Просвіта Дзвін Севастополя Союз українок ТРЦ Бриз
На першу Галерея Вільна трибуна УКІЦ УГКЦ
Відгуки Бібліотека Пласт Смішного! Лінки
Найтихіше місце у Криму
Застій і спокій Балаклави
 

Основним елементом літературного міфу про Балаклаву є романтичний застій (сонет Міцкевича "Руїни замку в Балаклаві"), відчуття потойбічності (цикл поезій великого англійця Альфреда Теннісона про Кримську війну), містична тиша ("Лістригони" Купріна) та екзистенційний спокій, що його оспівав Костянтин Паустовський. Небагато тут змінилося з часів, коли Леся Українка захоплено вигукувала: "Балаклава — краще місце для письменництва!"

Тут ані готелей, ані "дикунів" — бо скельні береги стрімко спадають просто до води і практично під тим же нахилом йдуть під воду — пляжів катма. Не приваблюють курортників і сухо-трав'янисті пагорби околиці, які раптом зриваються у каньйон на кшталт норвезького фіорду, де на березі вузької звивистої бухти притулилося кількадесят будиночків різноманітного штибу. У центрі містечка архітектура кінця ХІХ — початку ХХ ст., як водиться, розбавлена кількома радянськими "коробками" (ландшафт не дозволяв "розвернутися").

Вулички центру Балаклави зберігають відчуття чогось давно пройдешнього й забутого, сказати б, дореволюційного. Я нарікав, що зарядив фотоапарат кольоровою плівкою — від кожного двору струменіла така автентика-архаїка, з якої варто робити навіть не чорно-білі, а коричнево-жовті вишукані старомодні світлини. А коли потрапило до рук фото Балаклави столітньої давнини, виявилося, що досить домалювати уявою підводного човна у затоці, аби отримати зображення сьогоднішнього центру містечка. Де ще у Криму ви знайдете замешкане місце, яке зовнішньо істотно не змінювалося сто (а мо' й більше) років?

Балаклавська ментальність

За радянської влади Балаклава перебувала у статусі найзакритішої околиці закритого міста Севастополя. І населення її поповнювали не просто підводниками, але обов'язково "перевіреними бійцями-комуністами", випускниками Ленінградської та Севастопольської "мореходок". У закритому містечку, половина мешканців якого обслуговувала потужний військово-морський об'єкт, а друга — обслуговувала першу, склався своєрідний ментальний комплекс.

Його характеризує, по-перше, самодостатність і стриманість, дещо сувора і забобонна: тут не почуєш розмов на вулицях, не побачиш п'яного та й узагалі не помітиш жодного прояву стихійності — навіть на святкових концертах слухачі вишиковуються уздовж набережної і поводять себе, як на богослужінні. По-друге, абсолютно відсутні зовнішні елементи підприємництва (особливий контраст на тлі кримських реалій) — у цьому квітучому житловому масиві благополучного міста Севастополя за останні 10 років не з'явилося жодних яток чи кіосків; а на місцевому риночку продають виключно городину й іншу харчову продукцію. У Балаклаві не побачите ні "нових рускіх/українців", ні свавілля підлітків-"гопників"; на лавках не зауважите пенсіонерських посиденьок; з вікон не струменять мелодії і ніхто не ґвалтує гітар біля під'їздів. Може здатися, що Балаклава, яка тихо й гонорово жила радянськими військово-імперськими ілюзіями, досі виважено отямлюється від їхнього карколомного падіння, не дозволяючи собі перетворюватися нашвидкуруч у пострадянське місто.

Чим-таки живе Балаклава

Насправді ж таке враження оманливе. Балаклавці так само займаються бізнесом, бюджетники так само скаржаться на жалюгідну зарплатню, і всі вони у такий самий спосіб "відриваються", як і будь-де. У модусі життя балаклавців нічого незвичного не було б, якби не обличчя містечка, позбавленого рис пострадянського життя.

Балаклава не вписується у поширений геотип зубожілого райцентру — по всьому відчувається певний достаток. Хоча здавалося б, після виведення звідси десятків російських субмарин, половина балаклавців мали втратити роботу. Але підводний флот перемістився аж до Севастопольської бухти, і якщо служать на ньому матроси-росіяни, то для обслуговування його вони змушені напівофіційно використовувати унікальний (а інколи й секретний) досвід балаклавських спеціалістів. Тож їхні робочі місця лише віддалені кількома кілометрами, та перейшли під юрисдикцію іншої держави.

А ті, кому не пощастило влаштуватися до "нашого" чи "їхнього" підводного флоту, використовують для підробітку власні автомобілі радянських моделей (адже в СРСР саме на військовиків, через підвищену зарплатню, припадало найбільше приватних авто). На ялтинській трасі не потрібно голосувати — досить просто йти узбіччям, аби зупинилося кілька машин з пропозицією підвезти. У 9 випадках з 10 — водій буде з Балаклави.

Ще одним місцевим грошовим джерелом є розповсюдження розкішної продукції винзаводу "Золота Балка", чи не єдиного прибуткового підприємства у севастопольському регіоні. Завдяки приватним комівояжерам тисячі ящиків щодня мандрують звідси автомобілями та електричками до Ялти та Сімферополя. Квітне тут і потужний кримінальний бізнес, пов'язаний як з археологами-мародерами (розкопниками споруд і поховань часів Кримської війни та інших пам'яток), так і з мисливцями за кольоровим металом. Останні вщент розібрали тунель, який з Балаклавської бухти під стометровим заввишки пагорбом проходить у відкрите море, і в якому був надсекретний стратегічний комплекс: ремонтне підприємство атомних субмарин та урядовий бункер, безпечний навіть за ядерної атаки. Тепер звідти зникло все, від електрокабелів до кількатонних допоміжних споруд.

Чому Балаклава така

Офіційно Балаклава є районом міста Севастополя, але все тут — дороговкази, назви автобусних маршрутів, адреси на поштових конвертах, врешті самосвідомість мешканців — категорично відокремлює Балаклаву від Севастополя, уже не кажучи, що поміж ними близько 10 км сухого степу.

Якщо Севастополь, через базування там російського Чорноморського Флоту, становить майже незалежну від Києва "державу в державі", то Балаклава, оскільки тут база українського підводного флоту, є практично непідвладною севастопольській владній верхівці частиною міста. А місцева преса стверджує, що "повітря колишньої військової бази спотворює діловий клімат Балаклави" (натяк на негативний вплив старих "напіввійськових" службовців в управлінні містечком).

Для прикладу: севастопольські ентузіасти давно розробили й оприлюднили відносно дешевий план перетворення берегів Балаклавської бухти на пристойний містечковий центр з облаштуванням у підземному водному тунелі унікального музею військового флоту; знайшлися й іноземні спонсори проекту. Але отримали офіційну відповідь: "бухта и её берега заняты украинским подводным флотом". Тобто тим самим човном "Запоріжжя", про який не писав тільки лінивий — гай-гай, насправді ж і смішно, й одночасно невесело дивитися, як старезна субмарина у порожній бухті самотньо іржавіє біля причалу, слугуючи для прогулянок чайок і полювання на них берегових котів…

Місцева топоніміка

Колись Юрій Андрухович на прикладі призвиська українських торговців у Польщі "шошоня" звернув увагу на роль фонетичної семантики — тобто імпресії, до якої спричиняє звучання певного імені, власного чи загального. Та якщо розглядати з цього боку балаклавські назви, можна укладати постмодерністський чорноіронічний трактат: центральна вулиця містечка називається вулицею Каліча (на честь полум'яного революціонера), через одну з балаклавських околиць пролягла вулиця Драпушка (радянський генерал), а як вам — вулиця Снайперська?

Зрештою всьому Севастополю пощастило на фонетично атракційні назви — тільки тут ви маєте шанс романтичного променаду вулицями Хрюкіна або Горпищенка. Чесне слово, шпацерувати цими чималенькими проспектами, споглядаючи такі таблички, значно веселіше, аніж куди не поїдеш, вічно переходити з Леніна на Кірова та з 1-го Травня на вулицю-на-честь-дати-визволення-нашого-міста-від-німецько-фашистських-загарбників. Хоча усі подібні назви, ясна річ, тут є, і, напевно, ще довгенько будуть.

Сама ж назва Балаклава віддає чимось глибинно-карпатським на ґатунок Іршава, Боржава ще й з питомо українською алюзією "балакливий". Хоча насправді містечко аж ніяк не балакуче, а назва його походить від кримсько-татарського "балик уве", що значить "садок для риби", "рибний затон" (колись тутешня риба використовувала акваторію бухти для нересту).

А за семантикою, власне сенсовою, найхарактерніше називалося тутешнє середньовічне поселення, руїни якого оспівані Міцкевичем та Паустовським. Воно мало грецьку назву Симболон Лімен (генуезці вимовляли: Чембало) — "гавань символів".

Місце для письменництва

Нинішній екзистенційний застій і спокій Балаклави сучасних письменників та філософів має влаштовувати не менше, ніж Лесю Українку й Купріна. Тут і досі вночі "поглинає тебе морок і мовчання чорного неба, чорних гір, і чорної води у бухті, такої спокійної, що зорі відбиваються без мерехтіння і миготіння". Шкода буде, якщо здійсняться бізнес-проекти, і Балаклава постане, як ще один відпочинковий центр, але зникне, як останній осередок гармонійної тиші на південному березі Криму.

ДОВІДКАДо історії Балаклави

Навіть найзагальніша розповідь про історію цієї місцевості потягне на добру сотню сторінок.

Один із концептуальних курйозів російської історії пов'язаний з першою залізничною колією на території України. Не дивуйтеся: першими залізницями в Україні були не австро-угорська гілка Львів-Перемишль (1861) та російська Одеса-Балта (1866), як про це звідомлено в підручниках. Бо ще під час Кримської війни (1854) англійці облаштували від Балаклавської бухти (де розвантажували свої кораблі) до власних позицій під Севастополем рейковий шлях з паровою тягою. Посередині тої колії на стрімкому підйомі спорудили і перший в Україні механічний підйомник. По закінченні війни англійці паровози забрали, але всю інфраструктуру (колію з кільканадцятьма цегляними будинками) залишили росіянам — такий собі джентльменський жест переможців. І що зробила російська влада з цим унікальним комплексом? Ніколи не вгадаєте: розібрала і продала туркам. Бо в Росії тоді ще не було чим їздити по рейках. Так само було і в Туреччині, але підприємливі турки радо за безцінь скупили купу якісної сталі…

Друга вікопомна балаклавська "бувальщина" пов'язана з ім'ям Олександра Купріна. Письменник працював тут у грецькій рибальській артілі, і разом з робітниками був непомірно прихильним до продукції місцевих виноробів. Але мав "широку слов'янську натуру", тож якось, добряче хильнувши, пішов на телеграф і надіслав телеграму цареві до Петербурга: "Балаклава объявляет себя свободной республикой греческих рыбаков. Куприн". І вже на ранок надійшла відповідь, щоправда не від царя, а від прем'єр-міністра: "Когда пьёшь, закусывай. Столыпин".

Олег КОЧЕВИХ

Ідея та наповнення - Микола ВЛАДЗІМІРСЬКИЙ