"Наче з арфи золотої..."
Українські письменники про Крим

ПЕРЕКЛАДИ

Адам МІЦКЕВИЧ
(1798 - 1855)

Із циклу "Кримські сонети"

ГОРА КІКІНЕЇЗ

Мірза

Глянь в цю глибінь! Блакить небес, простерта долі,
То - море. Серед хвиль, немовби скеля-птах,
Убитий громом, крил незміряний розмах,
Мов райдугу, розп'яв по всьому видноколі.

Он острів сніговий пливе по синім полі.
То - сива хмара, що, підперши неба дах,
Півсвіту облягла і стеле ночі жах...
Бач, стьожка вогняна їй блиснула на чолі.

То - блискавка. Стривай! Під нами ось обрив.
На повному скаку конем я через нього
Вмить перескочу. Ти ж, готовими остроги

І бич тримаючи, дивись: як із кущів
Майне перо, то це тюрбан мій заяснів,
А ні -то знай: нема там для людей дороги.

ДОРОГА НАД ПРІРВОЮ В ЧУФУТ-КАЛЕ

Мірза і мандрівник
М і р з а
Промов молитву тут і повід свій покинь -
Лиш кінським тут ногам їздець себе ввіряє.
А добрий кінь! Як глиб він оком виміряє
Й копитом пробує над прірвою твердінь.

Та очі відведи й не заглядай в глибінь!
Як в Аль-Каїровій криниці, не сягає
Там погляд дна, й рука безкрило опадає;
Ти навіть думкою в безодню ту не линь,-

Мов якір, кинутий із утлого човна,
Перуном упаде вона углиб і, дна
Не взявшись, човен твій потягне за собою.

М а н д р і в н и к

А я дививсь, мірза! І що я там уздрів,
Лише по смерті тим я поділюсь з тобою,
У мові-бо живих нема для того слів.

(Переклад Бориса ТЕНА)

МОРСЬКА ТИША
НА ВЕРХОВИНІ ТАРХАНКУТ

Ясною стрічкою наш вимпел ледве має,
І грає лагідно прояснена вода:
Немов замріяна про щастя молода,
Прокинеться, зітхне - і знову засинає.

Неначе прапори, як грізний бій затих,
Дрімають паруси; мов ланцюгом прикуте,
Судно гойдається, ладне й собі заснути.
Зітхнув моряк. В гурті безжурний лине сміх.

О море! Є поліп, що у хвилини бурі
На дні ховається, у темряві похмурій,
А в тишу догори хвилясто вирина.
О мисле! Спогадів є гідра мовчазна,
Що спить на дні твоїм під зливами-дощами,
А в супокійну мить рве серце пазурами!

ПЛАВБА

Зростає шум, густіш морські снують потвори;
Драбиною моряк поп'явся, ніби тінь,
І висне в плетиві ледь зримих павутинь:
Так огляда павук сильце своє прозоре.

А вітер дужчає. Помчавсь між хвилі-гори
Свавільний корабель, немов шалений кінь,
Б'є піняві вали, у хмарну височінь,
Чолом підноситься, крилатий вітер боре.

І мій буяє дух у розгулі стихій,
Уява розпуска свій парус огняний,
І лине крик з грудей, піднісшися над прахом.

До лона корабля припав я, ніби жду,
Що від зусиль моїх прискорить він ходу...
Як любо! Знаю я, що значить бути птахом!

БАХЧИСАРАЙ

Безлюдні та німі Гіреїв двір і сад!
По ґанках, що мели покірних баш тюрбани,
Через потуги трон і розкоші дивани
Літає сарана, повзе холодний гад.

Повився темний плющ і дикий виноград
По вікнах, по стіні подобою альтани;
Руїна - пише тут на мурах гість незнаний,
Як Вальтасарові, на віковічний згад.

А в залі ще стоїть окраса мармурова;
Гарему то фонтан. Сльоза його перлова
Спадає по сльозі і промовля щомить:

"О, де ви, де тепер, любов, могуття й славо,
Що мали у віках сіяти величаво?
Ганьба! Немає вас, а джерело дзвенить".

БАЙДАРИ

Жену вперед коня, щоб линув, ніби птах;
Ліси, яри, шпилі біжать назустріч оку,
Подоба бистрого хвилястого потоку,-
Сп'яніння прагну я найти у цих дивах.

Але зморився кінь. Тоді в моїх очах,
Неначе в дзеркалі, розбитім зненароку,
У час, коли туман долину вкрив широку,
Примарою встає той весь казковий шлях.

Все спить, лиш я не сплю. Вода мене студена
В обійми прийняла. Ось чорний вал шумить,-
Його стрічаю я, вперед простяг рамена, -

І хвиля над чолом розбилась, клекотить.
Я жду, щоб мисль моя, як човен без причала,
Зблудилась серед вод і в забуття запала.

АЛУШТА ВДЕНЬ

Скидає вже гора туманні з себе шати,
Намазом ранішнім росистий лан бринить.
Ліси колишуться і ронять з верховіть,
Як з чоток дорогих, рубіни і гранати.

Мов квіти, що дала природа їм літати,
Знялися мотилі веселкою в блакить -
І діамантами вся далеч майорить;
Там, далі, сарани потягся рій крилатий.

Де скеля серед хвиль гранітна вигляда,
Нуртує й піниться розгнівана вода,
В ній іскри миготять, як тигрові зіниці:

То бурі вісниці для берегів земних;
Ген - хвилі лагідні у вічній хитавиці,
Човни і лебеді гойдаються на них.

ЧАТИР-ДАГ

Свіжішає вітрець, жарота відлягає,
Світило золоте спада на Чатир-Даг,
Розбилося в скалки у нього на плечах
І гасне. Мандрівник спинився, поглядає:

Чорніє пасмо гір, долину ніч поймає,
Шепочуть, мов крізь сон, потоки у гаях,
І - квітів музика - солодкий ллється пах,
Що для ушей мовчить, до серця промовляє.

Мене вколисує пітьма і тишина,-
Аж от немовби вся гойднулася колиска:
То світлий метеор блакить перетина.

О ноче східна! Ти - неначе одаліска,
Що поцілунками зчаровує до сну
І раптом будить знов жадобу вогняну.

РУЇНИ ЗАМКА В БАЛАКЛАВІ

Ці замки, що лежать у безладі руїн,-
Сторожа і краса твоя, невдячний Криме!
Тепер уламки це, що гад живе між ними,
Чи гірший, аніж гад, людського роду син.

На вежу сходимо; тут напис є один:
Можливо, це ім'я, що вчинками гучними
Було прославлене. Та час неумолимий
Травою вкрив його серед замшілих стін.

Тут грек на камені різьбив тонкі оздоби,
Монголів Генуя обертала в рабів,
Намаз побожний свій отут хаджі творив.

Тепер тут чорний гриф літа при темнім гробі;
Так в місті, де нема нікого, крім мерців,
Чорніють прапори погребної жалоби.

АЛУШТА ВНОЧІ

Побожно тінь твою цілують мусульмани,
О щогло кримськая, великий Чатир-Даг!
Ти світу мінарет, ти Криму падишах!
Верхів'ям знісшися у хмари і тумани,

Під брамою небес сидиш ти, нездоланний,
Мов ангел Гавриїл, усім лихим на страх.
Ліси - твій темний плащ. Сіяє в блискавках
Тюрбан шовковий твій, гарячим злотом тканий.

Чи сонце нас пече, чи отіняє мла,
Чи сарана летить, чи вража рать найшла,-
Спокійний, мовчазний, з холодною душею

Ти, ніби драгоман між небом і землею,
Уважно слухаєш, в ногах прославши грім,
Як розмовляє Бог із творивом своїм.

Переклад Максима Рильського

До змісту "Наче з арфи золотої..."