УРОК УКРАЇНСЬКОЇ

Переможці в номінації “Есе” конкурсу “Таланти та ерудити Севастополя” 2010 р.

А ми посміхаємось...

Стою, посміхаючись, біля дзеркальної річки, а червону хустку з моїх рук намагається вирвати вітерець-бешкетник. І нема нічого красивішого за цю наповнену промінцями річку, прозорий степ та вічне небо. Так, любий, тому я така молода і весела. А ти, здається, збираєшся косити ниву, таку лагідну, дихаючу теплим осіннім повітрям. І дивлюся я на тебе вже сто років. Посміхнися: ми намальовані.
Ми будемо такими ж гарними вічно. А дякувати за це треба одній-єдиній людині. Чомусь мало пишуть про Михайла Крошицького, але він дійсно зробив незмірний внесок в історію Севастополя та України в цілому.
Народившись в героїчному місті, Михайло Крошицький працював науковим співробітником Севастопольської картинної галереї, а з 1939 до 1958 року був її директором. Під час Великої Відчизняної війни Крошицький з друзями, з сусідськими хлопчаками під бомбами на собі переносив дерев’яні уламки в галерею і там виготовляв ящики для найцінніших експонатів.Технічний персонал — три жінки похилого віку — в цей час шиють і начиняють папером і ганчір’ям мішечки, щоб ними перекладати картини при упаковці. Тисяча витворів світового мистецтва вмістилася в ста ящиках.
Михайло Павлович знайшов дозвіл на військовий транспорт, домовився з візником і на початку листопада доставив свій вантаж на Царську пристань. Від причалу відходив один за одним транспорт, по пристані били гармати з Генуезької фортеці Балаклави, вночі в небі висіли освітлювальні ракети, на кораблі пікірували літаки, але це був єдиний шлях на Велику землю. Михайло Крошицький самотужки супроводжував унікальний музейний вантаж протягом більш ніж 11 кілометрів від Севастополя до сибірського міста Томська, а у 1956 році керував поверненням севастопольської колекції у рідне місто. Він йшов крізь вітри та дощ, бурі та холод, сльози та смерть, і саме завдяки йому збереглося більше 1200 витворів мистецтва. Він ризикував своїм життям заради того, щоб нащадки могли побачити їх! Незаслужено забутий.
А ми посміхаємося з картин: ми намальовані…

Валерія Ганіна, 11 клас, школа № 43