашої вчительки завжди було достатньо терпіння, вона ніколи не підвищувала на нас голосу. Ніколи не сварила при всіх, а тихенько на вушко виказувала своє незадоволення, щоб інші не чули. А коли ми дуже бешкетували, її обличчя ставало суворим, але очі… Її променисті очі видавали її. Ось вона одвертає обличчя до дошки, посміхається і знову, повернувшись, суворо дивиться на нас. Від такого її погляду ставало так соромно, що мимоволі на очі набігали сльози, і ти казав собі: «Це востаннє». Тепер розумію, що вона нас любила тією любов’ю, якою Господь Бог обдаровує не всіх, а тільки щедрих на добро людей… Її любові хватало на нас усіх, а інколи нам здавалось, що вона нас любить більше, ніж свого синочка…
Вона й після уроків залишалась з нами, щоб ми скоріше навчились розмовляти українською, а ми старанно вчились. Скільки радощів принесло нам перше свято «Сорочинський ярмарок», на якому ми (в українських костюмах, хлопці – у брилях, дівчата — у віночках, з кошиками) співали, декламували, танцювали, чинно стояли за прилавками і розхвалювали «свій товар». І все — українською, а пройшло всього півроку. А як ми полюбили місто Житомир, хоч ніколи там не були... Ми про нього знали все, бо там народилась наша вчителька і багато про нього розповідала. Ми ніби самі вчились у тій школі, де маленька Варвара вчила французьку і була заводієм у класі. У гімназії кажуть, що веселішого класу, ніж наш, не було і немає. А це від неї, нашої вчительки.
Коли вона тяжко захворіла, то не хотіла, щоб її провідували, щоб побачили її хворою і немічною. Знаємо, як їй було боляче, які муки вона переносила, але чомусь не можемо уявити, що вона могла плакати, бо ніколи її такою не бачили. Ми передали їй у лікарню ведмедика, який говорив : «Я люблю тебе». Щоб вона відчула, що ми теж дуже її любимо і бажаємо їй одужання. Прикро…
Я сиджу за партою, думки рояться у моїй голові, а я все дивлюся на двері… чекаю… Але вона більше до цього класу не ввійде, як і не ввійде ніколи до гімназії. Вже два роки, як померла наша вчителька. Тяжка невиліковна хвороба забрала її. Померла вона, коли звучав останній дзвоник на лінійці, присвяченій закінченню навчального року… Прощалась з нами… Боляче…
Не прийде вона до нас і на випускний, щоб порадіти за нас. Але ми відчуваємо, що вона поряд, і, як і на випускному з початкової школи, чуємо її голос : «Щасти вам у житті, мої любі. Я люблю Вас..». Боляче…
Світла пам’ять і велика Вам вдячність, наша дорога вчителько, Варваро Борисівно Глущенко … Ми любимо Вас і пам’ятаємо …Бо-ля-че…

Юлія Майорова, 11 клас, гімназія № 5