На початку ХХ століття український народ як і інші поневолені народи Російської імперії отримали реальний шанс відродження власної держави.

Лютнева революція 1917 року, що знищила ненависний царизм, розбудила національно-патріотичний дух українців, в тому числі військовослужбовців, які служили в імперській армії. Починаючи з 7 березня 1917 року стихійний революційний вибух в Україні починає набирати визначених форм, чітко проявився після обрання на спільних зборах політичних партій єдиного керівництва, що отримало назву Центральної Ради. 5-8 травня 1917 року відбувається Перший Український військовий з’їзд, головним рішенням якого стає необхідність проведення українізації частин та з’єднань Російської армії, що знаходилася в Україні.

На весні 1917 року російська армія традиційна опора імперії припинила своє існування. Користуючись тимчасовим безладдям представники національних рухів почали перетворювати ватаги озброєних людей в солдатських шинелях та матроських бушлатах в окремі загони, на національних принципах комплектації. Сформовані таким чином національні підрозділи фінів, латишів, поляків, українців, молдован, татар та північних кавказців, а також грузинів та вірмен відмовлялися виконувати розпорядження російського уряду заявляючи про визнання лише власних національних урядів [1].

Процес українізації не міг оминути Чорноморського флоту, за вплив на який почали боротьбу майже всі тогочасні політичні партії, що рвалися до влади. Не зважаючи на це, український рух отримав переважну більшість прихильників. 

Описуючи своє враження від ІІ-го військового з’їзду, який відбувся в Києві 18-23 червня, російський часопис “ Киевская мысль” писав з цього приводу: “Всюди Ви бачили великі громади солдатів, матросів у білих блузах і десь не десь випадково “цивілля”. Між прибулими було багато підстаршин. Майже половина учасників мала військові відзнаки на грудях, в тому числі лицарів хреста св. Юрія. Були й такі, що відзначені всіма ступенями хреста св. Юрія.

Підсвідомо ми втішалися стрункими постатями й вільними рухами матросів. Опалена на сонці молодь справляла враження, що ці постаті вилиті з бронзи , й ви мимохідь ставали очарованими; ви проти своєї волі заражалися панівними настроями.” [2]

Розглядаючи процес українізації флоту, треба згадати про моряків-українців на інших флотах. Об’єднані збори моряків-балтійців проголосили про створення “Українського військово-морського Штабу Балтійського Флоту, до командування яким було залучено відомих діячів українського флоту: лейтенанта С. Шрамченка та старшого лейтенанта М.Білинського. Завдання, покладені на штаб, передбачали проведення українізації кораблів Балтійського флоту, більшість екіпажів яких складали українці [3]. До цих кораблів належали крейсер “Світлана”, ескадрені міноносці “Україна” та “Гайдамак” , на яких 12 жовтня були підняті українські прапори. В подальшому ці кораблі планувалося перевести до складу Чорноморського флоту. Остаточному втіленню в життя цих планів зашкодило захоплення влади більшовиками та повна дезорганізація установ флоту, що змусило українців залишити кораблі та виїхати в Україну. Доречно відмітити, що на Балтійськомв флоті кількість моряків, які вважали себе українцями, складала 12 000 осіб [4].

Спроба проведення українізації була проведена і на інших флотах Російської імперії. Українські Ради створювалися на Каспійській, Сибірській, Амурській флотиліях та флотилії Північного Льодовитого Океану. Українська Військово-морська рада Каспійської флотилії ставила за мету українізацію кораблів, у зв’язку з чим було надіслано звернення до Чорноморської Ради із проханням про надання підтримки. Завдання, які передбачалися для кораблів Каспійської флотилії, в першу чергу повинні були забезпечити захист інтересів України та підтримку українських поселень Кавказу. Цілком закономірно, що питання флоту не могли залишися поза увагою уряду Центральної Ради. Увагу до питань флоту загострювала необхідність забезпечити контроль над береговою смугою, яка простягалася майже на 1700 кілометрів.

Не дивлячись на те, що Чорноморський флот по своїм розмірам значно поступався Балтійському, він залишався потужною військовою силою. В стратегічних планах використання сил та засобів флоту передбачалися наступні завдання:

-  вирішення завдань на морі та прибережній смузі з використанням артилерії, авіації, висадки морського десанту;

-  контроль шляхів сполучення в басейні Чорного та Азовського морів, та річок які в них впадають.

Збереження бойової спроможності Чорноморського флоту в період загального розпаду імперії було обумовлено низкою попередніх подій. Революційні виступи матросів в 1905 році, революційні заворушення в Севастополі в 1912 році, сприяли більш ретельному підбору особового складу. З метою обмеження поширення революційних настроїв, командуванням набирались рекрути з Єкатеринославської, Полтавської, Київської, Харківської, Миколаївської губерній.

У 1917 році відсоток українців на Чорноморському флоті складав 65% , росіян 25% [5].

Боєздатність Чорноморського флоту було збережено завдяки тому, що на відміну від армійських частин, на флоті не було помітних бойових втрат в офіцерському складі. Майже всі офіцери були випускниками Військово - Морського кадетського корпусу, вихідцями з заможних дворянських та офіцерських сімей, ліберальні ідеї в яких не користувалися успіхом [6].

Сприятливою умовою творення флоту на Чорному морі залишалася активна діяльність українських національно-освітніх гуртків міста Севастополя, які, починаючи з 1905 року, об’єдналися в український громадський гурток під назвою “Кобзар” [7]. До членів гуртка належала, крім української інтелігенції міста, значна кількість національно свідомих офіцерів флоту, в тому числі полковник В. Сівенко-Більський, капітан М. Неклієвич. Саме завдяки діяльності гуртка, із вибухом революції та з виходом його з підпілля, було утворено Раду Української Чорноморської Громади [8]. В березні 1917 року було проведено перші, а у квітні 1917 року – другі збори моряків-українців, де було обрано керівництво та визначені завдання щодо діяльності обраних секцій: воєнної, освітньої, агітаційно-пропагандистської та господарської.

Необхідно зазначити, що командувач Чорноморським флотом, віце-адмірал О.Колчак, із прихильністю поставився до діяльності цієї громадської установи, вбачаючи в ній альтернативний орган управління, зусиллями якого зберігалася стабільність та закладалися передумови збереження боєздатності флоту, недопущення анархії та революційної руїни [9]. 

Революційна хвиля, поступово поглинаючи уламки імперії, не оминула Крим. В червні 1917 року в Севастополі утворюється Севастопольська українська Рада військових і робітничих депутатів, а згодом Чорноморський український військовий комітет, який стає на захист інтересів українського населення міста в умовах зростаючого безвладдя.

Розуміючи значення Чорноморського флоту та, відчуваючи загрозу втрати контролю над ним, активізують свою діяльність більшовицькі організації [10]. 

В квітні 1917 року на більшісті кораблів та сухопутних частин Севастопольської морської фортеці були засновані українські ради. Найбільш впливові організації були засновані на лінкорах “Іван Злотоустий”, “Св. Євстафій”, “Ростислав”, крейсерах “Кагул”, “Прут”, мінній бригаді, ескадреному міноносці “Завидний”, флотському пів екіпажі [11].

На відміну від Балтійського флоту, де фактично вплив більшовиків був необмежений, на Чорноморському флоті їхні гасла сприймалися з відвертою насторогою. Більшовицькі ідеї, агітаторами яких виступали не українські елементи, не знаходили послідовників серед матросів, gthtdf;yf 75 відсотків яких були призвані на флот з українських земель [12]. Більш зрозумілим для них були гасла та маніфести, які надходили з Києва від щойно утвореного українського уряду. Але цей сприятливий момент був безповоротно втрачено. Нерішуча військова політика Центральної Ради, що спиралася на погляди соціалістичних партій, лозунгом яких стає ліквідація регулярної армії та заміна її народною міліцією, завдає флоту важкого удару. 

Незважаючи на це, активна позиція моряків-чорноморців стимулювала відправку з Києва до Севастополя представника військового Генерального комітету. Він увійшов до складу штабу Командувача Чорноморським флотом з метою координації спільної діяльності.

В жовтні 1917 року в Києві утворюється Морська генеральна Рада, звернувшись до якої, представники 3-го Всеукраїнського військового з’їзду вимагали прискорити українізацію Чорноморського флоту. Розуміючи складну ситуацію, моряки-чорноморці не тільки чекали допомоги від уряду, але, із свого боку, робили все можливе для підняття його авторитету.

9 листопада 1917 року до Києва для підтримки Центральної Ради відбуває бойовий загін моряків у складі 700 чоловік. У столиці саме цей загін започаткував формування “Окремого морського куреня імені гетьмана Петра Сагайдачного”. Загін активно виступав проти більшовизму і майже весь загинув на вулицях Києва під час боротьби з більшовицькими загонами, які вдерлися з червоної Росії. 

У грудні 1917 року урядом Центральної Ради було затверджено Закон “Про утворення Генерального секретаріату Морських справ”, який передбачав призначення на посаду Генерального секретаря Морських справ Д. Антоновича [13]. Після призначення секретаря Морських справ діяльність міністерства суттєво пожвавилася. 14 січня 1918 року було прийнято “Типовий закон про флот УНР”, згідно з яким кораблі колишнього імперського флоту, як військові, так і транспортні та торгівельні, проголошувалися флотом УНР. Упровадженню в життя цього закону зашкодила україно-більшовицька війна, внаслідок якої Київ тимчасово був окупований більшовицькими військами.

Невдачі українського уряду викликали активізацію антиукраїнського руху в Криму, особливу активність у цей час розпочинають більшовики, в першу чергу, через вплив на флот. Виконуючи постанови Ради Народних Комісарів РСФСР, більшовицькі організації починають шалену кампанію саботажу та диверсій. Ситуація навколо флоту погіршується й тим, що в Сімферополі та Севастополі фактично влада переходить до Рад робітничих та селянських депутатів, які відразу підпадають під вплив більшовиків. В цей же час у Бахчисараї утворюється альтернативна влада, яку очолює представник ісламської партії "Міллі Фірка” Челебєєв. Усе це, а, в першу чергу, відсутність рішучих дій з боку Центральної Ради та внаслідок суб’єктивних причин, суттєво погіршило ситуацію навколо флоту. Ще більш негативні наслідки мали місце після виходу додатку до “Тимчасового закону про флот УНР”, оголошеного 13 березня 1918 року. Знаходячись у полоні соціалістичних ідей та загальної революційної ейфорії, новий уряд скасував примусову службу на флоті. На зміну їй вводилося добровільне поповнення флоту на підставах принципу народної міліції, що для флоту на той час означало повний крах та руйнування [14].

Більшовицька агресія проти України змушувала вести негайні пошуки союзника. Орієнтація на країни Антанти стає неможливою з декількох суттєвих причин. В першу чергу тому, що це означало б продовження світової війни, по-друге, УНР була відрізана від країн Антанти фронтом, тому підтримка з їх боку була неможлива. Переговори із країнами австро-угорського блоку були останньою надією на порятунок УНР. Але для проведення цих переговорів, починаючи з 27 грудня 1917 року (9 січня 1918), та укладення відповідних угод необхідно було вирішити головне питання: Україна повинна була стати самостійною державою, замість того, щоб бути федеративною частиною іншої країни. Саме тому, скориставшись оголошеною на переговорах перервою з 5-го до 6-го (18-19) січня 1918 року Центральна Рада проголошує ІV Універсалом незалежність Української Народної Республіки, закликаючи український народ стати на оборону своєї суверенності [15].

Слід зазначити, що в той час, коли в Бресті проходили переговори, вороже кільце навколо Києва помітно звужувалося. 23 січня (5 лютого) 1918 року більшовицькі загони армії Муравйова розпочали обстріл Києва, внаслідок чого, за згадками очевидців, місто поступово перетворювалося “… на щось подібне до пекла”. Не маючи в своєму розпорядженні дальнобійних гармат та не бажаючи марних втрат серед міського населення, Рада міністрів і Центральна Рада залишають Київ і, в період з 25 по 26 січня (з 7 по 8 лютого) 1918 року, перебираються в Житомир.

Не дивлячись на це вкрай несприятливе становище, 27 січня (8 лютого) 1918 року завдяки зусиллям молодої української дипломатії було підписано мирний договір між УНР та австро-німецьким блоком. Договір передбачав припинення війни між сторонами, поновлення кордонів 1914 року, відмову від контрибуцій та укладення торгівельних угод. Але в той час, коли українська делегація святкувала підписання договору в Бресті, звірства більшовиків в Україні досягли свого апогею. Загони Муравйова влаштували різню, яку Київ не бачив із часів татаро-монгольської навали. Тільки 27 січня (9 лютого) 1918 року в Києві було закатовано близько трьох тисяч чоловік. Новий більшовицький комісар В. Затонський не міг приховати своїх почуттів: “Ми увійшли в місто: трупи й кров”. 

Прагнучи зупинити більшовицьку агресію, не маючи відповідних власних військових сил, Центральна Рада була змушена звернутися до союзників за військовою допомогою [16]. 12 (25 лютого) розпочався спільний наступ українських та австро-німецьких військ. Першого березня 1918 року, після 19 днів більшовицької окупації, в Києві знову запрацювали українські органи влади. 

Вибиті з України більшовицькі частини потягнулися до Криму де їх гостинно приймало “Крымское Советское Правительство”.

Питання володіння Кримом не залишилось поза уваги як Українського уряду, так і німецького командування. Попередні домовленості визначали окупацію Криму силами німецького контингенту. Для цього згідно детально розробленого плану, в районі міста Катеринослава було зосереджено декілька дивізій для проведення операції в Криму [17].

Захоплення Криму німцями привело би і до втрати контролю над Чорноморським флотом, чого Український уряд допустити не міг.

З цією метою було створено окрему групу під командуванням полковника Петра Болбачана у складі 5000 піхотинців, кінного полку, декількох артилерійських батарей та бронепотягу [18].

Розраховуючи виключно на власні сили, не зважаючи на застережливі повідомлення розвідки про створення червоними укріплень на Кримському перешийку, полковник Болбачан блискавичним кидком увірвався до Криму. 22 квітня 1918 року українські частини увійшли в Джанкой, розвиваючи наступ на Сімферополь. 24 квітня після короткого бою над Сімферополем було піднято жовто-блакитний прапор.

Населення Криму вітало своїх визволителів від більшовицького терору. За злуку з Україною були не тільки українці Криму, але й татари, караїми, німецькі колоністи. Від імені населення північного Криму до Києва відряджена делегація. Повноваження якої передбачали проведення переговорів з урядом про приєднання Кримського півострову до України [19].

Одначе успіх українців не викликав радості у німців. Командир 15 ландверної німецької дивізії спираючись на значну перевагу в силах заявив ультиматум. Згідно умов якого українські війська повинні негайно припинити наступ на Севастополь. Невиконання умов ультиматуму передбачало відношення до українських підрозділів в Криму як до ворожих сил. Ситуація набирала загрозливої форми. В кожну мить між українськими військами і німцями міг спалахнути бій. Не зважаючи на це полковник Болбачан відмовився виконувати умови ультиматуму.

Звістка про те що до Севастополя наближаються українські війська стала останньою краплиною що вирішила долю флоту.

На кораблях пройшли мітинги, рішенням яких на щоглах кораблів було піднято українські прапори.

Але ситуація на суходолі не сприяла вирішенню питань флоту на користь Україні. 27 квітня з метою запобігання конфронтації між союзниками та виконуючи попередні домовленості, з Києва надійшла телеграма з наказом “ Кримській групі залишити Крим та відійти в район м. Олександрівська “ [20].

Територія Криму та чорноморські порти підпадали під зону окупації німецькими військами, що ще більше загострювало і без того складну ситуацію на флоті. Усе це призводило від суперечок про долю флоту між українськими, російськими, більшовиками й анархістськими організаціями до відкритої конфронтації. Учасники цих подій у своїх спогадах наводять надзвичайно цікаві дані про те, як деколи, майже щодня, залежно від настрою матроських екіпажів, мінялися прапори на щоглах бойових кораблів. Ситуація на флоті поступово виходила з під контролю, влада офіцерів не відчувалася у матроських кубриках та бойових відсіках. Ще більш напруженою стає ситуація з наближенням до Криму передових німецьких частин. Наближення німців до Севастополю викликало негативну реакцію на кораблях. З метою запобігання захоплення кораблів як військової здобичі, згідно з наказом командувача Чорноморським флотом контр-адмірала М. Сабліна на них було піднято жовто-блакитні прапори УНР. Чорноморський флот визнав зверхність над собою українських законів. В цей же день на адресу Морського міністерства в Київ була направлена термінова телеграма, яка сповістила уряд, але вона залишилася без відповіді. Адже саме в цей час у Києві проходила зміна влади. 28 квітня 1918 року на Конгресі хліборобів було проголошено гетьманом України Павла Скоропадського, уряд якого мав змінити уряд Центральної Ради, який повністю вичерпав себе. Зміни, що відбулися в Києві, неминуче вплинули на долю флоту. 

І хоча на українських кораблях було піднято українські прапори, німецька окупаційна влада заявила про введення нового контролю зі свого боку як над флотом, так і над базою та береговими спорудами. Ультиматум окупаційних військ викликав бурхливі дискусії на корабельних мітингах, екіпажі яких зайняли відверто ворожі позиції, відстоюючи свої погляди щодо подальших дій флоту. В ніч з 29 на 30 квітня, виконуючи вимогу Совнаркому РСФСР, під червоними прапорами до Новоросійська рушили 2 лінкори, 14 есмінців та декілька допоміжних суден.

В Севастополі залишилося 7 лінкорів, 3 крейсери, 12 есмінців, 6 міноносців, 45 підводних човнів, більша частина допоміжних суден [21]. Не дивлячись на те, що кораблі фактично належали Україні, німці відмовилися це визнати. За декілька днів на кораблях було повністю замінено команди на німецькі екіпажі. Нова українська влада на чолі з гетьманом П.Скоропадським не залишилась байдужою до долі флоту. 21 травня 1918 року було призначено представником Української Держави в Криму контр-адмірала М.Остроградського, який зайняв принципову позицію щодо відстоювання інтересів Українського Флоту. Рішучі дії контр-адмірала Остроградського та реакція німецького командування призвели до небезпечного загострювання ситуації. Внаслідок чого адмірал був змушений подати рапорт на звільнення від займаної посади. 10 червня 1918 року на цю посаду було призначено контр-адмірала Клочковського, якому вдалося в більш дипломатичній формі досягнути суттєвих послаблень із боку німців, внаслідок чого на деяких кораблях знову було піднято Українські прапори.

Військове міністерство, утворене за часів Гетьманату, почало активну роботу щодо створення українського флоту [22]. В цей час, як в цілому в Державі, так і у військовому міністерстві, починається активна праця. На початку травня Командувачем флоту Української Держави призначено віце-адмірала О. Покровського, штаб якого тимчасово розміщувався в Одесі. 23 травня на командувача та його штаб було покладено організацію охорони та забезпечення оборони Північно-західного району Чорноморського узбережжя. З метою якісного виконання покладеного завдання було сформовано спеціальну комісію у складі 5-ти адміралів та необхідної кількості провідних спеціалістів військово-морської справи. В цей же час, починаючи з 21 травня 1918 року, з метою налагодження співпраці з німецьким командуванням у Севастополі було призначено представництво на чолі з контр-адміралом М.Остроградським, в обов’язки якого входило вирішення питань щодо військових та допоміжних суден і про знаходження особового складу у місті. Рішучим кроком у порівнянні з попереднім урядом УНР було прийняття Радою Міністрів України постанови, в якій вказувалося, що весь Чорноморський флот у повному складі, а також частини забезпечення переходять виключно до складу збройних сил України.

В другій половині серпня 1918 року до Берліну від’їхав капітан Свірський. Повноваження якого передбачали: ведення переговорів що до передачі кораблів Чорноморського флоту, як військових так і торгівельних, уряду Української держави. До списку кораблів які повинні були перейти під український прапор було внесено: дредноут “Воля” ( б. “Імператор Олександр ІІІ ”), крейсер “Кагул”, 11 міноносців, група підводних човнів, 7 лінійних кораблів (“Пантелеймон“, ”Євстафій” ,”Іван Златоустий”, ” Ростислав” , “ Три святителя” , “ Сіноп ” , “Юрій Побідоносець” ), транспортні та допоміжні судна [23].

Пізніше, у вересні 1918 року, відбувся офіційний візит гетьмана П.Скоропадського до Німеччини та зустріч його з кайзером, на якій обговорювалися питання флоту [24]. Доречно згадати, що під час візиту до Німеччини гетьману П.Скоропадському було організовано екскурсії до портового міста, продемонстровано німецькі військові кораблі, організовано знайомство із суднобудівними заводами. Він, як професійний військовий чудово розумів місце й значення флоту в процесі державотворення. Адже в той час Чорне море залишалося регіоном із багатьма невирішеними питаннями, які набирали особливої гостроти після розпаду Російської імперії.

Завдяки зусиллям контр-адмірала В.Клочковського та всебічній підтримці з боку Військового міністерства та Уряду було вирішено питання щодо повернення кораблів Україні. Разом з тим Військовим міністерством було підготовлено та розглянуто низку законів, у тому числі й про корпус старшин, військово-морську санітарну справу, про військово-морських представників за кордоном; відпрацьовувались штати корпусу морської охорони узбережжя. Затверджено Раду міністрів морських справ, до складу якої повинні були увійти найбільш досвідчені адмірали та старші флотські офіцери. Надзвичайно важливим для існування флоту стало затвердження в бюджеті державних коштів на потреби флоту та Дунайської флотилії [25].

Після повернення німцями більшості кораблів, що базувалися в Севастополі, до складу українських морських сил 11 листопада 1918 року було оголошено наказ гетьмана про затвердження бойового складу флоту, а також про призов на службу офіцерів та матросів, звільнених під час захоплення німцями кораблів [26] Передбачалося для нової комплектації важливих посад організувати призов військовослужбовців з числа резерву флоту, але виключно громадян Української Держави. Цим же наказом були передбачені деякі зміни в структурі вищого керівництва флоту. Контр-адмірала А.Покровського було призначено Міністром військових справ Української Держави, заступниками якого стали: контр-адмірал М.Максимов в Одесі та контр-адмірал Гадд у Києві.

Наказом по морському відомству від 13 грудня 1918 року № 684/47 було встановлено затверджену Радою Міністрів суму для підтримки флоту 23.944.780 карбованців [27].

Трагічно склалася доля кораблів, що вийшли з Севастополя 29 квітня 1918 року під командою контр-адмірала Сабліна. Німецька загроза викликала занепокоєння моряків-чорноморців, особливо тих, що знаходилися під впливом більшовицької ідеї. Користуючись цим, 23 квітня 1918 року російська Рада Народних Комісарів видає наказ залишити Севастополь і перебазуватися до Новоросійська [28]. Цей наказ ще більше загострив ситуацію на флоті. Сім днів у військових частинах і на кораблях точилися гострі дебати, на яких відстоювалися, нав’язувалися діаметрально протилежні точки зору, одна з яких визначала три позиції: 1)не виконувати наказу Ради Народних Комісарів РРФСР від 23 квітня про передислокацію флоту, а залишитися в Севастополі та прийняти присягу на вірність Україні, - цю позицію відстоювали прихильники українських політичних партій; 2)представники проросійської орієнтації вимагали виконання розпорядження Ради Народних Комісарів та виходу в море у напрямку Новоросійська; 3)найбільш радикальну позицію зайняли ліві комуністи, послідовники ідей Л.Троцького, які вимагали розпочати бойові дії проти Німеччини, не визнаючи брестської домовленості, та продовження війни до повної перемоги.

29 квітня 1918 року, з підняттям жовто-блакитних прапорів на щоглах бойових кораблів, гострі дебати припинилися. Відчувши реальну загрозу втрати контролю над кораблями, як проросійські сили, так і більшовики почали шалену агітацію проти Центральної Ради, висуваючи як головний аргумент наближення німців до Севастополя. Переконуючи команди кораблів в тому, що це призведе до неодмінного затоплення кораблів як військової здобичі, а моряків – у полон. Найкращим аргументом більшовицької агітації стало зайняття позицій німецькою важкою артилерією на Братському кладовищі проти Костянтинівської батареї. Позиції забезпечували контроль над бухтою та ставали прямою загрозою для кораблів [29]. Це була остання крапка, яка прискорила розв’язку. Ситуація погіршувалася ще й завдяки відмові німецького командування у Криму провести переговори з моряками, які хотіли висловити свою точку зору до Чорноморського флоту. Невідомим для флоту залишилось ставлення українського уряду: на флот так і не надійшла відповідь на телеграму командувача флотом про визнання над собою зверхності українських законів. 

Шукаючи вихід, представники кораблів флоту 29 квітня прийняли постанову: не коритися новому уряду та не передавати кораблі німцям. Виконуючи рішення зборів, контр-адмірал М.Саблін віддав наказ на бойовий перехід флоту до Новоросійська. Чотирнадцять бойових кораблів залишилися в Севастополі під українськими прапорами, дев’ятнадцять вийшли у відкрите море, взявши курс на Новоросійськ і 1 травня 1918 року стали на новоросійському рейді. Але й після цього ситуація навколо кораблів не втратила своєї гостроти. 

1 травня 1918 року німецькі війська повністю опанували Севастополем, об’явивши всі кораблі тимчасово полоненими. Декілька бойових кораблів та суден забезпечення, в тому числі й есмінець “Зоркій”, було укомплектовано німецькими моряками і використовувалися для потреб німецького командування. Крейсер “Прут”, який до 1915 року входив до Турецької ескадри, носив назву “Меджедіє” та був затоплений під Одесою і після ремонту включений до складу Чорноморського флоту, було повернуто Туреччині [30].

Доля кораблів флоту, що вийшли із Севастополя, не оминула уваги командувача німецьким контингентом в Україні генерал-фельдмаршала Германа фон Ейхгона. Німцями було висунуто в ультимативній формі низку вимог до Радянської Росії щодо негайного повернення кораблів до Севастополя. Російський уряд змушений був відреагувати на них, адже вихід кораблів із Севастополя був відвертим порушенням умов Брестського договору, під яким стояли підписи в тому числі і радянських представників. Дев’ятого червня радянський уряд сповістив про готовність повернути кораблі Українській державі, хоча виконувати домовленості більшовики не збиралися. На телеграмі, що вийшла 24 травня 1918 року на адресу Новоросійської бази залишилася власноручна помітка, зроблена В.Леніним: “ніяка передача кораблів ворогам революції неможлива”. Категоричні вимоги щодо знищення флоту, в яких відкрито вказувалося на необхідність… потоплення кораблів, повторно надійшли 9 та 13 червня. Незрозуміла метушня з боку більшовицького уряду. Суперечливі вказівки з насторогою сприймалися на кораблях. В Новоросійську, як і на рейді в Севастополі, знову назрівав розкол флоту та неминуче протистояння різних політичних, національних течій та поглядів. Три точки зору знайшли своїх прихильників серед екіпажів кораблі. Перша – виконати розпорядження Совнаркому та потопити флот – прихильниками цієї ідеї залишилися більшовики. Друга – повернутися до Севастополя під владу Української Держави, не підпорядковуючись німцям. Третя – вести боротьбу до переможного кінця, не визнаючи умов Брестського договору – прихильниками якої були ліві комуністи.

16 червня 1918 року, з метою прийняття остаточного рішення, був проведений загальнофлотський референдум, результати якого засвідчили: 450 моряків підтримували позицію Леніна про знищення флоту, 500 проголосували про повернення до Севастополя, 1000 чоловік від прийняття рішення утрималися.

Підкоряючись рішенню більшості, командир ескадри кораблів, капітан 1 рангу О.Тихменєв, 17 червня віддав наказ залишити рейд: в ніч на 18 червня прямувати до Севастополя. Після повернення цих кораблів Чорноморський флот Української Держави складався з шести лінкорів, двох крейсерів, чотирнадцяти есмінців, двох міноносців, а також декількох десятків допоміжних суден. Все це в загальній кількості складало 70 відсотків колишнього імперського флоту.

Кораблі, що залишилися в Новоросійську, а це були лінкори “Свободная Росія”, 7 есмінців, 2 міноносця 18 та 19 червня 1918 року були виведені буксирами в море та повільно пішли на дно, затоплені власними екіпажами [31].

Поразка країн Четвертого союзу у світовій війні, революція в Австро-Угорщині, а, згодом, в Німеччині, прямим чином впливали на ситуацію в Україні. Вона швидко занурювалась у вир громадянської війни. Соціальні конфлікти, стримувані німецькими та австрійськими багнетами, вибухнули з новою силою. Повстання, підняте Директорією, швидко поширювалося. Відступ німецьких військ та входження в чорноморські порти кораблів Антанти ставило під загрозу існування флоту [32]. Увійшовши до Одеси та Севастополя, війська Антанти виставили варти на українських кораблях, визнавши їх за військову здобич та вивівши з часом частину кораблів на чолі з лінкором “Воля” до Стамбулу. Деякі кораблі було передано до складу Збройних Сил Півдня Росії, які підпорядковувались А. Денікіну [33].

Незважаючи на вкрай несприятливі умови, уряд Директорії, яка прийшла до влади в Україні, не залишив без належної уваги флот: 25 грудня 1918 року наказом по Морському Відомству було призначено до виконання обов’язків морського міністра старшого лейтенанта М. Білинського, надзвичайно енергійну, вольову людину, який з перших днів приступив до практичної праці. Саме з його ініціативи 25 січня 1919 року урядом Директорії було прийнято “Закон про флот”, в якому було викладено основні положення існування флоту, регламентовано склад флоту, термін служби кораблів різних типів, йшлося про бойову підготовку, комплектування , театри можливих бойових дій флоту. Цей закон передбачав усі галузі організації Українського державного Флоту. На підставі закону Директорія УНР 25 січня 1919 року видала наказ за № 57/28 по Морському відомству про присвоєння кораблям Українського Державного Флоту, які будувалися на той час у Миколаєві назви, лінкору – “Соборна Україна”, чотирьом крейсерам: “Гетьман Богдан Хмельницький”, “Гетьман Петро Дорошенко”, Гатьман “Петро Сагайдачний”, “Тарас Щевченко” [34]. Чотирнадцять великих ескадренних міноносців отримали назви: “Київ”, “Чигирин”, “Батурин”, “Львів”, “Іван Виговський”, “Іван Сірко”, “Пилип Орлик”, “Кость Гордієнко”, “Мартин Небаба”, “Іван Підкова”, “Петро Могила”, “Іван Котляревський”, а також було виділено кошти на добудову 8-ми великих підводних човнів типу “Щука”, “Карась”, “АГ-21” і “АГ-26”. В цьому ж законі передбачалася відправка двох комісій Морського Міністерства до Миколаєвського та Херсонського портів.

Окупація берегів Чорного моря військами Антанти, залишення Києва українським урядом внаслідок другої більшовицької навали 2-го лютого 1919 року змушують Військове Міністерство прийняти відповідні заходи. Наказом Морського Відомства узбережжя Чорного моря з фортецею Очаків та портами Миколаїв і Херсон із 75-верстною смугою були оголошені Приморським Фронтом з підпорядкуванням Морському Міністерству, командувач якого наділявся правами головнокомандувача окремим фронтом. Саме тоді почалося формування морських частин на суходолі, в першу чергу Морського полку та частин морської піхоти. Формування частин морської піхоти було викликане реальною військово-політичною ситуацією, що склалася навколо України.

Доречно нагадати, що після розпаду Російської імперії в Україні залишилися досить потужні сили морської піхоти. А саме: Балтийська морська дивізія, дислокована в гирлах Дунаю під командою контр-адмірала князя Трубецького та Спеціальна Десантна Дивізія в Севастополі.

Саме тому ще 23 травня 1918 року наказом по Морському відомству за № 70, згідно з рішенням гетьмана П.Скоропадського починається формування бригади морської піхоти у складі трьох полків, в зону відповідальності яких входило: І-го – від західного кордону Української Держави до Сичавки, ІІ-го – від Сичавки до Станіслава, ІІІ-го – від Станіслава до Перекопу. На підрозділи морської піхоти було покладено завдання несення гарнізонної служби та охорони об’єктів Військового Відомства. В цьому наказі були передбачені невідкладні заходи щодо формування воєнізованих підрозділів. Враховуючи складну ситуацію та неприхований опір з боку німців, війська яких займали район дислокації майбутніх полків, було вирішено сформувати три полки трикурінного складу. Кожний курінь мав 4 чоти і одну кулеметну команду [35]. Для більш ефективного керування процесом формування частин та з урахуванням наступного бойового застосування в штаті Головного Морського Штабу Морського Міністерства було створено відділ морської піхоти під керівництвом полковника Дашкевича-Горбацького. Це дало змогу вже 31 серпня 1918 року в наказі Морського Відомства за № 332/21 визначити дислокацію всіх частин оборони Чорного моря, в тому числі і місць перебування штабів полків морської піхоти. І-го полку – в Одесі, ІІ-го полку – в Миколаєві, ІІІ-го полку – в Херсоні. Перший окремий кінний ескадрон морської кавалерії дислоковано в Одесі, ІІ-ий – у Очакові, ІІІ-ій – в Перекопі. Начальником суходольної оборони Північно-Західного району Чорного моря було призначено контр-адмірала С.Фабрицького. 

З призначенням на посаду морського міністра старшого лейтенанта М.Білинського процес створення морської піхоти отримав своє продовження. Формування нових морських частин проходило з урахуванням можливостей особового складу виконувати бойові завдання як на узбережжі Чорного моря, так і у разі необхідності, на суходолі [36].

Окупація Чорноморського узбережжя та міст-портів Одеси, Миколаєва, Севастополя. Маріуполя військами Антанти змушує 3 лютого 1919 року перенести відділ командування морським полком до Вінниці, а згодом, за погодженням з Військовим Секретаріатом ЗОУНР до Коломиї. 24 березня 1919 року наказом за № 1/102/54 було затверджено штати 1-го Гуцульського полку Морської піхоти та призначено його командиром сотника В.Гемпеля. Після чого полк прибув до Рівного, отримав зброю та технічні засоби й вирушив на фронт під Київ.

До квітня 1919 відбуваються зміни у складі уряду УНР. Директорія очистилася від найбільш радикальних прорадянських елементів. У середині лютого подав у відставку В.Винниченко. Зміни в уряді змусили Морського Міністра М.Білинського подати у відставку з виявленням власного бажання очолити 7-му Дивізію Морської Піхоти, яка в цей час перебувала на фронті.

24 квітня 1919 року Морським Міністром стає капітан 1 рангу М.Злобін.

14 липня 1919 року в Кам’янець-Подільському починається формування 2-го полку Морської піхоти, який очолив поручник І. Сич. А вже 29 липня, продемонструвавши під час інспекторського огляду високі стройові та бойові навички в присутності Морського Міністра, він вирушив на фронт до місця перебування штабу Морської Піхоти.

Про бойовий шлях морської піхоти у складі Української Армії залишилися спомини багатьох учасників подій. Надзвичайно високу оцінку їй дав командувач генерал Омелянович-Павленко, до армії якого входили морські підрозділи.

Після формування у 1920 році у Києві Української Дніпровської флотилії і “флотського півекіпажу”, з його складу було виділено курінь морської піхоти, який у майбутньому став екіпажем бронепоїзду “Чорноморець”, що беззмінно воював проти більшовиків до самого останнього моменту, прикриваючи 21 листопада 1920 року під Підволочиськом перехід українських військ за Збруч. За значні бойові заслуги у боротьбі з ворогами Української Держави наказом Головного Отамана військ і флоту Симона Петлюри окремим наказом було оголошено про право носіння однострою морської піхоти всім старшинам, які служили в морській піхоті. 

Після переходу української армії на територію, яка була під владою Польщі, Військово-Морське управління продовжувало виконувати свої функції з метою організації та збереження підвладних частин. З ліквідацією органів влади Української Народної республіки було проголошено про розформування Військово-Морського міністерства.

Залишаючи Україну в квітні 1919 року, війська Антанти прихопили більшість кораблів Чорноморського флоту перевівши їх у Стамбул, де відбулася їх передача уряду Південної Росії, до якої Франція мала відповідні симпатії. Після проголошення про утворення “Бази Російського Чорноморського Флоту”, кораблі було повернуто до Севастополя, що знаходився під владою білогвардійських військ генерала Врангеля. Ці кораблі прийняли участь у боротьбі з більшовиками, а потім саме на них відбулася славнозвісна евакуація білої армії разом з біженцями до Стамбулу. Кораблі, що не вийшли в море з технічних причин та залишилися у Севастополі, потрапили до рук червоних і увійщли до складу Красного Флоту УРСР, який почав формуватись під наглядом утвореного 28 березня 1919 року Морського управління Наркомвоєна УРСР. Бойовий склад кораблів Червоного флоту був незначний. Флоту належав один підводний човен “АГ-22” та два десятки тралерів, близько п’ятидесяти катерів та декілька допоміжних суден, сім лінкорів, один крейсер, 4 есмінці та швидкохідні бойові катери, які були в неробочому стані, зіпсовані під час відступу білогвардійців. 

На суднобудівних заводах Миколаєва знаходилися 1 лінкор, 4 крейсери, 8 підводних човнів та 30 десантних кораблів, із загальної кількості яких, враховуючи економічні можливості, Рада робітничо-селянської оборони України визнала за необхіднае добудувати 8 підводних човнів, 2 есмінця та поповнити базу підводних човнів. 

Однак ці кораблі Україні, хоча б і радянській, так і не надійшли. За підписаною 1 червня 1919 року військово-політичної угодою між радянськими республіками Росією, Україною, Латвією, Литвою та Білорусією всі військово-морські структури Української РСР було підпорядковані Народному комісарові з морських справ РСФСР та, на початку серпня, передано до складу військово-морських сил Радянської Росії.

В цей час кораблі, що перейшли до Стамбулу, було переведено до французького колоніального порту Бізерта у Північній Африці. Радянський уряд висунув свої права на ці кораблі, вимагаючи від Франції повернути їх у Росію. Французький уряд цю вимогу виконувати відмовився, посилаючись на заяву, яка була надіслана до Ліги Націй Урядом УНР (який в той час був в еміграції) та заявив рішучий протест. Після цього деякі кораблі було включено до складу французького флоту, а решту розпродано на металобрухт.

Незважаючи на поразку визвольних змагань 1917-1921 року та на втрату флоту, боротьба на Чорному морі українців не була даремною. Під час цієї боротьби проходило формування нації, гартувалися національні ідеї після 350-ти років бездержав’я. Аналіз помилок та невдач відіграв значну роль в творенні українського флоту після проголошення Акту незалежності у 1991 році. Події 70-ти річної давнини підтверджують історичну справедливість творення Військово-Морських Сил України, ставлячи під сумнів славнозвісний вислів першого президента Росії “ Черноморский флот был, есть и будет Российским”.

Список літератури

1.  Шанковський Л. Українська армія в боротьбі за державність. “Дніпровська хвиля”. Мюнхен 1958. С. 63

2.  Шанковський Л. Українська армія в боротьбі за державність. “Дніпровська хвиля”. Мюнхен 1958. С. 69

3.  РГА ВМФ Ф. 183. ОП. 1. Спр. 23. л. 94 ГАГС м/п. 997.

4.  РГА ВМФ Ф. 183. ОП. 1. Спр. 38. л. 124 ГАГС м/п. 1003.

5.  Козлов А.И. “Во имя революции” Изд. Ростовского университета. 1985. С. 224.

6.  Лесин С.С. Моряки в борьбе за Советскую власть. М. 1977. С. 14.

7.  МихайликМ. Український національний рух в Криму в 1917 р. // Літопис Червоної Калини. ч. 1-2. 1934. С. 12-13.

8.  Неклієвич М. На Українській чорноморській фльоті 20 років тому. // Літопис Червоної Калини. ч. 4. 1938. С. 3.

9.  Шрамченко С. Закон про Державну Українську Фльоту та його виконавці. // За державність. Зб. 3. С. 125.

10.  Верига В. Визвольні змагання в Україні 1914-1923 р.р. У двох томах. Т. 1. – Жовкла. Видавництво Отців Василіан “Місіонер”. 1998 р. С. 233.

11.  Крип’якевич І., Гнаткевич Б., Стефанів З. та інш. Історія українського війська (від княжих часів до 20-х років ХХ ст..) Львів 1992. С. 434.

12.  Козлов А.И. Во имя революции. (Потопление черноморского флота по приказу В.И. Ленина в 1918 г.). Изд. Ростовского университета. 1985. С. 224.

13.  Шрамченко С. Повстання Центральних установ Українського Мрського Відомства у 1917 р. // Літопис Червоної Калини. ч. 1. 1938. С. 10.

14.  ЦДАВО України Ф. 1063. Оп. 2. Спр. 2. С. 3-4.

15.  РГА ВМФ Ф. 183. ОП. 1. Спр. 38. л. 123 ГАГС м/п. 1019.

16.  ЦДАВО України Ф. 1115. Оп. 1. Спр. 9. С. 2-5.

17.  Удовиченко О.І. Україна у війні за державність: історія організації і бойових дій Українських Збройних Силл 1917-1921 р.р. К. Україна 1995. 206 с.

18.  Удовиченко О.І. Україна у війні за державність: історія організації і бойових дій Українських Збройних Силл 1917-1921 р.р. К. Україна 1995. С. 36.

19.  Верига В. Визвольні змагання в Україні 1914-1923 р.р. Л. 1998. Т. 1. С. 10.

20.  Удовиченко О.І. Україна у війні за державність: історія організації і бойових дій Українських Збройних Силл 1917-1921 р.р. К. Україна 1995. С. 38.

21.  Козлов А.И. Во имя революции. (Потопление черноморского флота по приказу В.И. Ленина в 1918 г.). Изд. Ростовского университета. 1985. С. 67.

22.  Шрамченко С. Українська Воєнно-морська політика на Кримі у 1917-1918 р.р. // Літопис Червоної Калини. ч. 5. 1932. С. 9-11.

23.  Дорошенко Д. Історія України 1917-1923. С. 257-258.

24.  Дорошенко Д. Історія України 1917-1923. С. 257.

25.  Шрамченко С. Українська Воєнно-морська політика на Кримі у 1917-1918 р.р. // Літопис Червоної Калини. ч. 5. 1932. С. 11.

26.  Дорошенко Д. Історія України 1917-1923. С. 257.

27.  Державний Вісник № 74 від 24 лютого 1918 р.

28.  Моряки в борьбе за Советскую власть на Украине //Ноябрь 1917-1920. Сб. докум. Киев. 1963. С. 126.

29.  Крип’якевич І. Історія Українського війська. С. 443.

30.  ЦДАВО України Ф. 1075. Оп. 2. Спр. 23. С. 12-13.

1.  ЦДАВО України Ф. 2333. Оп. 1. Спр. 1. С. 74-75.

31.  Лукин В. Уничтожениечасьти судов в Новороссийской бухте в юне 1918 г. // Морской сб. 1923. № 3.

32.  Архив Русской революциии. Т. 16. С. 249.

33.  Крип’якевич І. Історія Українського війська. С. 446.

34.  Сидорук Д.Г. Сторінки історії флоту України. Зб. статей, нарисів і спогадів. Під редакцією віце-адмірала Без коровайного В.Г. Севастополь. 1996. 115 с.

35.  Шрамченко С. Українська морська піхота. // Літопис Червоної Калини. ч. 11. 1934. С. 13.
 

ПРИХОДЬКО Вадим Анатолійович, підполковник,