"Наче з арфи золотої..."
Українські письменники про Крим

Микола Вороний
(1871-1940)

БАЛАДА МОРЯ

Світлій пам'яті Лесі Українки

Граються,
Гойдаються
Сніжно-білі хвилі,
Млосно обіймаються,
Ніби німфи білі...
То знов надимаються
Зеленасті брили,
Вгору підіймаються
В дужому пориві -
І, на коні білогриві
Німфи, сівши, грають, грають,
Линуть,
Ринуть,
Поспішають
Ген до берега імлистого...
Груди в золоті купають,
В сяйві сонця променистого!
І, розпещені, пишаються
Наготою тіла млявого,
І до берега ласкавого
З поцілунком пригортаються...
"Тихо, хвилі...
Тихо, милі..." -
Чути голос туберози.
Ніжна квітонька зітхає
І крізь пахощі і сльози,
Пелюстки розкривши білі,
Промовляє:
"Тихо, тихо, милі хвилі...
Я скажу вам новину
Безпорадну і сумну:
Сьогодні вночі перед сходом зорі,
Коли ще ви спали,
Царівна, яку ви кохали,
Царівна, що там, на високій горі,
Самотна жила і співала,
Сьогодні сконала!.."
"Ой леле! - шепочуться хвилі смутні,-
Замовкли пророчі пісні...
Царівна сконала..."
"А як перед смертю співала вона! -
Річ далі веде тубероза,-
Була в її співі відвага міцна,
Огонь і погроза!..
І пісню її стоголоса луна
Несла понад вами світами...
А ви, заколисані чарами мрій,
Солодких надій,-
Ви спали без тями.
Царівна конала... Остання струна
Урвалась, і в згуках акорда
Бриніла ще довго відвага буйна
І віра в героїв - могуча, міцна,
До млявих - зневага й погорда!
І тільки що ранішня зірка зійти
На темному обрію мала,
Велична і певна своєї мети,
Царівна сконала..."
"Царівна сконала... Замовкли пісні..." -
Шепочуться хвилі сумні.
А вітер уранці сьогодні мені
Ще звістку приніс незвичайну,
Що ніби на скелі, на височині
Угледів він тайну;
Де людська нога не була, на шпилі,
Де все, що живе, усихає,
На голім камінні, в холодній імлі
Там квітка якась процвітає,
І що саксіфрагою зветься вона,
Та квітка, що камінь ламає,
І ніби вся міць і краса чарівна
Царівни в тій квітці буяє...
Київ, 1913 р.

БАЛАДА КОЗАЦЬКА

Один самотою
Сидить над водою
На березі синього моря
Козак чорнобривий,
Сумний, мовчазливий
Від туги тяжкої та горя.

В задумі глибокій
Сидить кароокий,
Нічого не чує, не баче,
А море плескоче,
А море клекоче,
Мов тихо-тихесенько плаче.

От став він ходити
Та море просити,
До нього він руки здіймає:
"Ой мореньку ж, море,
Розваж моє горе!..-
Гукає до нього, благає.-
Ні роду-родини,
Ні долі-дружини
На світі собі я не маю,
Як тая билина в степу, сиротина,
Один в самоті пропадаю.

А доля щаслива -
Така вередлива...
її я не мав і не маю;
Даремно блукаю, її я шукаю
І в полі, і в темному гаю".

І став, зажурився,
Аж весь похилився
Козак, скам'янілий неначе.
А море плескоче,
А море бурхоче
Та ніби зітхає і плаче.

ДО МОРЯ

Чолом тобі, синє, широкеє море!
Незглибна безодне, безмежний просторе,
Могутняя сило,- чолом!
Дивлюсь я на тебе і не надивлюся,
Думками скоряюсь, душею молюся,
Співаю величний псалом.

Міцне, необорне!.. Ні грому, ні хмари
Не страшно тобі, не боїшся ти кари -
Само собі вищий закон.
Звабливе, розкішне!.. В тобі й раювання,
І мрія солодка, і втіха кохання,
І любий та лагідний сон.

Прийшов я до тебе змарнілий та бідний,
Проте не чужий, але близький та рідний,
Тобі-бо віддавна я свій;
І ось я з тобою душею зливаюсь,
В просторі блакитнім на хвилях гойдаюсь,
Втопаю в безодні твоїй!..

Як ти - неосяжне, хитке, таємниче,
Як ти - чарівливе, як ти - бунтівниче,
Така ж і душа у співця;
Тому і до тебе вона так прихильна,
Що пут і кайданів не зносить - і, вільна,
Бурхає, як ти, без кінця.
На пароплаві до Нового Афона, 18/VIIІ 1901 р.

До змісту "Наче з арфи золотої..."