"Наче з арфи золотої..."
Українські письменники про Крим

Софія МАЙДАНСЬКА
(1948 р.н.)

АНДАНТЕ

Вітрильником легким
я на твою долоню сіла
і, склавши крила,
розглянулась довкола.
Зірки мрійливо жевріли на дні,
і ми одні
блукали між руїн
біблійного Содому,
в якому де-не-де
світилися вогні.
Ти ніс мене,
Твоя рука тремтіла...
І тільки поглядом,
Що спалахнув і згас,
Велике море обвінчало нас.

Із циклу "Знаки зодіаку"

КОЗЕРОГ

Стоїть красивий, наче бог,
Над морем гордий козерог
І дивиться із кручі вниз,
Немов закоханий Нарцис.
Хтось кинув сміх на чисте плесо,
Він різонув, як гостре лезо.
Хто бога смів потурбувати,
Розбив зображення ронате?!
Тут козерог побачив жінку -
Гріховна плоть сміялась дзвінко.

СОРОЧКА МОРЯ

Я одягнула сорочку моря,
та вона велика на мене.
Наступивши на довгий поділ,
падаю в пісок.
Озирнувшись, чи хто не бачить,
виринаю з її рукавів,
з її пазухи, з її мережок
і квапливо викручую воду
з обважнілої коси.

А ти розриваєш її аж до дна,
бо вузька тобі в плечах,
бо стискає груди і подих спирає.
Ти скидаєш її, як тесля на гребені хати,
і, сміючись,
махаєш мені
високо над головою
сорочкою моря.
Ялта 1980р.

***

Обійми наші пахнуть морем,
Щасливими слізьми омите,
Каміння дивиться на нас -
Ми не ховаємось од нього.

Шовкова ниточка води
Лоскоче груди. Я сміюся.
Лягають пальці на вуста:
Кохана, чайки не збуди.

В гарячій темряві цілунків
Ми розчиняємось, як цукор.
Ніч розливає цей напій.

Із пригорщі нас п'ють зірки,
Нас п'ють прим'яті тихі трави,
Щоб вранці знову підвестися.

* * *

Як вапняку тисячолітні пори,
Вбирала я неголосну росу
Цієї ночі і сама несу
Її у сон, погідна від покори.

Мене цілує безбережне море
В чоло і, відступивши на сльозу,
Прибоєм тихо пестить цю грозу,
Що відбуяла, як цвітіння скоре.

Наповни зерном засіки високі
Грудей моїх, де в темряві глухій
Ридав лише донині вітровій.

Даруй природі плодотворний спокій,
Щоб я, в собі відчувши перші кроки,
Молилася цій ноші дорогій.

Із циклу "Червона книга"

СУНИЧНЕ ДЕРЕВО

Я скинула кору, і ти уздрів
Ніким не займані ще перелоги,
І силу, що не знає остороги,
І повногрудий, наче сонце, гнів.

Так байно тут зі мною ти ряснів.
Так високо, не знаючи знемоги,
По каменю кресали наші ноги,
Здіймались ми понад багаттям днів.

А потім, як вродила я суниці,
Усміхнена, солодка і важка,
Гукала в нетерпінні ранню птицю.

Вона клювала ті плоди сочисті,
І в землю поверталася ріка
Моїх зернят, які співали в листі.

Ялта, Нікітський сад. Літо 1980 р.

ЯЛІВЕЦЬ ВИСОКИЙ

Дмитрові Павличкові

З печери вийшов і стою на кручі,
Сльозою заклинаю хмаролам,
З безоднею і небом сам на сам,
Повітря тнуть мої слова негнучі.

Вони впивають, мов стріли в тучі,
І хлинить кров богів у темний злам,
За неї слух, і зір, і нюх віддам
Та й занімію в сонячнім обруччі.

Минуться гун, тур і струни віщі,
І жони, що любили нас в кострищі,
І голови, які злетіли з плеч.

Лиш я повік стоятиму на скелі,
Корінням обіймаючи пустелі,
Іржею битий, мов слов'янський меч.

Нікітський сад. Літо 1980 р.

* * *

Важка, як сповідь, ця морська вода,
Гудуть від бур її великі дзвони,
В її глибинах ніч, мов камінь тоне,
І тіло гіркоти її жада.

Свавільна, як вона і молода,
В покоси хвиль я полечу з розгону,
Роздерши криком вітряну запону,
Від сонця і від щастя, аж руда.

Я ніжуся у літеплій постелі,
Та ця примхлива,тепла течія
Розіб'є і мене колись об скелі.

Збере мої тріски старий рибалка
Зимою сам, на березі, і я
Горіти буду весело і палко.

Ялта, Нікітський сад. Літо 1980 р.

До змісту "Наче з арфи золотої..."