"Наче з арфи золотої..."
Українські письменники про Крим

Микола Чернявський
(1868-1946)

ПІСЛЯ БУРІ

Море ще довго не спало і тихо вночі хвилювалось,
З шумом ритмічно-журливим скаржачись хвилям холодним.
Скелі мовчали уперто, бездумні, бездушні громади.
Що їм ті скарги журливі? Немає їм діла до того!..
Довго дививсь я на море - і плакав в журбі нерозважній
Над безталанням людини на лоні байдужім природи.
Глянув я вгору на зорі - і очі далекого неба
В душу мені подивились... І зір тихомрійне
вітання
Ясно почув я у серці, мов струн
спочутливих тремтіння...
Вічним спокоєм дихнуло на мене з далекого неба,
Ніби росою скропилось гаряче, намучене серце.

Стихло - мов зв'язане, горе, і сльози
скотились останні,
Впали на землю холодну алмазами
в срібнім промінні.
Море ж шуміло ритмічно, і скелі мовчали,
як перше.
1894

* * *

В'ється чайка срібнокрила.
Море бухає, кипить.
Човен наш нап'яв вітрила
І, мов чайка та, летить.

Синій берег ледве мріє...
Мить - і зовсім пропада.
І наоколо леліє
Тільки небо та вода.

Тільки небо мовчазливе,
Тільки море говірке...
О, яке воно звабливе,
Невпокійливе яке!..

Берег геть від нас відходе,
Потопає в синій млі,
І несе нас тиховоде
Море в далеч од землі.

Далі й далі. Погасають
Прибережні ліхтарі.
Лиш маяк горить і грають
Там вогні у змінній грі.

І грізне червоне око
Щохвилини там зорить
І навколо широко
Небезпекою грозить...

Не злякаєш нас! Даремне!
Ми далеко від землі.
В царство ночі потаємне
Тихо плинемо у млі.

Море плещеться під нами,
А над нами в вишині
Безтурботними очами
Зорі дивляться ясні.

З ЦИКЛУ "КРИМ"

Я морем довго плив. І потім важко спав,
Мов п'яний скіф, в задушливому трюмі.
Коли проснувсь,-передо мною став
У ніжній ранішній задумі
Далекий Крим. І я, мов іудей,
Що землю вздрів свою обітовану,
Гукнув йому з далеких хвиль осанну
І відірвать не міг од синіх гір очей.

II
Не знаю: я пливу чи плинуть гори,
Затоки, скелі і ліса,
І знов і знов підземних сил потвори,
І знов осяяна краса.

Ось Фіолент і монастир нагірний...
Ось Айя, Форос... З-поза хмар
Ай-Петрі виступа, немов у млі вечірній,
Немов під попелом пригаслий жар.

А море, море це-ясне, зелене!..
Дельфінів грища!.. У грудях
Дихання стислося і в мене -
Я чую - сльози на очах.

III. ЯЛТА

Вона була уся в димах,
У мутносиньому тумані,
А коло моря на домах
Блищали сонця бліки п'яні.
Красою п'яні.
І сп'янів
Неначе й я. Краси такої,
Тих з кості різаних домів,
Тії ажурності легкої
У димносиньому завої
Не бачив ще.
І я стояв
На шумній пристані й дивився,
Аж поки вщерть красою впився,
Всього у душу не забрав.

IV. АЮ-ДАГ

Припав до моря Аю-Даг
І п'є, і п'є без краю воду.
Не пий, ведмедю, хай їй враг,
Вона солона аж до споду!

А він все п'є, не піде пріч,
Нема кінця і краю згазі.
І день минув, і з моря ніч
Зайшла й сіда на Аю-Дазі.

І починає ворожить,
І почина снувати чари.
А хвиля в березі шумить
Далеким відгуком фанфари.

І сонно слухають той шум
І кипарис, і кедр Лівану,
І повно сну і сонних дум
У млистім парку Карасану.

V. СУУК-СУ

Дорожній, тут ось Суук-Су.
Підходь і пий холодну воду
І з нею гір далеких вроду
І моря синього красу.

Якщо стомився,- відпочинь,
І буде камінь цей за крісло,
А скеля, що над ним нависла,
Подасть тобі холодну тінь.

Так пий же сміло суук-су,
Вмочи персти в холодну воду
Й тому, хто дав цю дивну вроду,
Склади подячливу ясу.

Кучук-Ламбатський хаос
VI

Ящірка зелена бігає по скелі,
А вгорі туристи низкою ідуть.
А на морі синім, у ясній пустелі,
Цятки пароплавів в далечінь пливуть
А над ними - сонця огнезлотне коло
А над ними - неба келих голубий...
Ах, чому не був я тут раніш ніколи,
В ті часи, як був я серцем молодий!

Кучук-Ламбатський хаос

VII. КЕДР ЛІВАНСЬКИЙ

Мов той орел, що зносить крила,
Щоб разом в небо підлетіть,-
Увесь напруження і сила,-
Ліванський кедр вгорі стоїть.
Ось-ось, здається, до блакиті
Зів'ється срібний дідуган...
Але миліш всього на світі
Для його тихий Карасан.

XXVI

Пройти приморською тропою
Уранці тихий Партеніт,
Узять неспішною ходою
Гірський підйом і раптом світ
Гурзуфа синьої затоки,
Мов келих доброго вина,
Жадливо випить - то одна
Утіха люба і висока.

А ще любіша - в Бурнус
Поуз мечетного бескета
Пройти у келію поета
І там почуть класичних муз.
Старий Вергілій і Горацій,
І гострожовчний Ювенал -
Після сучасних ламентацій -
Який то справді ідеал!

А далі, з'ївши винограду
І склянку випивши води,
Щоб угасить гірку досаду,
Що без поезії сюди,
В цей світ, прийшов з-за Аю-Дагу,
Ідеш над морем в Карасан.
В грудях тобі співа пеан,
В душі снується синя сага.

XXXIX

Два човни моторні, мов дві чайки білі,
Поуз Одолярів в Карасан пливуть.
Понесіть привіт мій, птахи білокрилі,
Кедрам карасанським: щасно хай живуть!

ХL

Бачу: ген далеко в морі
Мов зринають гарбузи,
То дельфіни на просторі
Грають в довгої лози.
За одним один повагом
Виринають із води
І під сірим Аю-Дагом
Держать напрям свій сюди.
Що, чи хочете, щоб з вами
Став і я в лози гулять?..
Так обважен я літами,
В мене ніженьки болять!

XLVIII

Летить-гримить автомобіль
Зеленим долом під горою
Бере підйоми без зусиль,
Здіймає порох за собою.

Ліворуч - сірий Чатир-Даг.
Праворуч -Джемерджі твердині.
І гори й ліс... А в небесах -
Безодні там, безодні сині...

Востаннє моря хризоліт
Майнув на скель померхлім злоті,
І шлю останній свій привіт
Йому з гори на повороті.

А далі-небо, гори й ліс.
Шосе на скелях, мов гадюка,
Повзе. Назустріч суне віз...
Авто летить, стріля мов з лука...

І враз табличка: "Перевал".
Пішло шосе з гори в долину.
Машині любий інтервал:
Авто несеться без бензину.
Все вниз і вниз... Неначе птах,
Беззвучно робить майна-віра.
Зоставсь позаду Чатир-Даг.
Блищить прудкий струмок Салгіра...

Прощайте, гори і ліса,
Прощайте, дні ясного Криму,
І ви, блакитні небеса,
Замкніть мою останню риму!
1927-1928

До змісту "Наче з арфи золотої..."