Сергій Білокінь
ЧЕРВОНИЙ ТЕРОР У КРИМУ 1920 - 1921 рр.

У монографії, присвяченій масовому терору в СРСР, червоний терор у Криму розглянуто в контексті винищення професійних військових1. На початках існування большевицької влади серед найактуальніших практичних завдань було виявлення колишніх військових, у першу чергу офіцерів царської та добровольчої армій. Коли їх щастило заарештувати, їх ліквідували. Для большевиків-ленінців офіцер був ворог і тільки ворог. Першого ж дня, як совєцька влада встановилась, 25 жовтня / 7 листопада 1917 року Петро-градський військово-революційний комітет віддав наказ: “Офицеры, которые прямо и открыто не присоединились к совершившеймя революции, должны быть немедленно арестованы, как враги”2. Ленін писав: “Когда мне недавно тов.Троцкий сообщил, что у нас в военном ведомстве число офицеров составляет несколько десятков тысяч, тогда я получил конкретное представление, в чем заключается секрет использования нашего врага: как заставить строить коммунизм тех, кто являлся его противниками, строить коммунизм из кирпичей, которые подобраны капиталистами против нас!”3. Сповідуючи суто людоїдську, людино-ненависницьку філософію, Ленін говорив не про конкретного офіцера, що звершив, припустімо, той чи інший злочин. За ворога він вважав, як бачимо, будь-якого офіцера. Навіть офіцер, що став на службу большевиків, лишався, виходить, ворогом, тільки його “використовували”. Інакше кажучи, навіть таких офіцерів не гріх було знищити, коли б потреба в цих людях відпала, підросли свої фахівці.
Масового, причому організованого характеру набули убивства військових, що залишились на батьківщині після виходу вранґелівського війська на еміґрацію, в Криму у 1920 – 21 роках. Характерно, що умови здачі, які запропонувала Врангелеві реввійськрада Південного фронту, здалась Ленінові “непомерной уступчивостью”4. В результаті було розстріляно кілька десятків тисяч осіб, – різні автори називають від 50 до 120 тисяч5. Останнім часом зупиняються на числі 96 тисяч6.
Штурм Перекопа почався 7 листопада 1920 року. 8-го червоні перейшли через Сиваш на Литовський півострів, 9-го узяли Турецький вал, 11-го захопили Чонгар, а за ним і укріплення біля Юшуні. 14 листопада останній російський пароплав з евакуйованими військами генерал-лейтенанта П.Н. Врангеля вийшов із Феодосійської затоки7. 14–16-го листопада, переслідуючи вранґелівців, большевики узяли Симферополь, Севастополь та Феодосію. 16 листопада вступили в Керч8. Відразу після цього на півострові почались погроми.
За спогадами ад’ютанта 78 полку 9-ї стрілецької дивізії Івана Шевченка, у Феодосії большевики захопили в полон 12000 душ9. 16 листопада було зформовано військово-революційний комітет Феодосійського повіту, що розташувався в готелі “Асторія”. За наказом Бели Куна, головою його було призначено якогось Жеребіна. На другий день по місту було розклеєно наказ № 4 Кримревкому: “[...] всем офицерам, чиновникам военного времени, солдатам, работникам в учреждениях Добровольческой армии […] явиться для регистрации в трехдневный срок […]. Не явившиеся будут рассматриваться как шпионы, подлежащие высшей мере наказания по законам военного времени”. Під наказом стояли підписи голови Кримревкому Бели Куна і керуючого справами Яковлева. Реєстрацію провадили у готелі “ Асторія”, в окремому відділі 9-ої дивізії РККА і в міській комендатурі, що розташувалась на дачі Месаксуді. Людей сортували на дві категорії: біло-червоних, себто таких, хто бодай трохи служив у РККА, і “чисто-білих”. Партії останніх (від 100-150 до 300 душ) щоночі виганяли на мис Святого Іллі і за міське кладовище, де їх розстрілювали із кулеметів. Часом людей зв’язували колючим чи звичайним дротом і топили в Чорному морі за Чумною горою. На мисі Святого Іллі розстріляних звалювали у три паралельні балки10. Збереглися розстрільні справи на 100, 200 й більше офіцерів, що складаються лише з анкет і вироку11. Вирок був відомий большевикам уже наперед. Приклад - розстрільна справа на 287 офіцерів, засуджених у Феодосії на засіданні надзвичайної трійки 4 грудня 1920 року12. Ухвала формулювалась так: “Принимая во внимание доказанность (sic) обвинения всех вышепоименованных в количестве двухсот восьмидесяти семи человек как явных (sic) врагов трудового народа и контрреволюционеров - расстрелять, имущество их конфисковать” (арк. 3). Ця справа, яку навіть важко назвати слідчою, склалась із заповнених анкет чотирьох типів:
“Анкета для регистрации бывших офицеров и участников белых армий” (40 питань, див. арк. 4).
“Опросный лист Особой Фронтовой комиссии” (33 питання, див. арк. 8).
“Анкета для регистрации бывших участников белых армий” (15 питань, див. арк. 15).
“Анкета-протокол для бывших офицеров” (20 питань, див. арк. 55).
Так загинуло 287 осіб, ліквідованих незалежно від їхніх відповідей на питання чотирьох анкет.
Мені відома справа, за якою розстріляно ще 122 особи -“Дело № 5 на 122 человека по постанов.[лению] тройки [...] 8/ХІІ - 20 г.”13. Тут знаходимо виразний документ - “Постановление. Чрезвычайная тройка Особого Отдела при Реввоенсовете 6-й армии в составе предс-[едате]ля тов. Быстрых и членов т.т. Брянцева и Степ[п]е, постановила: нижепоименованных офицеров и чиновников Врангелевской армии расстрелять” (дата: 8 декабря 1920 года, Херсон)14. У постанові перераховано імена всіх в’язнів, для жодного з яких не було зроблено винятку. До постанови додано 122 анкети, на кожній із яких – знову ж один і той самий стереотипний напис: “В интересах обороны и укрепления РСФСР [...] расстрелять”. Самі анкети (“Опросные листы Особой фронтовой комиссии”) складаються з 33 питань, де питання звичайної “ об’єктивки” чергуються з такими, що виявляють ідеологічні переконання в’язнів (ставлення до Вранґеля, втручання західних держав тощо). Ув ’язнені (полонені) ставились до цих питань, певно, з усією відповідальністю в добрій вірі, що їхня позиція, зміст їхніх відповідей мають якесь значення й відіграють якусь роль, коли вирішуватиметься їхня доля (розгядатиметься справа, хоч, властиво, “справ” – то й не було). Сподіваючись на можливе звільнення, дехто з людей старався, подавав (а їх – вшито) різні документи, як-от свідоцтво, видане А.І. Кусс абі -Валеничу з “ Особой врачебной комиссии” (арк. 81), свідоцтва, що С.М. Молчанов “ одержим хроническим катарром дыхательных путей” (арк. 16), а А.П. Соєв “состоялъ на служб(е) въ Евпаторійскомъ хирургическомъ лазарет(е) Краснаго Креста” (арк. 23). Тим “певніше” 49-річний барон Г. Фітінгоф-Шель покладав надії на свідоцтво, виписане йому на бланку Штабу латиської стрілкової дивізії 17 листопада 1920 року: “Дано сие штаб-ротм.[истру] Фитинкову (sic) в том, что он от регистрации и заключения в концентрационный лагерь распоряжением Начальника Штаба как отставной до особого распоряжения освобожден. Заведывающий Разведкой <підпис>”15. Такі нюанси давали надію на звільнення, паралізували волю.
Вояки, що пройшли світову війну, не збунтувалися, не повстали. Мабуть, до самого розстрілу вони ще на щось сподівалися і не розуміли, про що йдеться. Розстріляно їх усіх.
Мешканець Севастополя археолог Є. Веймарн (1905 -1990) згадував, що червона армія захопила це місто в середині листопада 1920 року. Для реєстрації і трудовлаштування офіцерам запропонували прийти на міський стадіон. Скоро вони зібралися, їх підступно оточили, групами вивезли за межі міста й розстріляли16.
За настійними вимогами Бели Куна й Землячки було створено КрымЧК на чолі з Реденсом і начальником оперативного відділу Я. П. Бізгалом. Комендантом КрымЧК було призначено І. Д. Папаніна, який закінчив свою службу перебуванням у психіатричній лікарні. У нагородному списку начальника Окремого відділу Південного фронту Є.Г. Євдокимова, представленого до ордену бойового червоного прапора, відзначалось: “Во время разгрома армии генВрангеля в Крыму тов. Евдокимов с экспедицией очистил Крымский полуостров от оставшихся там для подполья белых офицеров и контрразведчиков, изъяв до 30 губернаторов, 50 генералов, более 300 полковников, столько же контрразведчиков и в общем до 12 000 белого элемента, чем предупредил возможность появления в Крыму белых банд”17. Лев Каменєв називав це “революционным освобождением человечества от всей гнили, мерзости и хлама, которые оно в себе накопило” 18.
Як оповів С.П. Мельґунов, кримський погром викликав навіть спеціальну ревізію ВЦИК’у, під час якої було допитано комендантів окремих міст На своє виправдання вони пред’являли телеграму Бели Куна19 і секретарки кримської організації РКП Розалії Землячки (Залкінд), з наказом негайно розстріляти усіх зареєстрованих офіцерів та військових чиновників20. Мельґунов використав як джерело публікації еміґраційної преси. Зокрема, 26 липня 1921 року власний кореспондент паризьких “Последних новостей” із Константинополя повідомляв: “Прибывшая в Севастополь “Чрезвычайная следственная комиссия” для расследования дела о массовых расстрелах офицеров в ноябре прошлого года установила, что единственным (?!) виновником расстрелов является бывший крымский диктатор Бела Кун. Он разослал во все города Крыма циркулярную телеграмму, предписывающую местным властям “расстрелять всех офицеров, служивших у Деникина и Врангеля и во время германской кампании”. Ответственность за точное выполнение приказа Бела Кун возложил на комендантов городов, которые по мере сил и оправдали доверие диктатора”21.
Не зайве нагадати тут резолюцію першої Всеукраїнської конференції реввійськтрибуналів за доповіддю голови Реввійськтрибуналу ВСУ (22 - 25 лютого 1921): “Отменой расстрела в январе 1920 года Советская власть показала всему миру, что смертная казнь не связана с существом диктатуры пролетариата и что этой чрезвычайной мерой репрессии трудящиеся вынуждены пользоваться как средством борьбы, посколько (sic) к этому вынуждает сама буржуазия ”22. (Ідеться про постанову Раднаркому РСФСР від 19 січня 1920 року23). Але річ у тім, що Всеукрревком (підписи Петровського, Затонського, Гринька та ін.) 2 лютого 1920 року прийняв рішення, на відміну від РСФСР, все-таки не зупинятися “ни перед какими мерами, вплоть до применения системы красного террора”24. Дуже швидко відмінили попереднє рішення і в Росії. Лаціс писав: “Но мы снова заявляем, что как только нам удастся окончательно сократить вражеские шайки, мы снова откажемся от применения расстрела, если только контр-
революционеры нас снова к этому не вынудят (sic)”25. Не діяла постанова і в зоні бойових дій.
Якщо зареєстрованого і не вбивали тоді відразу, сама реєстрація означала “заведення справи”, що здійснювалось у формі окремого обліку. Протягом кількох років відбувався “затяжний відбір кадрів”, в результаті чого, як констатував офіційний документ, в армії та на флоті було підібрано “наиболее ценный и испытанный командный состав”. 11 лютого 1925 року з’явилася постанова ЦВК й РНК СРСР “О снятии с особого учета некоторых категорий бывших белых офицеров и военных чиновников”. Індульгенцію одержали, як розуміємо, далеко не всі. Категорій, що знімалися з обліку, було всього дві. Постанова стосувалася колишніх білих офіцерів і військових чиновників:
“- находящихся к моменту издания настоящего постановления в рядах Рабоче-Крестьянской Красной Армии и Рабоче-Крестьянского Красного Флота, награжденных орденами Красного или Трудового Знамени - как служащих в Красной Армии и Красном Флоте, так и находящихся в запасе”26.
Ясна річ, і ця постанова діяла лише “до особого распоряжения” і довічною охоронною грамотою не була. Але маємо реальні приклади її застосування. Так, після 1920 року органи Окремого відділу взяли в Одесі на окремий облік Олександра Олександровича Гаєвського як офіцера царської армії. З цього обліку його знято, - очевидно, лише внаслідок згаданої постанови, - 30 грудня 1925 року. Справу на нього - № 24252 - було припинено27.
Незважаючи на те, що розстріли Бели Куна й Землячки викликали навіть якусь ревізію, реєстрація та перевірка населення в Криму після цього не звузилася, а навпаки, розширилася. Коли минула перша гарячка, почали виловлювати за анкетами. Через вузеньке ситечко пропустили чекісти усе свіже кримське населення. У справі Марії Василівни Бразоль збереглася заповнена 21 грудня
1920 року “Анкета для регистрации лиц, прибывших в Крым после 1917 года”28. Інакше кажучи, після перевірки військових та ревізії, що відбулась після цього, були перевірені також усі цивільні особи.
Зареєструвавши осіб, що прибули до Криму після 1917 року, влада одержала, таким чином, ту інформаційну основу, на якій можна було влаштувати нову чистку. На екстреному засіданні Політбюро ЦК КП(б)У від 30 червня
1921 року розглядалось питання про Севастополь. У протоколі занотовано: “О Севастополе. Обратиться к Крымскому Областкому с предложением произвести чистку в Севастополе от контрреволюционных элементов. Настоящее постановление поручается провести т.Фрунзе в ЦК РКП”29. Розстріли в Криму, вважається, припинились у жовтні 1921 року, – з кінця літа там шалів голод30.
Ніби конкретно про кримську епопею доктор юридичних наук, історик совєцької юриспруденції В. Куріцин 1972 року писав: “[...] даже в самые острые моменты гражданской войны Советская власть не только стремилась обеспечить в полном объеме права и свободы трудящихся, но и добивалась того, чтобы даже представителям враждебных классов были предоставлены определенные правовые гарантии, чтобы никто не был привлечен к ответственности без вины”31.
Враження виразних кампаній справляє ліквідація людей, приречених за їхню колишню участь в українському повстанчому русі. У словниковій частині “Енциклопедії українознавства” читач не знайде ні статті про київське Куренівське повстання (квітень 1918 року), ані статті про повстання Медвинське (серпень 1920 – літо 1921 років)32. Треба віддати належне большевикам, які поставилися до них з належною увагою. Навесні 1919 року селянське повстання спалахнуло к о л о Києва – у Петрівцях, Межигір’ї, Вишгороді й докотилось до Куренівки й робітничої частини Подолу. До міста повстанці, а бул о їх до 500 душ, увійшли 9 квітня. Гарнізон, на який вони розраховували, до них не приєднався, повстання зазнало поразки й було придушене33. Але цього епізоду большевики ніколи не забували. 6 – 7 лютого й 18 – 19 березня 1938 року вони заарештували ще семеро куренівців, серед них одного з керівників повстання Степана Шевцова. Судили їх 13 квітня, а розстріляли 28 квітня й 10 травня 1938 року34.
У березні 1938 року чекісти заарештували шістьох колишніх учасників Медвинського повстання, що залишились живі після розправи 1921 року. Мемуарист оповів, як скінчились воєнні дії: “Повстанці, відстрілюючись і стримуючи большевиків, поволі відступали Медвином в напрямку Салатівської і Миколіївської вулиць до лісу [... Большевики ...] до ночі вони дотягли свій фронт до Салатівської вулиці і всю підряд запалили”35. Отже, Григорія Салату судили 26 березня 1938 року, Трохима Коломійця та Дмитра Салату – 5 квітня, ще трьох медвинців – 10 квітня. За два заходи, 13 квітня й 7 травня усіх було розстріляно36. Як слушно підсумував Іван Дубинець, “большевицька влада ніколи, нікому і нічого не прощала”37.
__________________
1 Білокінь С. Масовий терор як засіб державного управління в СРСР, 1917-1941 рр.: Джерелознавче дослідження. – К., 1999. – С. 225-233.
2 Декреты Советской власти. – Т. 1. – М., 1957. – С. 22.
3 Ленин В.И. Успехи и трудности Советской власти, 17 апреля 1919 года // Ленин В.И. ПСС. – Т. 38. – М., 1963. – С. 55.
4 Ленин В.И. – РВС Южфронта, 12 ноября 1920 года // Ленин В.И. ПСС. – Т. 52. – М., 1965. – С. 6.
5 Литвин А.Л. Красный и белый террор в России, 1917-1922 // Отечественная история. – 1993. – № 6. – С. 55. Н.Д. Жевахов наводить багато менше число – “ свыше 12 000 человек“ (Ж е в а х о в Н.Д. Воспоминания. – Т. 2. – Новый Сад, 1928. – С. 192).
6 Зарубин А.Г., Зарубин В.Г. Без победителей. – Симферополь, 1997. – С. 231. За три роки влади в Криму білі заарештували 1428 душ, а розстріляли з них 281.
7 Бобков А.А. Красный террор в Крыму, 1920-1921 гг. // Белая Россия: Опыт исторической ретроспекции. – СПб.; Москва: Посев, 2002. – С. 72.
8 Советскому Крыму двадцать лет, 1920-1940. – [Симферополь] Крымгосиздат, 1940. – С. 16. Про розстріли беззбройних у совєцьких виданнях, природно, не згадувалося.
9 Бобков А.А. Красный террор в Крыму, 1920-1921гг. – С. 72.
10 Там само. – С. 73.
11 До списків М.Роженка й Е. Богацької потрапило лише шестеро осіб (Роженко М., Богацька Е. Сосни Биківні свідчать. – Кн.1. – К., 1999. – С. 112, 191, 266, 365, 449, 460).
12 ЦДАГО України. – № 4933 АФП / кор. 44. Операцію по вилученню здійснено здебільшого 27 листопада – 3 грудня (І.І. Петрова арештовано 20 листопада, І.Ю. Діденка та П.Ал. Стєрлядкіна – 26 листопада).
13 ЦДАГО України. – №70262 ФП / кор. 2033.
14 Одеська дослідниця Лідія Ковальчук виявила справу, за якою розстріляно ще 46 військових. Надзвичайну трійку склали ті самі Бистрих, Брянцев і Степпе. Свій черговий вирок кати винесли в Херсоні 20 грудня (Ковальчук Л. Дело белых офицеров, 1920 год // Дивный И.В. Страницы военного некрополя старой Одессы. – Кн. 2. Биографич. справочник. – К., 2000. – С. 154).
15 Там само. – Арк. 216.
16 Запис І.Піоро (березень 1998 року) в архіві автора. Пор.: Археологія. 1990. – № 4. – С. 144.
17 Документ виявив у РГВА А.А.Зданевич. Див.: Литвин А.Л. Красный и белый террор. – С. 55-56.
18 Ленинский сборник, изд. 3. [Том] І / Под ред. Л.Б. Каменева.
- М.; Л, МСМХХV. - С 85.
19 Приїхав до Совєтської Росії 11 серпня 1920 року. На початку жовтня Реввійськрада РСФСР призначила його на члена військової ради південного фронту, яким командував М.В.Фрунзе. Після зайняття Криму Кун лишивсь у Симферополі як член, а тоді голова Кримревкому (Желицки Б.Й. Бела Кун / / Вопросы истории. - 1989. - № 1. - С 74). Як відзначив Желіцкі, на цих посадах Кун “принимал активное участие в наведении революционного порядка, налаживании мирной жизни и благоустройстве края”. До Москви він виїхав усередині січня 1921 року.
20 Мельгунов С.П. Красный террор в России, 1918-1923. - М.: СП “PUICO“, “P.S.“, 1990. - С. 66. У березні 1921 року “за особые труды “ Землячка одержала орден Червоного прапора. 1963 її іменем названо Великозалізничну вул. в Києві. Див.: Сарбей В. Славна більшовичка // Молода гвардія. - 1976. - 7 квітня; Вулиці Києва. - К, 1995. - С. 82-83.
21 Виновник ноябрьских расстрелов // Последние новости. -Париж, 1921. - 28 июля. - №392. - С. 3.
22 Первая Всеукраинская Конференция Реввоентрибуналов, 22-25 февраля 1921. - Х.: Всеукр. гос. изд-во, 1921. - С. 17.
23 Текст постанови див.: Лацис (Судрабс) М.Я. Чрезвычайные комиссии по борьбе с контр-революцией. - [М.:] Гос. изд-во, 1921. - С. 18.
24 Несвіцький О.О. Полтава у дні революції та в період смути 1917-1922 рр. - Полтава, 1995. - С. 152, 154-155.
25 Лацис (Судрабс) М.Я. Чрезвычайные комиссии по борьбе с контр-революцией. - С. 19.
26 Собрание законов и распоряжений. 1925. - Отдел первый.
- 18 февраля. - №8. - С. 129.
27 ЦДАГО України. - №49896 ФП / кор. 975. - Арк.5.
28 ЦДАГО України. - №39971 ФП / кор. 473. - Арк. 2-3. Примітка: “За дачу неточных и неправильных сведений заполнитель анкеты несет строжайшую ответственность“. Її справу, розпочату 21 грудня 1920 року в Окремому відділі м.Судака, зареєстровано під ч. 2: “Дело № 2 Марии Васильевны Бразоль, обвиняемой за побег с белой армией“.
29 ЦДАГО України. – Ф.1. – Оп.6. – №13. – Арк.126.
30 Бобков А.А. Красный террор в Крыму, 1920-1921 гг. – С.78.
31 Курицын В.М. Переход к нэпу и революционная законность. – М.: Наука, 1972. – С. 94.
32 Дубинець Іван. Горить Медвин: Іст.-мемуарний нарис. Нью-Йорк: Добрус, 1952. – 31 с.
33 Лацис (Судрабс) М.Я. Два года борьбы на внутреннем фронте. – С. 25-26.
34 Роженко М., Богацька Е. Сосни Биківні свідчать. – Кн.1. – С. 70, 104-105, 148-149, 274, 405, 421, 458.
35 Дубинець Ів. Горить Медвин. – С. 15.
36 Роженко М., Богацька Е. Сосни Биківні свідчать. – Кн. 1. – С. 220, 380-381, 389.
37 Дубинець Ів. Горить Медвин. – С. 24.

Крим в історичних реаліях України: Матеріали наукової конференції "Крим в історичних реаліях України: До 50-річчя входження Криму до складу УРСР". — К.: Інститут історії України НАН України, 2004. — 404 с.

c. 216-227