Виткалось над озером полум'я зорі,
А в бору видзвонисто плачуть глухарі.
Десь голосить вивільга в схованці-дуплі,
Лиш мені не плачеться - не беруть жалі.
Знаю, вийдеш ввечері за розгін доріг,
Сядем непомічені під сусідній стіг.
Зацілую доп'яну, наче цвіт, зімну -
На хмільного з радощів не складуть вину.
Скинеш ти, голублена, шовк фати мерщій,
Занесу безпам'ятну на всю ніч в кущі.
І нехай видзвонисто плачуть глухарі,
Є весела тугонька в полум'ї зорі.
Переклав Василь ЮХИМОВИЧ.
1910.

* * *
Клене мій безлистий, клене скрижанілий,
Чом ти похилився в заметілі білій?
Може, щось угледів? Щось почув здаля ти? -
За село неначе вийшов погуляти.
І, як сторож п'яний, вибрів на дорогу
Та й загруз в заметі, приморозив ногу.
Ой і сам хилюсь я нині не з утоми, -
З дружньої гулянки не дійду додому.
Там вербу помітив, там зустрів ялину,
Наспівав про літо їм під хуртовину.
Сам собі здавався я таким же кленом,
Тільки не безлистим, а, як рунь, зеленим.
І, сп'янівши зовсім, я під хуртовину
Обіймав березку, як чужу дружину.

Переклав Василь ЮХИМОВИЧ
1925

***
Гай без листя, поле голе,
У тумані все змінилось.
Колесом за сині гори
Сонце тихе закотилось.

Вибита дріма дорога,
Їй примарилось, приснилось,
Що вже зовсім, зовсім трохи
До зими чекать лишилось.

Ой і сам я край узлісся
Вчора бачив крізь тумани:
Лошаком буланим місяць
Запрягався в наші сани.

Переклав Володимир СОСЮРА
1917-1918

***
Не жалію, не зову, не плачу.
Все мина, як з білих яблунь дим.
Прив'ядання золотом позначений,
Я не буду більше молодим.

Серце, ти вже так не будеш биться,
Перем'яте памороззю літ,
Сторона березового ситцю
Не заманить босого в похід.

Дух бродяжий, ти не той, що зроду
На вустах вогнем палахкотів.
Де ж узять колишню свіжу вроду,
Шал очей і повінь почуттів?

Я тепер скупіший на бажання,
Світе мій, чи ти приснивсь мені?
Мов лункою весняною ранню
Я промчав на райдужнім коні.

Тління жде на тебе і на мене,
Тихо пада з кленів листя мідь...
Будь же ти навік благословенно,
Що прийшло розквітнуть і зотліть.

Переклав Кость ЖИТНИК
1922

***
Відгомоніла золота діброва
Беріз веселих словом шелестким.
І журавлі у небі вечоровім
Вже не жаліють більше ні за ким.

Кого жаліть? Та ж кожен - подорожній
В цім світі: зайде і полишить дім.
 Про всіх, що зникли, марить дика рожа
З широким місяцем над ставом голубим.

Стою самотній на рівнині голій,
А журавлів односить вітер вдаль.
Я повен дум про юність смаглочолу,
Хоча нічого, що пройшло, не жаль.

Не жаль тих літ, які на вітер кинув,
Не жаль душі бузкову рясновіть.
В саду пала багаття горобини,
Та не снага когось йому зігріть.

Не обгорять у горобини грона,
Від смаготи не пропаде трава.
Як дерево ласкаво листя ронить,
Так я роню смутні мої слова.

І якщо час із вітровієм в змові
Згребе у жмуток їх, як зайвий біль...
Скажіть ви так... що золотій діброві
Відгомонілось любо серед піль.

Переклав Володимир КОЛОМІЄЦЬ
1924

***
Сліду не шукать мені під осінь
І в кущах не м'яти лободи.
Зі снопом вівсяного волосся
Ти мені відснилась назавжди.

На щоках з червоним соком ягід
Ніжна ти була і чарівна,
Схожа на рожевий сонця захід
І, мов сніг, промінна і ясна.

Хоч твоїх очей потьмарились зернини
І тонке ім'я розтануло, як звук,
Та лишився в складочках хустини
Запах меду від невинних рук.

В тихий час, коли зоря, мов котик,
Лапкою на дасі миє рот,
Добру славу про твої чесноти
Чую в пісні вітру й водних сот.

Хай мені шепоче синій вечір,
Що ти пісня й мрія золота,
Все ж, хто вигадав гнучкий твій стан і
Той приклав до таїни вуста.

Сліду не шукать мені під осінь
І в кущах не м'яти лободи.
Зі снопом вівсяного волосся
Ти мені відснилась назавжди.

Переклав Іван ПУЧКО
1915-1916

***
Прощавай, мій друже, - серце стука, -
Любий мій, ти в грудях - до кінця
На роду написана розлука
Десь там згодом зустріч обіця.

Прощавай, ні слова більше, брате,
Не спохмурюй брів і жаль облиш, -
В цім житті не новизна вмирати,
Але й жити, звісно, не новіш.

Переклав Василь ЮХИМОВИЧ
1925