УРОК УКРАЇНСЬКОЇ

Переможці в номінації “Есе” конкурсу “Таланти та ерудити Севастополя” 2010 р.

До Анатолія Студецького, севастопольського поета, якого пам’ятаємо…

О розмотай шляхи мені, богине,
Рятуй мене, врятуй мене, бо згине
Моя душа…
Л. Костенко

... тихе зітхання!
Незгоєні рани, невтишені жалі;
Завмерлеє в серці кохання.

Ми бачимо в тобі поета-борця, великого патріота й тонкого лірика, людину з палким серцем, яка все своє життя прагнула справжнього великого кохання. Слова «туга», «сум», «щасливе кохання» перепліталися на дорозі твого життя. Адже пошуки берега любові в складному, бурхливому житейському морі тривог не бувають без перешкод.
Кружляють у тихому сумному осінньому повітрі листочки, падають на мокру від дощу (чи від сліз?) землю, ніби хочуть зігріти її. На тих листочках закарбовано найніжніші, найпотаємніші порухи твоєї душі. Спробуймо зрозуміти її поривання, болі, втіхи — і тоді відкриємо Анатолія Студецького — «лірика високої проби». Ти, кохаючи, пізнав усю глибину щастя взаємної любові; свято зберіг у своєму серці спогади про дари цього величного почуття. Роки, у котрих ти любив, були, найкращими в житті…

... Се був для тебе важкий удар…
Звичайно, кохання — це дар безцінний і до того ж довічний. Щаслива зустріч може мати трагічне завершення, кохану людину можна втратити, але назавжди залишається пам’ять почуття. Ідеал не перестає бути ідеалом, навіть якщо його втрачають. Людей, а особливо інтелігентних, чесних, як Клара, ти цінуєш більше ніж зірки, не тягнучись при тому до жодної з них.
Немає милої на світі. Нестерпний, пекучий біль заповнив усю твою істоту.

Лиш біль і се страшенне: бам, бам, бам,
А сліз нема, ні крові, ані поту.
І меркне світ довкола, і я сам
Лечу кудись в бездонну стужу й сльоту.
Ридать! кричать! — та горло біль запер.
Вона умерла! — Ні, се я умер!
Де ж порятунок?

Поклін тобі, моя зів’яла квітко,
Моя розкішна, невідступна мріє,
Останній сей поклін!

… ти в душі, сумній і одинокій,
Навік вписала ясний і високий
Жіночий ідеал.

Кохання... Воно існує, мабуть, відтоді, як на землі з’явилася людина. Недарма в народі кажуть: «Світ постав із любові», а без неї – туга…»

Більше тебе не побачу,
Мовчки піду самотою.
Тільки невтишена туга
Йде невідступно за мною.

Ти втратив назавжди ту єдину, без котрої не уявляв свого майбутнього, відчув себе спустошеним і неспроможним далі не тільки боротись, а й жити. Не можеш забути кохану Клару, хоч розумієш, що її вже немає тілом, а душа її для тебе ще жива і буде «…вічно жити, бо в серці має те, що не вмирає…» Життя скороминуче, а кохання — вічне.
Під тягарем життєвих обставин ти втомився, знесилився, почуваєшся «зраненим звірем», що «тікає у нетрі, щоб у своїй берлозі здихати». Такий емоційний стан обумовлений фактами і особистого, і громадського життя. Пане Студецький, ти вже пережив напад важкої недуги, що підточила фізично, надломила морально, надірвала душу, переповнила все єство нестерпною мукою.
Звичайно, любов «в руці від раю ключ держала», і наш поет втратив надію на щастя. Кохання залишило по собі страшенну тоску, засипавши снігом сподіване. У цьому спалаху почуттів людина згоряє та загартовується, стає благороднішою її душа. Ти житимеш, ти мусиш жити, бо таке палке серце не має права на душевну безнадію. Ми ще почуємо твоє віще слово, поете-сучаснику, побратиме! У тебе є ми – твій народ, твої українці-севастопольці!
«Ти знаєш, що ти – Людина?» — здійми до небес Батьківщину!Ми віримо в твою силу «…духа і в день воскресний твойого повстання…»

Не можна свою душу хоронити,
вона ж бо ще жива,
як вітер, трави, квіти…

Будьмо ж уважними до людей, які нас оточують! А особливо до тих, хто нас любить. Поважаймо їхні почуття. Тільки так кожен із нас може розраховувати на те, що і його відкрите серце не буде скривджене й зневажене.

Привітне слово і вітання:
Цього доволі, щоб весь час
Душа кохалася в бажанні —
Почути голос цей не раз.
Те добре слово серце гріє.
Натхнення, волі додає…

Світлана Катрич, учитель гімназії № 1