Олександр Удод
ПРОБЛЕМА “УКРАЇНСЬКОГО КРИМУ”
В РОСІЙСЬКІЙ ТА УКРАЇНСЬКІЙ НАВЧАЛЬНІЙ ЛІТЕРАТУРІ

Питання так званої “спільної історії” українського і російського народів в останнє десятиріччя є об’єктом гострих дискусій, що ведуться як серед професійних істориків, так і в колах політичної еліти. Причини такої уваги до спільного минулого зрозумілі – вони, за словами професора С.В. Кульчицького, криються в прагненні російської сторони “ пов’язати минуле і сучасне у свідомості громадян обох країн”1. Відкидаючи взагалі власне постановку проблеми “ спільної історії України і Росії”, слід говорити, на нашу думку, про спільне проживання українського і російського народів у рамках однієї держави, адже сприйняття минулого, його усвідомлення, оцінка (а це і є історія) у двох народів різні, бо неоднаковий менталітет, досвід, національний характер та ін. Відомий російський політик Валерія Новодворська так саркастично оцінила ставлення російської еліти до деяких “спільних ювілеїв”, що періодично актуалізують історичну пам’ять: “...офіціоз у Москві, тимчасово приховавши зубки за братньою посмішкою, робить вигляд, що його повністю влаштовують солодкі спогади про колишню тотожність в рамках Російської імперії і «імперії зла»”2.
Черговим подібним прикладом взаємного занурення в історичне минуле став ще один ювілей – 50-річчя входження Кримської області в УРСР3. Передача півострова Україні трактується у російській історіографії як нічим невмотивоване рішення М.С. Хрущова, спрямоване проти російських національних інтересів. В Україні історики стверджують думку, що насправді Микита Хрущов керувався об’єктивними чинниками, коли висловлював волю щодо передачі Криму Україні. На думку В.І. Сергійчука російські шовіністи не розуміють, що “Крим був українським, і таким він залишиться, його майбутнє – тільки з Україною”4. За зовнішніми суперечками щодо історичної долі Криму маємо класичні ознаки історіографічної дискусії. Подібні дискусії, як обов’язковий атрибут наукових досліджень, благотворно впливають на поглиблене розуміння тієї чи іншої сторінки нашої історії. Але стосовно змісту історичної освіти, а він відображається у навчальних програмах та підручниках, виникає цілком зрозуміле питання: А чи варто не до кінця з’ясовані і не всіма сприйняті істини включати до шкільних підручників? При розв’язанні подібних питань варто звернутись до філософських засад підручнико-творення. Фахівці у галузі філософії підручника стверджують, що “ у гносеологічному розумінні між Біблією і підручником немає особливої різниці. І в першому, і в другому випадку той, хто читає, довіряє тексту, вірить у повідомлення, яке він несе ... Отже, підручник – догматичний твір, який не передбачає ніякої критики того, хто його читає”5. Догматичність – істотна властивість підручника, але не єдина. Підручник передусім навчає – навчає розуміти предмет. Підручник з історії, на думку С.О. Терна, має спрямовувати увагу учнів на осмислення того, які саме методи провили до того чи іншого висновку, призвичаювати їх до наукової рефлексії6. Стосовно змісту підручників з історії такий підхід має передбачати широке залучення історіографічного матеріалу: висновки наукових дискусій, альтернативні погляди, роботи різних наукових шкіл та ін.
Історіографічні проблеми “ українського Криму” – далеко не рядові проблеми історичної науки. Це – засади світоглядної орієнтації не одного покоління українців. Зрозуміло, що ці ж проблеми є гострими й для російської сторони. Особливо в останні роки, коли там спостері-гається підвищена увага до підручників з історії. Постійно лунають голоси про її чергове переписування на користь утвердження великодержавної історіографічної концепції7. Так само пильно російські історики та політикум відслідковують “сприйняття історії народів СРСР в Росії та історичні образи Росії на пострадянському просторі” (Це назва статті С. Константинова та О. Ушакова, що опублікована в узагальненому виданні Фонду В. Наумана та Асоціації дослідників російського суспільства ХХ ст. “Національні історії в радянській та пострадянських державах” у 1999 р.). У цій публікації помітне місце займає якраз проблема Криму та її екстраполяція на історичну свідомість українців та російського населення, що проживає на півострові. Російські історики спекулюють провокативними заявами деяких політиків, що свого часу розігрували “кримську карту”. Наводиться цитата із виступу одного із керівників Криму 1990-х рр. С.І. Цекова на засіданні Державної думи Росії 14 квітня 1995 р., який тоді заявив, що “зачистка” всіх структур влади та зміни адміністративного статусу, що відбулися в Криму в листопаді 1994 р. за ініціативою Києва, показали в першу чергу неповагу до Росії. Коли в 1954 р. Крим був переданий в склад Української РСР на честь ювілейної дати – 300-річчя возз’єднання двох братніх народів, – ніхто не міг передбачити, що через 40 років кримчани стануть відрізаними від своєї батьківщини – Росії”8. Фахівці Кримського центру гуманітарних досліджень, граючи на історично ностальгічних почуттях етнічних росіян,
публікують ідеологеми, що широко побутують серед російської політичної еліти та населення: “Крим - це символ державної повноцінності Росії... Легкість, з якою Росія відмовилась в 1991 році від своїх прав на Крим, викликає не тільки здивування, а й обурення... Відродженій Росії для забезпечення своїх інтересів у Європі рано чи пізно доведеться все-таки вимагати повернення Криму до її складу”9.
Російське суспільство періодично висловлює своє невдоволення власними підручниками з історії і так само прискіпливо штудіює українську навчальну літературу. 12 - 13 листопада 2003 р. в московській Державній бібліотеці відбувся “громадський форум” на тему “Росія і країни Центральної і Східної Європи, Балтії, Південного Кавказу, Центральної Азії: старі і нові образи в сучасних підручниках історії”. Констатувалось, що “позитивних оцінок ролі російської держави в історії окремих народів і держав регіону очевидно менше, ніж можна було розраховувати... Одними із найбільш принципових борців за національну самобутність виявились , як і варто було очікувати, українські автори”10.
Найбільш суттєвою, характерною особливістю сучасних російських підручників з історії стосовно зображення ролі і місця Криму в історичному процесі є те, що розглядається він у контексті історії Росії, або вітчизняної історії, а не в структурі курсу всесвітньої історії, що було б логічно з огляду на сучасний статус Криму як автономного утворення у складі незалежної європейської держави - України. Фрагментарні згадки про Крим вміщені у розділах навчальних програм “Русь в ІХ - першій половині ХІІ ст.” (Русь і Степ), “Росія в ХVІІ ст.” (Російсько-турецькі відносини), “Росія в другій половині ХVІІІ ст.” (Приєднання Криму, Північного
Причорномор’я), “Росія в другій половині ХІХ ст.” (Кримська війна)11. У підручниках з історії Росії, що вико-ристовуються в 10-11 кл. при вивченні історії на другому концентрі, можна зустріти, наприклад, підпункти “Кримське ханство в ХVІІ ст.”. Переважає, як правило, концепція зображення Криму до 1783 р. як джерела постійної загрози для Росії: “Грабіжницькі набіги складали органічну частину економіки кримських татар. Без них вони, як, до речі, донські і запорізькі козаки до поширення серед них землеробства, не могли існувати... Конфлікт з Кримом загрожував перерости у війну з Османською імперією, що змушувало російський уряд бути обережним і завбачливим”12.
Як у переважній більшості російських підручників, так і в українських домінує, в основному, позитивна оцінка приєднання Криму до Росії в 1783 р.
В українських навчальних планах і, відповідно, підручниках з історії місце Криму в історичному процесі протягом 1991 – 2003 рр. висвітлювалось не одинаково. Укладачі програми з історії тільки з кінця 1990-х років стали більшу увагу приділяти саме Криму. В результаті тільки в підручниках нового покоління є повний, системний виклад історії Криму як органічної складової української історії. Вигідно в цьому відношенні вирізняється підручник з історії України для 7 класу В.С. Власова за редакцією професора Ю.А. Мицика. В § 25 цього підручника виділено спеціальний підпункт “Крим та українське Причорномор’я”. Прослідковується історія заселення Криму, утворення Кримського ханства як незалежної феодальної держави внаслідок розпаду Золотої Орди, яка з 1478 року попала у васальну залежність від Османської імперії. Васальна залежність Криму від Туреччини спричинила руйнівні набіги.
Особливо спустошливим був похід хана Менглі-Гірея 1482 р., коли було спалено Київ. Від 1482 р. татарські походи відбувалися щорічно, а то й двічі – тричі на рік. Литовський уряд, якому були підпорядковані українські землі, не здатний був надійно боронити свої південні володіння13.
З кінця 1990-х років українські історики більше предметно стали займатися проблемами Південної України, зокрема Криму. Були опубліковані спеціальні монографії14. В результаті реальніше тема Криму представлена в сучасних підручниках для 9 кл., що охоплює період другої половини ХVІІІ – початку ХХ ст. За оцінкою професора Ф.Г. Турченка, “Кримське ханство складало важливий чинник, що впливав на перебіг подій в Україні”15. Поразка Туреччини у війнах з Росією означала і кінець кримської державності. Після 1783 року першими найпомітнішими наслідками утвердження Росії на Кримських землях стало різке зменшення чисельності місцевого населення. Протягом 70-х – початку 80-х років ХVІІІ ст. воно скоротилося вдвічі16.
Більше уваги приділяється історії Криму в ХХ ст. У нових підручниках з історії України 10-11 кл. (автори С.В. Кульчицький, Ю.Г. Лебедєва, Ф.Г. Турченко, П.П. Панченко, С.М. Тимченко) тема Криму висвітлюється в період громадянської війни, існування тут автономії, передачі його в склад УРСР та ін.
У підручнику з історії України для 10 кл. С.В. Кульчицького і Ю.І. Шаповала акцентується увага на спробі гетьмана П.П. Скоропадського довести світовій спільноті “ українськість Криму”. В листопаді 1918 р., ко л и Німеччина залишала Україну, окупаційна адміністрація передала владу в Криму колишньому царському генералу С. Сулькевичу. Утворений ним крайовий уряд не приховував намірів зберігати Крим для “єдиної і неділимої” білогвардійської Росії. Міністерство закордонних справ Української Держави надіслано в Берлін кілька нот. Привертає увагу аргументація з боку П.П. Скоро-падського: у дипломатичних нотах йшлося про те, що етнографічно, економічно і політично Крим тісно пов’язаний з Україною. Забезпечивши нейтралітет з боку Німеччини, П.П. Скоропадський оголосив блокаду Криму. Блокада виявила цілковиту залежність півострова від України: його економічне життя було паралізоване. С. Сулькевич капітулював і погодився на переговори про форму державного об’єднання з Україною. Але падіння режиму П.П. Скоропадського залишало тоді Крим поза межами України17.
Сучасні українські автори підручників об’єктивно висвітлюють передачу Криму Україні. С.В. Кульчицький, зокрема, солідаризується із видатним українським мислителем ХХ ст. І. Лисяк-Рудницьким, який в 1956 р. опублікував статтю “ Новий Переяслав”. Американський професор українського походження був правий, коли пов’язував указ президії Верховної Ради СРСР про передачу Криму Україні зі святкуванням ювілею “возз’єднання” України з Росією. Однак в самому тексті указу від 19 лютого 1954 року такого пов’язання немає. Але саме факт передачі Криму Україні став вінцем пропагандистської кампанії у зв’язку з 300-річчям Переяславської Ради. У підручниках не заперечується аргументація офіційних документів на користь передачі Криму: спільність економіки, територіальна близькість, тісні господарські та культурні зв’язки Криму і України.
Варто звернути увагу на кілька міфів, що побутують в історіографії, і щодо яких необхідно застерегти учнівську молодь. Перший – це міф про “царський дарунок” М.С. Хрущова Україні, який ніби-то був “агентом впливу” поневоленої України в Кремлі. На думку С.В. Кульчицького, М.С. Хрущов так само відстоював імперські, тобто російські національні інтереси, як його попередники В.І. Ленін і Й.В. Сталін. Другий – це міф про чергову помилку “реформатора” М.С. Хрущова, його волюнтаристське рішення, що не було продиктоване необхідністю, а виникло спонтанно. Звідси небезпечний висновок про можливість і необхідність виправлення помилки вождя.
Таким чином, сучасні українські підручники з історії стверджують “українськість” Криму, вірогідно, з наукових позицій оцінюють факт передачі півострова в склад України. Необхідно, щоб здобутки української історіографії та підручникотворення безпосередньо позитивно виливали на формування історичної свідомості молоді, насамперед в Криму. Адже, як показала остання перевірка рівня навчальних досягнень учнів з історії в Криму, проведена Міністерством освіти у травні 2003 р., якраз низькі результати й пояснюються використанням застарілих підручників18.
_______________________
1 Кульчицький С.В. Геополітичні уроки Тузли: До 350-річчя Переяславської ради // Дзеркало тижня. – 17 січня 2004. – С.19.

2 Новодворская В. Развод по-славянски // Столичные новости. – 10-16 февраля 2004. – С. 5.

3 Кульчицький С.В. Український Крим: До 50-річчя входження Кримської області в УРСР // Дзеркало тижня. – 14 лютого 2004. – С. 19.

4 Сергійчук В. Український Крим. – К.: Українська Видавнича Спілка, 2001. – С. 275.

5 Кузнецов Ю. Філософія підручника // Освіта України. – 15 листопада 2002. – С. 3.

6 Терно С. Підручник з історії сьогодні: стан і перспективи // Історія в школах України. – 2004. – №1. – С. 8.

7 Сергеев Ю. “Я б историю закрыл, слегка почистил: Владимир Путин поручил президенту Российской академии наук Юрию Осипову проверить все учебники для средней школы” // Комсомольская правда.
– 13 січня 2004. – С. 3.

8 Константинов С., Ушаков А. Восприятие истории народов СССР в России и исторические образы России на постсоветском пространстве // Национальные истории в советской и постсоветских государствах / Под. ред. Аймермахера К., Бордюгова Г. – М.: “АИРО-ХХ”, 1999. – С.87.

9 Киселев С.П., Киселева Н.В. Размышление о Крыме и геополитике. – Симферополь, 1994. – С. 21-23.

10 Тарасов Б. Учебники истории: Поле вражды или сотрудничества? // История. – 2004. – №3. – С.4.

11 Примерная программа по истории для основной общеобразовательной школы: 5-9 классы / Сост. Л.Н. Алексашкина, А.А. Данилов, Г.В. Клокова // Настольная книга учителя истории. – М.: Астрань, 2003, – С. 59-84.

12 Павленко Н.И., Андреев И.Л. История России с древнейших времен до конца XVII века: Учебн. для 10 кл. общеобр. учрежд. – М.: Дрофа, 2001. – С. 298-299.

13 Власов В. Історія України: Підручн. для 7-го кл. / За ред. Ю.А. Мицика. – К.: Генеза, 2004. – С. 244-246.

14 Турченко Ф., Турченко Г. Південна Україна: модернізація, світова війна, революція. – К.: Генеза, 2003. – 304 с.

15 Турченко Ф.Г., Мороко В.М. Історія України: Підручн. для 9 кл. – К.: Генеза, 2003. – С. 19.

16 Там само. – С. 20.

17 Кульчицький С.В., Шаповал Ю.І. Історія України (1914- 1939): Підручн. для 10-го кл. – К.: Генеза, 2003. – С. 88.

18 Про вивчення рівня навчальних досягнень учнів з історії України та підготовки до державної підсумкової атестації в загальноосвітніх навчальних закладах Автономної Республіки Крим // Історія в школах України. – 2004. – № 1. – С.53-55.

Крим в історичних реаліях України: Матеріали наукової конференції "Крим в історичних реаліях України: До 50-річчя входження Криму до складу УРСР". — К.: Інститут історії України НАН України, 2004. — 404 с.

c. 370-378