Тема "Крим і українська культура" досліджена так кепсько, що комусь може видатися навіть несподіваною. А тим часом... Півострів, який з трьох боків омивається водами Чорного моря (а з північного сходу - ще й Азовського), - унікальне культурне перехрестя, і Українська Муза на цьому перехресті зовсім не виглядає Попелюшкою. Та й як же інакше, якщо сама історія змушувала наших предків ще з княжих часів постійно тримати Крим у полі свого зору? Той, хто посідав київський стіл, мусів зважати на реально існуючі геополітичні інтереси і відповідно вибудовувати зовнішню політику Руської держави, то відправляючи до чужих правителів своїх послів, то починаючи воєнні походи, як це не раз робив князь Святослав, чий меч дзвенів аж у Тмутаракані, біля Керченської протоки, - в тій самій Тамані, де через тисячу років лермонтовський Печорін викрадатиме черкешенку Белу.

Хроністи мали про все те повідати нащадкам. І вони багато чого зуміли розказати нам. Вітри століть гудуть у їхніх розповідях про київського князя Володимира Святославовича, який приймав хрещення у древньому Херсонесі; у свідченнях козацьких літописців про морські походи на чайках із Запорожжя на Крим...

Один із поетичних збірників 1622 року оздоблений гравюрою; "Взяття Кафи гетьманом Сагайдачним". В "Історії Русів" (кінець XVIII ст.) так розповідається про цей епізод: довідавшись про набіги кримських татар на прикордонні поселення, про ясир, відігнаний у чужі землі. Сагайдачний вирішив помститися напасникам і "відправився з пішим військом на човнах Запорозьких у Чорне море, де одна його половина війська попливла до міста Кефи (Кафи, нині Феодосії. - В.П.), а друга з самим гетьманом вийшла в Сербулацькій пристані на берег і пройшла мимо гір Кефських до того ж міста і, атакувавши місто це від моря і від гір, взяла його штурмом. Полонені, в ньому знайдені, звільнені і забрані військом, а жителі вибиті до останнього і місто розграбоване й спалене. Гетьман, пройшовши горами до міста Козлова, зробив передмістям його те ж саме, що й Кефі, а жителі, заховавшись у замок, просили прощення і випустили всіх полонених з великими дарами до Гетьмана, який, скінчивши так щасливо свою експедицію, повернувся з полоненими і великою здобиччю в свої кордони"'.

Крим згадується в "Історії русів" багато разів, оскільки йдеться в цій пам'ятці про часи козацькі, коли не лише Петро Конашевич-Сагайдачний здійснював морські походи на землі кримського ханства.

Оповідається тут і про те, як Богдан-Зіновій Хмельницький, полонений у битві під Цецорою, був проданий турками "із Царгорода в Крим" якомусь тамтешньому мурзі, аж поки король польський не викупив його і не забрав на службу "при своєму Кабінеті"...

Що ж до власне літературного "освоєння" Криму українськими письменниками, то почалося воно в добу романтизму (перша пол. XIX ст.).

1836 року в Криму побував професор Михайло Максимович, який незадовго перед тим подав у відставку з посади ректора Київського університету Св.Володимира. Тут він мав поправити своє неміцне здоров'я, а заодно й попрацювати над дослідженням місцевих старожитностей. Намір цей не дали здійснити хвороби, проте за п'ять років до смерті Максимович устиг надрукувати свої "Воспоминания о Тавриде", написані у формі листа до князя П.В'яземського ("Русский вестник", 1868, №12).
Вийшло так, що він мовби прокладав дорогу до Криму історикові Миколі Костомарову, який згодом про свою подорож на півострів (весна 1841 року) писав в "Автобіографії": "Я отправился в Крым для морского купання, так как, по совету врачей, недавние изобильные приемы лекарств и усиленная головная работа, по приготовлении к магистерскому зкзамену, требовали поправлення моего здоровья"2.
Протягом місяця М.Костомаров мешкав у Феодосії, а потім подався - верхи на коні! - на південний берег. Доїхав до Ялти, після чого повернувся до Алушти.

Піднімався на Чатир-Даг, і це сходження справило на Миколу Івановича надзвичайно яскраве враження: його очам відкрився "поразительный вид горных вершин Яйлы и безбрежной синевы Черного моря". Зупинявся він і в Сімферополі, проте в спогадах найбільше місця приділив романтичним мандрівкам до Чуфут-Кале, Бахчисараю, Керчі...

"Из Симферополя я съездил в Бахчисарай, обозрел тамошний дворец, который тогда содержался бережно й красиво; комнаты были меблированы в восточном вкусе; меня в особенности пленил огромньїй зал с тремя фонтанами, из которых один был знаменитий фонтан слез, воспетый Пушкиньм. Рядом с зтим залом - внход к каменному бассейну, куда втекала чрезвычайно холодная вода из двух фонтанов, устроенньїх один против другого. На противоположньїх краях бассейна посаженьї мирты. Я с удовольствием вьїкупался в зтом бассейне, бывшем некогда ханскою купальнею..."

Вигляд екзотичної татарської старовини навіяв М.Костомарова у творчий настрій: "Двухдневное пребывание в Бахчисарае оставило следы в моей литературной деятельности: я написал несколько малорусских стихотворений, из которьк два: "До Марьи Потоцкой" й "Аглае-Чесме" напечатаны были в "Молодике" Бецкого".
Поетична муза навідала М.Костомарова і в Керчі, коли він оглядав те, що залишилося від Боспорського царства, в т. ч. й ті старожитності, які згодом потраплять до Ермітажу. Так з'явилася його балада "Пантікапея", у якій поет "изобразил блуждающую тень одного из боспорских царей, которого прах выбросили из могилы древлеискатели".

У творчому доробку М. Костомарова (літературний псевдонім - Ієремія Галка) вже була поетична збірка "Українськії балади" (1838); 1841 року побачить світ ще одна його збірка- "Вітка". Захоплений поезією старовини, античністю, українським фольклором, Костомаров належав до числа поетів-романтиків, що засвідчують і його "кримські" твори. Пишучи їх, він мав на що зіпертися: передусім - на традицію, пов'язану з іменами О.Пушкіна (поема "Бахчисарайський фонтан", 1821-1823) та А. Міцкевича ("Кримські сонети", 1826). Цікаво, що написаний у Бахчисараї вірш М. Костомарова "До Марії Потоцької" має цілий ряд перегуків із сонетом А. Міцкевича "Гробниця Потоцької" (Марія Потоцька - "польська Роксолана": полонена княжна, вона стала дружиною кримського хана КерімГірея; на ЇЇ честь і споруджено "фонтан сліз"). Проте у творі польського поета німий монолог, звернений до бранки, у двох заключних терцинах завершується спалахом глибокого ліричного переживання ("О полько! Як і ти, я вмру на чужині..."). У Костомарова ж ліричне начало цілком відсутнє, його сюжет "обростає" традиційною атрибутикою романтичної балади - пустельний нічний пейзаж; хрест під місяцем; могила, вкрита миртом; уявний діалог із людиною з потойбіччя; обіцянка постання її з мертвих і появи "страннього", тобто самітника-подорожнього, - а у фіналі оповідь переводиться у філософський план. Тут панує контраст: вічне протиставляється минущому; чистота жіночої душі поетизується як нетлінні святощі:

Усе славне, світовеє
Розлетиться й пропаде.
Тільки чистеє, святеє
Позостанеться навік.

До кримських мотивів М. Костомаров звернеться і наприкінці свого життя, написавши 1883 року історичну драму "Эллины Тавриды", дія в якій відбувається "в Херсонесе Гераклийском и отчасти в Пантикапее Боспорской в І веке пр. р. Христовым".

Відвідини М. Костомаровим Криму зафіксовані в одному з листів Степана Суданського, датованому 1870 роком. "Неділі дві тому назад був у нас наш дід Николай Іванович Костомаров з жінкою Василя Михайловича Білозерського, - писав він із Ялти своєму одеському приятелю, - но тільки Лазаревський та я щасливі були його бачить. Він простував на Одесу...
Ваша Одеса далеко лучче його прийняла, як наша убоголюдная Ялта.
Читав я йому частину "Іліади" - похвалив, спасибі, і казав діла не кидати"3.

Костомаров мав намір попрацювати в архіві князя С. М. Воронцова. Серед його ялтинських знайомих тієї пори був і Амвросій Метлинський - поет-романтик, у 1840-1850-ті рр. професор Харківського, а потім Київського університетів (свого часу Костомаров слухав його лекції в Харкові). Поселився він тут уже тоді, коли творча його активність згасала, а натомість заявлялися ті "напади іпохондрії", які, зрештою, і звели Метлинського в могилу. 17 червня 1870 р. він прострелив собі лівий бік і через два тижні помер у тяжких муках4.
Сталося це якраз тоді, коли М. Костомаров перебував у Ялті. У листі до О. Кониського він згадував про цю трагедію. Згадував і С. Руданського, якому разом із ще одним лікарем довелося робити розтин тіла покійного...

Про С. Руданського Костомаров відгукується як про "замечательно талантливого человека". І справді, був це автор співомовок, балад, байок, ліричних пісень, з-поміж яких особливої слави зажила "Повій, вітре, на Вкраїну". Цілих 12 років (з 1861 р. до самої смерті в 1873 р.) Руданський мешкав у Ялті, куди приїхав після закінчення Санкт-Петербурзької медико-хірургічної академії.

Прощаючись із Петербургом, 28-річний випускник академії зробив у щоденнику зворушливий запис, який свідчив про його тривожне очікування зустрічі з новим краєм, новими обставинами: "А чим-то полудень мене порадує? Чи синєє море загартує чи, може, і знову іржею покриє, сточить, обезсилить? А Кримськії гори чи новим здоровлям, чи гробом наділять? Прощай же, мій друже, прощай, Петрополю. Прощай, моя радо-порадо, прощай і ти, моя зіронька ясна, моя милая С., вам моя дяка, вам моє серце, вам моя пам'ять довіку"'.

В Ялті С. Руданський працював міським та повітовим, а заодно й карантинним лікарем. Матеріальна скрута змусила влаштуватися ще й на посаду службового лікаря кримських маєтків князя Воронцова. Обов'язків стало більше. У доповідній записці головному управлінню маєтків Руданський скаржився на те, що постійні виїзди на виклики хворих - в Алупку, Массандру, Ялту, Ай-Даниль - "з'їдають" майже всю його зарплату (250 крб. з 300 крб.). Але вони ще й вимучували його фізично, тим більше, що Руданський давно нездужав на сухоти.

Воістину страдницьке життя! Коли читаєш у листах С. Руданського, що в Ялті з її дорожнечею йому на перших порах доводилося перебиватися сухою таранею, коли зустрічаєш у листі до брата Григорія прохання вислати полотна на сорочки, - мимоволі переймаєшся співчуттям і повагою до цього лікаря-подвижника, який ще знаходив можливість, щоб робити записи про історію Криму, його споруди, про війну, яка тут ішла в 1853-1856 рр.; цікавитися археологічними знахідками. С. Руданський продовжував збирати й укладати фольклорні матеріали, хай і зрідка, але сідати за власні твори, перекладати. Найбільше часу було віддано перекладам поем "Іліада" Гомера та "Енеїда" Вергілія. Iхоч вони не витримали випробування часом і відомі нині хіба що фахівцям, проте свою роль у розвитку української мови, в осягненні й засвоєнні українською культурою надбань світової класики ці тлумачні версії все ж відіграли.

Руданського в Ялті знали і шанували, бо й він докладав зусиль, щоб місто ставало зручнішим для життя. Частину придбаної ділянки віддав під забудову міського фонтану з резервуарами для води. За ініціативою лікаря Степана Руданського було закладено міський ринок. А 1869 року його обрали почесним мировим суддею Сімферопольсько-ялтинської мирової округи...

Все своє життя він пам'ятав про нелегкий обов'язок бути українським діячем. У колі близьких Руданському людей, з якими він підтримував зв'язки, - М. Костомаров, поет-романтик А. Метлинський, брат Тараса Шевченка Варфоломій, педагог і композитор П. Ніщинський з Одеси... Варфоломій Шевченко якось передав Руданському для розповсюдження "портрети могили покійного Тараса" - виручені гроші мали піти на те, щоб "поправить хрест на Тарасовій могилі"...
Творчістю С. Руданського на початку 1870-х цікавився М. Драгоманов. Але життя поета закінчувалося. "Драгоманову прошу передать, что я болен и давно прекратил все мои литературные занятия", - написав він комусь зі своїх кореспондентів. Більшість із написаного Руданський так і не побачив на сторінках книг. На надгробку, під яким він упокоївся, написали: "Малорусскій поэт"...

Яскравий слід залишив Крим у творчості двох українських неоромантиків рубежу XIX - XX століть - Лесі Українки та Михайла Коцюбинського. Обставини життя (в одному випадку хвороба, в другому - служба) пов'язали їх із півостровом на досить тривалий час. Навіяні кримськими враженнями поезії та новели цих письменників належать до золотої скарбниці української літератури

Леся Українка приїздила лікуватися в Крим у різні періоди свого життя. Вперше це сталося влітку 1891 року, коли 20-річна Леся на пароплаві прибула з Одеси в Євпаторію. Вона стоїчно трималася в обставинах, коли про можливість "бути, як люди" доводилося лише мріяти. Про це свідчать численні Лесині листи, відправлені з Криму мамі, татові, сестрам, Ользі Кобилянській,   Михайлові Павлику,   Михайлові Драгоманову, Івану Франку...

"Тепер в мені такий Drang und Sturm (Буря і Натиск. - В.ІІ.) твориться, що, далебі, тісно жити здається", - писала вона з Євпаторії у Софію (М.Драгоманову), і з цього зізнання ми можемо судити" напруженим, стрімким було її духовне життя тієї пори. Лихо загартувало Лесю ("після дев'ятилітньої неволі я досить навчилася скептицизму"). Її характер мав міцний драгоманівський "первень": уміння жити наперекір обставинам, зціпивши зуби. А водночас - листи цієї мужньої дівчини пересипані милими дрібничками: то вона жалкує, що поруч немає фортеп'яно ("без музики просто хоч вішайся"), то запитує, "чи багато мама малинового варення мені наварила?", то із захопленням розповідає, як пливла на човні при місяці і як їй було добре...

В Лесиних листах вражає оте її постійне "вибудовування" себе, свого "внутрішнього імперативу" ("треба собі житія виборювати...") - і разом з тим цілком природна людська грація, самоіронічність та самовимогливість без будь-яких натяків на аскетизм. Часом вона нарікає на власну лінь, а проте літературна праця є неодмінною частиною її євпаторійського життя...

Другий Лесин приїзд до Криму був тривалим: вона прожила в Ялті майже рік (липень 1897 - червень 1989 рр.). Шість років, що минули, залишили помітний карб на її духовній поставі. Зовсім недавно Леся Українка пережила потрясіння після смерті М. Драгоманова, який був для неї духовним учителем. В Ялті вона познайомилася з мінським соціал-демократом С. Мержинським - і з цього моменту почалася драматична історія їх стосунків, які завершилися ранньою смертю хворого на туберкульоз Сергія. Леся була поруч із другом до останніх його днів. Пережиті почуття знайшли відгук у циклі інтимної лірики поетеси.

З 1900р. Леся все частіше звертається до драматургії, намагається влаштувати театральну долю першої своєї п'єси "Блакитна троянда", пише пройняті особистими переживаннями "драматичні сцени" "Іфігенія в Тавриді". Літературне покоління, до якого належала Леся Українка, намагалося відштовхнутися від етнографічно-побутової традиції, що домінувала в українській драматургії XIX ст. Молоді письменники орієнтувалися на нову європейську драму, на нові течії в літературі (символізм, неоромантизм). У Криму Леся Українка працювала над драмами "У пущі" та "Руфін і Прісцілла", які вона вважала дуже важливими у своїй творчості. "Протиставлення істинної віри і віри сліпої, фанатичної, бранців віри і вільно думаючих людей стане лейтмотивом багатьох творів Леоніда Андреєва", - читаємо в одному з сучасних досліджень російської літератури "Срібного віку" - але дивовижно, що дуже близькі за суттю слова можна сказати і про драми Лесі Українки тієї ж пори. Виходить, було у самій атмосфері розпеченого часу те, що змушувало різних художників задумуватися над схожими питаннями...

У вірші "Уривок з листа" (Ялта, 1897 р.) є досить характерне для Лесі протиставлення пишного лавра і скромної квітки Saxifraga (ломикамінь), яка має могутню життєву силу, що пробиває камінь. Цей образ-символ концентрує важливі художні смисли поезії Лесі Українки, у якій клекоче бунт проти неволі у всіх її формах і виявах. У тому ж "Уривку з листа" виникає образ "кам'яної тюрми" - і це ще один наскрізний образ-символ поетеси. Найчастіше ТЮРМА в неї - рабська клітка, збудована людиною у власній душі. Подібно до римського сенатора, який завершував усі свої промови словами "Карфаген має бути зруйнований!", Леся Українка не раз малювала картини тюрми, що розвалюється: вона пристрасно відстоювала свободу, гідність, право в будь-яких ситуаціях бути людьми, а не рабами...

Якими б важкими не були життєві обставини самої поетеси, вона завжди керувалася одного разу вибраними для себе моральними максимами. В 1907-1908 рр. разом із чоловіком К.Квіткою Леся Українка взяла на себе добровільний обов'язок допомогати музикознавцю Ф. Колессі організувати експедицію, метою якої було записування на фонограф кобзарських дум. Не афішуючи свій вчинок, вона виділила для Ф. Колесси суму із власних вельми скромних коштів, а потім ще й сама записала на фонограф думи у виконанні севастопольського кобзаря Гончаренка...

Порив до свободи - це було те, що визначало дух неоромантизму початку XX ст. Крим, стихія моря, розкішні імпровізації природи, які не раз надихали великих романтиків (Д. Байрона, А. Міцкевича, молодого О. Пушкіна), додавали енергії і сили поетичному слову Лесі Українки, як, втім, і поетичній прозі її сучасника М.Коцюбинського, ще одного українського неоромантика.

Приїзд Коцюбинського в Крим був пов'язаний з його службою. В 1895 р. він працював у складі філоксерної комісії, яка була створена урядом для боротьби з комахою-шкідником, що знищував цілі плантації виноградників. М. Коцюбинському в ту пору виповнився 31 рік. Перед тим, як приїхати в Ялту, він уже три роки працював у такій самій комісії в Бессарабії. Крим вразив письменника своєю екзотичною красою, про що свідчать його численні листи. У них - не тільки враження від побаченого, а й дуже детальні описи тих місць, де довелося йому побувати. Це свого роду "записки мандрівника", автор яких дуже уважний до світу кримської природи. І разом з тим, листи М. Коцюбинського можна читати і як хроніку його художньої думки, яка постійно "обробляє" той матеріал, який пізніше увійде в тканину його прози.

Імпровізаційність не була характерною для стилю творчої роботи цього письменника. Навпаки, він ретельно готувався до реалізації своїх конкретних творчих задумів; подібно до вченого, скрупульозно вивчав звичаї та характери жителів кримськотатарських сіл, спостерігав за життям моря й гір, вів щоденникові записи. Його рукописи покреслені виправленнями різних варіантів тексту. В 1904 р., задумавши написати життя з життя ченців, М. Коцюбинський мав намір навіть вступити в Космо-Даміанівський монастир, що заховався в горах неподалік від Алушти...

Крим подарував М. Коцюбинському задуми кількох оповідань ("На камені", "Під мінаретами", "У грішний світ"). Написані вони були вже у Чернігові, але "виросли" зі спостережень, почуттів, роздумів кримського періоду. Особливе місце серед них займає "акварель" "На камені" (1902 р.) - історія трагічної любові Алі й Фатьми, які кинули виклик пересудам і через те були відторгнуті селом. Алі і Фатіма належать до ворогуючих родів, але їхнє кохання - вище вікової ворожнечі... Світ у новелі розділений за законами романтичного "двосвіття": чиста молода любов - і сліпа фанатична ненависть, краса моря, гір - і сірі будні татарського села...

У новелі помітні відблиски імпресіоністичного стилю, характерного і для інших творів письменника, який був одним із найбільш відважних "відкривачів" в українській літературі початку XX століття...

Володимир ПАНЧЕНКО,
Доктор філологічних наук,
м. Київ

Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах №6, 2001