УРОК УКРАЇНСЬКОЇ

Переможці в номінації “Есе” конкурсу “Таланти та ерудити Севастополя” 2010 р.

Севастопольський Прометей

Як легко вкрасти, вбить, образить,
Надгробок з цвинтаря знести.
А ти-но спробуй слід залишить
На зірках вічної путі...

Життя і смерть... Дуже короткі та ємкі два слова, всього по п’ять літер. А що між ними? Кожен із нас наповнює цей відрізок своїм змістом.

Життя іде і все без коректур.
І час летить, не стишує галопу,-
спливають із пам’яті рядочки Ліни Костенко.
Для чого ми приходимо на цю Землю? Мабуть, кожен доростає до цього питання і намагається дати відповідь, перш за все, самому собі.
Мені сьогодні треба поїхати до міста. Чекаю на зупинці автобус, спостерігаю, як поволі прокидається село. Батьки ведуть дітей у дитсадок, починає гомоніти сільський ринок, точиться розмова у натовпі людей, які зібралися на роботу до міста і чекають маршрутку. Квітневе сонце радісно посміхається заклопотаному селу. Йде купка людей на автобус. Серед них і жінка в чорній хустці. Я вдивляюся у цю постать, що не відповідає весняному настрою, який охопив усіх. І нарешті я пізнаю цю жінку, це – тьотя Валя. 22квітня вже буде рік, як цій жінці доля присудила пережити найтяжче горе для кожної матері : поховати свою дитину. Так саме у цей день 2009 року загинув її син Євген.
Скоробогатова Євгена Указом Президента України нагороджено орденом « За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).
Звичайна сільська українська родина, яких багато. Мати, Валентина Петрівна, працювала дояркою у колгоспі, а батько, Геннадій Вікторович, — водієм. Доля з Луганщини привела їх до нас під Севастополь, у Тернівку. Тут Євген пішов до школи, у 1991 році закінчив 9 класів. У цей час було захоплення – народні танці, відвідував танцювальний гурток. Із ансамблем «Калинка» побував у багатьох містах.
Після школи поступив до Севастопольського ПТУ № 4 від заводу імені С.Орджонікідзе, отримав спеціальність токаря. Потім – армія, служити довелось в артилерійських військах у місті Києві та на Закарпатті. Після служби вступив до технікуму, який закінчив із червоним дипломом. Повернувся у рідне село, одружився, народилася донечка Таміла. Євген був гарним чоловіком і люблячим батьком. Він старався більше часу проводити з родиною, з маленькою донечкою, наче відчував, що сімейне щастя ненадовго...
Але життя диктує свої закони. Треба годувати молоду родину. Євген продовжив навчання в Євпаторійській школі міліції. Потім працював інспектором патрульно-постової служби в Балаклаві та Севастополі у званні старшого сержанта. Неодноразово за відмінну службу отримував подяки та заохочення.
Життя іде...
Аж ось... Маші не було вдома: вона поїхала погостити до родичів у Харків. Донечку вона залишила бабусі, чоловік повинен був повернутися зі служби додому. Начебто все як завжди. Але чомусь так неспокійно на серці. Зателефонувала чоловіку, але чомусь ніхто не відповідав. Думала, що зайнятий, що не може взяти слухавку або не чує. Телефонувала ще і ще, сподівалася почути рідний голос. Але надії не справдились... Відповідати було вже нікому...
Скоробогатов Євген ціною власного життя намагався врятувати двох підлітків, що пішли заради цікавості в небезпечну зону – бомбосховище на Малаховому кургані. Цей курган бачив багато людського горя, смертей, людської ницості та героїзму. Але це було під час війни. Вже призабув сивий дідуган, як це буває. А тут під мирним небом посеред весни, коли кожна травинка, кожне зернятко, кожна жива істота тягнеться до життя, прагне сонця...
Близько шостої години вечора через підкоп за ворітьми двоє хлопчаків пробралися до бомбосховища. Решта дітей зостались на вулиці. Ох, ця хлопчача цікавість! У приміщенні було темно. Хлопці освітлювали собі шлях факелами, що були зроблені зі спеціальної вати, яка була оброблена спеціальними розчинами для знешкодження небезпечних речовин. Підлітки підпалили хімікат, що зберігався в бомбосховищі. Це призвело до загорання, а потім став тліти військовий одяг, який там зберігався. Замкнений простір став заповнюватися димом. Через деякий час діти, що залишилися зовні, відчули дивний запах і дим. Вони зрозуміли: щось пішло не так, як вони планували. Дівчинка та хлопчик звернулися за допомогою до сержанта міліції, що повертався додому після служби.
Євген дуже втомився: день видався неспокійним. Та зміну була вже здано, можна було відпочити, а зараз додому, швидше додому. Треба було забрати від мами маленьку Тамілу, прочитати їй казку на ніч: вона це дуже любить, як і кожна дитина.
Тут підбігли схвильовані діти. Сказали йому, що двоє підлітків 13 та 14 років зайшли у цю дірку й довгий час не повертаються. Було відчутно якийсь дивний запах та гар. Навіщо вони туди полізли? Як опинились? Це зараз не важливо, головне врятувати життя дітей, мрії... Євген, не роздумуючи, проліз у приміщення через дірку підкопу, добре, що статура дозволила. Він дуже поспішав. Чи думав він тоді про цінність власного життя, про небезпеку, яка на нього чекала?! Звичайно, ні! Ніколи! Там же чиїсь діти! І він же теж батько!..
Намагаючись врятувати підлітків, Євген загинув разом із ними від угарного газу, концентрація якого в 100разів перевищувала допустиму норму.
Сигнал тривоги оперативні служби отримали тільки о 22.40. При проведенні рятівних робіт п’ятеро бійців МНС отримали серйозні отруєння. Спеціалісти працювали в протигазах та захисних комбінезонах.
Підлітків та міліціонера врятувати не вдалось. У старшого сержанта міліції Скоробогатова Євгена залишилась дружина та чотирьохрічна донечка. Євгену було 33 роки. Тільки 33! Скільки було планів та сподівань, так багато треба було зробити...
Покачує дорогою рейсовий автобус. Пасажири цього «дорожнього корабля» ведуть себе по-різному: хтось розглядає чудові кримські пейзажі, дехто солодко дрімає, деяких полонила бесіда : треба передати одне одному останні новини. А в очах тьоті Валі невимовний смуток та якесь дивне знання людини, якій прийшлося пережити горе, материнське горе, воно безутішне. А може це щастя – мати такого сина?..
Життя – це книга, яку ми пишемо зараз, кожен, на чистовик, карбуючи свої вчинки у Книзі Вічності. І якою буде твоя книга : довгою чи короткою, змістовною чи не дуже, яскравою, як спалах зірки, чи повільно згасаючою — залежить тільки від кожного з нас. Треба поспішати творити добро! Щоб встигнути, бо людський вік такий скороминущий. Про це нагадують нам вічні рядочки Ліни Костенко:

...Не знаю я , що буде після нас,
В які природа убереться шати.
Єдиний , хто не втомлюється ,— час.
А ми живі , нам треба поспішати.
Зробити щось, лишити по собі...
Життя іде і все без коректур,
І як напишеш, так уже і буде.

 Гура Катерина, 9 клас, школа № 59