"Наче з арфи золотої..."
Українські письменники про Крим

Леся УКРАЇНКА
(1871-1913)

"Кримські спогади"

Тиша морська

В час гарячий полудневий
Виглядаю у віконце:
Ясне небо, ясне море,
Ясні хмарки, ясне сонце.

Певне, се країна світла
Та злотистої блакиті,
Певне, тут не чули зроду,
Що бува негода в світі!

Тиша в морі... ледве-ледве
Колихає море хвилі;
Не колишуться од вітру
На човнах вітрила білі.

З тихим плескотом на берег
Рине хвилечка перлиста;
Править хтось малим човенцем,-
В'ється стежечка злотиста.

Править хтось малим човенцем,
Стиха весла підіймає,
І здається, що з весельця
Щире золото спадає.

Як би я тепер хотіла
У мале човенце сісти
І далеко на схід сонця
Золотим шляхом поплисти!

Попливла б я на схід сонця,
А від сходу до заходу,
Тим шляхом, що проложило
Ясне сонце через воду.

Не страшні для мене вітри,
Ні підводнії каміння,-
Я про них би й не згадала
В краю вічного проміння.
Євпаторія, 1890, 16 серпня

2

Грай, моя пісне!..

Досить невільная думка мовчала,
Мов пташка у клітці замкнута од світа.
Пісня по волі давно не літала,
Приборкана тугою, жалем прибита.

Час, моя пісне, у світ погуляти,
Розправити крильця, пошарпані горем,
Час, моя пісне, по волі буяти,
Послухать, як вітер заграв понад морем.

Плинь, моя пісне, як хвиля хибкая, -
Вона не питає, куди вона плине:
Линь, моя пісне, як чайка прудкая, -
Вона не боїться, що в морі загине.

Грай, моя пісне, як вітер сей грає!
Шуми, як той шум, що круг човна
вирує!
Дарма, що відгуку вітер не має,
А шум на хвилиночку погляд чарує!..

Серед чистого моря, 1890.
17 серпня

3

Безсонна ніч

Цілу ніч до зорі я не спала,
Прислухалась, як море шуміло,
Як таємная хвиля зітхала -
І як серце моє стукотіло.

Ночі темної дивні почвари
Заглядали в безсоннії очі,
І страшніші, ніж сонні кошмари,
Ті привиддя безсонної ночі.

Думки-гадки, мов птахи нічнії,
Налетіли, тяжкі та суворі,
Ох, непевні ті думи, страшнії,
Наче хвилі у північ на морі!

Хто одважиться в північ на море
Своє хибке човенце зіпхнути?
Хто поважиться людськеє горе
Світовеє серденьком збагнути?

Той у північ на море поплине,
Хто не думає ранку діждати…
Хай же думка моя вільно лине, -
Я не буду на ранок чекати.

Серед мороку, бурі-негоди
Цілу ніч буде човен блукати;
Як зійде сонце правди та згоди,
Я тоді вічним сном буду спати.

Буде шарпати буря вітрила,
Пожене геть по темному морю,
Ох, коли б мені доля судила
Хоч побачити раннюю зорю!

Євпаторія, 1891.

4

На човні

Нічко дивна! Тобі я корюся,
Геть ви темнії думи сумні!
Не змагаюся вже, не борюся,
Потопаю в сріблясному сні.

Люди сплять, спить і людськеє лихо, -
Лихо сили не має в сю ніч.
Тихо скрізь, і на серденьку тихо,
Десь журба з нього згинула пріч.

Може, тільки сховалась глибоко?
Може, зараз прокинеться знов?
Та дарма! Поки ясне ще око,
Не здіймемо журливих розмов!

Глянь, як хвилі від срібла блищаться!
Глянь, як небо синіє вгорі!
Вабить хвиля на море податься,
Кличе промінь ясної зорі.

***

Плине білий човник, хвилечка колише,
Хвилечка гойдає;
Плине білий човник, вітер ледве дише,
Ледве повіває.

Білії хмаринки, лебедині крила
Угорі гуляють,
Довгою стягою, що зорю покрила,
Місяця сягають.

Місяченько світло і рожеве й срібне
Кида-розсипає,
І ряхтить, і сяє світло теє дрібне.
Як вогонь палає.

Геть далеко в морі кораблі видніють,
Бачу здалеченька,
Як виразно щогли тонкії чорніють
Проти місяченька.

Плиньмо геть за теє корабельне місто,
Там, де нам прекрасна
Доріженька сяє, де пала огнисто
"Stella maris"1 ясна.

***

На човні нас було тільки двоє.
Хвилі скрізь вколо нас коливались,
І такі ми самотні обоє
Серед того простору здавались.

Я дивилась на тебе, мій брате;
Що гадала,- не вимовлю зроду;
Чий було тоді серце багате.
Поховала я в тихую воду.

Може, хвиля тобі розказала
Все, що думала я в тую мить?
Ні, зона те глибоко сховала...
Хай же там моя думонька спити!

Думка спить і серденько спочило;
Я дивлюсь на обличчя твоє;
Тихе море спокою навчило
Невгомонне серце моє…

Євпаторія,
1891, 8 липня

1 Зоря морська- (Лат.).

5

Негода

В темний вечір сиджу я в хатині,
Буря грає на Чорному морі…
Гомін, стогін, квиління пташині,
Б'ється хвиля, як в лютому горі.

Там на березі мріє кілками
Мoрський човен, розбитий,
нужденний,
Наче звір, що в пустині пісками
Його вихор засипав південний;

Мов у неба рятунку благають
Ті останні сумні, нещасливі,
А з туману на них набігають
Грізні, люті вали білогриві.

Вдарить вал і гукне, мов з гармати,
Скрізь по березі гук залунає;
Хоче море човна розламати,
Трощить, ломить, піском засипає.

Сильне море! Нащо стільки сили?
Тільки стогін відповідь на неї.
Краще б хвилі вже разом покрили
Тую здобич потуги твоєї.

Коли ж треба тобі, сильне море,
Десь подіть свою силу напрасну.
Обернись на се поле просторе,
Затопи сю країну нещасну

Як розбитий човен безталанний
Серед жовтих пісків погибає,
Так чудовий сей край богоданний
У неволі в чужих пропадає.

Наче кінь степовий, вільний, дикий,
Що в пісках у пустині вмирає:
Захопив його вихор великий,
Кінь упав і в знесиллі конає.

В ньому серце живеє ще б'ється,
В ньому кров не застигла живая,
А над ним вже кружляє та в'ється.
Птаства хижого чорная зграя;

Рвуть, хапають, їдять та шматують
При пажернім та лютім ячанні,
І кривавеє тіло батують,
Що тремтить при останнім сконанні.

Сильне море! зберися на силі!
Ти потужне, нема тобі впину,-
Розжени свої буйнії хвилі,
Затопи сю нещасну країну!

Євпаторія (1891)

6
Мердвен

Бескиди сиві, червоні скелі,
Дикі, непевні, нависли над нами.
Се, кажуть люди, злих духів оселі
Стали під хмари стінами.

З гір аж до моря уступи сягають,
Люди прозвали їх "Чортові сходи";
Ходять злі духи по них та збігають
Гучнії веснянії води.

Люди ж не сміють зійти по тих сходах
Геть на верхів'я, туманом повиті,-
Духи поклали по всіх переходах
Скелі, від кручі відбиті;

Хто тільки йтиме по сходах,-задушать
Кинувши скелею в нього тяжкою,
І подоланного стогін заглушать
Духи луною гірською.

1891

7
Байдари

Дорога довга. Чагарі, долини,
На небі палкому ніде ні хмари.
Ми їдемо, спочинку ні хвилини.

Коли зненацька чую: "Ось Байдари!"
Дивлюся: брама, сиві дві скелини...
О, що се? Чудо чи потужні чари?

Немов заслона впала і одкрила
Натури дивні, краснії дари,
Що досі від людських очей ховались.

Щоб тута жити, треба мати крила!
Вже люди, певне, від тії пори
Тут не живуть, як з раєм попрощались.

Мов невидимая рука тут положила
Границею отсії дві гори,
Що високо до неба поздіймались.

Один зелений бескид, другий - темний.
Здалека море хвилі золотії
Шле, наче провість волі і надії..:

Чи се той світ, загублений, таємний,
Забутий - незабутній рай наземний,
Що так давно шукають наші мрії?..

8
Татарочка

Там за містом, понад шляхом битим,
По гарячім каменистім полі
Йде дівча татарськеє вродливе,
Молоденьке, ще ґуля по волі.

На чорнявій сміливій голівці
Червоніє шапочка маленька,
Вид смуглявий ледве прикриває
Шовком шитая чадра біленька.

То закриє личко, то відкриє,-
А очиці, наче блискавиці,
Так і грають з-попід брівок темних!
Що за погляд в цеї чарівниці!

[1891]

9
Бахчисарай

Мов зачарований, стоїть Бахчисарай.
Шле місяць з неба промені злотисті,
"Блищать, мов срібні, білі стіни в місті,
Спить ціле місто, мов заклятий край.

Скрізь мінарети й дерева сріблисті
Мов стережуть сей тихий сонний рай;
У темряві та в винограднім листі
Таємно плеще тихий водограй.

Повітря дише чарівним спокоєм,
Над сонним містом легкокрилим роєм
Витають красні мрії, давні сни.

І верховіттям тонкої тополі
Кивають стиха, шепотять поволі,
Про давні чaси згадують вони

1891

10
Бахчисарайський дворець

Хоч не зруйнована - руїна ся будова,
З усіх кутків тут пустка вигляда.
Здається, тільки що промчалась тут біда,
Мов хуртовина грізная, раптова.

Тут водограїв ледве чутна мова,-
Журливо, тихо гомонить вода,-
Немов сльозами, краплями спада;
Себе оплакує осіля ся чудова.

Стоять з гарему звалища сумні,
Садок і башта; тут в колишні дні
Вродливі бранки вроду марнували.

Колись тут сила і неволя панували,
Та сила зникла, все лежить в руїні, -
Неволя й досить править в сій країні!
1891

11
Бахчисарайська гробниця

Палкого сонця промені ворожі
На кладовище сиплються, мов стріли,
На те каміння, що вкрива могили,
Де правовірні сплять, піддані божі.

Ні квітів, ні дерев, ні огорожі.-
І серед пустки, наче на сторожі,
Стоїть гробниця. Ті, що в ній спочили.
Навіки в ній своя імення скрили,

З чужого краю тут співці бували
І тіні бранки любої шукали,-
Витає ж тута інша тінь, кривава;

Ні, тута не лежить краса гарема,
Марія смутна, чи палка Зарема, -
Тут спочива бахчисарайська слава!
1891

12
Надсонова домівка в Ялті

Смутна оселя!.. В веселій країні,
В горах зелених, в розкішній долині
Місця веселого ти не знайшов,
Смутний співець! умирать в самотині
В смутну оселю прийшов.

Звідси не видно ні моря ясного;
Гомону з міста не чутно гучного.
З бору соснового шум тут іде,
Гори лунають од вітру буйного,
Часом де дзвін загуде...

Стали в саду кипариси стіною
Оберігати в оселі спокою,
Лаври - неначе зсушила журба,
Тихо, журливо кива головою,
Віттям плакучим верба.

Все тут журливе кругом сеї хати,-
Та найсмутніші отії кімнати,
Де безталанний поет умирав:
Все тут забрали, що можна забрати,-
Смутку ж ніхто не забрав.

Вікна тьмянії, мов очі слабого,
В хаті порожній самотньо, убого,
Висить свічадо на голій стіні,
Млою повите,- дивитись на нього
Сумно здавалось мені...

Тута останні "о г н і д о г о р і л и",
Тута остатні "к в і т к и о б л е т і л и".
Тільки зосталася муза одна,
Що не лишила співця до могили,
Тута витає сумна.

Тіло поета в далекій чужині,-
Там, у тій самій холодній країні
Серце на смерть отруїли його!
Смутная муза літа в самотині,
Кличе поета свого.
1891

Із циклу "Кримські відгуки"

І. Імпровізація

В гaю далекім, в гущавині пишний,
Квіти гранати в палкі розквітають,
Мов поцілунки палкі на устах
Іншим палким поцілункам назустріч,
Мов поцілунки рубінових уст…
Спи, моє серце! Нехай там у гаю
Квіти гранати палкі розцвітають…

Вітри північні тремтять, затихаючи,
Між запашними кущами лавровими,
Наче затхання жаги,
Неначе ті лаври стрівання таємнеє
Любо ховають од світа цікавого
Листом ласковим, густим…
Спи, моє серце! Хай вітри північнії
В лаврах лагідних тремтять, затихаючи.

До кипариса магнолія пишная
Чолом заквітчаним ніжно схилилася,
Як молода до свого нареченого.
Білії квіти тремтять в темних кучерях,
Але серпанку немає на їх.
Щире кохання не вкрите серпанками...
Спи, моє серце! Хай пишна магнолія
До кипариса стрункого схиляється.

З темного моря білявая хвилечка
До побережного каменя горнеться,
Пестощі, любощі, сяєво срібнеє
Хвиля несе в подарунок йому;
Темне чоло побережною каменя
Хвилі коханій назустріч засяяло.
Пестощі, любощі, сяєво срібнеє...
Спи, моє серце! Хай хвиля білявая
До побережного каменя горнеться...
Ялта, 1897

ІІ Уривки з листа

Товаришу мій! не здивуйте з лінивого
вірша.
Рифми, дочки безсонних ночей,
покидають мене,
Розмір, неначе химерная хвиля,
Розбивається раптом об кожну малу
перешкоду,
Ви даремне шукали б у ньому дев'ятого
валу,
Могутньої хвилі, що такт одбила течії
океану.
Думки навіває мені тепер Чорнеє Море-
Дике, химерне воно, ні ладу, ні закону
не знає,
Вчора грало-шуміло воно
При ясній, спокійній годині.

Сьогодні вже тихо й лагідно до берега шле
свої хвилі,
Хоч вітер по горах шалено жене сиві
хмари.
Так би й лежала я завжди над сею
живою водою,
Дивилась би, як без жалю сипле перли
вона й самоцвіти.

На побережне каміння,
Як тіні барвисті від хмарок злотистих
Проходять по площині срібно-блакитній
І раптом зникають,
Як білая піна рожевіє злегка,
Немов соромливе обличчя красуні,
Як гори темніють, повиті у білі серпанки,
Вони так спокійно стоять.
Бо їх стереже колонада сумних кипарисів
Поважних, високих...

***

Я тільки що знов прочитала
Ваш дужий, неначе у крицю закований.
Міцно узброєний вірш.
Як же за нього я маю віддячити вам?
Байку хіба розкажу, а "мораль" ви самі
вже виводьте.

Битим шляхом та крутим
їхали ми на узгір'я Ай-Петрі;
Вже поминули сади-виногради рясні,
кучеряві.
Що покривають підніжжя гори, наче
килим розкішний,
Ось уже й лаврів, поетами люблених.
Пишних магнолій не видко,
Ані струнких кипарисів, густо повитих
плющем,
Ані платанів розкішних наметів,
Тільки стрічалися нам земляки наші, білі
берези,
Явори й темні дуби, до негоди та борвію

звиклі,
Але й вони вже зостались далеко за нами.
Тільки терни, будяки та полинь
товаришили нам у дорозі,
Потім не стало і їх.
Крейда, пісок, червонясте та сіре каміння
Скрізь понад шляхом нависло, неплідне
та голе.
Наче льоди на північному морі.
Сухо, ніде ні билини, усе задавило
каміння,
Наче довічна тюрма.
Сонце палке сипле стріли на білую
крейду,
Вітер здійма порохи.
Душно... води ні краплини... се наче
дорога в Нірвану,
Країну всесильної смерті...
Аж ось на шпилі.
На гострому, сірому камені блиснуло
щось, наче пломінь.
Квітка велика, хороша, свіжі пелюстки
розкрила,
І краплі роси самоцвітом блищали на дні.
Камінь пробила вона, той камінь, що все
переміг.
Що задавив і могутні дуби,
І терни непокірні.
Квітку ту вченії люди зовуть Saxifraga,
Нам, поетам, годиться назвати її -
ломикамінь
І шанувать її більше від пишного лавра.

Ялта, 1897

ІІІ Східна мелодія

Гори багрянцем кривавим спалахнули,
З промінням сонця західним
прощаючись,-
Так моє серце жалем загорілося,
З милим, коханим моїм розлучаючись.

Геть понад морем, над хвилями синіми
В'ються, не спиняться чаєчки білії.
Де тебе мають шукати на безвісті,
Милий мій, думи мої бистрокрилії?

В себе на вежі вогонь запалила я,
Любий, твого воріття дожидаючись,
Хай він просвітить по морю доріженьку,
Щоб не зблудив ти, з чужини вертаючись.

Світе мій! Буду тебе дожидатися,
В чорну, смутну фереджію повитая,
І посаджу кипарисову гілочку,
Буду щодня вона слізьми политая,

А як повернешся я покажу тобі
Той кипарис мій в садочку квітчастому,
Здійметься він над всіма мінаретами
В краю сьому, на мечеті багатому.
Ялта, 18.ХІ.1897

Леся Українка Над морем (Оповідання)

До змісту "Наче з арфи золотої..."