Українське життя в Севастополi Переможці в номінації “Есе” Несподівана зустріч з Богданом Ступкою

Переможці в номінації “Есе” конкурсу “Таланти та ерудити Севастополя” 2010 р.

Я не пам’ятаю, коли відбулася моя перша зустріч з творчістю Богдана Ступки, але в серці назавжди залишився той літній вечір, коли він відкрився мені не тільки як актор, режисер, художній керівник, а й як людина.
Був червень. У Севастополь приїхав із столиці Національний академічний драматичний театр ім. І. Франка. Гастролі відбувалися з 17 по 27 на сцені театру ім. Луначарського. Афіші були розклеєні по всьому місту, і мою увагу привернули дві назви: «Кайдашева сім’я» І. Нечуя-Левицького та «Легенда про Фауста. » І. В. Гете. Ці твори ми вивчали на уроках літератури. Я вирішив піти на виставу, бо дуже схотілося ще раз зустрітися з героями, а можливо відкрити те нове, глибоке, що в силу мого віку, залишилося за межами підліткового розуміння. Але моїм планам не судилося здійснитися.
За день до вистави я прийшов до школи, щоб повернути книгу в бібліотеку. Несподівано для себе я опинився в кабінеті літератури. У відкриті вікна з вулиці плив дивний аромат духмяної зелені і літнього сонця. Атмосфера в класі була пронизана якимось дивовижним світлом, відчуттям свободи, і в моїй уяві постало тепле, ласкаве море.

У цю мить на порозі з’явилася вчителька. Ми обговорили події, пов’язані з гастролями київського театру, і я під впливом незвичайних почуттів від щирого серця подарував їй два білети на «Кайдашеву сім’ю», вирішивши подивитися цю виставу іншим разом. Та, на жаль, білетів вже не було… Але мені пощастило. До театру я все-таки потрапив, хоча і на мюзикл «Едіт Піаф. Життя в кредит».
Усе, що я бачив на сцені, наповнювало мене теплом і ніжністю, навіть зараз, коли я пишу ці рядки, вони зігрівають мене, хоча минуло вже вісім місяців.
Партер. Вільних місць немає. Я сиджу в десятому ряду. Світло гасне. На сцені відбувається приголомшливе дійство. Молода актриса грає велику француженку – Едіт Піаф. Сама вона невисокого росту, худорлява, з чорним волоссям завитим і коротко підстриженим, в простому сіренькому платті. Але голос!.. Хіба можна описати словами цей голос?! У ньому сила і могутність тисяч людей, у ньому надія і сподівання тисяч людей. Маленький, жвавий, відчайдушний горобчик з серцем лева…
Перша дія добігала кінця. Раптом мій погляд впав на бокові двері. Там стояв Богдан Ступка. Я впізнав його одразу: численні ролі в кіно, інтерв’ю на телебаченні, обговорення його творчості в пресі і, нарешті, фільм «Тарас Бульба», перегляд якого нам організували навесні в кінотеатрі «Росія». Усе це миттєво промайнуло в голові. А переді мною стояла людина в жовтогарячій футболці, з посивілим волоссям і спостережливим та захоплюючим поглядом, спрямованим на сцену, де в цей час Едіт Піаф в котре намагалася обдурити долю, а можливо, і саму смерть. Я кілька разів повертав голову – він усе стояв.
Ні… Наші погляди не зустрілися. І Богдан Ступка ніколи не дізнається про те, що того вечора з залу на нього дивилися такі ж зачаровані й спостережливі очі, як його власні, і що назавжди його образ залишиться в серці севастопольського школяра.
Борис Пастернак писав, що мета творчості – самовіддача. Якщо за цим критерієм оцінювати творчість Богдана Ступки й театру під його керівництвом, то можна з упевненістю сказати, що всі вони – не прості виконавці своїх ролей, а справжні творчі особистості.

Лубов Віталій, 10 клас, школа № 29